Цюрупинськ, Цюрупинський район, Херсонська область
Цюрупинськ (до 1928 року — Олешки) — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на березі річки Конки. Відстань до обласного центру — 12 км, до залізничної станції Раденське на лінії Херсон — Джанкой — 20 км. Населення 16 113 чоловік.
Територія, де міститься Цюрупинськ, заселялася з давніх часів. Поблизу міста знайдено кам’яні ливарні форми, які свідчать про існування тут у добу пізньої бронзи майстерні для виготовлення бронзових, знарядь праці.
В середовищі дослідників побутує думка, що на місці сучасного Цюрупинська в X—XIII ст. існувало велике слов’янське торговельне місто Олешшя, неодноразово згадуване в літописах. Воно було опорним пунктом Київської Русі в нижній течії Дніпра, значною пристанню і важливим центром риболовного промислу. Через нього пролягав торговельний шлях з Києва до Візантії та Подністров’я.
На початку XVIII ст., після зруйнування 1709 року царськими військами Старої Січі, частина запорожців перейшла на пониззя Дніпра і близько 1711 року, на території, підвладній Кримському ханству, в урочищі Олешки заснувала т. зв. Олешківську Січ. Цей період був дуже тяжким ужитті запорожців. Вони зазнавали постійних утисків від турків і татар, сплачували не лише різні збори до ханського скарбу, але й виконували важкі земляні роботи на Перекопі та в інших місцях. Запорожці фактично були беззахисні перед сваволею ханської адміністрації, бо хан заборонив їм споруджувати укріплення і мати артилерію. «Лихою годиною» залишався в пам’яті народній час перебування козаків на території ханства. В одній із тогочасних козацьких пісень говорилося:
Ой, Олешки, будем довго вас знати, —
І той лихий день і ту лиху годину,
Будем довго, як тяжку личину, споминати.
Становище козаків погіршилося після Прутського трактату 1711 року, коли їм заборонили торгівлю з Росією. Водночас припинився й приплив селян-утікачів. У зв’язку з цим посилювалося прагнення козаків повернутися на батьківщину. Олешківська Січ існувала до 1728 року. Та офіційний дозвіл повернутися на Запоріжжя козаки одержали лише в березні 1734 року.
Інтенсивне заселення краю почалося з 1783 року, після приєднання Криму і Північної Таврії до Росії. У травні 1784 року 50 родин державних селян, оселившись поблизу урочища Олешок, заснували поселення під цією ж назвою. Деякий час воно паралельно називалося Дніпровськом. Через рік сюди прибула ще одна партія переселенців — 258 чоловік. Після утворення 1802 року Таврійської губернії Олешки перевели до розряду містечок і визначили його центром Дніпровського повіту.
Політика царського уряду, зацікавленого в швидкому заселенні Таврії, а також перетворення Олешок на адміністративний центр повіту сприяли відносно швидкому зростанню містечка. Крім державних селян, сюди прибували біглі кріпаки—українці й росіяни, донські козаки, старообрядці, відставні солдати і матроси. Кількість населення збільшувалася і за рахунок чиновників, купців, дворян, духівництва. Частина поселенців осіла на хуторах, що прилягали до західної околиці Олешок. Згодом тут утворився цілий ланцюг т. зв. слобідок, який простягнувся на кілька кілометрів. У 1832—1833 рр. у містечку проживало 2908 чоловік, з них ревізьких душ — 9444, налічувалося 430 будинків. Бурхливо зросла кількість населення за роки Кримської війни 1853—1856 рр., коли Олешки стали одним з пунктів постачання російської армії боєприпасами і продовольством. Через містечко проходили війська й ополченці на захист Севастополя. Протягом 1853—1859 рр. кількість жителів у Олешках збільшилася у 1,5 раза і становила 6,5 тис. чоловік. Лише один будинок у містечку був кам’яний, решта — дерев’яні або ж з очерету, обмазаного глиною.
