Освіта і культура на Херсонщині в кінці XVIII та в першій половині XIX ст.
В краї зростали нові міста й містечка. Так, напередодні реформи 1861 року в Олешках мешкало 6,5 тис., Бериславі — 6,6 тис. чоловік. Тут виникало чимало невеликих підприємств, головним чином для переробки сільськогосподарської сировини. В поміщицьких і майже в усіх казенних селах працювали вітряки й олійниці. У Голій Пристані в 1786 році працював цегельний завод. В Кінбурнських і Генічеських озерах видобувалась сіль. У першій половині XIX ст. в Бериславі, Олешках і Голій Пристані діяли невеликі суднобудівні верфі. Але основна промисловість вже з кінця XVIII ст. зосереджувалась у головному місті краю — Херсоні, де з 1779 року споруджувалися кораблі Чорноморського флоту. 1859 року тут діяли 53 фабрики і заводи, зокрема, вовномийні, салотопні, тютюнові.
Підприємці жорстоко експлуатували робітників. У зв’язку з надлишком робочих рук у вовномийному виробництві вони з року в рік зменшували і без того низьку заробітну плату робітників. Не в кращих умовах перебували й робітники суднобудівної верфі, які заробляли в десять разів менше, ніж конторський службовець.
Трудящі маси не мирилися з тяжким становищем. В пошуках кращої долі вони тікали від поміщицької експлуатації в інші місця. Так, кріпаки поміщика Бутурліна з села Ганнівки Дніпровського повіту в 1826 році поставили вимогу повернути їх на старе місце проживання. Селяни вчинили збройний опір каральному загону, викликаному поміщиком. Селянські заворушення відбулись також 1813 року в Збур’ївці Дніпровського повіту, 1833 — у Понятівці, 1850—1851 — у Олександрівці Херсонського повіту. В 1844 році кріпаки села Бузового Дніпровського повіту відмовились виконати розпорядження управителя й побили його.
Під час Кримської війни (1853—1856 рр.), що велася царською Росією проти коаліції держав у складі Англії, Франції, Туреччини і Сардінського королівства за розширення і зміцнення позицій у районі Близького Сходу та Балкан, Херсонщина виявилась одним з найближчих тилів, де зосереджувалися військові резерви, склади боєприпасів. Через Херсон, Каховку, Берислав, Генічеськ та інші пункти проходили війська й ополченці на захист Севастополя. Жителі Олешок безвідмовно надавали воїнам засоби переправи й продовольство. У Херсоні, Бериславі, Олешках, Чаплинці, Каховці розміщувались госпіталі для поранених солдатів.
Війна ще більше погіршила економічне становище трудящих. У зв’язку з мобілізацією рекрутів та збільшенням податків селянські господарства розорювались. Це викликало посилення антикріпосницького руху. В 1856 році в селах Херсонщини поширився рух — похід у Таврію по волю. Селяни тікали від кріпосників, вірили чуткам, що царський уряд нібито закликає бажаючих переселитись у Крим, при цьому кріпаки стануть вільними. По своєму шляху селяни розганяли загони поліції і військові команди. На придушення руху прибули 4 каральні роти. Відбулося кілька кривавих сутичок. Неподалік від Берислава царські війська відкрили по селянах вогонь. Багатьох утікачів піддали екзекуції і повернули у поміщицьку неволю.
Медична допомога для переважної більшості населення краю була недоступною. Через недоїдання, тяжкий незвичний клімат, незадовільні житлові умови, відсутність будь-якого благоустрою населених пунктів широко розповсюджувалися епідемічні хвороби. У 1811—1812 рр. в Херсоні лютувала холера, що з невеликими інтервалами тривала до 1856 року; під час Кримської війни в місті спалахнула епідемія тифу. Незважаючи на це, Херсонщина мала вкрай недостатню мережу медичних закладів і дуже мало медичних кадрів. У 1857 році всю губернію, площа якої становила 63,2 тис. кв. верств (до неї входило 6 повітів) обслуговували 25 лікарів, 12 фельдшерів та 15 аптекарів. У сільській місцевості Херсонського повіту в 1860 році працював один лікар і не було жодної аптеки.
