Заснування міста Херсона з суднобудівною верфю
У квітні 1783 року Крим і Північна Таврія (в т. ч. лівобережна Херсонщина) увійшли до складу Росії. Правобережна частина сучасної Херсонщини стала частиною Новоросійської губернії (з 1784 року Катеринославського намісництва). З січня 1795 року з Катеринославського намісництва виділилась Вознесенська губернія, яка поділялась на 12 повітів, у т. ч. й Херсонський. Лівобережна частина з 1784 року перебувала в складі Таврійської області. У грудні 1796 року вся територія краю увійшла до складу новоствореної Новоросійської губернії. В жовтні 1802 року відбулися нові адміністративні зміни. Правобережну її частину включено до складу Миколаївської губернії, а лівобережну — у складі Дніпровського і частково Мелітопольського повітів — до утвореної Таврійської губернії. У травні 1803 року створено Херсонську губернію і повіт з центром у Херсоні.
Необхідність створення Чорноморського флоту зумовила заснування в 1778 році міста Херсона з суднобудівною верфю, торговою пристанню і фортецею. Спорудження Херсона притягло сюди тисячі майстрових людей, грабарів тощо. Крім того, в розпорядження генерала І. А. Ганнібала, призначеного відповідальним за будівельні роботи, надано 12 рот майстрів. Тут розміщувався військовий гарнізон, солдати якого становили і військове, і господарське населення.
В кінці XVIII ст. почалося інтенсивне заселення південних степів України. Попит на пшеницю, вовну та іншу продукцію сільського господарства привертав на південь все нових і нових людей, які селились на вільних землях та заводили господарства. Прагнучи якнайшвидше заселити пониззя Дніпра і впровадити тут кріпосницьку систему, царський уряд роздавав російським і українським поміщикам, чиновникам й офіцерам величезні земельні площі, здебільшого від 1,5 до 12 і більше тис. десятин: князь В’яземський володів 52,2 тис., а князь Потьомкін — 42,2 тис. десятин землі. Тільки в Херсонському повіті 34 поміщикам належало 550 395 десятин землі.
Одержавши землю на Херсонщині, поміщики переселяли сюди своїх кріпаків з російських і українських губерній. Таким чином виникло чимало приватновласницьких сіл. Так, кріпаками графа Строганова з Полтавської губернії засновані в Дніпровському повіті села Дмитрівка й Наталівка. В тому ж повіті поміщицькими селами були Рибальче, Чорнянка, в Херсонському повіті — села Тягинка, Золота Балка, Понятівка, Осокорівка та інші. Кріпаки князя Волконського з Саратовської та Нижньогородської губерній заснували село Новорепівку (1809 рік).
Але кріпосницькі відносини на території, що освоювалася, були порівняно слабо розвинуті, тому водночас відбувався процес стихійного заселення південних степів України. Сюди, «на вільні землі», тікали кріпаки з різних місцевостей. Збіглі селяни селились на державних (казенних) землях, засновуючи т. зв. казенні села. Ця група населення становила категорію державних селян. До казенних сіл належали Станіслав, Велика Олександрівка, Каїри, Кардашинка, Раденське, Малі Копані, Костогризове та багато інших. Слабо освоєний південь став місцем примусового переселення селян. В 1794 році в Північну Таврію було вислано частину учасників повстання 1789 року в селі Турбаях на Полтавщині проти поміщиків Базилевських. Ними засновані на Херсонщині казенні села Каланчак, Чаплинка, Чорна Долина, Буркути, Чалбаси.
На лівобережжі Херсонщини, що становило більшу частину краю, наприкінці першої чверті XIX ст. налічувалось 69 казенних і 55 поміщицьких сіл. У 50-х рр. тут мешкало 49,5 тис. державних селян або понад 70 проц. всього населення Дніпровського повіту. В. Херсонському повіті 47,1 тис. чоловік сільського населення становили кріпаки, 27,5 тис. чоловік — державні селяни.
Щоб прискорити заселення півдня України і водночас стримати переселення сюди селян-утікачів, царський уряд закликав на південь іноземних колоністів, які, крім того, що одержували чималу кількість землі — 60 і більше десятин на двір — мали багато інших привілеїв: не обмежувались у громадянських правах, звільнялись від військової служби та на 20—30 років — від будь-яких податків. їм надавалось право мати промисли і приписувати до них українських та російських селян. Виникали великі колоністські господарства. Одним з них був маєток німецького герцога Ангальта-Кетенського на площі понад 48 тис. га, що виник у 1828 році і був названий Асканією-Новою. З другої половини XIX ст. тут господарювали найбагатші поміщики Південної України, «королі вівчарства» Фальц-Фейни. Шведи в 1782 році заснували село Старо-Шведське (нині Зміївка). У 1810 році німці-колоністи заснували село Костирку та інші села. Всього на території Херсонського повіту лише німецькі колоністи в 1804—1883 рр. заснували 41 село. їм належало в повіті 64 613 десятин землі.
