Виноградове (Чалбаси), Цюрупинський район, Херсонська область
Виноградове (до 1946 року — Чалбаси) — село, центр сільської Ради. Розташоване за 52 км на схід від районного центру і за 70 км від Херсона. До найближчої залізничної станції Брилівка на лінії Херсон—Джанкой — 18 км. У селі 1205 дворів, проживає 4572 чоловіка.
Заснування Чалбасів безпосередньо пов’язане з антифеодальним повстанням* у с. Турбаях на Полтавщині. Влітку 1793 року повстання було придушене, багатьох його учасників у травні 1794 року відправлено під охороною солдатів у безводні таврійські степи. Одним з місць примусового оселення турбаївців власті визначили район колишнього татарського поселення Чалбасів.
Багато страждань зазнали переселенці. Щоб покарати непокірних, власті заборонили їм копати колодязі. Воду дозволялося брати лише з Дніпра, за 50 км від села. Тому в Чалбасах кухоль води, незважаючи на голод, цінувався дорожче від шматка хліба. Водою, купленою у лавочників, частували гостей; за місцевим звичаєм, породженим жахливою дійсністю, людині на смертному одрі годилося востаннє дати чистої водиці. За спробу таємно викопати колодязь чалбасівців карали — трьох селян навіть заслали на каторгу. Через кілька років жителі Чалбасів відшукали в піщаних кучугурах природну криницю, яку й дотепер називають «турецькою». Лише на початку XIX ст. чалбасівцям дозволили копати колодязі. Ціною нелюдських зусиль волелюбні, сильні духом турбаївці і їх нащадки обжили дикий степ. 1799 року в казенному селі Чалбасах налічувалося 1139 жителів, з них 622 чоловіки і 517 жінок. Населення зростало і за рахунок державних переселенців з Полтавської та інших губерній. За селом було закріплено 22,2 тис. десятин землі, у т. ч. 5,3 тис.— непридатної.
Поступово в Чалбасах розвивалося рільництво, тваринництво, виноградарство. Кращі землі навколо села належали поміщикам. У користуванні чалбасівців лишалися переважно супіски та піщані грунти. Ці ж землі дозволили селянам викуповувати за селянською реформою 1861 року. Сільська община одержала в наділ 14 460 десятин землі з розрахунку 9,7 десятини на ревізьку душу. За це селяни сплачували щороку викупних платежів разом з іншими казенними, земськими, волосними і мирськими зборами 16 903 карбованці.
Реформа поглибила соціальне розшарування селянства. 1886 року в Чалбасах налічувалося 789 господарств, з них 43 не засівали польової землі, 21 — обробляло до 5 десятин, 122 мали наділи 5—10 десятин, 443 — по 10—25 десятин. 144 господарства засівали по 25—50 десятин, 16 — понад 50 десятин землі. Неродючість грунтів, їх поганий обробіток, брак добрив спричинялися до низької врожайності полів (не більше 25 пудів з десятини), тому земельний наділ у 5—10 десятин не забезпечував сталого ведення господарства. Не допомагала й оренда землі: за одну десятину доводилося сплачувати по 12—25 крб. на рік, ціна ж на пшеницю на Каховському ярмарку коливалася від 90 копійок до 1 крб. 20 копійок за пуд. Тому значна частина чалбасівських бідняків наймитувала в поміщицьких економіях.
Поміщикам належала й більша частина випасів, вигонів і водопоїв, за користування якими селяни мали сплачувати значні суми. Обурені чалбасівці чинили масові потрави поміщицьких посівдв і сінокосів. Улітку 1899 року селяни неодноразово самовільно випасали худобу вночі, збираючись великим гуртом, озброєні кілками, часто рушницями. Відбулися сутички з служителями економій, під час яких селяни навіть відкривали вогонь по них. Кількох учасників сутичок було затримано й притягнено до відповідальності.
