Економічний і політичний стан Херсонської області наприкінці XIX століття
Після реформи у поміщицьких господарствах все ширше впроваджувались різні машини й удосконалені знаряддя праці. Але дрібні селянські господарства й далі користувалися примітивними знаряддями, яких теж не вистачало. Низький рівень агротехніки, особливо на землях селян, хижацьке використання землі поміщиками й орендарями призводили до того, що середня врожайність зернових у Херсонському повіті за 18 років (з 1887 по 1904) становила всього 34,3 пуда з десятини.
З часом херсонські степи стали «золотим дном», хлібним краєм. В останній чверті XIX ст. Херсонська губернія посідала перше місце серед губерній Новоросії по освоєнню земель. В господарствах поміщиків було розорано пересічно 78,2, у селян — 79,2 проц. Навіть казенні землі освоєно на 70,7 проц. У 1913 році в Херсонському повіті було засіяно землі на 37,4 тис. десятин більше, ніж у 1912 році.
В другій половині XIX та на початку XX ст. посилився процес розшарування селянства на куркулів та сільських пролетарів. Аналізуючи питання розшарування селянства, В. І. Ленін наводить такий приклад: у Дніпровському повіті 40 проц. бідніших дворів мали 56 тис. десятин надільної землі, а користувалися лише 45 тис. десятин, в той час як заможна група (18 проц. дворів) мала 62 тис. десятин надільної землі, а користувалася 167 тис. десятин.
Орендовані у поміщиків великі земельні площі куркулі здавали середнякам та біднякам невеликими клаптиками на кабальних умовах.
Маючи гостру потребу в грошах, необхідних для сплати викупних платежів, численних податків, оренди землі, селяни змушені були продавати не тільки надлишки, а й необхідні їм самим продукти своєї праці. І все ж грошей не вистачало. У тому ж Дніпровському повіті тільки 29,5 проц. селян мали можливість орендувати землю за гроші, решта — 70,5 проц., не маючи коштів, брала її на важких умовах скіпщини або здольщини. Селяни розорялися. Так, за несплату селянами Маслового Кута Каховської волості 650 крб. недоїмок у 1865 році було продано їхню худобу. Газета «Русские ведомости» за 1886 рік (№ 42) опублікувала повідомлення про те,, що в селян села Британів Дніпровського повіту відібрано за недоїмки 250 десятин землі.
На південь України — в район промислового зернового господарства — щорічно приходили десятки тисяч наймитів і з інших районів країни. У зв’язку з цим В. І. Ленін вказував: «С.-г. робітники, що приходять у такій великій кількості на південь, належать до найбідніших верств селянства. З робітників, які приходять у Херсонську губернію, 7/10 ідуть пішки, не маючи коштів на купівлю залізничних квитків…».
У 80—90-х роках XIX ст. деякі міста й містечка Херсонщини, такі як Берислав, Генічеськ, Херсон,, стали досить великими робітничими ринками. Капіталізовані поміщицькі, куркульські та фермерські колоністські господарства широко використовували найману працю. Одним з найбільших робітничих ринків була Каховка, куди у 80-х роках минулого століття приходило до 40 тис. робітників, які здебільшого прибували сюди партіями по 10—50 чоловік. Тут куркулі й управителі поміщицьких економій наймали на строк наймитів. Охоче брали тих, у кого не лишилось у торбі навіть шматка хліба; відставних солдатів наймати не хотіли, бо вони «бунтували робітників» в економіях.
Чекати наймачів доводилось на ярмарках, у непристосованих бараках, а часто — просто неба. В таких умовах «порядок і спокій» підтримувався військовою силою: в 1881 році на ярмарку в Каховці постійно перебували 50 козаків і посилений загін поліції; у наступному році — 76 козаків з трьома офіцерами. Незважаючи на це, на ярмарках відбувалися заворушення наймитів. Так, у 1898 році на херсонському ярмарку робітники побили поміщика за те, що той не доплатив грошей робітничій артілі: лише втручання поліції врятувало цього наймача.
