Рубанівка, Великолепетиський район, Херсонська область
Рубанівка — село, центр сільської Ради. Відстань до районного центру — 30 км, до залізничної станції Сірогози — 18 км. Населення — 4598 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Шевченка та Веселе.
Поблизу села Шевченка виявлені рештки поселення та могильник доби бронзи і скіфське поселення V—IV ст. до н. е., а біля Рубанівки знайдено половецьку кам’яну бабу XI—XIII століть.
Ще у XVIII ст. в цих незайманих степах носилися табуни диких коней. 1798 року на березі степового озера осіли кілька втікачів-кріпаків. Вони й поклали початок селу. 1806 року сюди переселили 556 чоловік з Полтавської та Чернігівської губерній, 1810 року — 446 вихідців з Курської губернії. Через 12 років в казенному селі Рубанівці налічувалося 2845 чоловік, які проживали в 444 дворах. Мешканці села жили з хліборобства. На 1822 рік за селом закріпили 32 694 десятини землі, у т. ч. непридатної 960 десятин. Основним сільськогосподарським знаряддям була дерев’яна борона. У володінні селян 1822 року налічувалося 1368 коней, 3321 голова великої рогатої худоби, 3919 овець. Проте розподілялася тяглова сила дуже нерівномірно: значна частина бідняцьких дворів не мала робочої худоби. Ускладнювалося становище селян ще й нестачею води, яка навіть у колодязях, опоряджених цямринами, висихала. Дуже часто рубанівцям доводилося гнати на водопій худобу до Дніпра за 30 км від села. Часті засухи викликали неврожай, голод і, як наслідок цього, епідемії.
1864 року Рубанівка стала волосним центром. Населення швидко зростало і на початок XX ст. становило близько 11,7 тис. чоловік. Загальна ж площа селянських землеволодінь залишалася такою, як і до реформи. Якщо 1880 року на ревізьку душу припадало пересічно по 11,2 десятини землі, то вже 1906 року — лише 3,5 десятини. Володіючи сільськогосподарськими знаряддями, у т. ч. букерами, основною кількістю тяглової сили, куркулі зосередили в своїх руках величезні земельні масиви. 1885 року 336 господарств села засівали 25—50 і більше десятин. Деякі з них обробляли понад 700 десятин. Водночас 150 господарств (із загальної кількості 1207) не мали ні землі, ні худоби, 770 — засівали від 5 до 25 десятин. Збільшувати земельні наділи за рахунок оренди могли лише заможні господарства, бо ціни орендні різко зросли. Близько 100 рубанівців працювали на двох цегельно-черепичних заводах, збудованих у 1890—1900 рр. В селі були свої чинбарі, ковалі, стельмахи, столяри.
Вигідне географічне розташування Рубанівки [перехрестя великих шляхів Нікополь—Перекоп і Велика Лепетиха — станція Рикове (нині Партизани)] сприяло розвиткові торгівлі. Кожної п’ятниці тут відбувалися великі базари, двічі на рік — ярмарки, на які приїздили люди не лише з навколишніх сіл і хуторів, а й з Катеринослава, Каховки, Херсона, Мелітополя, Криму. В свою чергу, рубанівці їздили до цих міст продавати сільськогосподарські продукти.
Тяжке становище селян Рубанівки породжувало ріст незадоволення широких мас населення. Тому й революційна пропаганда знаходила тут сприятливий грунт. Восени 1904 року в селі з’явилися соціал-демократичні прокламації. 1905 року під час першої російської революції широку пропаганду провадили вчителі — соціал-демократи М. С. Шевченко, К. П. Височан та Н. К. Сапронов, один з керівників більшовицької організації в Криму. Відбувалися численні мітинги, збори, сходки. Боротьба набрала настільки широкого розмаху, що місцеві власті змушені були викликати військовий загін. Почалися переслідування, обшуки, арешти. Під час обшуків у М. С. Шевченка і С. Н. Фесика знайшли заборонену літературу, в т. ч. книгу В. І. Леніна «Що робити?». За протиурядову і антивоєнну агітацію, за заклик до революції в лютому 1907 року були заарештовані місцеві бідняки, брати Микола і Михайло Загної.
