Гола Пристань, Голопристанський район, Херсонська область
Гола Пристань — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на річці Конці, притоці Дніпра, за 18 км від Херсона. Населення 13 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане село Білогрудове.
На території сучасного міста люди жили здавна. Свідченням цього є курганні поховання доби бронзи, а також рештки поселення скіфо-сарматських часів. Відомо, що в першій чверті XVІІІ ст. в урочищі поблизу майбутнього поселення будували свої човни козаки Олешківської Січі, звідси вони вирушали на риболовлю до Великого лиману.
Перші відомості про казенне село Голу Пристань знаходимо в історичних документах за 1786 рік. Уже через десять років у ньому налічувалося 208 жителів. Населення швидко зростало за рахунок переселенців з Київської, Полтавської, Курської, Орловської та інших губерній. 1822 року в Голій Пристані проживало 1417 чоловік, було 230 дворів.
Головним заняттям державних селян — жителів Голої Пристані було хліборобство. Загальна площа земельних угідь, закріплених за селом, становила 9 тис. десятин. Значна частина їх була непридатною для обробітку. Не вистачало тягла — 1822 року в селі налічувалося лише 272 коней. Жителі займалися скотарством, промислами — виготовляли сукно, полотно, корзини з лози. В першій половині XIX ст. у зв’язку з інтенсивним заселенням краю розвивалися торгівля й судноплавство по річці Конці. Так, протягом 1842—1843 рр. через Голу Пристань пройшло 535 суден і 200 плотів, що перевезли вантажів на суму 2,5 млн. крб. Зростала кількість ремісників і торговців у селі. Та й селяни, частина яких у середині XIX ст. переселилася на Келегейські хутори, використовуючи низини, займалися садівництвом, городництвом і баштанництвом, вирощували фрукти, овочі, а насамперед кавуни на продаж.
Злидні, політичне й економічне безправ’я були постійними супутниками життя голопристанських селян. Вони сплачували оброк, крім того, виконували й інші численні повинності: підводну, шляхову, рекрутську, постійну, етапну тощо. Багато лиха хліборобам завдавали піщані заноси, для боротьби з ними жителі висадили в прилеглих пісках близько 200 десятин червоної лози—шелюги. Незабезпеченість реманентом, добривами, неякісні грунти, часті засухи (так, лише у другій чверті XIX ст. посушливими були 1833, 1839,1846,1847,1850 роки) спричинялися до низької урожайності полів. Пересічний урожай основних зернових культур — жита й пшениці в другій половині XIX ст. становив 20—25 пудів з десятини. Розміри наділів через зростання населення весь час зменшувалися. Це призводило до дальшого зубожіння бідняцько-середняцьких господарств Голої Пристані.
В другій половині XIX ст. Гола Пристань входила до складу Збур’ївської волості Дніпровського повіту Таврійської губернії. На початку 70-х років від села відокремилися Келегейські хутори.
У листопаді 1866 року спеціальним законом про поземельний устрій державних селян їм передали землю в особисте користування. Порівняно з дореформеним часом державний оброчний податок зріс пересічно на 15 проц. 1884 року в Голій Пристані налічувалося 459 дворів, з них 207 не мали надільної землі, бо господарі їх вважалися прийшлими. Становище цих родин було досить тяжким. Вони платили громаді за торгові й ремісничі підприємства, за випас худоби тощо. Довгий час їм не дозволяли орендувати землю. В 1885 році з 252 корінних господарств 182 обробляли наділи до 10 десятин, 62 — від 10 до 25, 7 — від 25 до 50, 1— понад 50 десятин землі. Щоб звести кінці з кінцями, безземельні й малоземельні господарства змушені були орендувати землю. Чотири посередники брали в оренду у сусіднього поміщика 2467 десятин землі, а потім здавали її невеликими ділянками селянам на кабальних умовах.
Царський уряд ввів обов’язковий викуп землі державними селянами лише законом від 12 червня 1886 року. Вони одержали землю з розрахунку 6,8 десятини на чоловічу душу, щорічно вносячи до казни викупних платежів на суму 5,1 тис. крб. Опріч того, селяни вносили значну кількість інших платежів.
