Нова Збур’ївка, Голопристанський район, Херсонська область
Нова Збур’ївка — село, центр сільської Ради. Розташована на лівому, перерізаному невеличкими річками, низинному березі Дніпровського лиману, за 9 км від районного центру, за 35 км від залізничної станції Херсон. З районним та обласним центрами село зв’язане водним і шосейним шляхами. Населення — 6902 чоловіка. Новозбур’ївській сільській Раді підпорядковане село Стара Збур’ївка.
Територія, де розміщене село, була заселена здавна. Археологічні знахідки свідчать про перебування тут людини в епоху бронзи. В урочищі Рясні Могили виявлено ольвійську монету та курганні скіфські поховання. Навколишня територія була місцем збору запорізьких козаків для боротьби проти татар і турків. На березі Збур’ївського Кута (лиману) до середини 1774 року містився їх спостережний пост.
Історія виникнення села пов’язана з російсько-турецькими війнами другої половини XVIII ст. В 1774 році біля Збур’ївського гирла, що з’єднує Дніпровський і Збур’ївський лимани, було споруджене укріплення. Воно увійшло до Дніпровської лінії — системи прикордонних укріплень, збудованих російським урядом. В збур’ївському укріпленні розміщувалися склади з провізією та фуражем. Тут несли службу російські війська та українські козаки, що входили до складу російської армії. Відставні солдати часто оселялися поблизу укріплення. Протягом 1793— 1794 рр. укріпленням Збур’ївського ретраншементу на випадок нової війни з Туреччиною керував видатний російський полководець О. В. Суворов. У ті роки там розміщувалися 3-й та 4-й батальйони Таврійського єгерського корпусу, полки донських козаків3. Навколо укріплення починаючи з 1783 року оселялися переселенці з інших місць Росії, насамперед державні селяни. Наприкінці XVIII ст., коли укріплення почало втрачати військове значення, частина жителів переселилася за півверсти на південний схід і заснувала село, назване Новою Збур’ївкою. Перші письмові згадки про цей населений пункт зустрічаємо з 1801 року. Починаючи з 1810 року, сюди прибували втікачі-кріпаки з Полтавської губернії. Переселенців зобов’язували нести протиепідемічну охорону на Турецькому валу. В лютому 1813 року, в зв’язку з чумою, що лютувала в Криму, новозбур’ївці «вийшли з покори». Для придушення заворушення до села прибуло 200 козаків. Багатьох селян було заарештовано і відправлено до сімферопольської в’язниці.
Стара і Нова Збур’ївки були з усіх боків оточені сипучими Олешківськими пісками, боротися з якими було важко. 1819 року піски так занесли Стару Збур’ївку, що більшість її жителів змушена була переселитися до казенного села Нової Збур’ївки. Низинна місцевість, де вона розташована, виявилася більш придатною для землеробства.
Обидва села входили до однієї земельної общини, якій належало близько 25,7 тис. десятин землі, у т. ч. 14,6 тис. десятин придатної. Перші поселенці мали досить землі для користування, тому про переділи не йшлося. Всі луки, пасовища поступово захоплювали багатії. 1844 року більшість селян висловилася за подушний розподіл сінокосів, але куркулі не допустили цього, скосивши руками найманих робітників усе сіно. 1845 року община домоглася першого переділу орної землі на ревізькі душі (їх налічувалося у Збур’ївській общині близько 2 тис.). Частина новозбур’ївців рибалила, перевозила вантажі на суднах, заготовляла очерет. Значна кількість жителів займалася чумацьким промислом. Чумацька валка, що складалась з 10 хозяїв — «братів» (кожен з них мав по 3—5 возів), вибирала поміж себе старшого, «отамана». В селі були кравці, шевці, бондарі, столяри, теслярі. Місцеві умільці будували парусні трьохщоглові судна, виготовляли для чумаків великі вози, що вміщували 70—100 пудів вантажу. Вози обшивали лубом, люшні оздоблювали. Жінки пряли і ткали полотно, вишивали.