Але й переслідування не залякали рубанівців. На одному з мітингів селянин М. Кригін вигукнув: «Геть царя!» — і залізним прутом розбив бюст царя. Він уникнув кари лише тому, що втік з села. Після поразки революції в країні відбувся спад боротьби і в Рубанівці.
Столипінська аграрна реформа прискорила руйнування селянської общини, поглибила класове розшарування села. На відруби виділилися куркулі, які, за безцінь скуповуючи землі бідноти, розширяли свої володіння. Так утворилися куркульські хутори Кравченка, Дорошенка, Катричів і Дурнєвих, яким належало пересічно по 700 десятин землі. Водночас багато селян обезземелювалося. Продавши свої земельні ділянки, вони йшли на заробітки до багатіїв. Сподіваючись знайти кращу долю, дехто переселився на незаймані землі до Іртиша (й дотепер у Казахстані на Іртиші є невелике село Рубанівка).
Рубанівська біднота постійно терпіла від голоду і епідемічних захворювань. З 1877 року в селі працював фельдшер, який утримувався на кошти общини. Лікарський пункт і аптеку, в яких лікар, фельдшер і аптекар обслуговували 22 176 жителів Рубанівської волості, відкрито 1902 року.
Тривалий час в селі не було жодного навчального закладу. Лише небагато дітей навчалися грамоти в церковних служителів. Перша парафіяльна школа відкрилася 1842 року. Через 19 років почало працювати сільське однокласне училище. На початку XX ст. Рубанівка мала 2 земські, 2 церковнопарафіяльні, 4 школи грамоти і вище початкове училище, в яких навчалося близько 800 учнів. Школи утримувалися в основному коштом общини. Так, 1880 року від державної казни одержано 250 крб., а від общини — 833. Площа приміщень і стан освітлення класів не відповідали елементарним санітарним нормам.
Основна маса селян Рубанівки вітала перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції. Частими стали мітинги, маніфестації. Прибували з фронтів по-більшовицькому настроєні солдати-рубанівці. Вони створили гурток політграмоти, вели роз’яснювальну роботу серед населення, влаштовували диспути з церковниками, закликали не визнавати владу Тимчасового уряду. В квітні 1917 року в селі створено тимчасову Раду солдатських депутатів.
Біднота гуртувалася навколо колишніх фронтовиків. Переконавшись, що Тимчасовий уряд добровільно не дасть народові ні землі, ні миру, селяни почали більш рішуче вимагати розподілу куркульських земель.
Радісно зустріли рубанівці Велику Жовтневу соціалістичну революцію. В листопаді — грудні 1917 року відбулися мітинги, збори селян, робітників цегельно-черепичних заводів. Радянську владу в селі, як і в усьому повіті, проголошено в січні 1918 року. З представників селян, робітників, колишніх солдатів створено волосний ревком на чолі з Я. Г. Чистиковим та сільський ревком, головою якого обрали Л. Д. Ковбасу. Обидва вони уродженці села, бідняки, на фронтах першої світової війни зблизилися з більшовиками і твердо стали на їх позиції. Втілюючи в життя ленінський Декрет про землю, волосний і сільський ревкоми провели облік майна і землі в нетрудових господарствах і приступили до розподілу цих земель між безземельними і малоземельними селянами.
Навесні 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Місцеві активісти, рубанівська біднота створили партизанський загін, який розгорнув боротьбу проти окупантів. Наприкінці року німецькі загарбники залишили село, але його захопили петлюрівці. В березні 1919 року відновлено Радянську владу, організовано партійний осередок, секретарем якого обрали П. І. Казанця — уродженця Рубанівки, вихідця з бідної селянської сім’ї. Наступного місяця в селі організовано молодіжну групу, яка разом з комуністами Рубанівки напередодні денікінської навали влилася до Задніпровської дивізії.