Розширилися площі під городами, баштанами, збільшилося виробництво хліба, ремісничих виробів, вилов риби на продаж. Розвиток торгівлі викликав необхідність регулярного зв’язку села з іншими населеними пунктами, зокрема з Херсоном. Найбільш зручним щодо цього виявився водний шлях. 1868 року, після багаторічної тяганини, надійшов дозвіл про спорудження тут пристані, що мало велике значення! для дальшого розвитку торгівлі, зростання місцевого суднобудування. В кінці 60-х років щорічне число суден, що заходили в порт, досягло тисячі, а річні торгові обороти зросли до 3 млн. крб. З поміщицьких економій через Голу Пристань в глиб країни і за кордон вивозили понад 15 тис. чвертей хліба і близько 10 тис. пудів мериносової вовни. Щорічно звідси надходило близько 300 тис. пудів солі, видобутої на Прогнойських промислах. Навігаційний період тривав з травня по листопад. Хліб і сіль вивозилися до Одеси і Миколаєва, ліс, що прибував з верхів’їв Дніпра,— в Євпаторію, Севастополь, Ялту, Феодосію і азовські порти. На зворотному шляху з Ростова і Таганрога сюди доставляли кам’яне вугілля.
Судна були переважно парусні, вантажопідйомністю близько 6 тис. пудів кожне. Обслуговували таке судно, як правило, 3 матроси й шкіпер. Місячна заробітна плата їх становила 12—18 крб. Судновласники часто відправляли в морські плавання судна не пристосовані до цього. Так, лише 1885 року в морі затонуло 50 дніпровських суден.
Значного поширення набув і рибний промисел. Риболови наймали місця для ловлі у власників та орендарів — посередників, сплачуючи їм від 20 до 150 крб. за сезон. Рибу продавали на місцевому ринку або оптом збували херсонським купцям. Виникла потреба в налагодженні зв’язку з іншими районами країни. Пошту, що доставляла кореспонденцію один раз на тиждень, в Голій Пристані відкрили 1867 року.-На пропозицію видатного російського вченого і винахідника О. С. Попова було вирішено встановити радіозв’язок між Голою Пристанню й Херсоном. Будівництво радіостанції поклали на Одеський поштово-телеграфний округ. В 1902 році найближчий друг і помічник О. С. Попова інженер П. М. Рибкін установив першу на Україні цивільну радіостанцію.
На початку XX ст. в Голій Пристані проживало 6,1 тис. чоловік, налічувалося понад 50 приватних торговельних підприємств, пивоварний завод, діяли ярмарок та базари.
Трудящі Голої Пристані включилися в загальноросійську боротьбу пролетаріату й селянства проти експлуататорів. Голопристанська біднота разом з селянами! навколишніх сіл 1905 року громила маєтки, самовільно випасала худобу на землях поміщиків. Під час першої російської революції активно діяла Голопристанська соціал-демократична група, що виникла в 1905 році. В донесенні повітового справника таврійському губернаторові про політичне становище в Дніпровському повіті відзначалося: «Крім Каховки, центрами… революційних організацій… були ще місто Олешки і Гола Пристань. В жовтні 1905 року соціал-демократична організація всіх трьох згаданих пунктів об’єдналася з селянським союзом… Об’єднана організація всю свою діяльність з жовтня спрямувала на пропаганду серед сільського населення». Боротьба трудящих набула такого розмаху, що царський уряд для придушення її направив у Дніпровський повіт, у т. ч. й Голу Пристань, війська. Революційний рух не вщухав і 1906 року. Влітку в Голій Пристані розповсюджувалися листівки революційного змісту. І після поразки революції трудящі голопристанці не припиняли підготовки до нових класових боїв. Так, в повідомленні помічнику начальника Херсонського губернського жандармського управління в Дніпровському повіті від 10 липня 1909 року вказувалося, що «… в бібліотеці професійної спілки робітників в с. Голій Пристані необхідно… з метою вилучення книг тенденційно злочинного змісту, провести обшук, а також обшукати осіб, які … зареєстровані наглядом — відвідувачів бібліотеки і підозрюваних у належності до соціал-демократичної організації…».