У післяреформений період село, розташоване на місці перетину багатьох степових доріг і, головне, на торговельному тракті, яким транспортували з Криму сіль, швидко розросталося. Якщо в 60-х роках XIX ст. кількість його населення дещо перевищувала 2,8 тис. чоловік, то на початку XX ст. Чалбаси, волосне село Дніпровського повіту, мали близько 7,2 тис. жителів. Працював млин, багато дрібних кустарних майстерень — шевських, кравецьких, бондарних та ін. Регулярно збиралися базари, щороку відбувався ярмарок. Селяни займалися городництвом, баштанництвом, садівництвом.
Чалбасівці взяли активну участь у революційних подіях 1905—1907 рр. 20 листопада 1905 року, зібравшись на сход, селяни вимагали негайно передати всі казенні, поміщицькі й церковні землі народу. «Народ обробляє землю своєю працею,— зазначалося в «приговорі»,— захищає її своєю кров’ю від ворогів, значить, земля належить народу, він її господар».
У листопаді і грудні селяни Чалбасів разом з жителями навколишніх сіл громили поміщицькі економії, зокрема, економію «Дофіно». Власті відповіли на ці виступи жорстокими репресіями. Начальники каральних загонів у Чалбасах і сусідній Брилівці дістали наказ: «З селянами ні в які компроміси не вступати… Добивайтеся суворими заходами повернення-(майна), видачі зброї і призвідників. Дійте твердо». І карателі діяли згідно з наказом: багатьох чалбасівців посікли тоді шомполами й нагаями.
Одним з керівників збройного повстання на крейсері «Очаків» у листопаді 1905 року був житель Чалбасів, матрос С. П. Частник. За вироком військового суду його розстріляли разом з керівником повстання лейтенантом П. П. Шмідтом. В очаківській тюрмі і під час судового процесу С. П. Частник тримався з високою гідністю і мужністю переконаного революціонера.
Столипінська аграрна реформа поглибила розшарування селянства. На хуторах і відрубах насамперед оселилися куркулі. Саме тоді навколо Чалбасів виникли хутори: Іщенські, Пензенські, Круглянські, Бурси. Розширювалися куркульські володіння і за рахунок земель бідноти, яку заможні господарі скуповували за безцінь.
Дореволюційні Чалбаси — це типове таврійське степове село. Невеликі хати, переважно мазанки, вулиці, вкриті густим шаром пилу, навесні й восени перетворювалися в суцільне багно. Бракувало води, тому на вулицях не росло жодного деревця, не було жодного кущика.
Перший медичний заклад — земська волосна лікарня на 11 ліжок у Чалбасах відкрилася 1896 року. Один лікар і один фельдшер обслуговували 38 тис. жителів волості.
Шкіл в селі діяло дві: земська чотирикласна, відкрита у 1865 році, і церковнопарафіяльна, заснована в 1896 році. В кожному класі було по 8—12 учнів, у т. ч. 2—3 дівчинки. Вчилися переважно діти заможних батьків. Наприкінці XIX ст. на все село вміли читати і писати лише 206 чоловіків і 19 жінок, навчалися в школі 56 хлопчиків і 8 дівчаток.
Звістку про повалення самодержавства в лютому 1917 року принесли до села фронтовики. Біднота включилася у боротьбу заземлю. З радістю вітали потомки турбаївців перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Повернувшись з фронту до Чалбасів, члени РСДРП(б) С. І. Ракша, М. О. Ганоцький, М. Гаран, І. Гавриш створили перший в селі більшовицький осередок, який налічував 12 чоло вік. За ініціативою більшовиків організовано волосний ревком на чолі з М. О. Ганоцьким. У січні 1918 року на мітингу, скликаному волревкомом, у селі проголошено Радянську владу. Ревком організував збройний загін для охорони революційного порядку і придушення опору класових ворогів. Командиром загону став С. Г. Сухина, комісаром — С. І. Ракша. Волревком, підтримуючи тісний зв’язок з Дніпровським повітовим ревкомом, облікував поміщицькі землі та майно, дбав про заготівлю хліба, готувався здійснити переселення селян-батраків на колишні поміщицькі землі. Але діяльність органів Радянської влади порушив наступ австро-німецьких військ.