Жили новозбур’ївці великими родинами. Частину хліба звозили до «гамазею». Якщо був голод, посуха або кому був потрібний хліб, громада видавала з тих запасів позику. Свої хатини селяни здебільшого будували з саману, стріхи були очеретяні. У кожній хаті був дерев’яний мисник; на стінах розвішували довгі гаптовані рушники, на жердці — килими. Спали новозбур’ївці на підлозі («долі»). Ліжка мали лише багатії. Літом селяни ходили босі, в полотняному одязі, жінки — в запасках.
Згідно з указом 1866 року про поземельний устрій державних селян новозбур’ївці були вилучені з відомства міністерства державних маетностей. Земля переходила до них за викуп. Оброчні платежі за рахунок «особливого додаткового збору» зросли порівняно з дореформеним часом на 15 проп. Всіляко обмежувався вихід окремих господарств з селянської общини. 1885 року в Новій Збур’ївці налічувалося 745 селянських господарств, де проживало 4760 чоловік. Вони мали близько 13,7 тис. десятин землі, у т. ч. 8,2 тис. придатної. На ревізьку душу припадало 7,4 десятини землі. Після реформи посилився процес класового розшарування селянства. Значним у Новій Збур’ївці був куркульський прошарок. 46 дворів села засівали по 25—50 і більше десятин землі. Водночас 44 господарства зовсім не засівали землі, 114 сіяли до 5 десятин, 246 обробляли від 5 до 10, 295 — засівали по 10—25 десятин. Куркулі зосередили в своїх руках 18,5 проц. всієї худоби села — мали по 5—8 коней, 9 волів, по 7 корів. У їх руках був 81 плуг і 83 підводи. А 234 незаможні господарства не мали орних знарядь, навіть сохи, 18 — ніякої худоби. 119 новозбур’ївців наймалися до місцевих куркулів і судновласників або йшли працювати на підприємства Херсона.
Основним заняттям населення було сільське господарство. Сіяли пшеницю, ячмінь, овес. Заможніші господарства мали хороші баштани, займалися виноградарством і садівництвом. Розвивалося скотарство, насамперед вівчарство.
Нова і Стара Збур’ївки здавна вважалися батьківщиною моряків, річковиків і рибалок. У цих селах налічувалося понад 60 судновласників, які набирали екіпажі з односельців. За тяжку 16-годинну працю на добу матроси щомісяця одержували по 12—18 крб. Охоче використовували хазяї дитячу працю. Судновласники платили батькам-біднякам за «робочу силу» 25 крб., і напівголодні, напівроздягнуті дванадцяти-тринадцятирічні хлопчики протягом року працювали по 14 годин на добу, не одержуючи більше ніякої платні. Предметами каботажу були: ліс, хліб, сіль, кавуни. Коли у другій половині XIX ст. по Дніпру почали курсувати баржі, конкурувати з ними збур’ївським судновласникам стало важко. Тому вони відправляли свої судна в Чорне і Азовське моря. Невеликі за розмірами, утлі суденця часто не витримували штормів. Лише 1886 року їх затонуло понад 505.
Деякі новозбур’ївці продовжували чумакувати. Вони їздили в Крим по сіль, продавали її в Голій Пристані по 30 копійок за пуд або в Харкові по 1 крб. Чумаків наймали також купці, що постачали казенну сіль.
Частина селян займалася рибальством. Через те що сітка коштувала 50 крб., а невід — 250—500 крб., одному рибалці не під силу було їх купити. Тому вони створювали товариства — на сітку об’єднувалося по 3 чоловіка, на невід — по 12—15 чоловік. Виловлену рибу продавали оптом херсонським купцям. В селі діяв рибний завод. Жінки ловили раків та робили з них консерви — ракові шийки.
Взимку новозбур’ївці заготовляли очерет. Вони наймалися до власників плавнів різати його «з половини», або ж купували у них квиток, який давав право збирати очерет протягом всієї зими. Восени цей промисел був під силу лише тим селянам, які мали каюки або дубки.
Значного розвитку досягла торгівля хлібом, худобою, сіллю, рибою, кавунами, а також промисловим крамом і залізним товаром. Нова Збур’ївка вважалася значним торговельним центром Дніпровського повіту. Крім базарів, тут з 1874 року збиралися два річні ярмарки. Через село пролягали поштово-телеграфний і торговий шляхи на Крим, а через село Рибальче — на Кінбурн. З 1879 року в селі діяла земсько-поштова станція. Село швидко зростало і в 1894 році налічувало 819 дворів з 5236 жителями.
