Херсонська область у епоху феодалізма. Запорізька Січ на Херсонщині
У VIII—VII ст. до н. е. на території Наддніпрянщини, в степовій її частині, населення освоїло виробництво заліза, з якого виготовлялись знаряддя праці та зброя. Залізні знаряддя швидко витіснили малодосконалі кам’яні та бронзові. Це сприяло підвищенню продуктивності праці, а отже й прискоренню майнового розшарування, що розпочалося ще за доби бронзи. Із загального середовища виділяється багата верхівка, що сконцентровуе в своїх руках і матеріальні засоби, і владу. В цей час у Причорноморських степах з’явилися кочові племена — скіфи. Вони й поклали початок першому державному утворенню в Подніпров’ї. Херсонські степи входили до володінь Скіфської держави з центром у Кам’янському городищі. Відоме ім’я одного із скіфських царів IV ст. до н. е. — Атея. Серед численних поселень і могильників Херсонщини більш дослідженими є скіфські поселення біля сіл Шевченка Великолепетиського району, Нижнього Рогачика Верхньорогачицького району, Зміївки Бериславського району, Широкої Балки Білозерського району. Тут виявлені залишки кам’яного будівництва, зернові ями, зернотерки тощо. В широко відомих скіфських курганах поблизу Нижніх Сірогозів (Огуз, Малий Огуз, Діїв курган), а також нещодавно розкопаних поблизу сіл Любимівки і особливо Архангельської Слободи та Вільної України Каховського району знайдено поховання багатих скіфів з набором золотих прикрас, серед яких є шедеври ювелірного мистецтва. Особливо відзначається чоловіче поховання V—IV ст. до н. е., розкопане в селі Архангельській Слободі, та два жіночі поховання IV ст. до н. е. з с. Вільної України, де знайдено близько 800 золотих фігурних бляшок із зображенням міфологічних тварин та рослинного орнаменту. Ці знахідки дали змогу реконструювати два головні парадні убори знатних скіф’янок. Серед прикрас найбільш досконалою є золота шийна гривна тонкої ювелірної роботи вагою 316 грамів. Мистецькі твори скіфів являють великий художній інтерес і є значним внеском до скарбниці загальноєвропейської і світової культури.
В II ст. до н. е. в Причорноморські степи зі сходу ринула нова хвиля кочівників— сарматів, які частково витіснили скіфів і, потроху змішуючись з ними, почали тут осідати. В області відомо понад тридцять скіфо-сарматських поселень та городищ. Найбільш відомими з них є Любимівське городище Каховського району та городище поблизу Гаврилівни Нововоронцовського району, а поблизу села Золотої Балки цього ж району розкопано сарматське поселення та могильник. Згадані розкопки засвідчують, що вже в другому столітті до н. е. із Середнього Подніпров’я в степову частину проникають, змішуючись із скіфо-сарматськими, ранньослов’янські племена зарубинецької культури. В перших століттях и. е. на території Нововоронцовського району з’являються стійкі землеробські поселення їх нащадків — слов’янських племен черняхівської культури, що існувала в Середньому Подніпров’ї протягом II—VI ст. н. е. Вони виявлені поблизу сіл Золотої Балки та Гаврилівни. Крім того, на могильнику неподалік Гаврилівки розкопано 97 слов’янських поховань. Слов’яни проживали також на поселеннях, досліджених поблизу Дудчан і Осокорівки Нововоронцовського району та Берислава, Каїрів Горностаївського і Дар’ївки Білозерського районів.