У березні 1918 року загін чалбасівців у складі 100 чоловік (з них 13 комуністів) під командуванням С. Г. Сухини разом з іншими загонами Дніпровського повіту виступив на оборону Херсона від німецьких загарбників. Під натиском ворога дніпровці відступили на лівобережжя Дніпра, а потім у Крим і на Тамань, де влилися до Таманської армії, якою командував І. І. Матвеев.
Для організації опору австро-німецьким окупантам у Чалбасах були залишені комуністи-підпільники. Під керівництвом С. Гончара та І. Бетера розгорнулася партизанська боротьба проти окупантів та гетьманців. Багато чалбасівців влилося в об’єднаний партизанський загін Дніпровського повіту, який створив і очолив П. І. Таран. Боротьба підпільників і партизанських загонів проти ворогів ускладнювалася контрреволюційними діями куркулів. Вони допомогли окупантам схопити і розстріляти І. Бетера і С. Гончара.
Після вигнання австро-німецьких загарбників партизанські загони боролися проти петлюрівських і білогвардійських військ. Наприкінці лютого 1919 року в селі було відновлено Радянську владу.
В липні 1919 року Чалбаси захопили денікінці. Червоноармійські частини визволили від них село наприкінці січня 1920 року. Переборюючи розруху, долаючи опір класових ворогів, органи Радянської влади налагоджували в селі господарське життя, подавали допомогу бідноті. Так, у травні 1920 року Чалбасівський волвиконком на чолі з G. Щербиною ухвалив виділити для найбідніших селян і родин червоноармійців у колишньому маєтку Деменітру 20 га люцерни, а також цеглу для ремонту будинків, солому для палива.
Але мирний перепочинок тривав недовго: з Криму розпочався наступ військ Врангеля. У червні 1920 року білогвардійці захопили село. Жорстокі переслідування і розстріли, знущання над прихильниками Радянської влади й одверте пограбування селян тривали до жовтня 1920 року, коли Чалбаси визволили частини 1-ї дивізії 6-ї армії. Радянська влада відновилася остаточно. Волосний ревком на чолі з Б. Ф. Безкровним, сільревком, яким керував робітник, комуніст В. В. Моржин, спираючись на допомогу членів партії, що повернулися з фронту, стали організаторами радянського будівництва. Надійним помічником комуністів був комсомольський осередок, створений наприкінці 1920 року. Активно діяла в селі профспілкова організація, на вересень 1921 року вона налічувала близько 350 членів. Розгорнув роботу комнезам, який організовано в листопаді 1920 року. Широко залучалися до громадського життя трудящі жінки. В резолюції волосної безпартійної конференції селянок, що відбулася у травні 1921 року, відзначалося, що жінки будуть активно працювати в галузі радянського будівництва і включаться у боротьбу за ліквідацію неписьменності.
Поступово налагоджувалося господарське життя села. Вже на початку 1921 року відновили роботу млин з механічним двигуном, 4 вітряки, олійниця, 5 кузень та інші, всього 14 дрібних підприємств з 37 робітниками. Об’єдналися в артіль і 50 кустарів-ремісників.
1921 року волосний ревком і комнезам почали зрівняльний розподіл землі серед селян. Більшість жителів одержала наділи поблизу села, частина ж їх переселилася на колишні поміщицькі землі. Так виникли нові села — Андріївна, Улянівка, Гаврилівна, Тарасівка, Ленінське, Ново-Українка. Цим пояснюється зменшення кількості жителів у Чалбасах з 7644 чоловік у квітні 1921 року до 5300 у серпні 1923 року1. Допомогу посівним матеріалом подала чалбасівцям держава — для озимого посіву вони одержали 3,1 тис. пудів зерна з розрахунку 33 фунти на їдця. Насінням забезпечувалися насамперед бідняцькі й червоноармійські родини.