Бурхливі події відбувалися у Новій Збур’ївці в період революції 1905—1907 рр. Ще в 1903 році в селі виникла соціал-демократична група, до якої входили П. М. Бондар, І. Луппата інші —всього 6 чоловік. Вони поширювали нелегальну літературу. У квітні 1905 року селяни Збур’ївки у відповідь на рішення сільського старости здати в оренду з торгів наділи 40 недоїмників вирішили участі в торгах не брати та не допускати до них інших. В травні вони самовільно випасали худобу на землях поміщиків, забирали у них хліб, майно. Наприкінці вересня, під час збирання податків у Новій Збур’ївці відбувся сход, на якому селяни погрожували розправитися з старостою і писарем, примусили їх тікати зі сходу та відмовитися від своїх посад. Восени 1905 року окремі стихійні заворушення переросли в організовані масові виступи. Село стало одним з вогнищ аграрного руху в Дніпровському повіті. Як повідомляла газета «Юг» 30 листопада 1905 року, селяни Нової та Старої Збур’ївок, Чулаківки, Рибальчого та інших сіл «… домовилися поміщиків вигнати, добро їх забрати, садиби знищити, а землю поділити і засіяти». Кілька днів озброєні збур’ївці громили й палили поміщицькі маєтки, ділили їх майно. Розпорядження місцевої адміністрації не виконувалися.
Для придушення селянського руху наприкінці листопада 1905 року до Збур’ївки прибули дві роти солдатів 208-го піхотного Очаківського полку. Але боротьба не припинялася. 14 червня 1906 року в селі розповсюджено листівки Херсонського губернського комітету сільських організацій РСДРП. 19 і 21 липня 1906 року в Новій та Старій Збур’ївках на ярмаркових площах відбулися протиурядові мітинги, де виступаючі вимагали скликання Установчих зборів, закликали відмовлятися від сплати податків, поставки рекрутів, від роботи в поміщицьких господарствах. Лише наприкінці 1906 року селянський рух був придушений. Учасників революційного руху заарештували й ув’язнили в олешківській тюрмі. Один з активних учасників руху в Дніпровському повіті, який жив у той час у Новій Збур’ївці, згадував, що заарештованих селян перед ув’язненням допитували в селі протягом місяця, жорстоко били їх. Селян примусили повернути поміщикам майно і реманент.
Проникнення капіталізму в сільське господарство сприяло зубожінню основної маси селянських господарств, розоренню їх. 1906 року в Новій Збур’ївці на чоловічу душу припадало по 3,7 десятини надільної землі— це у два рази менше ніж у 1885 році. 1907 року сільська громада купила в поміщика через поземельний банк 2 тис. десятин землі з розстрочкою на 55 років. Але це мало що допомогло незаможним селянам. Біднота не вилазила з боргів у куркулів, купців і судновласників. Важким був і податковий тягар. Майно селян, неспроможних платити податки, продавалося з аукціону, а наділи, засіяні озиминою, здавалися в оренду з торгів по ціні незасіяної землі.
Диференціація селянства особливо поглибилася під час запровадження столи-пінської аграрної реформи. Заможні господарства, що виділялися на відруби й хутори, одержували допомогу від кредитного товариства, створеного у селі 1907 року. 1913 року селяни Нової Збур’ївки виділилися в самостійну земельну общину, якій належало 3073 десятини землі. Куркулі-хуторяни, вдаючись до різних махінацій, скуповували у бідноти землі за безцінок. 124 господарі продали близько 500 десятин землі, купили ж її 27 куркулів. Селяни, які продали землю, залишилися і без грошей, і без наділу, більшість з них пішла з села шукати заробітків.
Ставши ще в середині XIX ст. центром Збур’ївської волості, село забудовувалося, зростало. Сільські багатії споруджували для себе просторі житлові будинки. 1914 року в Новій Збур’ївці налічувалося 1513 дворів, проживало 7,2 тис. чоловік.