У червні 1919 року Рубанівку захопили денікінці. Знову почалися репресії, арешти. 27 червня вони заарештували першого голову сільревкому Л. Д. Ковбасу, за доносом куркулів схопили вчителів G. Н. Фесика і К. П. Височана. С. Н. Фесику вдалося втекти. 1 липня денікінці стратили Л. Д. Ковбасу і К. П. Височана, заборонивши протягом трьох днів знімати їх з шибениці. За справу революції і за народ віддали своє життя активісти села А. С. Ціомашко, А. Г. Шеховцов, П. Г. Гаврильченко, яких білогвардійці порубали шаблями. Поховані герої в братській могилі на центральній площі села. У січні 1920 року Червона Армія визволила Рубанівку від денікінців. В селі відновилася Радянська влада. Волревком і сільревком приступили до розподілу землі, насіння, реманенту. Навесні 1920 року рубанівці вперше організовано провели сівбу ярих культур. Мирний перепочинок тривав недовго. У червні 1920 року село захопили врангелівці2. Знову арешти, переслідування, вбивства.
31 жовтня 1920 року Рубанівку було визволено від врангелівців регулярними частинами 52-ї стрілецької дивізії Червоної Армії. Остаточно відновилася Радянська влада. Головою волревкому став П. В. Ушаков, а головою сільревкому — М. Т. Ціомашко. Новими членами поповнився партосередок, очолений Д. І. Поповим. Згуртувавши навколо себе актив, комуністи вели політичну й роз’яснювальну роботу серед населення. Надійним помічником комуністів у боротьбі за нове життя, нову культуру, новий побут став комсомольський осередок Рубанівки, створений в квітні 1921 року. Одним з перших вожаків сільської молоді був Ю. Фесик. Восени 1921 року в селі працювала численна комсомольська організація. Комсомольці входили до комітету допомоги голодуючим, до загону ЧОП, боролися проти банд, реквізували у куркулів хліб, які його гноїли в ямах, роз’яснювали населенню значення непу. Комітет незаможних селян (виник у Рубанівці в грудні 1920 року), займався розподілом земель, відібраних у куркулів і церкви, з розрахунку 2 десятини на їдця. Всього незаможні селяни одержали 8,3 тис. десятин землі.
Великі труднощі викликали засуха й голод 1921 року. До Рубанівки, як і до інших сусідніх сіл, прибували люди з районів Центральної Росії й Поволжя.
В ті голодні роки класові вороги — куркулі, маючи великі запаси хліба, переховували його, годували ним худобу, свиней, птицю, крадькома вивозили на продаж. Куркулі вдавалися до диверсій, цькували комуністів, погрожували середнякам, які співчували Радянській владі. У комуніста Р. Форбатка двічі спалювали хату, в інших — труїли коней і корів. Таємно вони виробляли план ліквідації Радянської влади в селі з допомогою залишків білобандитських зграй. Та змову було розкрито, її організаторів заарештовано. Волосний і сільський виконкоми в дуже складних умовах, забезпечили постачання Червоної Армії хлібом, надавали допомогу найбіднішим селянам.
Багато уваги приділялося налагодженню культурно-освітньої роботи. 1919/ 1920 навчального року у волості працювали 6 трудових шкіл, наступного року — вже 196. З ініціативи комсомольців у селі почали діяти курси ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У листопаді 1920 року відкрито сельбуд, 3 хати-читальні, сільську бібліотеку. Комсомольці і молодь брали активну участь в драмгуртку. На виручені за спектаклі гроші купували для клубу реквізит, допомагали бідняцькій молоді придбати одяг, взуття.
Добре працювала на селі й жіноча рада, створена 8 березня 1921 року. Вона мала кілька секцій: «Друзі дітей», соціалістичного виховання, професійну, кооперативну тощо. В центрі уваги ради були питання про участь жінок у профспілках, про ліквідацію неписьменності серед них, про завдання КНС тощо. На засідання ради, що відбувалися двічі на місяць, приходили всі бажаючі жінки.
В ті роки розрухи, голоду, неймовірних труднощів Радянська влада піклувалася про дітей-сиріт. В сільському дитячому будинку виховувалося близько 40 безпритульних дітей. Значну допомогу дитячому будинку подали комсомольці. Вони зібрали серед населення подушки, ковдри, виготовили необхідні меблі, іграшки, допомогли в обробітку городу. Тоді в Рубанівці діяв також дитячий майданчик на 60 чоловік.