Великі труднощі довелося долати комуністам, членам КНС, радянським активістам — лютував голод, викликаний неврожаєм 1921 року. Хоч запасів продовольства було обмаль, волосний комітет допомоги голодуючим за рахунок державних фондів відкрив у Чалбасах пункт харчування на 200 осіб.
Ці заходи в поєднанні з переходом від продрозкладки до продовольчого податку селяни сприйняли як вияв турботи Радянської влади про поліпшення їх життя. На мітингах і зборах чалбасівці вітали цю допомогу, заявляли про повну підтримку заходів Радянської влади. У вересні 1922 року пленум повітового виконкому відзначав, що Чалбасівська волость успішно виконала продподаток.
Незважаючи на певну нормалізацію економічного життя, труднощів ще лишалося багато. Куркулі пролізли до сільської Ради, яку обрали 1921 року. Безчинствували банди, тому волость з 7 травня 1922 року оголосили на військовому стані, було організовано волревком. Напружена боротьба в селі тривала протягом літа й осені. 1 листопада 1922 року Чалбасівський волосний з’їзд Рад обрав новий склад волвиконкому, якому ревком передав всю повноту влади. Головою волвиконкому став Б. Ф. Безкровний, комуніст з 1919 року, колишній голова волосного ревкому. Крім нього, до виконкому ввійшли 4 комуністи і 3 безпартійні бідняки.
Велику увагу комуністи й місцеві органи влади приділяли охороні здоров’я, освіті й культурі. Одразу ж після припинення воєнних дій, у жовтні 1920 року відновили роботу лікарня й аптека, в яких працювали лікар і 15 спеціалістів з середньою медичною освітою. До 1928 року в Чалбасах відкрили ще й амбулаторію, кількість медичних працівників у селі зросла до 12 чоловік.
У листопаді 1920 року розпочалося навчання дітей в двох трудових школах. Червоноармійці 1-ї дивізії, що дислокувалася тоді в Чалбасах, подбали про паливо та обладнання для шкільних приміщень. В грудні почали працювати ще три школи, хата-читальня. При школах відкрилися бібліотеки для дорослих і дітей. У січні 1921 року створено волосний відділ спілки працівників народної освіти з секціями лекційною, хоровою, театральною, педагогічною. Вчителі виступали з лекціями, влаштовували концерти-мітинги, літературні вечори, організовували дитячі ранки. Невдовзі всі діти шкільного віку навчалися. Велика увага приділялася ліквідації неписьменності. На кінець 1925 року в селі ще налічувалося 740 неписьменних. Виникла потреба відкрити додатково 3 групи для навчання грамоти підлітків і 2 групи — для дорослих.
Щоб залучити молодь до активного громадсько-політичного і культурного життя, у травні 1921 року комсомольці Чалбасів створили клуб ім. Луначарського. Значною подією в культурному житті села стало відкриття 1926 року сельбуду. Активно діяв при ньому драматичний гурток, який ставив по 5—6 спектаклів щомісяця.
Партійні та радянські органи, комнезам приділяли велику увагу зміцненню кооперативних форм господарювання. Всебічну допомогу і підтримку мали товариства споживчої та сільськогосподарської кооперації, створені 1923 року. З ініціативи незаможників виникли й перші колективні об’єднання селян. У грудні 1920 року створено комуну з селян-наймитів, якій відвели ділянку землі колишньої економії Кованьки. Через кілька місяців організувалася артіль «Вільний шлях». Навесні 1923 року виник ще один сільськогосподарський колектив — ім. Шевченка. З кожним роком прагнення до колективного господарювання зростало. Пояснювалося це насамперед економічними причинами. Незважаючи на проведення зрівняльного розподілу, біднота частково втратила землю, знову опинившись у залежності від куркулів, які продовжували таємно використовувати найману робочу силу. Зростала також розпорошеність господарств. За таких умов незаможні селяни все більше переконувалися в перевагах колективного господарювання над одноосібним. 1927 року вони створили перший ТСОЗ, наступного року на його базі виник колгосп «Перше травня», засновано також артілі «Маяк», «Передовик». 1929 року створено ще два господарства — ім. Фрунзе і «Перебудова», трохи згодом — колгосп «Новий шлях».