Дуже повільно, долаючи великі перепони, розвивалися освіта й культура.. Напередодні реформи 1861 року в селах Херсонського повіту налічувалось всього кілька десятків шкіл, де навчалося 6—10 дітей здебільшого по псалтирях. У лівобережній частині краю за офіційними даними налічувалось 12 шкіл. У Херсоні перша чоловіча губернська гімназія відкрилась у 1815 році. 1858 року в усіх загальноосвітніх навчальних закладах Херсона навчалося всього 760 дітей.
Духовна культура населення Херсонщини формувалася під впливом місцевих традицій запорізьких козаків і традицій, що були занесені на Херсонщину наприкінці XVIII та у першій половині XIX ст. переселенцями з Київської, Чернігівської, Полтавської та російських губерній. Це яскраво простежується на прикладі звичаїв, обрядів, на мотивах народного декоративно-ужиткового мистецтва. За традицією тут відзначали новорічні свята з водінням «кози», щедруванням, повіванням, розписували стіни хат. В останній чверті XVIII ст.— на початку XIX ст. набув розвитку такий промисел як плетіння кошиків з соломи й верби.
Для фольклорних творів типові історичні, козацькі, чумацькі й наймитські пісні («Зажурився чумаченько», «Оц, на горі-горі», «Ой, стоїть явір над водою»). На Херсонщині у 30—40-х рр. XIX ст. записано думу про велике народне повстання проти польських гнобителів («Ой, чи добре пан Хмельницький починав»), у якій розповідається про визвольний рух у 1648 році.
Відомий український і російський письменник та етнограф О. С. Афанасьев: (Чужбинський), описуючи свою подорож по Південній Україні наприкінці 50-х років XIX ст., приділив багато місця опису Херсонщини.
В кінці XVIII та в першій половині XIX ст. Херсонщину відвідав ряд діячів культури. Наприкінці XVIII ст. у Херсоні побували художники Ф. Я. Алексеев та І. Г. Мюнц, які присвятили йому кілька своїх творів. У 1818—1819 рр.— поет Д. В. Давидов написав у Херсоні кілька віршів. Двічі цей край відвідав О. G. Пушкін: у 1820 — проїздом з Криму до Кишинева та в 1824 — під час об’їзду районів, що потерпіли від сарани. 1846 року гістьми міста Херсона були В. Г. Бєлінський та актор М. С. Щепкін, який виступав у місцевому театрі. Після подорожі по Херсонщині І. К. Айвазовський створив картину «Комиші на р. Дніпрі біля м. Олешок».
Нелегким були життя і побут поселенців. Степова цілина виявилась дуже важкою для оранки, часті посухи, суховії, а з ними й неврожаї ставали постійними супутниками їхнього життя. Особливо дошкуляли безлісся, нестача води. Російський вчений-натураліст і мандрівник В. Ф. Зуєв, який відвідав Херсонщину на початку 80-х років XIX ст., писав, що переселенці «…повинні задовольнятися… комишем, палити ним, з нього ж будувати хати або рити землянки; котрі ж вирішили жити в степу або при дорозі, де ні лісу, ні комишу не родить, ті задовольняються курганами».
В побуті трудящих мас Херсонщини XVIII — першої половини XIX ст. було багато характерного для побуту всіх східнослов’янських народів. Разом з тим в укладі життя населення степової України бачимо й своє, специфічне, оригінальне. Житла тут, як правило, будували з саману, вальків овальної форми, глино-солом’яної маси, рідше з каменю, бо основними будівельними матеріалами були глина, лоза, комиш. Найбідніші поселенці споруджували землянки без стелі, на сохах. Свого часу в таких житлах мешкали запорізькі козаки. Багатії споруджували будинки з цегли або каменю, вкривали їх черепицею чи залізом. Двори були здебільшого відкриті, що зумовлювалось переважанням зернового господарства (тік, клуня, комора у протипожежних цілях розташовувались окремо). Бідняки з господарських будівель, як правило, мали один хлівець, який найчастіше розміщувався в глибині садиби. Двір обносився невисокою огорожею з глино-соломи або каменю. В поселеннях, розташованих поблизу очеретяних заростів, її виготовляли з очерету.
На Херсонщині побутували характерні гніздові поселення (паралельно прокладені вулиці з частими розривами-провулками, побудовані за урядовими проектами). Це, як правило, села, де оселялися державні й поміщицькі селяни. Але там, де народна колонізація випередила урядову й поміщицьку, існували поселення без спеціального плану.