Партійна, комсомольська організації, жіноча рада виступили ініціаторами створення в жовтні 1922 року піонерської організації. Комуністи і комсомольці розповідали піонерам про діяльність В. 1. Леніна, Н. К. Крупської та інших видатних діячів партії й міжнародного робітничого руху, організовували туристські походи, спортивні змагання, ігри. Старожили села пам’ятають, в якій урочистій обстановці відбувався прийом до комсомолу. На збори, крім молоді, приходили й комуністи. Прийом проходив як відбір найкращих. По закінченні зборів всі стоячи співали «Інтернаціонал».
В 1921 році 18 незаможних господарств об’єдналися в комуну «Бідняк». Першим її головою був М. М. Дурнєв — учасник громадянської війни, згодом секретар партійної організації колгоспу (загинув у роки Великої Вітчизняної війни). Навесні 1924 року з Великої Лепетихи в Рубанівку переїхала комуна «Полум’я революції». Обидві ці комуни згодом переїхали до Генічеського району. Влітку 1925 року в Рубанівці організовано комуну «Гудок».
На початку 1926 року рубанівці вже освоїли всі довоєнні посівні площі. Комуністична партія і Радянський уряд зробили все можливе для того, щоб селяни якнайшвидше одержали нову техніку і використали її на полях. 1928 року організовуються перші ТСОЗи— «Новий світ», «Червоний Жовтень», ім. Ворошилова, на базі яких у період масової колективізації створено 11 колгоспів: «Авангард», «Більшовик», «Схід», «Зоря», «Комінтерн», «Червоний прапор», «Комунар», «Вогник», «Шлях свободи», «Червоний Жовтень» та ім. Куйбишева.
Всіляку допомогу в організаційно-господарському зміцненні колгоспів, в обробітку землі, на збиранні врожаю подавала МТС, створена 1930 року. Допомагали й шефи — робітники Запоріжжя, Херсона, які ремонтували сільськогосподарську техніку, провадили культурно-масову роботу.
На 1933 рік Рубанівська МТС, яка мала 13 тракторів, 32 комбайни, 8 автомашин, обробляла 32 тис. га землі 16 колгоспів. У МТС діяло 15 бригад. Новою технікою оволоділи й дівчата. Серед них: Н. М. П’ятигорець, О. П. Сєрик, О. І. Фурдак— бригада трактористок, які наслідували приклад Паші Ангеліної. Швидко зростала і кількість техніки. Вже на 1941 рік МТС мала 105 тракторів і 41 комбайн. 1938 року в селі організовано автоколону «Сільгосптрансу», 32 автомашини якої обслуговували місцеві колгоспи.
Партійні, комсомольські організації мобілізували колгоспників на боротьбу за підвищення продуктивності праці, зміцнення економіки господарств. 1935— 1936 рр. в селі появилися перші стахановці: комбайнер Г. А. Єрмак, який скосив за сезон 800 га, І. І. Жегулін — 700 га, тракторист С. І. Пилипенко виробляв за сезон 2764 га умовної оранки. Кращі бригадири рільничих бригад Г. В. Закалюжний з артілі «Червоний прапор», І. А. Литвиненко з артілі «Зоря», Д. В. Лук’яненко з артілі «Вогник» — вивели свої бригади в передові. Вони збирали понад сто пудів зернових культур з га. Ударною працею відзначилися й чабан колгоспу «Червоний Жовтень» О. К. Скрипець, свинарка колгоспу «Авангард» М. О. Фесик, ланкова з колгоспу «Зоря» М. С. Шевченко. Вони були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року в Москві.
Зростали грошові доходи артілей, збільшувалися прибутки колгоспників. 1938 року вони одержали по 3 крб. грішми та по 3 кг хліба на трудодень. Село забудовувалося, впорядковувалось, озеленювалося. В центрі його встановлено пам’ятник В. І. Леніну. Було відремонтовано центральний клуб ім. Т Г. Шевченка, в кожному колгоспі відкрито хати-читальні, колгоспні клуби, бібліотеки. Працювала пересувна кіноустановка, в клубах — гуртки художньої самодіяльності. Село радіофікували.