Куркулі чинили опір колективізації. Влітку 1929 року в Чалбасах з’явився якийсь «святий», який, прикриваючись релігією, вів агітацію проти Радянської влади, колгоспного ладу. Ворожа агітація знайшла підтримку в місцевих куркулів. 1932 року колективізація в Чалбасах повністю завершилася. Навесні того року всі колгоспи успішно провели сівбу зернових.
Краще пішли справи після утворення 1934 року Чалбасівської МТС, коли на колгоспні лани прийшла сільськогосподарська техніка. 1938 року станція мала 95 тракторів різних марок. З шести чалбасівських колгоспів найбільш економічно міцним стало господарство «Перше травня». Прибутки артілі в передвоєнні роки становили 3 млн. крб. Колгоспники одержували на трудодень по 3—4 крб. грішми, по 1—2 кг хліба, а також овочі, виноград та ін. Зміцнювалася економіка й інших господарств села. Артілі «Маяк», «Перебудова», «Передовик», «Новий шлях» та ім. Фрунзе спеціалізувалися на вирощуванні зернових культур, бавовнику, вівчарстві.
Ширилося серед колгоспників соціалістичне змагання. Три роки підряд, у 1938—1940 рр. артіль «Перше травня» за високі показники в розвитку вівчарства, за зібраний урожай бавовнику по 9 цнт з га була учасником ВСГВ; учасниками виставки були й колгоспниці О. Ф. Соценко (нагороджена також орденом «Знак Пошани»), Є. С. Гавриш, В. Я. Соценко, С. Л. Соценко.
Широко провадилося будівництво. Виросли нові господарські й тваринницькі приміщення, лікарня, магазин, 2 клуби, багато житлових будинків. В селі працювали 2 парові млини, 5 колгоспних вітряків, невеликий завод безалкогольних напоїв, кравецька майстерня.
Міцніла економіка колгоспів, поліпшувався матеріальний добробут трудящих, зростав їх культурний рівень, кращим стало медичне обслуговування населення. Діяли сільська лікарня, де працювали 1 лікар, 5 чоловік з середньою медичною освітою, аптека. Дошкільнята відвідували ясла.
Назавжди покінчили з неписьменністю серед дорослого населення. 1941 року в середній і двох семирічних чалбасівських школах працювало 42 вчителі. Всі діти шкільного віку навчалися. Протягом трьох передвоєнних років середню школу закінчило понад 90 юнаків і дівчат села. Завжди людно було у двох клубах, бібліотеці. У селі працювали дитячий будинок, піонерський клуб. Книги, газети, журнали стали постійними супутниками життя чалбасівців. 1940 року село радіофікували.
Тяжкі випробування принесла жителям Чалбасів, як і всьому радянському народу,
Велика Вітчизняна війна. Сотні чалбасівців заявили про свою готовність зі зброєю в руках боронити Вітчизну від ненависного ворога.
Всього у лавах Червоної Армії билося проти ворога 750 вихідців з села. А ті, що залишилися вдома, створили винищувальний батальйон, розпочали евакуацію колгоспного майна і худоби на схід.
Фашисти окупували Чалбаси 15 вересня 1941 року. Терор, арешти, розстріли, нічні патрулі, комендантські години, наїзди до села гестапівців — ось у таких умовах жили чалбасівці всі чорні дні окупації. Гітлерівці силоміць вивезли на каторжні роботи до Німеччини понад 100 юнаків і дівчат. Фашисти примушували селян працювати, зовсім не оплачуючи їх труд, відбирали у них хліб, худобу, сільськогосподарські продукти. Чалбасівці не мирилися з лютим ворогом — саботували його розпорядження, ховали продукти харчування.