Після виникнення східнослов’янської феодальної держави — Київської Русі на території Херсонщини, так само як і в Подонні і Подунав’ї, у небезпечному оточенні кочівників виникають перші поселення тих часів. На одному з них поруч із сучасним селом Зміївкою Бериславського району досліджено слов’янське житло Х-ХІ ст. Виразні сліди проживання слов’ян виявлені також поблизу Каїрів, а в пониззях Дніпра в X—XIII ст. існувало не раз згадуване в літописах слов’янське торговельне місто Олешшя. Це був один із важливих центрів риболовецького промислу в Причорномор’ї, значний порт і пристань, яка відкривала вихід у море і ставила під певний контроль Київської держави основну комунікаційну магістраль. Володіння нею робило Київську Русь фактичним господарем пониззя Дніпра. Ці місця здавна цікавили і Візантійську імперію, котра всіма доступними їй способами чинила опір заселенню їх слов’янами. Лише з послабленням Візантії в XI ст. Київська Русь остаточно і міцно тут закріпилася. В гирлі Дніпра в цей час виникають нові слов’янські поселення. Одне з них виявлено 1972 року на Великому Потьомкінському острові, поблизу Херсона.
У першій половині XIII ст. на Русь вдерлися монголо-татарські завойовники. Вони спустошили чимало міст і селищ, у т. ч. й Нижнього Подніпров’я та Побужжя, багато населення винищили або взяли в полон. Скориставшись прагненням поневолених земель звільнитись від монголо-татарського іга, Литовське велике князівство в другій половини XIV ст. захопило більшу частину українських земель, у т. ч. і правобережжя Нижнього Дніпра, В другій половині XV ст. значна частина території правобережжя краю була захоплена Туреччиною, а вся площа лівобережжя опинилася під владою Кримського ханства, що виникло 1449 року внаслідок політичного розпаду Золотої Орди і з другої половини XV ст. перебувало у васальній залежності від Туреччини.
З XV ст. турки і татари здійснювали напади на землі Південної України, а наприкінці століття вони почали споруджувати в пониззях Дніпра фортеці. їх укріплення виникли в районі майбутньої Каховки, на острові Тавані (між Каховкою і Бериславом) і на місці нинішнього Берислава (фортеця Кизикермен).
У першій половині XVI ст. була створена Запорізька Січ, яка відігравала велику роль у боротьбі проти іноземних загарбників, за возз’єднання України з Росією. Запорожці стали зачинателями в справі заселення і господарчого освоєння території Нижнього Подніпров’я. Чимало місць на Херсонщині пов’язано з їх діяльністю. Запорізькі перевози й переправи існували поблизу сучасних міст Голої Пристані («Голий Перевіз»), Берислава («Таванська переправа»), сіл Ми-кільського («Перевізна»), Бургунки, Дримайлівки, Тягинки, Давидова Броду. Переправи містилися також біля Рогачика і Каїрки (лівих притоків Дніпра); Кам’янська переправа — біля балки Кам’янки, Вірьовчина і Білозерська переправи — поблизу впадіння річок у Дніпро. На узбережжі Дніпра й Інгульця, де були сприятливі умови для ведення господарства, поблизу сучасних сіл Білої Криниці, Давидова Броду, Милового, Золотої Балки, Осокорівки тощо розташовувались запорізькі зимівники. В основі економічної діяльності запорожців було скотарство, полювання, видобування солі в Прогноях, частково землеробство, рибальство у Дніпровському і Бузькому лиманах. В козацькій пісні говориться про це так:
Дніпровий, Еуговий, обидва лимани,—
Із вас добувались, справлялись жупани.
Створення Січі та широке освоєння території пониззя Дніпра сприяли успішній боротьбі запорожців проти ворога. Вже 1523 року козаки перешкодили татарам перейти через Тавань на правий берег Дніпра. У споконвічній боротьбі проти турків і татар козаки нерідко діяли разом з російським військом. Так, 1556 року путивльські козаки разом з українськими (черкаськими і канівськими) козаками захопили одну з таванських фортець. Це був спільний значний удар побратимів по агресору.
