Дудчани, Нововоронцовський район, Херсонська область
Дудчани — село, центр сільської Ради. Розташовані на правому березі Каховського водоймища, за 41 км від Нововоронцовки і 45 км від найближчої залізничної станції Блакитна. Відстань до пристані Гаврилівка — 8 км. Через село проходить автошлях Херсон—Дніпропетровськ. Населення — 2740 чоловік.
Як свідчать археологічні знахідки, сучасна територія Дудчан була заселена ще задовго до нашої ери. Біля села виявлено залишки поселення доби пізньої бронзи, скіфо-сарматське городище, поселення перших століть та VIII—IX ст. н. ери.
Село, яке спочатку називалося Перетівкою, засноване 1780 року. Першими його мешканцями були переселенці з інших місць півдня України. Пізніше власник села оселив у ньому частину своїх кріпаків з центральних губерній Росії. За даними 1795 року в Перетівці налічувалося 153 жителі. Поміщик виділяв селянам землю для спорудження осель вздовж річок Підпільної і Мокрої Насоківки, на схилах Дудчанської балки. З часом село розрослося, будівлі підійшли до лінії дніпровських плавнів. Під час весняних повеней і злив селяни зазнавали великих збитків: з городів змивало родючий шар грунту і з ним усе посаджене й посіяне. А для селян городи були основним джерелом існування, бо орної землі вони майже не мали. Поміщик Старицький, який придбав село 1853 року, володів 15,6 тис. десятин, з них близько 10 тис. займали пасовища, сіножаті і тільки 580 десятин — панські й селянські посіви. Землі у поміщика було багато, а робочих .рук не вистачало (1859 року в Дудчанах налічувалося всього 336 жителів), і він примушував кріпаків працювати в своєму господарстві 6 і навіть 7 днів на тиждень. Про жорстокий визиск селян і тяжку їхню долю не раз писав герценівський «Колокол». Він вмістив скаргу дудчанського священика херсонському губернаторові, в якій говорилося, що «в маєтку Старицького селяни зазнають утисків і відробляють панщину в недільні та святкові дні». Звичайно, не за кріпаків уболівав священик, а за прибутки церковної парафії і свої особисто.
Як писав «Колокол», під час Кримської війни становище селян стало зовсім нестерпним. Жителі Дудчан були так обтяжені різними військовими повинностями, що «не мали часу сіяти хліб». Всі їхні хати були зайняті солдатами, по 30 чоловік і більше в кожній. Крім того, в селі зупинялися транспорти з хворими та пораненими, внаслідок чого спалахнула епідемія тифу, від якої протягом 5 місяців померло-114 жителів. Все це підірвало селянські господарства, які дедалі зубожіли.
Не стало кращим життя дудчанських кріпаків і після закінчення війни. Сваволя поміщика не мала меж. У 1859 році невідомий кореспондент писав у «Колокол», що за найменші провини селян заковували в кайдани і відправляли за 400 верст до Старицького в його полтавський маєток. Там їх нещадно сікли різками і в кайданах же відправляли на місце проживання; час, витрачений на дорогу в обидва кінці, вони повинні були додатково відробляти в панському гоподарстві.
Наприкінці 50-х — на початку 60-х років серед селян поширилися чутки, що незабаром їх буде звільнено від кріпацької неволі і безкоштовно надано землю. Але за реформою 1861 року вони хоч і стали особисто вільними, однак землі одержали всього 869 десятин, переважно по ярах та балках, та й то за великий викуп. За уставною грамотою, складеною 4 липня 1862 року без участі селян, з 172 ревізьких душ наділи — трохи більше ніж по п’ять десятин — мали одержати 158 чоловік, 14 дворових зовсім позбавили землі. До переходу на викуп селяни повинні були з кожного наділу сплачувати поміщикові щороку 9 крб. сріблом або відробляти 70 днів панщини, у т. ч. 40 чоловічих і 30 жіночих. За справне відбування повинностей на користь поміщика відповідала вся селянська громада. В уставній грамоті зазначалося, що рибні лови в ставках, озерах, Дніпрі та інших річках належать виключно Старицькому. У червні 1864 року складено викупну угоду, за якою селяни мали сплатити за надільну землю 18 960 крб. Прожити з своїх наділів та ще й сплачувати великі викупні платежі більшість родин не могла, і селяни знову мусили йти працювати в поміщицькому маєтку, тепер уже як наймити.