Медичну допомогу населенню подавали 2 лікарі й 16 працівників з середньою спеціальною освітою, які працювали в лікарні на 35 ліжок, амбулаторії, аптеці. Діяли середня, 3 семирічні, 4 початкові й одна школа сільської молоді (організована ще 1925 року). Ці навчальні заклади напередодні війни охоплювали 2 тис. чоловік.
Мирна праця радянських людей була порушена віроломним нападом фашистської Німеччини. Багато рубанівців добровільно стали на захист рідної Батьківщини. Всі водії автоколони «Сільгосптрансу» відбули в діючу армію разом зі своїми машинами. А в цей час колгоспники, очолювані партійною організацією та сльською Радою, докладали всіх зусиль, щоб зібрати врожай і здати якомога більше хліба державі. У серпні—вересні 1941 року почалася евакуація колгоспної худоби, майна і техніки МТС у східні райони країни. До Сталінградської області відправили 105 тракторів, 41 комбайн, весь реманент тощо.
15 вересня 1941 року гітлерівці захопили Рубанівку. Жорстокий окупаційний режим характеризувався розправами над мирними жителями, нечуваними звірствами, тяжкою примусовою працею. Терор, знущання стали звичайним явищем у житті села. За час окупації фашисти насильно вивезли до Німеччини близько 500 юнаків і дівчат.
Та не скорились окупантам рубанівці. Запорізький обком КП(б)У (до війни Рубанівка входила до складу Нижньосірогозького району Запорізької області) незадовго до окупації організував на території району партизанський загін, який очолив І. Д. Височин — секретар Нижньосірогозького райкому партії. До складу загону входила і група рубанівських патріотів у складі К. Ф. Онищенка (керівник), І. Д. Коваленка, Ф. В. Зінченка, О. М. Харенка, І. І. Павлюка, І. Я. Стельмаха, Т. Д. Кишкіної, Ф. О. Стуброва. Природні умови — відсутність великих лісових масивів — утруднювали діяльність партизанського загону. Але, незважаючи на це, горіли німецькі склади, машини, псувався зв’язок тощо. Навесні 1942 року фашистам вдалося схопити командира загону І. Д. Височина, начальника штабу І. С. Мурка, а також всіх членів рубанівської групи. їх довго тримали в тюрмах, нещадно катували, підсилали провокаторів, примушували викопувати бомби, які не розірвались, але не похитнулася віра патріотів в перемогу радянського народу. Люті тортури довелося витримати К. Ф. Онищенку, який знав, де схована партизанська зброя. Гітлерівці так і не змогли вирвати у нього важливої таємниці. У липні 1942 року всіх партизанів закатували в генічеській тюрмі. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1966 року патріотів — членів рубанівської групи посмертно нагороджено медаллю «За відвагу», Т. Д. Кишкіну — медаллю «За бойові заслуги». За щасливе майбутнє своєї Батьківщини віддали життя і комсомольці — патріоти Рубанівки — П. Я. і І. Я. Тарасенки, М. С. Устименко та інші. Вони перешкоджали насильній відправці молоді до Німеччини, розповсюджували листівки, збирали зброю. Посмертно М. С. Устименка, П. Я. і І. Я. Тарасенків нагороджено медалями «За відвагу».
Визволили Рубанівку від фашистських загарбників 31 жовтня 1943 року бійці 3-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї ударної армії. Та війна все ще тривала. На відстані 10—14 км від села протягом листопада 1943 — лютого 1944 років йшли запеклі бої Червоної Армії проти ворога. Стійкість і трудовий героїзм виявили жінки і підлітки села, які в негоду під обстрілом ворога носили до окопів снаряди, міни, патрони, продовольство. Люди утворили живий ланцюг, що тягнувся на кілька кілометрів. «Все для фронту, все для перемоги» — під таким гаслом жило у воєнні роки село. В ім’я перемоги рубанівці не шкодували ні сил, ні енергії. Незважаючи на холод, нестатки, ремонтники працювали просто неба по 12—14 годин. Розбирали старі будівлі і каменем вимощували розмиті від дощів шляхи, по яких автомашини доставляли все необхідне на передову.