Село визволили від фашистів-листопада 1943 року частини 24-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерала П. І. Саксєєва, що входила до складу 2-ї гвардійської армії. Великого лиха завдали Чалбасам фашистські кати. Вони спалили середню школу, корпус лікарні, зруйнували приміщення сільської Ради, МТС, семирічну школу, дитячий будинок, господарські будівлі колгоспів, винищили майже всю худобу. Загальна сума збитків, заподіяних селу, перевищувала 179 млн. карбованців.
А війна ще тривала. Завзято билися проти ворога чалбасівці — мужні захисники Батьківщини, хоробрі бійці Червоної Армії. Понад 350 учасників війни відзначені бойовими нагородами. Звання Героя Радянського Союзу удостоїлися підполковник Л. О. Бабенко за умілі дії під час захоплення і розширення плацдарму на річці Одері та сапер О. Н. Соценко (посмертно) за геройський подвиг під час визволення Севастополя. За честь, свободу й незалежність Батьківщини віддали своє життя 400 чалбасівців.
У визволеному селі відновила роботу сільська Рада. Активно діяла партійна організація при Чалбасівській МТС. Комуністи, депутати сільради очолили боротьбу чалбасівців за якнайшвидшу відбудову господарства, села. Водночас почався збір коштів для будівництва танкової колони, надсилалися подарунки фронтовикам. Чимало чалбасівських колгоспників відзначено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
На допомогу прийшла держава, яка виділила селу будівельні матеріали, насіння. МТС одержала нову техніку — трактори, комбайни, причіпний інвентар. Працювали спеціалісти сільського господарства — агрономи, зоотехніки, ветеринари. Почали діяти курси для підготовки трактористів, комбайнерів, шоферів.
Темпи відбудови господарства прискорилися, коли до рідного села повернулися демобілізовані воїни. Колгоспники поступово освоїли всі посівні площі. Протягом 1945—1947 рр. у артілях «Перше травня», «Перебудова», «Передовик», ім. Фрунзе були відновлені сівозміни.
Провадилося й значне житлове будівництво. Допомагала забудовникам держава. Село відроджувалося, впорядковувалося, його вулиці озеленювалися. 1946 року село Чалбаси перейменували на Виноградове.
Зусиллями жителів уже в перші ПІСЛЯ визволення місяці були відремонтовані шкільні приміщення, поповнено обладнання. У школах розпочалося навчання. Відновив роботу сільський клуб. Велика заслуга в успішній відбудові села належала партійній організації та сільраді.
Новий етап у розвитку села почався з 1950—1951 рр., коли відбулося об’єднання артілей. У 1950 році колгоспи «Перше травня», «Перебудова» і «Новий шлях» об’єдналися в одну артіль «Перше травня». А наступного року артілі «Передовик», ім. Фрунзе та «Червоний маяк» утворили ще одне велике господарство — артіль ім. Фрунзе. Зміцнення колгоспів сприяло дальшому зростанню їх матеріально-технічної бази, поліпшенню організації праці, скороченню управлінського апарату, підвищенню трудової активності виноградівців.
Славиться Виноградове передовиками виробництва, своїм сузір’ям героїв. Звання Героя Соціалістичної Праці за вирощування високих урожаїв бавовнику 1951 року присвоєно колгоспницям О. П. Гришко (тепер Дудченко), К. Ф. Меркотан, а також ланковій Є. С. Гавриш, яку ще 1940 року відзначено Великою срібною медаллю ВСГВ. Є. С. Гавриш нагороджено орденом «Знак Пошани» та трьома медалями. Знатна ланкова передавала свій досвід молодим колгоспницям і членам учнівської виробничої бригади. Її невичерпна енергія, комуністичне ставлення до праці стали взірцем для всіх односельців. Вона брала активну участь у громадському житті села, користувалася авторитетом і пошаною виноградівців, які свято бережуть пам’ять про неї. У 76-річному віці вона все ще очолювала ланку. На могилі нині покійної Є. С. Гавриш встановлено погруддя, про її працю розповідаюсь стенди сільського музею. Звання Героя Соціалістичної Праці удостоєний також чабан О. Ф. Коваленко. За трудові успіхи у роки восьмої п’ятирічки голову колгоспу П. П. Рудя нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. 1972 року він успішно захистив кандидатську дисертацію.