Деяке поліпшення стану охорони здоров’я відбулося лише в кінці XIX ст.— до 1894 року закінчено спорудження приміщення для земської лікарні, в якій працювали лікар і фельдшер.
Першу школу в селі відкрито 1872 року. До цього діти заможної верхівки відвідували Старозбур’ївську початкову школу, відкриту 1841 року. Основна маса селян лишалася неписьменною — 1885 року лише 6,7 проц. загальної кількості новозбур’ївців були грамотними. Не могли охопити всіх бажаючих учитися і земська та церковнопарафіяльна школи. У 1902 році в усіх збур’ївських навчальних закладах здобувало освіту 350 учнів, 500 дітей було поза школою.
Жителі села через століття пронесли невичерпне багатство народної пісні. Вона була постійним супутником їх у праці та відпочинку, в горі й радощах. Співали новозбур’ївці під акомпанемент скрипки, цимбалів та бубна на вечорницях, досвітках, під час весілля. Улюбленою піснею чумаків була «Чаєчка». Певного розвитку набуло в Новій Збур’ївці декоративно-ужиткове мистецтво, зокрема ткацтво, вишивання та гаптування.
Трудящі Нової Збур’ївки з радістю зустріли звістку про Лютневу революцію 1917 року, але швидко зрозуміли, що боротьба не закінчилася, що до влади прийшли інші поневолювачі. Вже навесні у повіті почалися аграрні заворушення. Щоб послабити революційний рух, повітовий комісар Тимчасового уряду і меншовицько-есерівська повітова Рада селянських депутатів намагалися створити видимість врегулювання земельних відносин. 7 травня 1917 року вони організували у Новій Збур’ївці з’їзд представників селян і землевласників від Збур’ївської, Покровської, Бехтерської і Краснянської волостей. Звичайно, цей з’їзд не вирішував земельного питання, тому боротьба продовжувалася.
Перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді, оголошення ленінських декретів про мир і землю трудящі Новозбур’ївки сприйняли як початок здійснення своїх найсвітліших мрій. Радянську владу в селі було встановлено у січні
1918 року. Волосна Рада селянських і солдатських депутатів оголосила про перехід нетрудових земель до селян без всякого викупу, але здійснити її розподіл, що намічався на весну, вона не встигла. У квітні 1918 року село окупували австро-німецькі загарбники. Для боротьби проти них у Старій Збур’ївці було створено партизанський загін, до складу якого входили і новозбур’ївські селяни. Влітку 1918 року загін вчинив напад на гетьманську варту в селі. Група новозбур’ївців, у т. ч. С. А. Пуля, Г. С. Луппа, вступили до Дніпровського партизанського загону, що сформувався навесні 1918 року в Олешках під командуванням І. І. Матвеева, згодом командуючого Таманською армією.
Боротьбою селян проти окупантів керувала Новозбур’ївська підпільна більшовицька організація, створена влітку 1918 року. Австро-німецьких окупантів вигнали з села в кінці 1918 року. З січня наступного року Нова Збур’ївка, як і весь Дніпровський повіт, перебувала в зоні англо-французької інтервенції. В той час по селу шастали білогвардійські загони, банди, активізувалися дії місцевих куркулів. В березні 1919 року Радянську владу в селі відновлено.
Але налагодженню мирного життя перешкодили денікінці, які вдерлися до села наприкінці липня 1919 року. Карателі чинили жорстокі розправи над мирним населенням. Вони розстріляли братів партизана С. А. Пулі — Кузьму та Степана, забрали їхнє майно. Трудящі активно виступали на захист влади Рад. Окремою ротою під керівництвом М. С. Лупни влилася група новозбур’ївців у серпні 1919 року до Дніпровського селянського полку. Жителі села поповнювали й партизанські загони, що діяли в повіті. У січні 1920 року село визволили від денікінців. Раділа біднота відновленню Радянської влади. Однак в окрузі ще діяли куркульські банди, які тероризували населення. Не було засобів зв’язку, панувала розруха. В таких умовах почала працювати Новозбур’ївська Рада селянських депутатів, обрана в квітні 1920 року.