1865 рубанівців воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, з них 1348 за мужність і героїзм нагороджено орденами і медалями. Серед них — два Герої Радянського Союзу Д. Т. Гридасов та В. К. Загной.
17-річним юнаком 1943 року пішов на фронт Д. Т. Гридасов. З листопада 1943 року він, кулеметник 267-ї стрілецької дивізії 51-ї армії, брав участь у визволенні Криму. 8 квітня 1944 року в бою у районі села Каранки Кримської області, ризикуючи життям, Гридасов знищив 9 ворожих вогневих точок, примусив здатися в полон 40 фашистів, відбив 5 ворожих контратак, знищив понад 60 гітлерівців і, тяжко поранений, залишився до кінця переможного бою, який відкрив шлях на Сімферополь. За цей подвиг 24 березня 1945 року Д. Т. Гридасов удостоєний звання Героя Радянського Союзу. А в січні 1945 Д. Т. Гридасов брав участь у визволенні Чехословаччини. В одному з боїв він повторив подвиг О. Матросова. Ціною свого життя примусив замовкнути ворожий кулемет. Похований герой на площі чехословацького міста Кошіце.
В грудні 1943 року пішов на фронт В. К. Загной. Служив кулеметником 175-го гвардійського стрілецького полку 58-ї Червонопрапорної гвардійської дивізії, воював за Україну, Польщу, на території Німеччини. 23 січня 1945 року одним з перших форсував річку Одер в районі села Дебери Опельського округу, прорвався далеко вперед з кулеметом і утримував зручний для наших військ плацдарм. У цьому бою Володимира тяжко поранило. 27 січня 1945 року він помер від ран. Похований В. К. Загной з військовими почестями на західній околиці німецького села Харст. За мужність і відвагу йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло понад 400 рубанівців. їхні імена викарбувані на гранітних плитах -меморіального комплексу, в народному музеї села зберігається багато фотографій, документів, особистих речей загиблих воїнів.
Переборюючи великі труднощі, жителі села одразу ж після визволення взялися за відбудову зруйнованого господарства. Збитки, завдані ворогом, були величезні. Окупанти пограбували колгоспи і МТС, забрали з села всіх коней, корів, свиней, овець, зруйнували приміщення державних і громадських організацій, лікарню, будинок культури, бібліотеки.
Весняно-польові роботи 1944 року провадилися в дуже тяжких умовах: поля доводилося обробляти переважно коровами, ранні культури колгоспники сіяли вручну, а посівний матеріал у поле доставляли на візках. Тільки завдяки самовідданій праці трудівників села сівбу було проведено вчасно. Із східних областей СPСP прибувала сільськогосподарська техніка. Було відремонтовано приміщення МТС, відкрито курси механізаторів, які незабаром підготували 50 трактористів і комбайнерів (з них третина — жінки). У 1945 році на полях уже працювали понад 20 тракторів, 12 комбайнів. Урожай 1944 року було зібрано вчасно і без втрат, хлібопоставки державі виконано повністю. Значну допомогу колгоспам надала Рубанівська автоколона, яка відновила роботу ще в грудні 1943 року. У вивезенні хліба на елеватори допомагали й спеціально надіслані військові автоколони. 1948 року автоколона обслуговувала .не тільки колгоспи Херсонщини, а й Вінницької, Хмельницької,
Кіровоградської областей. В 1951 році вона налічувала 245 автомашин, понад 300 водіїв та обслуговуючого персоналу. Згодом подібні організації виникли у сусідніх районах, і межі діяльності Рубанівського автопідприємства звузилися. 1969 року його парк складався із 77 вантажних автомашин, 23 автобусів, 2 легкових автомобілів.