На початку 60-х років Дудчанський маєток придбав московський купець Дурилін. Він володів 13 тис. десятин. На його землях випасалося 9 тис. тонкорунних, овець, 362 голови великої рогатої худоби. Дурилін мав 220 голів робочої худоби, багато свиней. Наймити пасли і доглядали худобу, в збудованому для переробки тваринницької продукції цеху-салгані стригли овець, переробляли на продаж м’ясо. Частина жителів видобувала вапняк, рибалила, працювала на рибному заводі, у хлібних амбарах, лісному складі.
У пореформений час ішов процес обезземелення основної маси селянства, який особливо загострився наприкінці XIX—на початку XX ст. В 1906—1907 рр — 162 селянські господарства Дудчан, що налічували понад тисячу чоловік, мали 887 десятин надільної землі. Таким чином, на душу населення припадало в середньому 0,8 десятини. Розподіл землі по дворах свідчив про класову диференціацію в селі. 19 господарств були безземельними, 16 — мали до 5 десятин, 91 — до 10, 26 — до 25, 7 — до 50 і 3 — понад 50 десятин кожне. Нерівномірно розподілялася і робоча худоба: 72 бідняцькі господарства зовсім її не мали, тоді як у 20 куркульських і міцних середняцьких господарствах було пересічно по 7 голів. Решта, 70 господарств, мала 180 голів, або в середньому по 2,5 голови робочої худобина двір. В селі налічувалось 40 плугів, 78 букерів, 2 молотарки, тобто один плуг припадав на 4 господарства, букер — на 2, молотарка — на 80 господарств. Безперечно, що переважна більшість цього реманенту знов-таки належала куркулям, що давало їм можливість економічно панувати над бідняками та середняками. Куркульська верхівка невпинно розширювала посіви за рахунок оренди землі у бідняцьких і маломіцних середняцьких господарствах, які через відсутність робочої худоби і реманенту не могли обробляти свої наділи. Багатії також прикупали багато землі. Так, якщо у глитая Яковлева в 1897 році було 633 десятини землі, то через 5 років — вже понад 830 десятин, у Мураневич — відповідно 301 і 351 десятина. Розшарування селянства призводило до загострення в селі класової боротьби.
1905 року, коли по всій Росії прокотилася могутня хвиля революційних виступів трудящих, у Дудчанах виникла соціал-демократична група. Її члени на селянських сходках закликали присутніх відбирати землю у поміщиків, бо «селяни не можуть жити без землі». Виступи дудчанських селян набрали великого розмаху, але мали переважно стихійний характер. За порівняно короткий час — з 2 червня по 23 жовтня 1905 року — в економії Дуриліна та в куркульських господарствах було підпалено 7 клунь з зерном, чимало скирт соломи тощо. 8 грудня 1905 року на селянській сходці ухвалено розгромити хутір жорстокого визискувача наймитів орендаря Смирнова. У розгромі, який тривав 2 дні, брала участь також біднота в сіл Гаврилівни й Качкарівки. Перелякані поміщики викликали каральний загін, який піддав селян нещадним катуванням, так що до багатьох «кликали священика для причастя». Карателі конфіскували у жителів все зерно, чимало майна. До справи про підпали та розгром хутора було притягнуто 104 дудчанських та гаврилівських селян. Суд засудив керівників і активних учасників заворушень до тривалого тюремного ув’язнення. Однак значну частину обвинувачених через недостатність «складу злочину» присяжні виправдали, але пізніше, в період реакції, майже всіх їх вислано в села.
Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки, проте місцеві власті були настільки налякані, що продовжували чекати нових виступів. У лютому 1908 року т. зв. комісія охорони Херсонського повіту ухвалила за рахунок земських коштів найняти карателів і розмістити у деяких селах, у т. ч. і в Дудчанах. «Втихомирити» село, на думку уряду, мала столипінська аграрна реформа. Та її запровадження посилило розшарування сільського населення, розорення бідняцьких і багатьох середняцьких господарств і загострило класову боротьбу. Безземельних селян у Дудчанах 1912 року стало вдвоє більше, ніж 1907 року, зросла кількість безтяглих дворів. Деякі селянські сім’ї розпродували своє майно і рушали до Приамур’я, сподіваючись знайти там багаті незаймані землі. Глитаї за безцінок скуповували селянські наділи і перетворювалися на справжніх поміщиків.
Куркулі, які тримали в своїх руках владу в селі, засідали разом з поміщиками і чиновниками в земстві, дбали тільки про своє збагачення. Незважаючи на настійці вимоги сільської громади, в селі так і не було відкрито навіть фельдшерського пункту. Качкарівська земська лікарня, що обслуговувала і населення Дудчан, не могла прийняти всіх недужих. У селі багато людей хворіло на туберкульоз, дизентерію та інші інфекційні хвороби.
На клопотання громади 1871 року земство відкрило в Дудчанах школу, але містилася вона у старій хаті, яку через два роки під час повені було знесено водою. В 1874 році сільська громада своїм коштом побудувала нове шкільне приміщення. Діти бідноти ходили до школи, в кращому разі, рік або два, а потім мусили залишати її. Так, у 1892 році перший клас відвідувало 44 учні, другий — 29, третій — 10. В 1898 році третій клас закінчило всього 5 учнів. Напередодні першої світової війни школа стала чотирикласною.
Війна принесла трудящим розорення і голод. Сподівання на те, що з поваленням самодержавства, яке сталося в лютому 1917 року, криваву бойню буде припинено і надано хліборобам землю, не справдилися. В Качкарівській волості, до якої входили Дудчани, посилився селянський рух. Революційну роботу в селі проводив гурток «Світло», створений в травні 1917 року. Його керівник І. П. Шульга був зв’язаний з Херсонською соціал-демократичною організацією. Члени гуртка, яких у серпні налічувалося 20 чоловік, обговорювали політичні події, вивчали революційну літературу. І. Шульга писав до Херсона своїм однодумцям: «В цілому хлопці молодці. Я прямо дивуюсь, як вони беруться за справу… Збираємось чотири рази на тиждень: вівторок, четвер, суботу і неділю з 9-ї години вечора до 12-ї і більше». Гурток «Світло» був попередником комсомольської організації в Дудчанах.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції викликала політичне піднесення серед трудящих селян. У січні 1918 року вони встановили в селі Радянську владу, обрали Раду селянських і солдатських депутатів. Однак ще довгі три роки трудівники села не мали змоги займатися мирним радянським будівництвом. Наприкінці березня Дудчани захопили австро-німецькі окупанти. Для керівництва боротьбою народних мас проти ворога влітку 1918 року Херсонський підпільний військово-революційний комітет організував широку сітку ревкомів. Дудчанський ревком проводив роботу в трьох волостях: Качкарівській, Золотобалківській та Архангельській. Він діяв досить активно. 29 вересня в селі було розклеєно прокламації Одеського обласного комітету КП(б)У, що закликали гуртувати сили для рішучого виступу проти іноземних загарбників і гетьманців. У жовтні в Дудчанах, Золотій Балці і Качкарівці створено підпільну партійну організацію, яка налічувала близько 20 чоловік. За завданням ревкому підпільники мали дістати зброю, щоб озброїти нею населення і підняти повстання. Однак спроба захопити її у місцевої варти в Дудчанах не вдалася, а в Золотій Балці варту було роззброєно. Наприкінці листопада 1918 року німецький гарнізон залишив Дудчани, але трудящим масам довелося вести боротьбу проти англо-франко-грецьких окупантів і Директорії.
Протягом лютого—березня 1919 року частини Червоної Армії і місцеві партизани визволили села Качкарівської волості від буржуазно-націоналістичних банд та іноземних загарбників. Незабаром за рішенням Херсонської повітової Ради селянських депутатів було створено Дудчанську волость. Волосні і сільські органи Радянської влади приступили до налагодження господарського життя. 10 квітня 1919 року повітовий земельний відділ ухвалив утворити на базі колишньої економії поміщика
Дуриліна радянське культурне господарство. Дудчанський волосний земельний відділ взяв на облік землю, тягло і реманент, зібрав дані про кількість землі в населення, вживав заходів для засіву всіх придатних для землеробства площ.