З ініціативи Ради здійснювався зрівняльний розподіл нетрудової землі. Навесні 1920 року виникла сільськогосподарська трудова артіль, яка одержала від держави допомогу робочою худобою, реманентом; створено артіль робітників-майстрів; було організовано кустарне шкіряне виробництво тощо. У травні в селі почали діяти хата-читальня, культурно-освітні гуртки. Розпочалося спорудження приміщення для школи і селянського будинку.
Та громадянська війна ще не закінчилася — в червні 1920 року Нову Збур’ївку захопили врангелівці. Звідси вони мали намір висадити десант у район Херсона.
23 серпня 1920 року червоноармійці визволили село. Кораблі Дніпровської флотилії, що стояли на плесі Дніпра, охороняли село з боку Дніпра від контратак противника. 26 і 27 серпня в Новій та Старій Збур’ївках моряки організували багатолюдні мітинги, на яких закликали населення боротися проти ворогів трудового народу. Тоді 50 новозбур’ївців добровільно вступили до лав Червоної Армії.
Та незабаром врангелівцям знову вдалося захопити Нову Збур’ївку. Остаточно визволили її від білогвардійців у жовтні 1920 року. 10 листопада було створено волосний ревком, очолюваний Т. П. Кононенком. Діяв також Новозбур’ївський сільський ревком на чолі з Ф. М. Чорним. Помічником і опорою ревкому у боротьбі за зміцнення Радянської влади на селі були сільський та волосний комітети незаможних селян на чолі з П. М. Лунною, створені у грудні 1920 року. Комнезамівці виступали захисниками інтересів бідноти, допомагали продовольчим органам у виконанні продрозкладки, а пізніше — продподатку. Не раз нагороджувався грамотами активний комнезамівець новозбур’ївець Т. С. Іващенко.
А працювати доводилося в дуже тяжких умовах. Куркулі ширили всілякі тривожні чутки, вели антирадянську агітацію, нападали на радянських працівників. Від ворожих рук 21 грудня 1920 року загинув член ревкому, військком К. Г. Литвинов. Восени 1922 року багатії самовільно засіяли землі, виділені сім’ям червоноармійців і найбіднішим селянам. Хоч закон суворо забороняв застосування найманої робочої сили в господарствах, куркулі потай використовували працю бідноти, складали з нею угоди на вигідних для себе умовах. Так, 1922 року суд скасував кабальну угоду між двома жителями села, за якою бідняк віддав куркулеві за невелику ділянку землі хату й корову.
Незаможні селяни з кожним днем все більше переконувалися у правильності політики Ленінської партії, надавали всіляку підтримку органам Радянської влади. 1920 року жителі Нової і Старої Збур’ївок вперше урочисто відзначили Перше травня.
Після закінчення громадянської війни, у січні 1921 року, відновив роботу комуністичний осередок, навесні того року розпочав діяльність комсомольський осередок, які зайнялися налагодженням господарської та культурно-освітньої роботи в селі. Ревком склав свої повноваження — у лютому 1921 року відбулися вибори волосного виконавчого комітету в складі 12 чоловік, очолив його П. Г. Біленко. Основним завданням партійних і радянських органів на той час було вишукування продовольчих запасів, виконання продподатку, впорядкування землекористування, підготовка посівних кампаній, боротьба проти бандитизму.
Активну роботу щодо згуртування трудящих на відбудову зруйнованого господарства провадила організація профспілки «Всеробітземлісу» в складі 246 членів, яка виникла у січні 1921 року. Профспілка разом з радянськими органами велику увагу приділяла питанню поліпшення матеріально-побутового становища трудящих, займалася налагодженням торгівлі, відновленням місцевої промисловості. В 1921 році в селі створено єдине робітничо-селянське товариство споживчої кооперації.
29 травня 1921 року відбулася конференція збур’ївських водників за участю представників с. Рибальчого і Голопристанського затонкому, на якій моряки висловили готовність відродити водний транспорт у пониззі Дніпра. Відбудова народного господарства проходила успішно. На кінець 1921 року в селі діяли 32 невеликі кустарні підприємства — 7 парових, 5 кіннопривідних, 11 вітряних млинів, 4 просорушки, 3 олійниці тощо, на яких працювало 97 чоловік.