Понад 40 проц. жителів становили державні селяни. Значними були і прошарки міщан, вільних матросів і відставних солдатів. Зернових культур сіяли мало, бо на піщаних грунтах з допомогою дерев’яних плугів із залізними наконечниками та інших примітивних знарядь праці одержати непоганий урожай було важко. Та й часто зусилля хліборобів зводилися нанівець «чорними бурями». Більші прибутки давали овочівництво, баштанництво і садівництво. Значна частина населення займалася рибальством (ловили здебільшого оселедців і червону рибу) та заготівлею очерету. Багато олешківців плавали матросами на річкових і морських суднах. 75 каботажних дубів та 16 шаланд з Олешок забезпечували перевезення товарів через Дніпро. Від продажу овочів і кавунів населення у 50-х роках XIX ст. одержувало прибутку близько 20 тис. крб. сріблом, рибальство давало прибутку 10 тис. крб., перевезення вантажів через Дніпро — 5 тисі крб. сріблом. Розвивалася торгівля. 1833 року в Олешках налічувалося 6 крамниць, а через двадцять років кількість їх зросла до 16. Тричі на рік відбувалися ярмарки, де продавалися худоба, зерно, сало, лляне полотно.
Згідно з указом від 18 січня 1866 року про поземельний устрій державних селян олешківців вилучили з відомства міністерства державних маетностей. Вони платили за земельні наділи, одержані в особисте користування, великий оброк, до того ж збільшений на території Південної України «додатковим збором» на 15 проц. Викуп землі на кабальних умовах селянам дозволили лише у другій половині 80-х років. За селянами Олешок, як і за всіма державними селянами, практично зберігалися ті земельні наділи, якими вони користувалися до реформи, зате набагато зросли розміри платежів. Олешківська община щороку мала сплачувати викупних платежів, поборів та ін. на суму 11,9 тис. крб. Наприкінці XIX ст. у володінні селян (разом з хуторами — всього[814 дворів) перебувало 13,7 тис. десятин землі, на ревізьку душу припадало пересічно по 8 десятин придатної землі.
Слобідки і хутори, що примикали до Олешок, у пореформений час були адміністративно відокремлені від містечка і названі селом Олешки. У власне містечку селяни проживали в 309 дворах. Абсолютна більшість цих дворів була несіючою або ж малосіючою. На 291 таке господарство припадало лише 94 робочих коней. Саме на прикладі Дніпровського повіту В. І. Ленін дав глибокий аналіз диференціації селянства і причин, що її викликають. Використовуючи дослідження В. Ю. Постникова і офіційну земську статистику, В. І. Ленін, зокрема, встановив, що
39,9 проц. селянських господарств Дніпровського повіту були бідняцькими, до середняцьких належало 41,7 проц., решту становили заможні господарства. Найбіднішій частині селянства Олешок доводилося наймитувати.
Ширшого розвитку набули баштанництво і виноградарство. На рубежі XIX — XX століть лише кавунів щорічно вирощували і продавали на суму близько 100 тис. крб. Значні прибутки населенню давав продаж очерету, що його добували у плавнях, а також рибальство, перевезення вантажів у найближчі порти. Олешківським промислом стала заготівля ракових шийок, чим займалися переважно жінки. Попередньо відварені шийки сушили, що давало можливість добре їх зберігати.
Велику роль в економічному житті містечка відігравала торгівля. На початку XX ст. річний товарооборот 100 торговельних підприємств Олешок становив близько 850 тис. крб. Великих промислових підприємств не було. Діяли лише друкарня, кустарні майстерні, олійниця, паровий млин, невелике підприємство для виготовлення шипучих вод, а також 13 вітряків.
Трудящі Дніпровського повіту і, зокрема, Олешок брали участь у першій російській революції 1905—1907 рр. Селянські заворушення тут розпочалися вже на початку травня 1905 року. Водночас спалахнув бунт арештантів олешківської в’язниці, який набрав таких розмірів, що для його придушення викликали солдатів з Херсона. У той час в Олешках почала діяти група РСДРП, члени якої доставляли і розповсюджували в містечку й повіті нелегальну літературу, прокламації. Група підпорядковувалася Херсонсько-Дніпровському комітету сільських організацій РСДРП. Активну пропагандистську роботу в Олешках провадила член комітету Л. М. Воїнова.
Нова хвиля селянських заворушень пройшла в повіті наприкінці 1905 року. Відбулися заворушення і в навчальних закладах Олешок. Учні Олешківського училища добилися звільнення ненависного їм шкільного інспектора. А 5 грудня 1905 року вони зірвали зі стін портрети царя. Революційні настрої поширювалися навіть серед солдатів, яких послали для придушення виступів трудящих. У грудні 1905 року повітовий справник повідомляв губернатора про неблагонадійність солдатів 9-ї роти Очаківського батальйону, розквартированого в Олешках. 21 грудня в повіті введено військовий стан.