Однак у серпні 1919 року на Херсонщину вдерлися білогвардійські війська Денікіна. Каральний загін полковника Салікова в числі багатьох інших сіл пограбував і Дудчани. Чимало жителів села взяли участь у боротьбі проти денікінців, а потім махновців. У складі 1-го Дніпровського селянського полку, що згодом був реорганізований в 517-й полк 58-ї дивізії і увійшов до групи військ 12-ї армії, вони здійснили героїчний, майже 400-кілометровий рейд по денікінських і петлюрівських тилах (Південний похід). За мужність і безмежну хоробрість було представлено до нагороди орденом Червоного Прапора командира 3-го батальйону 517-го стрілецького полку 12-ї армії дудчанця. A. В. Шульгу. Його однофамілець — комісар 3-го батальйону 12-го полку 13-ї армії І. П. Шульга, який 1918 року очолював Дудчанський підпільний ревком, загинув у бою з білогвардійцями під хутором Красним (біля Курська). Активним борцем з бандитизмом був незаможник О. Т. Шабанов.
Після вигнання денікінців на засіданні представників сіл Дудчанської волості 19 січня 1920 року був створений Дудчанський волосний революційний комітет. Протягом другої половини січня в усіх селах волості організовано сільревкоми.
У червні 1920 року в Дудчанах створено комітет незаможних селян, обрано його президію. Комнезам стежив за виконанням продрозкладки, вилучав у куркулів майно, награбоване ними в колишніх поміщицьких економіях; взяв на облік худобу та інвентар і використовував їх для потреб незаможників.
Влітку 1920 року Дудчани опинилися у прифронтовій зоні. Ревком, КНС, населення активно допомагали частинам Червоної Армії, що боролися проти врангелівців, продовольством, фуражем, гужовим транспортом; багато дудчанців стали червоноармійцями. Після розгрому врангелівських військ радянські органи почали розподіл між селянами землі — від 2 десятин 2100 кв. сажнів до 3 десятин 2330 кв. сажнів на їдця.
У 1921 році в Дудчанах розгорнули роботу волосний партійний осередок, що налічував 14 комуністів6, волвиконком, сільська Рада, обрані на початку того року. Під керівництвом партосередку працювали комнезам і комсомольці села. Одним з основних своїх завдань комуністи вважали допомогу трудящим, і в першу чергу незаможникам, в освоєнні всієї площі орної землі. Бідняцьким родинам і сім’ям червоноармійців надавали насіння, допомагали зорати і засіяти землю. В березні проведено недільник для обробітку наділів родин червоноармійців, а в травні, за звітом комнезаму, «на кожну червоноармійку і кожного бідняка засіяно по півтори десятини».
Однак влітку сталася посуха, яка повторилася і наступного року. Почався голод. Тяжка обстановка ускладнювалася бандитизмом, що набув у волості загрозливого характеру. Так, 25 лютого 1921 року в Дудчани вдерся великий загін махновців, який пограбував населення. 1922 року в Дудчанській волості безчинствували банди Чорного Ворона і Михаїла Архангела. Боротьбу з бандитськими зграями вели регулярні частини Червоної Армії, волосна і сільська міліція, яким активно допомагало населення.
В умовах величезних труднощів — розрухи, голоду, бандитизму — партосередок і сільська Рада робили все можливе, щоб відродити зруйноване господарство, полегшити становище трудящих селян, налагодити медичне і культурне обслуговування населення. Було відкрито медичний пункт, 3 школи лікнепу. В початковій школі навчалося 140 дітей. З 1919 року в селі працювала бібліотека, в якій налічувалось понад тисячу книжок, вилучених з бібліотеки колишнього маєтку Дуриліна, з 1920 року — хата-читальня. Група інтелігенції організувала драматичний гурток. 1 хоча його вистави відбувалися спочатку в сараї, вони мали великий успіх у населення. Особливо пожвавилася ідеологічна і культурна робота на селі після ліквідації наслідків голоду. Урочисто проходило в 1923 році святкування міжнародного Дня молоді, організоване комсомольським осередком.