Процес об’єднання господарств завершився у січні 1959 року, коли на базі артілей «Перше травня» та ім. Фрунзе створено колгосп ім. XXI з’їзду КПРС. За господарством закріплено 18,1 тис. га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 12,4 тис. га орної землі. Тепер це велике багатогалузеве високомеханізоване господарство, що спеціалізується, головним чином, на вирощуванні зернових — озимої пшениці, якою засіваються щороку 4 тис. га, і соняшника, на виробництві м’яса і молока. Розвинуте вівчарство. 1970 року колгосп мав 2600 голів великої рогатої худоби, 14,5 тис. овець, 2,3 тис. свиней. Зростає урожайність колгоспних полів. Якщо у попередні десятиліття врожаї зернових не перевищували 11—13 цнт з га, то у 1955— 1968 рр. колгоспники одержували понад 20 цнт зернових з га. Починаючи з 1966 року, виноградівці щороку продають державі пересічно по 45 тис. цнт зерна. Великим попитом користуються виноградівські кавуни. Переймати досвід у вирощуванні баштанницьких культур до колгоспу приїздять з усіх районів південних областей нашої республіки.
Успіхам господарства сприяє механізація трудомістких процесів, широке застосування сільськогосподарської техніки. 1970 року на колгоспних полях працювало 74 трактори, 18 комбайнів, 53 автомашини. Колгосп має високі доходи. У 1971 році він одержав 3,8 млн. крб. прибутку. 1970 року оплата людино-дня становила 3 крб. 95 копійок.
Піднесення економіки господарства значною мірою зумовлене активною політичною та організаційно-масовою роботою комуністів. Об’єднана партійна організадія при колгоспі ім. XXI з’їзду КПРС утворена в лютому 1959 року. У кожній з п’яти бригад було створено партійні групи, всі вони на 1972 рік об’єднували 88 членів і кандидатів у члени партії. На партійних зборах, засіданнях партбюро (з 1964 року — парткому) систематично обговорювався хід соціалістичного змагання між колгоспниками, підсумки його, визначалися передовики. Переважна більшість комуністів зайнята безпосередньо на виробництві. У 1962 році на фермах працювало 6 комуністів, а в 1967 вже 17 (з 79, що були на обліку). Під керівництвом комуністів працює найбільша в районі комсомольська організація, що об’єднує понад 160 чоловік. Трудиться молодь переважно на виробництві.
Зміцнення економічної бази створило сприятливі умови для зростання добробуту виноградівців. Лише протягом 1960—1968 рр. в селі споруджено 257 нових будинків, 483 родини придбали пральні машини, 120 — мотоцикли. Колгоспники мають 25 легкових автомобілів, 600 газових плит, телевізори, велосипеди, зручні сучасні меблі.
Працює побутовий комбінат, хлібопекарня, 9 торговельних точок. Передбачається дальший розвиток промислового виробництва. Вже розпочалося будівництво підприємства для переробки і збереження сільськогосподарської продукції, холодильника.
Будівництво, благоустрій, побут населення завжди у центрі уваги партійної організації, правління колгоспу, сільської Ради. У липні 1964 року партійні збори, на яких розглядалося питання про побут і культуру села, накреслили широку програму дій. Вкрилися асфальтом вулиці Виноградового. Протягом 1964—1971 рр. у селі споруджено хлібопекарню, їдальню, житлові будинки для спеціалістів сільського господарства, двоповерхові приміщення контори колгоспу і сільради, готель, нове шкільне приміщення, дитячий садок-ясла. У 1965 році завершено електрифікацію села. Прокладено 55 км водогону, побудовано автоматичну телефонну станцію. Завершується газифікація. Незабаром буде споруджено двоповерховий будинок культури із залом на 600 місць.