Роки реакції, столипінщина тяжко відбилися на становищі трудящих, яке погіршувалося ще й частими засухами (з 1900 по 1913 рр. шість років були посушливими). Орендна плата за орну землю і пасовища зросла в 1,5—2 рази.
Низький життєвий рівень, антисанітарія, відсутність медичного обслуговування призводили до поширення інфекційних захворювань серед трудящих. Особливо великі спалахи холери та інших епідемічних захворювань відбулися в голодні 1891—1892 рр. Лише з 1893 року в Голій Пристані почав працювати земський лікар.
З давніх давен жителі Голої Пристані помітили цілющі властивості місцевого солоного озера. Купаючись в озері, користуючись його грязями, вони виліковували рани, висипи, лишаї, болі в суглобах ніг. Це приваблювало багатьох хворих. В 1889 році Херсонське повітове земство відкрило тимчасову невелику грязелікарню. Навіть після розширення 1912 року лікарня приймала за сезон лише 400 хворих, які жили в невпорядкованих приміщеннях типу бараків.
Першу школу в Голій Пристані відкрито в 1867 році. 1890 року тут вже діяло 5 невеликих шкіл, що охоплювали 362 учнів, у т. ч. 109 дівчаток. 1875 року в селі відкрито спеціальні морехідні класи. Всі ці навчальні заклади охопили незначну кількість дітей шкільного віку, більшість населення не знала грамоти.
Нові страждання принесла бідноті перша світова війна. Залишені без годувальників, селянські родини були приречені на голодне існування. В Голій Пристані, як і в багатьох інших населених пунктах, спалахували продовольчі заколоти. Особливо часто вони відбувалися в 1917 році. Доведені до відчаю солдатки вимагали збільшення пайка і відновлення довоєнних цін на хліб. Не наступило відчутного поліпшення у становищі трудящих і після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції. Революційний рух зростав. Улітку 1917 року в Голій Пристані виникла Рада робітничих і солдатських депутатів.
Звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді голопристанці зустріли з радістю. Радянську владу в Голій Пристані встановлено в січні 1918 року. В селі тоді почала діяти тимчасова Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів, яка передала селянам землю без викупу.
Утвердження Радянської влади відбувалось в умовах запеклої боротьби з зовнішньою і внутрішньою контрреволюцією. Основною і найбільш активною силою в боротьбі проти ворогів були революційно настроєні солдати і матроси, що повернулися з фронту.
Наприкінці березня 1918 року село захопили австро-німецькі окупанти. Трудящі під керівництвом більшовиків піднялися на боротьбу проти ворога. Навесні почав діяти партизанський загін голопристанців, який разом з іншими загонами Херсонщини близько трьох тижнів вів бої проти окупантів. Австро-німецькі війська залишили Голу Пристань у грудні 1918 року, а вже на початку наступного року її захопили англо-французькі інтервенти. Боротьбою трудящих проти них керував підпільний більшовицький осередок.
Радісно зустрічала біднота села своїх визволителів — воїнів Червоної Армії, під натиском яких у березні 1919 року інтервенти відступили. Трудящі висловлювали готовність боротися до кінця проти ворогів зі зброєю в руках, вітали створення сільського ревкому, який розподіляв продовольчі ресурси, землю, організовував боротьбу проти контрреволюції.
На початку липня 1919 року в село вдерлися денікінці і вчинили жорстоку розправу над активними борцями за владу Рад. Вони ловили на вулицях жителів і під ударами шомполів і нагаїв вимагали назвати прізвища радянських активістів. Озвірілі білогвардійці грабували й розстрілювали населення, а 20 чоловік повісили.
Боротьбу проти денікінців очолив підпільний більшовицький осередок. Під його керівництвом у районі Голої Пристані почав діяти партизанський загін, що у серпні влився до складу селянського полку, створеного в Херсоні. Полк мужньо бився проти білогвардійців і куркульських банд 14 лютого 1920 року червоноармійські частини визволили Голу Пристань від денікінців. Наступного дня відбувся багатолюдний мітинг трудящих, які висловили повну підтримку Радянській владі й Червоній Армії.