З великим піднесенням господарювали хлібороби на землі, яку дала їм Радянська влада, і добивалися хороших результатів. Про це, зокрема, свідчать сільськогосподарські виставки, які, починаючи з 1923 року, влаштовувалися в Херсонському окрузі. Так, вже на першій виставці двоє селян з Дудчан за кращі зразки озимої і ярової пшениці, жита та ячменю одержали похвальні листи.
Члени партосередку і комнезаму, депутати Ради багато уваги приділяли вихованню у селян почуття колективізму-, залученню їх до кооперативних товариств і колективних господарств. Наприкінці 1922 року незаможники організували артілі «Економіка» та рибальську. Держава допомагала колективним господарствам інвентарем, робочою худобою, а пізніше — тракторами. 1924 року виникла артіль «Зелений гай», до якої входило 24 сім’ї. Вона мала 212 га землі, 12 голів робочої і продуктивної худоби, трактор «Інтернаціонал». Куркулі, які пролізли до колгоспу, намагалися розвалити його, але були викриті і знешкоджені. Переконавшись на прикладі перших артілей у перевагах колективного господарювання, селяни об’єднувалися в сільськогосподарські товариства. Протягом 1926—1928 рр. виникають 7 ТСОЗів: «Молот», «Серп», «Незаможник, вперед!» та інші. В них налічувалося 422 чоловіка. Господарства мали по кілька голів рогатої худоби, 4 трактори «Фордзон».
У жовтні 1928 року в Дудчани прибули 20 демобілізованих моряків-чорноморців (9 комуністів і 11 безпартійних), які організували в селі комуну «Червонофлотець». Держава виділила чорноморцям 950 десятин землі, передала господарські приміщення в колишньому маєтку Дуриліна, надала кредити на ремонт будівель, придбання тягла і реманенту. Незабаром в господарстві було 2 трактори, а також 16 коней, кілька голів продуктивної худоби. Авторитет комуни зростав. Уже в перші місяці після її заснування багато бідняцьких родин вступило до неї. У 1930 році комуна, яка об’єднувала 600 чоловік, перетворилася на одне з найбільших колективних господарств Херсонського округу. Очолював її М. К. Дудченко.
На початку 1930 року рух бідняцько-середняцьких верств селянства за суцільну колективізацію набув масового характеру. Величезна заслуга в цьому належала комуністам «Червонофлотця». У лютому Качкарівський райвиконком повідомив, що всі жителі Дудчан вступили до колгоспу. Його було названо ім. 12-річчя Жовтня. У 1933 році комуна теж перейшла на статут артілі. З часом від колгоспу ім. 12-річчя Жовтня відокремилася артіль ім. Другої п’ятирічки. Таким чином, у передвоєнні роки в Дудчанах було три колективні господарства.
Протягом довоєнних п’ятирічок поступово міцніла матеріально-технічна база колгоспів. Так, у 1940 році 71,2 проц. сільськогосподарських робіт виконувалося машинами. На артільних ланах працювало 17 тракторів, 12 тракторних плугів, 9 зернових комбайнів Нововоскресенської МТС. Поліпшення обробітку грунту дало змогу підвищити врожайність сільськогосподарських культур і, насамперед, зернових. Порівняно з дореволюційним часом вона зросла в 2 рази і у 1940 році становила 18 цнт з га. Крім зернових, господарства вирощували бавовну, займалися виноградарством, тваринництвом. За високий урожай бавовни — 8,8 цнт з га — і вміле зберігання кущів винограду колгосп «Червонофлотець» у 1939 році занесений до Книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки. У 1940 році в артілях Дудчан налічувалося 680 голів великої рогатої худоби, 500 свиней, близько 3,4 тис. овець, кілька тисяч штук птиці. Неподільні фонди артілей перевищили два млн. крб. На передовій лінії завжди були комуністи, хороший приклад у роботі подавали комсомольці. У передвоєнні роки велику групу колгоспників за високі виробничі показники відзначено урядовими нагородами — медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».