Багатогранна діяльність сільської Ради депутатів трудящих. До її складу обрано 60 депутатів. Бюджет Ради 1971 року становив 72 тис. крб., у т. ч. на охорону здоров’я трудящих асигновано 11,3 тис., на розвиток освіти й культури — 47 тис. Вже кілька років у селі немає жодного випадку правопорушень. І в цьому чимала заслуга активу сільради. Жити без правопорушень — із таким закликом звернулися в 1971 році виноградівці до трудящих району. На сесії сільради ще навесні 1961 року затверджено план впорядкування населеного пункту. Активну участь у цих роботах брали всі жителі Виноградового. Лише 1961 року на вулицях і присадибних ділянках було посаджено 1500 фруктових і 1000 декоративних дерев, 6 тис. кущів винограду. Наступного року завезли для посадки на садибах колгоспників 3 тис. саджанців яблуні, абрикоса, вишні, сливи. Невпізнанно змінився центр Виноградового. Сучасного типу будівлі, кущі троянд, густі дерева прикрашають площу, на якій споруджено пам’ятник В. І. Леніну.
На варті здоров’я жителів Виноградового 13 медичних працівників з вищою і середньою спеціальною освітою. Сільська лікарня на 35 ліжок оснащена сучасним медичним обладнанням. Для наймолодших виноградівців є дитяча консультація, 5 дошкільних дитячих закладів.
Зросли духовні запити виноградівців, які щороку передплачують 4500 примірників газет і журналів. Багато сімей мають власні бібліотеки. Ще з передвоєнних років у селі не стало неписьменних. 878 дітей навчаються в середній і восьмирічній школах, тут працює 54 учителі. Багато випускників виноградівських шкіл продовжують освіту. Так, лише у 1968/69 навчальному році до вузів країни вступили 58 юнаків і дівчат з Виноградового.
Популярна серед трудівників села агіткультбригада «Степовичка», члени якої виступають у бригадах, на фермах тощо. В 14 гуртках художньої самодіяльності бере участь близько 200 чоловік. Тематичні вечори, усні журнали, вистави, концерти, лекції, бесіди тощо готують і організовують працівники будинку культури, якому 1969 року присвоєно звання закладу відмінної роботи.
В селі виріс численний загін інтелігенції: 60 учителів, 10 агрономів, 3 зоотехніки. Сільська організація товариства «Знання» об’єднує 32 члени. Уродженцями села є К. ГІ. Дорошенко — кандидат філологічних наук, директор музею Т. Г. Шевченка в м. Києві; С. І. Ракша, комуніст з 1917 року — активний учасник громадянської війни, партійний працівник, автор воєнних мемуарів «Днепровцы»; Є. С. Матвеев — кінорежисер, відомий актор.
Свято бережуть трудящі пам’ять про тих, хто своїм життям завоював радянським людям свободу, радість вільної праці. В селі споруджено 2 пам’ятники на братських могилах бійців, полеглих в боях за село. Колгоспники спорудили меморіальний комплекс на честь односельців, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.
В життя виноградівців міцно ввійшли нові обряди. Урочисто відбувається реєстрація шлюбів і новонароджених. Все село сходиться проводжати юнаків до лав Радянської Армії. 9 травня, День Перемоги над фашистською Німеччиною, перетворюється щорічно на всенародне свято.
Понад 450 юнаків і дівчат об’єднує загін фізкультурників. Волейбольна команда і легкоатлети Виноградового — найсильніші серед сільських спортсменів Цюрупинського району. На обласних спартакіадах і змаганнях виноградівці часто здобувають призові місця.
Заможним, радісним, культурним стало життя сучасних нащадків турбаївців. Вони впевнено крокують вперед, до комуністичного майбуття.
П. В. КРАВЧЕНКО, 3. В. ПОЛІЩУК