Основною їжею більшості населення був хліб, його порівнювали з сонцем, називали святим. Говорили: «хліб — усьому голова». Біднякам хліба й кукурудзи із зібраного ними врожаю ледве вистачало на 6—8 місяців. Тому випікали його із суміші різного борошна — ячмінного, просяного та висівок. Навіть у середняцьких господарствах пшеничний і житній хліб споживали не весь рік. Яйця, масло, птиця йшли на продаж, щоб сплатити податки й придбати найнеобхідніші знаряддя та хатнє начиння. Селяни вирощували солодкий перець, який засолювали на зиму. У прибережних селах сушили й в’ялили на сонці рибу, також солили її.
В елементах одягу населення Херсонщини спостерігалося сполучення українського, російського, а також міського одягу, вплив якого тут був більш інтенсивним, ніж в інших районах. Жінки носили сорочку з чотирикутним викотом для шиї, керсетку з тим же викотом, сарафан, прямовисні свити й пальто. Чоловічий костюм являв собою сполучення елементів традиційного селянського костюма з міським. Поширеними були прямовисні свити, кожушки, пальта, косоворотки, жилетки, картузи.
Як і по всій Росії, внаслідок реформи 1861 року на Херсонщині більшість землі залишилася у поміщиків. За встановленими розмірами душових наділів поміщицькі селяни Дніпровського й Мелітопольського повітів одержали по 6,5 десятини, а Херсонського — по 5,5 десятини на ревізьку душу. Фактично селяни одержали менше тієї кількості, якою користувалися до реформи. Якщо до 1861 року кріпаки Дніпровського повіту мали 38 360 десятин, то після реформи їх наділи становили 27 938 десятин. До того ж поміщики виділяли селянам гірші землі. За одержані наділи вони протягом 49 років вносили викупні платежі. Так/ селяни Олексіївни Дніпровського повіту повинні були внести до казни 9032 крб. 80 коп.— по 60 крб. за десятину, що значно перевищувало ринкову ціну землі. Крім того, вони щорічно сплачували державі волосні й мирські та інші податки, вносили викуп за наділи, одержані від поміщиків. Причому, до оформлення викупу вони вважалися тимчасовозобов’язаними і мусили виконувати різні повинності на користь пана.
Як і по всій країні, на Херсонщині почалися заворушення, Селяни вимагали безвикупної землі і волі. Колишні кріпаки Осокорівки, Нововоронцовки, Гирл і Фирсівки Херсонського повіту на початку 1863 року виявили «відкриту непокору», не бажаючи одержувати землю на кабальних умовах. У Дніпровському й Мелітопольському повітах у 1862—1863 рр. відбулися виступи селян Заводівки, Князе-Григорівки, Бабина, Ушкалки, Карай-Дубини, Нижнього і Верхнього Рогачиків. Селяни заявили: «ця воля для нас гірше за неволю». Колишні кріпаки Князе-Григорівки і Верхнього Рогачика підпалили скирти панського вівса й сіна, а також вівчарню. Та селянський рух царизм придушував за допомогою військової сили.
Державні селяни, на яких згодом були поширені всі основні засади реформи 1861 року, виявились у дещо кращому становищі, ніж кріпаки. їх земельні наділи становили пересічно від 6,7 до 9,7 десятини на ревізьку душу. За земельні наділи, одержані в особисте користування, державні селяни вносили в казну щорічний платіж — державний оброчний податок. Причому розміри цього податку збільшувалися «особливим додатковим збором» до 15 проц. Щоб забезпечити своєчасну сплату цього податку закон зберігав общинну форму землекористування, яка передбачала кругову поруку за його сплату. Викупні ціни перевищували ринкову ціну землі. У Дніпровському повіті сума викупу за десятину була більшою в 2,3 раза, в Херсонському — в 1,6 раза.
Приватновласницька земля належала головним чином поміщикам. Так, у 1904 році селянам Херсонського повіту (79 проц. населення) належало 18,5 проц. приватновласницьких земель, дворянам (0,22 проц. населення) — 40,2 проц. землі. В. І. Ленін, характеризуючи поміщицьке землеволодіння, писав: «В Таврійській губ. Фальц-Фейн має 200 000 дес., Мордвінов — 80 000 дес., дві особи — по 60 тис. дес. ».