Однак перепочинок виявився короткочасним. В червні Голу Пристань захопили врангелівські війська. Для трудящих знову настали дні тяжких випробувань. Поряд з грабежами врангелівці провадили примусову мобілізацію місцевих жителів. За відмову служити в білій армії вони розстріляли голопристанців Г. І. Лисенка і І. Т. Голенка.
Врангелівці уперто обороняли свій лівобережний форпост. У серпні, вересні й жовтні тут висаджувалися червоноармійські десанти, але під натиском переважаючих сил ворога відступили. 17 жовтня 1920 року частини Червоної Армії у взаємодії з дивізіонами канонерських і посильних суден Чорноморського флоту визволили Голу Пристань. В боях за населений пункт особливо відзначилася команда канонерського човна № 3. Його командир К. Ю. Андреус був нагороджений орденом Червоного Прапора.
Закінчилася громадянська війна. Відновив роботу сільський революційний комітет, очолюваний комуністом I. С. Гончаровим. Навесні 1921 року поновив роботу партійний комітет. Йому підпорядковувалося 3 осередки, в яких налічувалося близько 60 комуністів. їх активними помічниками стали 35 комсомольців Голої Пристані, теж об’єднаних в осередок. Понад сто чоловік були членами комнезаму, створеного у селі на початку 1921 року.
Руїни, засуха 1921—1922 рр., голод, куркульський бандитизм — в таких умовах трудящі розпочали відбудову господарства. Контрреволюція прагнула використати ці тимчасові труднощі для повалення Радянської влади. Влітку 1921 року радянські чекісти викрили таємну організацію «Відродження Росії № 8», що складалася з колишніх білогвардійців, куркулів тощо і діяла в багатьох населених пунктах Дніпровського повіту, в т. ч. у Голій Пристані. Місцеві куркулі провадили таємну агітацію проти Радянської влади. В лютому 1922 року для ліквідації такого надзвичайного становища сільвиконком, обраний влітку 1921 року, передав свої повноваження призначеному ревкому. Революційний комітет мобілізував усі наявні сили для ліквідації тяжкого становища, залучаючи до цього трудящих. Для зручності роботи все село було розбито на квартали, обрано квартальні комітети. Члени ревкому вирішували величезне коло різноманітних питань. Так, лише на одному s засідань, 4 квітня 1922 року розглядалися питання: про боротьбу з бандитизмом, посівну кампанію, створення санітарно-гігієнічної комісії, боротьбу з голодом та інше.
При ревкомі було створено комітет допомоги голодуючим, який організовував облік, охорону й розподіл продовольчих і паливних ресурсів. Значну допомогу надавала голодуючому населенню і держава, зокрема посівним матеріалом. У Голій Пристані було створено два пункти громадського харчування, які насамперед обслуговували дітей. Серед голодуючого населення розподілялася також риба, виловлена членами кооперативу «Праця рибалок», який виник у той час.
Спільними зусиллями з голодом було покінчено. Почуття братерського обов’язку керувало голопристанцями — працівниками радянських установ району, коли, зібравшись на загальні збори 23 жовтня 1924 року, вони вирішили подати матеріальну допомогу ленінградським робітникам, які постраждали від повені. Вони відчислили для російських братів частину свого заробітку.
З перших місяців мирного життя органи Радянської влади провели конфіскацію засобів виробництва в експлуататорських верств населення, облік цінностей і організацію їх охорони, вилучення зброї у контрреволюційних елементів. Провадилася робота щодо зрівняльного розподілу земель.
Восени 1921 року запрацював паровий млин. Встановлена на ньому динамо-машина давала електроенергію для освітлення установ. Було налагоджено виробництво цегли, черепиці й вапна. На місцевому торфопідприємстві працювало понад сто чоловік. Торф у той час вивозився до Херсона, Одеси, Миколаєва та інших міст.
Провадилися значні роботи щодо укріплення величезних площ сипучих пісків. Протягом 1924—1925 рр. було висаджено різних порід дерев на площі 305,5 десятини, а також закладено лісорозсадник, де поряд з акаціями, лохом, гледичією, почали розводити сосну.