З розвитком і зміцненням колгоспного ладу підвищувався матеріальний і культурний рівень життя трудівників села. 1940 року в оселях колгоспників засвітилася лампочка Ілліча, споруджено чимало цегляних будинків. Працювали дитячий комбінат, хлібопекарня, пральня. Діяв радіовузол. Початкову школу з часом перетворено на семирічку. Вже в 1925/26 році в ній здобували знання 120 учнів. Наприкінці 30-х років у селі розпочалося спорудження типового приміщення для середньої школи, яке мало закінчитися 1941 року. Але війна перешкодила завершенню цього будівництва.
З початком Великої Вітчизняної війни чоловіки призовного віку влилися до лав Червоної Армії. Жителі, що лишились у селі, працювали вдень і вночі, щоб якнайшвидше зібрати врожай, евакуювати в глибокий тил колгоспне майно. В серпні 1941 року фронт наблизився до Дудчан. Населення подавало велику допомогу частинам Червоної Армії. Комсомольці С. І. Васильєв, В. Г. Руденко, В. С. Дем’яненко перевозили човнами червоноармійців через Дніпро.
22 серпня радянські частини залишили Дудчани. Того ж дня сюди вдерлися фашисти. Вони їхали на мотоциклах і стріляли з автоматів по всьому живому, що траплялося на їхньому шляху. Невдовзі гітлерівці схопили і по-звірячому закатували голову колгоспу ім. Другої п’ятирічки Й. Я. Коваленка.
Незважаючи на жорстокий терор, радянські люди чинили запеклий опір окупантам. Комуністка М. І. Олександрівська з допомогою школярок В. Олександрівської і К. Цегельник поширювала в селі антифашистські листівки, які привозила з Нововоронцовки. Гітлерівці вислідили і схопили відважних патріоток. У березні 1943 року після нелюдських катувань їх стратили. Пам’ять про героїнь вічно житиме в серцях їх односельців.
Протягом березня 1944 року війська 28-ї армії 3-го Українського фронту, ведучи наступальні бої, визволили від фашистських окупантів багато населених пунктів Херсонщини. З села Ганнівки Дудчанської сільради гітлерівців було вибито 28 лютого 1944 року. Але в районі Дудчанської балки, де ворог тримав міцну оборону, радянським частинам довелося вести тривалі бої. На допомогу прийшла 109-а гвардійська стрілецька дивізія, яка в складі 10-го гвардійського стрілецького корпусу форсувала Дніпро з боку Великої Лепетихи і зайшла в тил фашистським військам. 9 березня опір окупантів було зламано і остаточно визволено Дудчани. В цих боях брав участь син башкирського народу лейтенант М. X. Губайдуллін. Під час наступу його взвод потрапив під нищівний вогонь ворожих укріплень. Обв’язавшись гранатами, лейтенант наблизився до одного з дзотів, але куля ворога влучила у воїна. Смертельно поранений сміливець затулив своїм тілом амбразуру дзоту. Завдяки героїчному подвигу радянського офіцера бійці прорвалися в тил гітлерівської оборони, зламали її і тим допомогли просуванню військових частин до Берислава. За цей подвиг лейтенанту М. X. Губайдулліну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
250 жителів села мужньо боронили соціалістичну Вітчизну, 87 з них нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу. Мешканці Дудчан І. І. Баранов та Л. Н. Савенко брали участь в партизанській боротьбі на території Чехословаччини, зокрема в повстанні у Банській Бистриці.
Невдовзі після визволення села від фашистських загарбників відновили діяльність партійні й радянські органи. Вони очолили боротьбу населення за ліквідацію наслідків окупації, відбудову господарства, якому було завдано величезної шкоди. Матеріальні збитки лише колгоспів перевищили 35 млн. крб. Німецько-фашистські загарбники зруйнували майже всі господарські будівлі і адміністративні приміщення дудчанських артілей, будинки сільської Ради, школи, пошти. Хати колгоспників, за винятком кількох, вороги перетворили на попіл.