Революційні виступи тривали і 1906 року. В повідомленні члена ради міністерства внутрішніх справ таврійському губернатору відзначалося, що Олешки були одним з центрів, навколо якого об’єднувалися дійсно революційні організації. Влітку посилилася боротьба селянства повіту. Власті зосередили в містечку велику кількість військ, провели масові обшуки й арешти. Було заарештовано більшість членів соціал-демократичної групи, а також Л. М. Воїнову, яку звинуватили в розповсюдженні нелегальної літератури та усній пропаганді серед населення.
Напередодні першої світової війни в Олешках проживало 9119 чоловік. Населення містечка і багатьох навколишніх сіл обслуговувала лікарня на 20 ліжок, відкрита в середині XIX ст., дещо пізніше почала діяти аптека. Епідемічні захворювання, насамперед серед дітей, були звичайним явищем. Так, протягом квітня— червня 1847 року померло близько 100 олешківців, з них дві третини становили діти.
Місцеві власті мало дбали про розвиток освіти і культури для трудящих. Навіть в офіційних джерелах не без сарказму зазначалося: «Установ же на користь поліпшення народної моралі в Олешках нема жодних, крім тюремного замку і повітового училища з приходським відділом». Це двокласне училище почало діяти з 1812 року. В середині XIX ст. у ньому налічувалося 110 учнів, працювало 7 вчителів. Невелика училищна бібліотека мала близько 500 томів. На початку XX ст. вже діяли жіноча прогімназія,, чотирикласне училище, кілька початкових шкіл, а також професійне жіноче училище та морехідні класи.
Книжковий фонд Олешківської бібліотеки становив близько 2 тис. томів. Кошти, що виділялися на її утримання, були настільки мізерні, що працівники не мали можливості навіть заплатити за надрукування звіту за 1900 рік.
Імперіалістична війна загострила суперечності в країні. Революційно настроєні фронтовики, які поверталися до Олешок, розповідали бідноті правду про війну, про винуватців тяжкого становища, трудящих.
Настав 1917 рік. Ненависне самодержавство було повалене. В Олешках через відсутність промислового пролетаріату організація Ради робітничих і солдатських депутатів затягнулася. Зате місцева буржуазія швидко оформила систему своїх органів управління, певна, що революція вже скінчилася., Навесні було обрано громадський комітет, міський і повітовий виконавчі комітети. Лише під тиском трудящих призначений повітовий комісар погодився на розформування поліції та на організацію міліції. Утворений повітовий земельний комітет очолили есери.
На початку квітня ініціативна група олешківських робітників, утворивши свій робітничий клуб, висунула представників до Ради робітничих і солдатських депутатів (солдати з роти, розквартированої в Олешках направили до Ради 13 представників). Перше засідання її відбулося 11 квітня. Незабаром представникам буржуазії довелося визнати, що авторитет Ради, як демократичної влади, набагато вищий, ніж міського виконавчого комітету. Рада мала свій друкований орган «Вісті Олешківського виконкому». Було встановлено зв’язок з Херсонською Радою робітничих і солдатських депутатів.
Упевнившись в антинародному характері політики Тимчасового уряду і його місцевих органів, трудящі Олешок піднялися на боротьбу. Виражаючи революційні настрої мас, перший повітовий з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (8—9 липня 1917 року) гостро засудив контрреволюційні дії Тимчасового уряду, зокрема, розстріл 3 липня демонстрації в Петрограді. В деяких питаннях з’їзд прийняв угодовські рішення, але під впливом революційних мас по основних проблемах ухвали були радикальними. Виступи трудящих підтримувала частина солдатів. Гостре незадоволення політикою «війни до переможного кінця», яку провадив Тимчасовий уряд, знайшло яскравий вияв у стихійних виступах солдаток, що спалахнули в Олешках у вересні 1917 року. В умовах наростання революційної боротьби в країні, у вересні 1917 року виникла Олешківська більшовицька організація.