До кінця четвертої п’ятирічки господарство села було повністю відбудовано. Значну роль у дальшому піднесенні економіки села відігравала МТС, реорганізована 1958 року в PTC, а 1961 року у відділення «Сільгосптехніки». Основною виробничою одиницею відділення «Сільгосптехніки» стала майстерня для ремонту колісних тракторів, оснащена верстатами, моторообкатним стендом, вантажопідйомним краном та іншим устаткуванням. Тут плідно трудиться близько 30 робітників та інженерно-технічних працівників.
Щоб раціональніше використовувати досягнення науки і техніки, ширше впроваджувати механізацію і автоматизацію в сільському господарстві, на базі 11 колгоспів Рубанівки протягом 1950—1960 рр. створено три великі господарства: ім. XIX партз’їзду, «Шлях Леніна», «Червоний Жовтень». За колгоспом «Червоний Жовтень» закріплено 7871 га землі, «Шлях Леніна» — 9896 га та ім. XIX партз’їзду — 6336 га сільськогосподарських угідь. Переймати досвід у рубанівських хліборобів приїжджають делегації не лише з інших областей і республік нашої країни, а й з зарубіжних країн. За останні роки тут побували делегації з Німецької Демократичної Республіки, Болгарії тощо.
230 комуністів і 428 комсомольців села показують приклад в труді й навчанні. Серед них багато передовиків виробництва — комуністка, бригадир пташниць колгоспу «Шлях Леніна», кавалер 2-х орденів Леніна 3. С. Німчук. За минулу п’ятирічку її бригада перевиконала план на 114,1 проц.: одержала 8047 тис. штук яєць, продавши державі 6722,2 тис. штук. З 1954 року артіль «Шлях Леніна» очолює І. Т. Німчук. Господарство за кілька років з найвідсталішого в районі вийшло у число передових. Партія і уряд високо оцінили його заслуги, нагородивши орденом Леніна. 1969 року він був делегатом 3-го республіканського з’їзду колгоспників. Орденом Леніна нагороджено і голову колгоспу ім. XIX партз’їзду Я. П. Польського та бригадира садово-городньої бригади колгоспу «Червоний Жовтень» В. Д. Слюсаря. Всього за післявоєнний період урядових нагород удостоєно 103 рубанівців, з них ордена Трудового Червоного Прапора — 7, ордена «Знак Пошани» — 5, медалей — 87.
Широкого розмаху набув рух за комуністичне ставлення до праці, зачинателями його в селі стали доярка В. І. Жадлун з колгоспу ім. XIX партз’їзду, пташниця 3. С. Німчук з колгоспу «Шлях Леніна», робітник автопідприємства В. І. Нікітенко. 1959 року вони першими включилися в змагання. Тепер в селі 12 бригад та близько 400 ударників комуністичної праці.
Рік у рік зростають прибутки колгоспів. На 1970 рік вони становили по колгоспу «Червоний Жовтень» — 1,5 млн., «Шлях Леніна» — 6,4 млн., ім. XIX партз’їзду — 1,3 млн. крб. Це дало можливість виділяти значні кошти на будівництво, для впорядкування села тощо. За рахунок колгоспів і з допомогою держави збудовано 3 електростанції, 15 типових чотирирядних корівників, 8 свинарників, 4 вівчарні, доїльний зал карусельного типу в колгоспі ім. XIX партз’їзду, 3 широкогабаритні пташники на 12 тис. курей кожний, 5 зерносховищ, продуктові склади, пожежні депо, типові гаражі для автомашин, майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки, кузні. Понад 300 житлових будинків споруджено за післявоєнний період, прокладено понад 20 км водопроводу. Успішно завершили колгоспники Рубанівки восьму п’ятирічку, значно перевиконавши плани. Вони виробили понад 1,3 млн. цнт зерна, 57 тис. цнт м’яса та 252 тис. цнт молока.