Становище заробітчан було тяжким. Тривалість робочого дня залежала від сваволі хазяїна, праця сільськогосподарських робітників оцінювалась мізерно. В 1904 році, наприклад, чоловік одержував у середньому за місяць 9,67 крб., жінка — 5,63, а підліток — 3,54 крб. Приміщення для наймитів навіть у великих економіях були зовсім непридатними для мешкання. Земські лікарі, обстежуючи умови сільськогосподарських робітників, приходили до висновку, що «поряд з ідеально чистими приміщеннями для економічних тварин, приміщення для робітників економій є зразком антигігієнічної неохайності».
Наймитам доводилося споживати найдешевші малоякісні страви. Наймачі більше турбувались не про якість їжі, а про те, щоб робітники менше її з’їдали. Найпоширенішим був кандьор — суп з пшоном. Вживаними стравами були також затірка, мамалига, борщ, галушки, пшоняна, ячна або кукурудзяна каші, як правило, незаправлені жиром. Галушки звичайно готувались з несіяного ячного борошна, з них стирчали остюки, тому наймити називали їх «небритими». Тільки у святкові дні заробітчанам у незначній кількості давали на обід м’ясо й молоко. Звичайно, така їжа не могла задовольнити робітника при постійній тяжкій роботі.
Одяг наймитів, особливо робочий, виготовлявся переважно з домотканих тканин, адже він був дешевшим. Заробітчани носили звичайне селянське взуття, але часто, не маючи його, наймалися на літній сезон босоніж. Жінки-наймички носили одяг і взуття обережно, взуття одягали тільки в дуже холодні дні та на свята. Ленінська газета «Искра» в 1903 році повідомляла, що в маєтку князя Трубецького у селі Козацькому під час збирання винограду наймитам одягали намордники, щоб вони не могли його їсти. Земська хроніка розповідала про умови життя наймитів у Херсонському повіті: «Увесь робочий сезон їжа, головним чином пісна, просто «болтушка», для характеристики борщів і супів… робітники до назви «болтушка» додають ще «собача»».
Інтенсивний розвиток товарного зернового господарства вимагав більш широкого застосування машин та інших землеробських знарядь. Тому на території краю виникають підприємства сільськогосподарського машинобудування. В Дніпровському повіті ще в 1887 році виник Каховський завод сільськогосподарських знарядь підприємця Гуревича, на якому 1905 року працювало близько 400 робітників, у Бериславі — завод Іванушкіна.
У післяреформений період у краї все більше розвивалась промисловість. Провідною її галуззю була переробка сільськогосподарської сировини. В 1904 році в Херсонському повіті (без міст) діяло 3885 переважно дрібних підприємств, у т. ч. 1705 вітряків, 52 кінні і 15 водяних млинів, на яких працювало 6375 робітників. Отже, на одне підприємство пересічно припадало менше двох робітників. Найбільші підприємства краю, як і раніш, знаходились у Херсоні: Херсонська суднобудівна верф, кілька лісопильних заводів, парові млини, тютюнова фабрика Лермана, друкарні тощо. Але фабрично-заводська промисловість була ще слабо розвинута.
Наприкінці XIX та на початку XX ст. Херсонська губернія стала одним з великих центрів кустарної й ремісницької промисловості на півдні України. Головними галузями її були харчова, швейна, обробка волокна.
В економічному житті краю чимале значення мала торгівля. Через порти Херсон, Генічеськ, Хорли, Скадовськ на початку XX ст. експортувалося за кордон понад 65 млн. пудів хліба в сезон. До портів тяжіла значна територія півдня України. Тому 1876 року від залізниці Лозова—Севастополь прокладено лінію на Генічеськ, що дало змогу збільшити приток зернового хліба у Генічеський порт; в 1907 році залізниця з’єднала Херсон з Миколаєвом.
Капіталісти нещадно експлуатували робітників. Робочий день тривав 10—12 годин. Заробітна плата була низькою. Так, на тютюновій фабриці Лермана вона становила 8—9 крб. на місяць. Капіталісти широко експлуатували дитячу працю: 1905 року на заводі сільськогосподарських машин працювало близько 100 дітей 12-річного віку. Тяжкою була праця на солепромислах. У Прогноях (нині Геройське) люди від світанку до присмерку працювали по коліно в ропі під палючим сонцем. Робітники вантажили сіль 16-пудовими тачками, одержуючи за день тяжкої роботи 50 копійок.