Після перемоги Жовтневого збройного повстання у Петрограді трудящі Олешок піднялися на боротьбу за встановлення Радянської влади. Більшовицький військово-революційний комітет, створений наприкінці грудня 1917 року, виступив ініціатором організації Рад в селах повіту. 25—31 січня 1918 року відбувся з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і демократичних організацій Дніпровського повіту. З’їзд Проголосив встановлення Радянської влади. До складу виконкому повітової Ради ввійшли члени більшовицької організації та революційно настроєні солдати і матроси, що повернулися з фронту, робітники і селяни. Того місяця відбулися перевибори Олешківської міської Ради робітничих і солдатських депутатів, головою її став М. Г. Куліш (в майбутньому відомий український радянський письменник і драматург)6. Рада наклала чималу контрибуцію на судновласників, націоналізувала купецькі крамниці, подавала матеріальну допомогу бідноті. Провадилася робота щодо заготівлі хліба для центральних районів Росії. 15 лютого Дніпровська повітова Рада повідомила Раднарком РРФСР про свою готовність гарантувати відправку хліба до Москви і Петрограда.
Але перші кроки молодої Радянської влади були перервані навалою австро-німецьких військ, які з березня 1918 року почали окупацію губернії. В Олешках і селах повіту розпочалося формування частин Червоної гвардії, в організації яких відзначився колишній балтійський моряк Д. С. Мордвинов, учасник штурму Зимового палацу та арешту Тимчасового уряду (згодом, за пропозицією Г. І. Петровського, йому, присвоїли почесне звання Героя Червоної гвардії). В Олешках загонами Червоної/шардії командував П. І. Таран, у майбутньому організатор партизанського руху на півдні України. Червоні загони Дніпровського повіту виступили на допомогу робітникам Херсона, які організували збройну відсіч німецьким окупантам. Найбільшим серед них був загін моряків і рибалок з Олешок (500 чоловік)1 під командуванням матроса-більшовика, олешківця І. І. Матвеева.
Все ж натиск окупантів стримати не вдалося і червоногвардійці відступили: загін під командуванням П. І. Тарана — на північ, до Радянської Росії, а загін на чолі з І. І. Матвєєвим — на Таманський півострів. Наприкінці серпня всі війська на Тамані об’єдналися в одну армію. Командиром її став І. І. Матвеев, заступником — Є. І. Ковтюх. Таманська армія здійснила легендарний похід до Армавіра на з’єднання з основними частинами Червоної Армії, описаний О. С. Серафимовичем в його романі «Залізний потік». І. І. Матвеев загинув восени 1918 року.
В окупованих Олешках трудящі розпочали боротьбу проти ненависних загарбників. У місті розповсюджувалися листівки, які закликали населення чинити опір окупантам. Хвиля масових селянських виступів прокотилася по повіту влітку 1918 року. Трудящі поповнювали лави партизанських загонів під командуванням 1.10. Гірського, С. І. Тарана, А. Я. Недождія, які перешкоджали загарбникам вивозити з повіту награбоване добро.
Наприкінці 1918 року окупанти втекли з містечка. Та вже у січні 1919 — Олешки захопили англо-французькі інтервенти і білогвардійці. Боротьбу трудящих проти ворогів очолювали більшовики, яких у Дніпровському повіті діяло понад 150 чоловік, у т. ч. близько 50 з них провадили підпільну роботу в Олешках. Підпільний більшовицький осередок у місті очолював К. А. Москаленко, на чолі підпільного ревкому став колишній балтійський моряк В. С. Птахов. Представники олешківських більшовиків у лютому 1919 року брали участь у роботі нелегальної партійної конференції, що відбулася в Одесі. Делегати конференції ухвалили активізувати боротьбу за утвердження Радянської влади на місцях, розгорнути партизанський рух.