У XVII—XVIII ст. Херсонщина стала форпостом у боротьбі російської держави проти турецько-татарських загарбників. У спільних героїчних битвах зростала й міцніла дружба між російськими солдатами та українськими козаками. Боротьба особливо загострилась після возз’єднання України з Росією (1654 рік). Спільний похід запорожців і донських козаків до таванських фортець восени 1657 року спинив 60 тис. татар від походу на Україну. Бої запорожців проти турків і татар очолювали кошові Іван Сірко і Михайло Ханенко, полковник Семен Палій. У 1673 році. Іван Сірко очолив великий загін запорожців, що пішов до Кизикермену. Під ударом козаків гарнізон фортеці відступив, її начальника було взято в полон. Загін Сірка рушив далі до турецької фортеці Тягин (поблизу сучасного села Тягинки), атакував її і зайняв околиці.
Вирішальні бої проти загарбників відбулися в 1695 році, коли на ворожі фортеці спільно пішли російські війська на чолі з фельдмаршалом Б. П. Шереметьєвим, українські лівобережні полки і запорожці. Зробивши підкоп під стіни Кизикерменської фортеці, при допомозі якого вибухом було зруйновано частину стіни і фортечну башту, козаки й солдати після п’ятигодинного штурму оволоділи нею, а гарнізони інших фортець втекли без бою. Так спільними діями військових сил братніх народів були знищені ворожі плацдарми в пониззях Дніпра. Неодноразові походи до таванських фортець знайшли відображення в українській народній пісні:
Оврамиха, стара мати,
А три сина мала,
Гей, в доріженьку та великую
На ніч не пускала.
Тіко пустила сина Данила
В Тавань-город погуляти.
Після того, як у 1709 році царське військо зруйнувало Чортомлицьку Січ, запорожці заснували на території сучасної Херсонщини в гирлі балки Кам’янки (поблизу нинішнього села Республіканця) Кам’янську Січ. Але царат, вбачаючи в Січі осередок антикріпосницького визвольного руху, був проти її існування. В’ 1711 році запорожців силою примусили покинути Кам’янську Січ, і їм довелося перейти на лівобережжя, щоб на території, підвласній Кримському ханству, в районі сучасного Цюрупинська, заснувати Олешківську Січ. Але тут козаки всіляко утискувались татарами. Тому козацькі маси прагнули повернутися на батьківщину. 1714 року запорожці скинули Гордієнка — співучасника зради Мазепи,— з посади кошового, обравши замість нього прихильника повернення на Україну І. О. Малашевича. Близько 20 років просили дозволу козаки повернутися на обжиті місця. Але тільки 1734 року царський уряд дозволив їм заснувати Нову Січ на річці Підпільній.
В період Нової Січі (1734—1775 рр.) в межах Херсонщини існували Інгульська і Прогнойська паланки. Влада в паланці, що являла собою звичайну слободу з невеликим укріпленням (місцем перебування козацької залоги) — належала старшині.
Запорізькі низи пригнічувалися козацькою верхівкою. Тому, коли в 1768 році почалося велике антифеодальне повстання — Коліївщина, козаки Прогнойської паланки вирушили з Прогноїв на допомогу повстанцям. Коліївщина в свою чергу сприяла посиленню боротьби козацької сіроми проти старшини.
Так, 1 вересня 1768 року прогнойський полковник Федір Великий писав кошовому отаману, що гайдамаки «набежали на паланку с ножами и дручьем», рознесли двері в’язниці та звільнили ув’язнених козаків.
Участь місцевого козацтва у Коліївщині була складовою частиною спільної боротьби запорожців, селянства і міських низів проти феодально-кріпосницького гніту.
Після російсько-турецької війни 1768—1774 рр. за Кючук-Кайнарджійським мирним договором Росія одержала землі між Південним Бугом і Дніпром (правобережжя сучасної області та частину лівобережжя Дніпровського лиману). З розширенням кордонів Росії Запорізька Січ втратила своє значення передового загону у боротьбі проти турецько-татарських агресорів.
Скориставшись цим, Катерина II, яка розглядала Запорізьку Січ як осередок збіглих від кріпацтва селян, як вогнище антифеодальних рухів, дала наказ про зруйнування Січі. Це виконав генерал Текелій в 1775 році: царські війська знищили Січ.