Ще гриміли бої громадянської війни, а органи Радянської влади розглядали і вирішували питання охорони здоров’я, лікування і відпочинку трудящих. У телеграмі голові Раднаркому України від 15 квітня 1919 року В. І. Ленін вказував на терміновість заходів щодо охорони південних курортів, відвойованих Червоною Армією — Одеси, Голої Пристані, Бердянська та інших. Курорт «Гопри» почав працювати влітку 1923 року, де протягом двох наступних років лікувалося понад 2 тисячі трудящих. Лікарню на 25 ліжок відкрили в Голій Пристані незабаром після закінчення громадянської війни.
У 1922 році в селі діяли дві початкові школи, а також семирічна, в якій було створено першу піонерську організацію. Відкрилася професійно-морська школа, яка готувала штурманів далекого і річкового плавання (її ліквідовано влітку 1923 року). Працювали школи ліквідації неписьменності й малописьменності серед дорослого населення, де самовіддано трудилися комуністи й комсомольці, вчителі. Зростала активність трудящих, їх тяга до знань. Бібліотеку, відкриту 1921 року, щоденно відвідувало 100—200 читачів. У гуртках політграмоти, агрономічному, а також в створених при клубі драматичному, хоровому, в духовому оркестрі брало участь понад 300 чоловік. Особливо активними були комсомольці й молодь, які організовували свята, концерти, ставили спектаклі. 7 березня 1922 року увагу жителів села привернуло оголошення такого змісту: «В театрі Басова о 3-й годині дня відбудеться мітинг-концерт, … а о 7-й годині вечора буде поставлена п’єса в 4-х діях «Безробітні». Весь збір піде на користь голодуючих Голої Пристані».
У березні 1923 року Гола Пристань стала центром району. В той час у селі налічувалося 1134 двори, 5024 жителі. Почали працювати районний комітет партії і райвиконком. Багато років головою Голопристанського райвиконкому працював колишній моряк, партизан часів громадянської війни, комуніст О. М. Деремешко, активний учасник радянського будівництва у районі.
За рішенням Радянського уряду 1927 року засновано Чорноморський заповідник, його управління і музей розмістилися в Голій Пристані. Працівники заповідника розгорнули наукову роботу щодо охорони й вивчення природного комплексу пониззя Дніпра і прилеглих ділянок Чорноморського узбережжя, вивчення гніздування і зимівлі птахів, корисних степових рослин, цілинних степів.
Кількість населення у селі швидко зростала. Основна частина його жила не з сільського господарства. Це були рибалки, матроси, робітники торфопідприємства, ремісники й кустарі, службовці. Тому 1928 року Голу Пристань перевели до категорії селищ.
Відбудова народного господарства в цілому завершилася до 1925 року. Але найбільш слабкою ланкою на той час залишалося сільське господарство. Засуха 1927—1928 рр. тяжко позначилася на становищі селян. Посівні площі 1927 року становили лише 84,5 проц. довоєнних. Незважаючи на те, що Радянська влада наділила селян землею, процес дроблення господарств тривав. На кінець 1927 року в Голопристанському районі було 66,7 проц. бідняцьких, 19,6 проц. середняцьких і 13,7 проц. куркульських господарств. Єдиним виходом з такого стану був шлях, вказаний В. І. Леніним у кооперативному плані, розвиненому й конкретизованому в документах партії. Комуністи, інтелігенція розгорнули роз’яснювальну й організаторську роботу серед селян і кустарів, доводячи їм переваги великого колективного господарства перед дрібним селянським. У Голій Пристані в ті роки стало традицією проведення свята врожаю. Вперше воно відбулося ще в жовтні 1924 року. До центрального майдану прямували святкові колони трудящих. Попереду, вслід за трактором, йшли дівчата у вінках з колосків, з серпами. На площі відбувся мітинг, де з доповіддю виступили місцевий агроном, представники сіл району. Після мітингу трудящі з інтересом спостерігали за роботою трактора, дивовижної для того часу машини, яка, переорюючи межі, сприяла й перелому в свідомості селян.