У повіті почалася справжня партизанська війна проти окупантів. Визначним партизанським ватажком у ті часи став комуніст П. І. Таран. Його дід, батько та ,він сам були чабанами у Фальц-Фейнів. У 14 років хлопець став робітником однієї з майстерень Хорлів. Саме тут розпочалася його революційна діяльність. Шукаючи заробітку, П. І. Таран побував у багатьох районах Росії, працював і за кордоном. Лише після Лютневої революції він повернувся до Олешок. Боровся проти австро-німецьких окупантів. У кінці 1918 року Всеукраїнський Центральний Військово-революційний комітет послав його на південь України для підпільної роботи. П. І. Таран об’єднав під своїм керівництвом партизанські загони Дніпровського повіту. Партизани при активній підтримці трудящих Олешок, керованих більшовицьким осередком і підпільним ревкомом, на початку березня 1919 року визволили містечко від ворогів. Саме тоді, під час виконання завдання підпільного повітового комітету партії на Іщенських хуторах (тепер с. Птахівка Скадовського району) загинули В. С, Птахов і Т. Є. Кожущенко, член підпільного ревкому. Їм не було ще й 25 років, цим комуністам, які по-геройськи прийняли надлюдські муки і люту смерть від рук знавіснілої куркульні.
21 березня 1919 року олешківці вітали частини Червоної Армії, які вступили до міста.
Політичні й господарські заходи більшовицького повітового комітету і повітревкому повністю підтримали трудящі міста. Всіх членів партії і співчуваючих оголосили мобілізованими на боротьбу проти контрреволюції. 1-го Травня в Олешках відбулася маніфестація трудящих.
Але знову загриміли бої. У червні 1919 року розпочався наступ денікінців. Відразу ж в Олешках розпочалося формування стрілецького і кавалерійського полків та легкого артилерійського дивізіону, яким присвоїли ім’я вождя революції В. І. Леніна. Бої проти денікінських військ тривали протягом липня. Сміливо діяв, затримуючи просування білогвардійців, 1-й Дніпровський селянський полк. Денікінці захопили Олешки 28 липня. Вже того дня було розстріляно 12 жителів, а через кілька днів загинуло 420 робітників і селян, звинувачених у прихильності до більшовиків. Спроба денікінців провести масову мобілізацію до своєї армії повністю провалилася. У серпні 13 тис. чоловіків — жителів повіту, зібраних на призовних пунктах в Олешках, під вигуки «Хай живе Радянська влада!», «Геть золотопогонників!» розгромили білогвардійські установи і розбіглися.
Сміливі рейди у денікінський тил здійснював 1-й Дніпровський селянський полк, тримаючи ворога у постійному напруженні. Кінний загін полку влітку 1919 року прорвався до Олешок. У бою ворог зазнав значних втрат у живій силі й техніці. Блискуче виконавши завдання, бійці повернулися до Херсона. Херсонська Рада робітничих, червоноармійських і селянських депутатів нагородила полк Почесним прапором революції. Разом з полком важкий бойовий шлях пройшов олешківець І. К. Самарець, здібний ватажок, відданий боєць революції. Він був удостоєний високої нагороди — ордена Червоного Прапора. Вулиця в Олешках, де народився і жив герой, з 1922 року носить його ім’я.
Частини Червоної Армії визволили Олешки від денікінців у січні 1920 року. Відновив діяльність ревком. 15 травня відбулися вибори до міської Ради робітничих депутатів. Серед 44 обраних до Ради було 30 комуністів. Рада працювала в напруженій прифронтовій обстановці, в умовах зростаючої загрози з боку врангелівців. Забезпечення потреб фронту вимагало великих зусиль від населення. Відчувалася нестача тяглової сили, значна частина землі лишилася незасіяною. Опорою Радянської влади в повіті була селянська біднота, організована в комнезами.
В ніч з 11 на 12 червня 1920 року війська Врангеля захопили Олешки. Ця ніч і весь наступний час білогвардійського «хазяйнування» були жахливими для олешківців. Почалися арешти, переслідування, розстріли. Врангелівці захопили в полон і знищили олешківську заставу з 30 чоловік — комуністів, комнезамівців, політпрацівників. Під бандитськими шаблями загинув секретар повітового партійного комітету Жидельов, віддали життя за справу революції багато інших олешківців, пам’ять про яких свято бережуть жителі міста. У боротьбу проти врангелівців включилися трудящі Олешок. Зокрема, розвідувальні дані, зібрані місцевими жителями, допомогли червоноармійцям знищити врангелівські десанти в районі Козачих Лагерів, Голої Пристані, Олешок.