Напередодні реформи 1861 року територія Херсонщини була в основному заселена. Найбільш численну групу населення становили українці — переселенці з Полтавської, Чернігівської та Київської губерній. У 1859 році в Херсонському повіті було 217 населених пунктів, що налічували від 1 до 25 дворів, 160 сіл, що мали від 26 до 250 дворів, і 28 — з кількістю понад 250 дворів. На початок 60-х рр, сільське населення Херсонського повіту становило 168,25 тис. чоловік. У Дніпровському повіті налічувалось 126 сіл з 66,2 тис. жителями.
Проте значна кількість землі лишалась незайманою. Так, лівобережна частина краю являла собою саме ту територію, про яку 1855 року К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «…місцевість біля Перекопу в радіусі 200 верст дуже мало заселена».
З кінця XVIII ст. провідною галуззю економіки було землеробство. Великі землевласники починають розорювати величезні площі цілинного степу. Виробництво товарного зерна (головним чином пшениці), яке мало збут всередині країни, а також йшло на експорт, штовхало поміщиків відводити величезні площі землі під пшеницю. Лише в Приморському та Краснянському маєтках поміщика Овсянико-Куликовського (Дніпровський повіт) у 1857 роді засіяно 9 тис. десятин землі, продано 14 255 четвертей хліба.
Попит європейського ринку на вовну спонукав місцевих поміщиків та колоністів з початку XIX ст. розводити овець, переважно тонкорунних. У Дніпровському повіті величезні отари належали поміщикам Рув’є та Вассалу; в Херсонському — овець налічувалось 560,6 тис. голів (1852 р.). З часом, наприкінці XIX ст., вівчарство занепало.
Продукти сільського господарства реалізувалися через численні ярмарки, що діяли на Херсонщині. Одним з таких став Каховський ярмарок, який у першій половині XIX ст. набув великого значення для розвитку внутрішньої торгівлі півдня України. В 1817 році, наприклад, на ярмарку в Каховці було продано товарів майже на 75 тис. крб. З ярмарків, а також безпосередньо з поміщицьких маєтків до Одеського, Миколаївського і Херсонського портів вивозилися хліб і вовна на експорт.
Прагнучи одержати якомога більше товарного зерна, поміщики розширювали посівні площі за рахунок землекористування селян. Доведені до зубожіння, най-бідніші селяни вели свої господарства дуже примітивно. Більшість з них не мала ніякого реманенту. Великим лихом була посуха, часті неврожаї. З 1799 по 1856 рік посухи в Херсонській губернії повторились 21 раз, тобто частіше одного разу за три роки. Отже, степ конав від спраги, селяни — з голоду. Змальовуючи картини тяжкого життя трудящих в цьому краї, Олесь Гончар у романі «Таврія» так описує ці безводні, «беззахисні таврійські степи»: «Репалась розпечена земля, лежала в таких тріщинах, що коні виламували ноги на скаку. Трава, пригоряючи, скручувалась, злягалась над степом, мов повсть. З цілинних земель гарячі вітри вже розносили по всій Таврії насіння найживучішої з ковилів — тирси. Здавалось, що з усієї степової рослинності лише вона, тирса, яка здавна взяла собі в спільники суховії, зможе перенести оцю люту спеку, вижити й продовжити себе в потомстві».
Становище селян було тяжким. Навіть державні селяни, які вважались особисто вільними, були безправними, по відношенню до них місцеві власті — старости та збирачі податків— чинили беззаконня. Так, у Каланчаку селян, які не сплатили податку, прив’язували до дерева біля сільського правління. Особливо тяжким було становище кріпаків, які не мали будь-яких прав і зазнавали найжорстокішої експлуатації з боку кріпосників. Безправних кріпаків поміщики продавали нарівні з господарським майном. У 1784 році селяни Білозерки Херсонського повіту були продані власником іншому поміщику разом з худобою та будівлями. Селяни Князе-Григорівки, Заводівки й Миколаївки Дніпровського повіту повинні були 4 дні на тиждень відробляти панщину. В Херсонській губернії на ревізьку душу припадало в середньому по 3,25 десятини, але й цю площу селяни не могли обробити, бо не мали для того ні робочої худоби, ні реманенту. У 1856 році в Дніпровському повіті кріпаки на своїх ділянках зібрали 12 790 четвертей хліба, а лише для прохарчування потрібно було 17 782 та для майбутнього посіву — 8424 четверті. Навіть херсонський генерал-губернатор змушений був писати міністру фінансів про скрутне становище селян, які не мали змоги сплачувати податки: «…арештантські роти в Херсоні вже переповнені людьми, заарештованими за те, що вони неспроможні сплатити податки, а багато інших самі просять, щоб їх перепровадили туди ж, тому, що вони не можуть сплатити все, що від них вимагається».
Низька продуктивність праці кріпаків не задовольняла зростаючих потреб поміщицьких господарств у робочій силі. Тому ще в дореформений період поміщики використовували працю наймитів. Це були переважно зубожілі селяни з північних губерній України, яких злидні гнали на заробітки. «Строковим» сільськогосподарським робітникам доводилося працювати від зорі до зорі за мізерну плату: наприкінці 40-х рр. XIX ст. вони за сезон (початок травня — середина листопада) одержували по 15—20 карбованців.