Питаннями виробництва, розвитку культури, народної освіти, побуту займається сільська Рада Рубанівки. В її складі 64 депутати, у т. ч. 50 колгоспників і робітників, 14 представників інтелігенції. На 1972 рік бюджет Ради становив 43 тис. крб., з них на культурне будівництво і народну освіту асигновано 25 тис., на охорону здоров’я — 11 тис. крб. На кошти, виділені правліннями колгоспів, споруджено ціле лікарняне містечко — дільничну лікарню на 35 ліжок, пологовий будинок, амбулаторію, рентгенологічний кабінет, є два медпункти. Тут працюють 2 лікарі та 16 медичних працівників з середньою спеціальною освітою. Понад 50 років віддав своїй улюбленій справі заслужений лікар УРСР П. М. Дереза.
В середній, восьмирічній та двох початкових школах здобувають знання 997 учнів. Близько ста чоловік продовжують навчання в заочній школі. Тільки за 1957—1969 рр. середню освіту здобули (у т. ч. заочно) близько 800 чоловік. 64 вчителі озброюють майбутніх будівників комуністичного суспільства міцними знаннями основ наук, розвивають у них прагнення до творчих пошуків.
Рубанівцям є де відпочити, провести своє дозвілля. В селі — три колгоспні будинки культури та клуб робітників автопідприємства, де працюють хорові, вокальні,- драматичні, хореографічні гуртки. Крім того, діють червоні кутки на цегельному заводі та у відділенні «Сільгосптехніки». В будинках культури встановлено широкоекранну кіноапаратуру; в бібліотеках налічується понад 30 тис. книг. Робітники, колгоспники, службовці, сільська інтелігенція передплачували 1970 року близько 6 тис. примірників газет і журналів. В селі організовано народний музей.
Нова радянська дійсність народжує нові, відмінні від минулого, звичаї й обряди. В селі провадяться комсомольські весілля, урочисті реєстрації шлюбів у кімнатах щастя при будинках культури. Доброю традицією стала зустріч демобілізованих воїнів. У святковій обстановці їм вручаються паспорти, трудові книжки, відбуваються посвячення в колгоспники. Уродженцями села є віце-адмірал В. О. Єрещенко та контр-адмірал Г. Є. Навроцький. Доктор сільськогосподарських наук В. Н. Фесик працює в Одеському державному університеті.
Вже кілька років колгосп «Шлях Леніна» змагається з господарством ім. Ульянова Ульяновської області. 1969 року делегація рубанівців побувала в гостях у російських братів на берегах Волги. Того ж року ульяновці побували на Херсонщині. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та щирої дружби між колгоспниками у Рубанівці відбулося свято. Учасники мітингу встановили біля колгоспного будинку культури пам’ятний камінь, на якому викарбувано: «Цей пам’ятний камінь закладено на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна, коли побратались колгоспники артілей «Шлях Леніна» на Херсонщині та ім. Ульянова Ульяновської області, с. Рубанівка, рік 1969».
У спеціально виготовленому створі каменя замуровано лист-звернення до рубанівців, які у 2070 році відзначатимуть 200-річчя з дня народження В. І. Леніна. У листі є такі слова, адресовані прийдешньому поколінню: «Хай прикладом беззавітного служіння народу, справі революції буде для вас життя і діяльність Володимира Ілліча Леніна. Хай у ваших серцях вічно палає вогонь Ленінізму, вогонь боротьби, вогонь революції!». Найкращу вулицю Рубанівки названо іменем вождя.
Живуть і працюють в українському селі представники близько 10 народів, народностей Країни Рад. В роки Великої Вітчизняної війни пліч-о-пліч відстоювали соціалістичні завоювання росіяни й казахи, грузини й білоруси, українці й чуваші. А їх діти й онуки своєю натхненною працею зміцнюють ті великі здобутки Жовтня, за які билися і вмирали батьки. В ім’я світлого майбутнього Рубанівки віддав своє життя і юнак з сонячної Осетії М. Бурнацев, а сьогодні рубанівці осетин С. О. Хадіков, башкир М. І. Кунадбаєв, удмурт І. П. Ліканцев, білорус М. X. Суржик та інші своєю працею прикрашають село.
Втілення в життя величних накреслень Комуністичної партії і Радянського уряду забезпечить ще швидші темпи розвитку економіки села, дальше підвищення матеріального і духовного рівня трудящих.
М. Я. ПЕРХНЯК