Не шкодуючи сил, працювали жителі, щоб підняти господарство і дати армії продовольство. Селяни з своїх (заощаджень вносили кошти у фонд оборони. Так, тільки в колгоспі «Червонофлотець» було зібрано 18,5 тис. крб. Трудове піднесення мас, дійова допомога Радянської держави матеріалами, худобою, машинами забезпечили відродження економіки артілей. Уже в 1945 році дудчанські колгоспи мали по кілька пар робочої худоби, а наступного року на їхні поля прийшли трактори Нововоскресенської МТС. До 1947 року господарство артілей було в основному відбудовано.
В 1951 році три колгоспи села злилися в один, за яким збережено назву «Червонофлотець». Очолив його агроном В. Ф. Підгурський. Переваги великого господарства виявилися дуже швидко: за наступний рік неподільний фонд артілі збільшився майже в півтора раза; грошові прибутки досягли в 1953 році 1673 тис. крб., а у 1956-му — 5047 тис. крб. За високі показники у розвитку сільськогосподарського виробництва велику групу колгоспників 1956 року нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу. Коваль С. А. Заїченко — за багаторічну сумлінну роботу, чабан Д. М. Половинко — за збереження поголів’я овець та високий настриг вовни одержали орден Леніна.
В роки восьмої п’ятирічки колгосп «Червонофлотець» став багатогалузевим господарством зернового напряму. Озима пшениця займає пересічно понад 40 проц. посівної площі. Середньорічна врожайність цієї культури за п’ятиріччя становила 26 цнт з га. В ювілейному ленінському році колгоспники, включившись у всесоюзне соціалістичне змагання, зібрали з кожного га по 29,9 цнт озимої пшениці. Кукурудзу в господарстві вирощують як на зерно, так і на зелену масу, що йде на силос. Основними технічними культурами є соняшник та рицина. Колгосп має великий сад і виноградники; площа зрошуваних земель перевищує двісті гектарів.
Успішно розвиваються тваринництво і птахівництво. На початок 1971 року в колгоспі налічувалося 2,6 тис. голів великої рогатої худоби, близько двох тис. свиней, понад п’ять тис. овець, багато птиці. На тваринницьких фермах запроваджується комплексна механізація — автопоїння, роздавання кормів і прибирання приміщень, електродоїння корів. Дві молочнотоварні ферми повністю механізовано. З 1965 року в господарстві введено госпрозрахунок. Оплата праці — відрядно-преміальна. Вартість одного людино-дня в 1970 році становила від 4 до 12 крб. Доярка К. Ф. Присташ, наприклад, заробила за рік 2,2 тис. крб., тракторист М. Г. Сторчак — понад 2,7 тис. крб. Усі колгоспники мають оплачувані відпустки.
Натхненником і організатором виробничих успіхів колгоспу «Червонофлотець» є його партійна організація, що налічує в своїх рядах 69 членів та кандидатів у члени КПРС. Комуністи відіграють авангардну роль у господарському і громадському житті села. 73 проц. членів партії трудяться у сфері матеріального виробництва. Надійною опорою парторганізації, її вірним помічником у здійсненні рішень партії є 98 комсомольців. Дедалі більшу роль у виробничо-господарській діяльності колгоспу відіграє сільська Рада, серед 36 депутатів якої 30 колгоспників, решта — робітники і службовці.
Комуністи і комсомольці, депутати сільської Ради були організаторами соціалістичного змагання трудівників села за гідну зустріч п’ятдесятиріччя Великого Жовтня і сторіччя з дня народження В. І. Леніна. Підвищені соціалістичні зобов’язання, взяті на честь знаменних дат, були перевиконані. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства, Президія Верховної Ради Української РСР в 1966 році нагородила колгосп «Червонофлотець» Почесною грамотою. Велику групу його трудівників відзначено орденами і медалями. Ордена Леніна удостоєно голову колгоспу Ю. О. Оксамитну. Того ж року за плідну роботу бюро Нововоронцовського РК КП України і виконком районної Ради депутатів трудящих відзначили Дудчанську сільську Раду Пам’ятним прапором на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Рішення XXIV з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу запалили трудящих села на нові трудові звершення. Готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, вони зобов’язалися достроково виконати завдання другого року дев’ятої п’ятирічки по виробництву і продажу державі сільськогосподарської продукції.