7 серпня 1920 року бійці 13-ї армії на деякий час вигнали врангелівців з містечка. Протягом серпня—вересня Олешки кілька разів переходили з рук в руки. Остаточно Радянську владу відновлено в жовтні 1920 року, після того як 17 жовтня 8-й полк 2-ї окремої стрілецької бригади визволив місто від врангелівців. 29 жовтня розпочав роботу повітовий ревком. 1 грудня 1920 року в Олешках відбувся повітовий з’їзд волосних ревкомів, на якому обговорено питання радянського будівництва.
В складних умовах проходила відбудова господарства. Руїни, голод, десятки бездомних, ворожа діяльність куркульських банд — все це партійні й радянські органи могли ліквідувати, лише залучаючи до творчої роботи широкі маси трудящих. Населення всіляко підтримувало свою молоду владу. Основні питання господарського й культурного будівництва розглядалися на безпартійних селянській і жіночій конференціях (грудень 1920 року), першому повітовому з’їзду КНС, другій повітовій конференції робітниць і селянок у травні 1921 року. 12—16 лютого 1921 року в Олешках відбувся повітовий з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Революційний комітет склав свої повноваження, влада перейшла до обраного з’їздом Дніпровського повітового виконкому. Головою виконкому було обрано І. А. Корольова, робітника, члена партії з 1905 року.
Багатогранну діяльність органів Радянської влади спрямовували комуністи. У січні 1922 року в місті діяло 11 партійних осередків, з них 3 військових. Повітовий комітет КП(б)У і повітвиконком видавали газету «Дніпровська комуна», перший номер якої вийшов наприкінці грудня 1920 року.
У перший після визволення час в Олешках було лише 2 комсомольці. Під керівництвом комуністів навесні 1921 року створено міську комсомольську організацію, у квітні — повітовий комітет комсомолу. Одним з головних своїх завдань комсомольці вважали ліквідацію неписьменності. Велику увагу приділяли вони об’єднанню молоді в профспілки.
Перешкодою на шляху будівництва нового життя стали рештки куркульських банд і контрреволюційних груп, які 1921 року ще діяли в повіті. Для боротьби проти них з Миколаєва прибув кінний загін. Його поповнили олешківські комнезамівці, міліція. Цей загін ліквідував білогвардійську контрреволюційну групу «Золотий якір», яка займалася терором. За активну участь у розгромі бандитських зграй, за героїзм, виявлений у боях проти врангелівців, начальника Олешківської міліції М. G. Лупну нагородили орденом Червоного Прапора.
Налагоджувалося економічне життя міста. Вже на початку 1921 року в Олешках діяло 17 невеликих майстерень, в яких працювало 217 чоловік. В листопаді 1921 року відбулася профспілкова конференція, яка обрала повітове бюро професійних спілок і ухвалила подати допомогу у відбудові Донбасу. В складних умовах боротьби з господарською розрухою і голодом олешківські робітники не забували про свій інтернаціональний обов’язок. У червні 1921 року будівельники — члени профспілки вирішили зібрати кошти до фонду допомоги страйкуючим англійським робітникам. У лютому 1923 року трудящі міста вирішили передати одноденний заробіток страйкуючим німецьким шахтарям Рурського басейну.
Партійні та радянські органи вже в перші мирні роки велику увагу приділяли організації і зміцненню колективних господарств. В Олешках виникли комуна «Робесп’єр», артіль «Плодоовоч», овочівницька артіль «Єдина праця». На колишніх поміщицьких землях Фальц-Фейнів, Мордвинових виникли радянські господарства — культгоспи.
З 1926 року в місті розпочала роботу піщано-меліоративна дослідна станція, створена для розробки засобів освоєння Нижньо-Дніпровських пісків. Станції було відведено територію навколо міста площею 1,6 тис. гектарів. Наступного року організовано державку сортодослідну дільницю овочевих культур.
Поряд з політичною і економічною діяльністю партійні, радянські, комсомольські і профспілкові органи надавали важливого значення культурно-масовій роботі, ліквідації неписьменності, організації мережі клубів, червоних кутків. М. Г. Куліш очолив Дніпровський повітовий відділ народної освіти, працював редактором повітової газети «Дніпровська комуна». В Олешках виходила також газета 15-ї Сиваської дивізії «На бойовому посту», редактором якої 1921 року був Л. М. Леонов, згодом відомий російський письменник. Бійці дивізії подавали велику допомогу в радянському і культурному будівництві. Багато з них після демобілізації залишалися працювати в повіті.