У трудівників колгоспу великі плани. В дев’ятій п’ятирічці стане до ладу птахофабрика на 56 тис. курей-несучок. Колгосп спеціалізуватиметься на розведенні та вирощуванні птиці. У 1973 році завершиться будівництво нового комплексу тваринницьких приміщень з повного механізацією всіх процесів праці. Тут утримуватиметься половина поголів’я великої рогатої худоби. За п’ятиріччя площу зрошуваних земель буде розширено в три рази. Це набагато підвищить урожайність зернових культур і забезпечить міцну кормову базу для тваринництва.
За післявоєнний час сталися величезні зміни не тільки в колгоспі, а і в самих Дудчанах. Протягом 1951—1954 рр. в зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС і водоймища село було переміщено за лінію затоплення. Саме в цей період до Дуд-чан переселилося 250 родин колгоспників з артілі ім. Леніна колишньої Дрогобицької області. Органи Радянської влади надавали переселенцям велику допомогу кредитами, будівельними матеріалами, транспортом. Для швидкого завершення перебудови села Дудчанська сільська Рада та правління колгоспу створили будівельну бригаду з 150 чоловік, яка разом з колгоспниками-переселенцями спорудила багато будинків. Спільна праця на будівництві нових осель здружила місцевих жителів та переселенців. Нині населення Дудчан — єдина дружна сім’я.
Перебудоване за єдиним планом село мальовничо розкинулось на високих берегах затоки Каховського водоймища. Його повністю, електрифіковано і радіофіковано. Споруджено нові приміщення сільської Ради, пошти, крамниць. Працюють їдальня, готель, майстерня побутового обслуговування. В роки восьмої п’ятирічки стали до ладу млин, олійниця, хлібопекарня. Населення обслуговують два фельдшерсько-акушерські пункти. Кваліфіковану медичну допомогу йому подають також в Гаврилівській дільничній та Нововоронцовській районній лікарнях. Для перевезення хворих колгосп придбав спеціальну автомашину. В Дудчанах відкрито дитячий комбінат на 80 місць, два садки.
В середній і восьмирічній школах, для яких протягом 1953—1955 рр. споруджено нові приміщення, навчається 595 учнів. У вечірній школі сільської молоді здобувають середню освіту 72 чоловіка. Переважна більшість учнів закінчує середню школу. 1971 року 19 мешканців села навчалися заочно у вузах і технікумах. Невдовзі вони поповнять загін колгоспних—спеціалістів, який в першому році дев’ятої п’ятирічки складався з 39 чоловік.
Партійна організація, вчительський колектив, що налічує 65 педагогів, комсомольська організація приділяють велику увагу комуністичному вихованню молоді. Піонери і комсомольці налагодили зв’язок з багатьма сім’ями загиблих воїнів. У Дудчанській середній школі створено музей бойової і трудової слави. Силами комсомольців і молоді впорядковано могили радянських воїнів, що полягли в боях за визволення села від гітлерівців; посаджено парк, побудовано стадіон.
З кожним роком зростає політична і громадська активність трудящих. Вони охоче працюють в 30 вуличних комітетах, в народній дружині тощо. Жіноча рада всіляко сприяє тому, щоб у побут населення входили нові обряди й свята.
Жителі Дудчан брали активну участь в обговоренні, а через депутатів сільради — і затвердженні генерального плану розвитку і реконструкції рідного села. За цим планом створюватимуться адміністративний та культурно-побутовий центри, а також значно розшириться зона відпочинку для населення. Площа під житловим фондом зменшиться з 550 до 150 га за рахунок будівництва двоповерхових будинків.
Готуючись до свята всього радянського народу — 50-річчя утворення СPCP,— жителі Дудчан впорядковують і прикрашають село, висаджують дерева, квіти. Будівельники закінчують спорудження нового будинку культури, кількох житлових будинків тощо.
Самовідданою працею трудящі Дудчан прагнуть примножити багатства, зміцнити могутність Радянської держави.
Є. О. ГРУШКЕВИЧ, С. В. ПШЕГОДСЬКИЙ