Білогір’я, Білогірський район, Хмельницька область
Білогір’я (до 1946 р. — Ляхівці) — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване на лівому березі ріпки Горині (притока Прип’яті), за З км від залізничної станції Суховоля. Населення — 4677 чоловік. Селищній Раді підпорядковані також села Карасиха і Тростянка.
Білогір’я — центр району, площа якого 0,8 тис. кв. км, населення 45,8 тис. чоловік (у т. ч. сільського 39 тис., міського 6,8 тис.). У районі налічується 74 населені пункти, підпорядковані 19 сільським і 2 селищним Радам депутатів трудящих. 22 колгоспи, за якими закріплено 50,8 тис. га орної землі, 850 га садів і ягідників, 6,1 тис. га сінокосів, 1,5 тис. га вигонів; 8 промислових підприємств, 1 будівельна організація; 4 лікарні, поліклініка, 18 пологових будинків, 44 фельдшерські пункти; 69 шкіл, 107 бібліотек, 56 будинків культури і клубів.
Білогір’я лежить в південно-західній частині Волинського Полісся. Рельєф місцевості — горбиста рівнина. Навколо селища знаходяться оголені поклади крейди — «білі гори» (звідси й сучасна назва), є також значні запаси торфу.
В околицях Білогір’я виявлено залишки поселення трипільської культури (III тис. до н. е.), поселення та курганний могильник доби бронзи (II тис. до н. е.), а також кілька поселень черняхівської культури.
У другій половині XIV ст. на території сучасного селища оселилось багато поляків. їх садиби звали «ляхівські двори», тому й поселення назвали Ляхівцями.
Перша письмова згадка про Ляхівці датується 1441 роком. В історичних джерелах збереглась жалувана грамота великого князя литовського Свидригайла про передачу Ляховець та інших сіл Волині Дениску Мукосійовичу, мабуть місцевому боярину, що підтримав його в боротьбі за владу в князівстві.
Розвиток феодального землеволодіння призвів до дальшого закріпачення місцевого населення. В зв’язку з цим і частими міжусобними війнами, які вкрай розоряли селянські господарства, посилюється й класова боротьба селян проти гнобителів. Історичні джерела зберегли дані про те, що в 1563 році відбувся виступ селян Ляховецького ключа.
З 1569 року Ляхівці в складі Волинського воєводства належали Речі Посполитій. 1583 року їм надається магдебурзьке право, а це певною мірою сприяло економічному зростанню Ляховець. В кінці XVI ст. тут регулярно проводились торги і ярмарки.
В кінці XVI — на початку XVII ст. власники містечка збудували на ставу фортецю. Протягом кількох років полонені турки і татари, а також місцеві селяни возили човнами землю і насипали посеред ставу острів, на якому було споруджено одну з найбільших і дуже укріплених для того часу на Волині дерев’яну фортецю, що з’єднувалася з містечком перекидним мостом на ланцюгах. Фортеця була надійним сховищем шляхти від частих нападів татар і селянських заворушень. Тоді ж навколо Ляховець насипали підковоподібний земляний вал, обнесений високим дерев’яним частоколом, з сторожовими вежами і бійницями. Місцеві жителі мусили нести сторожу в фортеці, будувати нові укріплення.
1622 року феодал П. Синюта розпочав будівництво домініканського монастиря, яке було завершено 1660 року. Ляхівці одночасно стають одним з пунктів поширення протестантизму, зокрема соцініанства на Волині. Тут було засновано соцініанську школу, розповсюджувалися друковані книги. Проте внаслідок запеклої боротьби, що розпалилася між домініканцями і соцініанами, община останніх в 1664 році була ліквідована.
За даними реєстрів XVII ст., у 1635 році в Ляхівцях подимне на користь держави сплачували 335 господарств. Розвиток феодального землеволодіння в першій половині XVII ст., що супроводився дальшим закріпаченням місцевого населення, насильне запровадження католицизму тощо посилювало класову боротьбу, яка з новою силою вибухнула в період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 року жителі Ляховець та навколишніх сіл захопили ляховецьку фортецю, знищили шляхту і після переможного бою рушили назустріч козацько-селянським загонам Максима Кривоноса, який у той час тримав в облозі м. Старокостянтинів. В наступному 1649 році в районі Ляховець проти польських військ діяли два великі селянські загони. Навколишня територія була ареною жорстоких битв між військами Хмельницького і польською шляхтою. Під час визвольної війни містечко було зруйноване і пограбоване татарським військом Іслам-Гірея, якому за те, що він зрадив Б. Хмельницького, польський король дозволив грабувати Ляхівці, Ямпіль, Заслав і Меджибіж. У наступні роки внаслідок частих нападів татар на Волинь, а також міжусобних воєн польської шляхти, містечко занепадає, переходить з рук у руки. Так, у 1686 році Ляхівці були напівзруйнованим містечком, в якому налічувалося лише 150 будинків. В період Північної війни воно знову було спустошене.
У 1745 році власник Ляховець розпочав будівництво великого кам’яного замку на місці зруйнованого дерев’яного. Стіни його були майже саженні. В палаці був тронний зал на 400 місць з картинною галереєю і бібліотекою. Ляхівці, як і сусідні магнатські маєтки, становили своєрідні держави в державі і були резиденцією князів Яблоновських на Волині. В магнатському дворі життя текло широко, привільно, з усією пишнотою. На прийомах магнат Яблоновський сидів на троні в горностаєвій мантії, в оточенні натовпу шляхти і челяді. І все це було за кошти народу, важкою ціною його напівголодного життя.
Жорстока експлуатація, національні утиски спричинювали активні виступи селян проти феодалів. Так, у 1735 році в Ляхівцях відбулися заворушення. Селяни разом з повсталими козаками напали на замок. В 60-х роках XVIII ст. феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт дедалі посилювалися. В 1762 році ляховецька шляхта силоміць навернула до унії православних монахів. Внаслідок цього боротьба проти покатоличення посилювалась. Ще гострішою стала вона в часи Коліївщини. Повідомляючи власті про те, що гайдамацькі загони не раз робили спробу захопити Ляховецький замок і знищити шляхту, місцеві власті просили виділити військо для оборони замку.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Ляхівці в 1795 році ввійшли до складу Подільської, а з 1796 року — Волинської губерній.
За участь у польському повстанні 1830—1831 років власника містечка Л. Сапєгу було позбавлено володінь, і Ляхівці перейшли до міністерства державних маетностей. Згодом містечко орендував волинський губернатор фон Галлер.
Мінялись пани, та не поліпшувалось становище селян і дрібних ремісників. Жителів переведено до категорії державних селян, вони сплачували оброк з земельної площі і доходів від промислів. Указами 60-х років про поземельний устрій державних селян Правобережної України, оброчну подать було замінено викупними платежами, селяни переходили до розряду власників.
За даними люстрації 1873 року 353 селянським господарствам містечка з 1422 чоловіками населення віддано на викуп 3342 десятини польової і садибної землі та сіножатей, за яку вони щороку повинні були сплачувати 4198 крб. Звичайно, таку суму селяни неспроможні були сплатити, тому частина землі перейшла до рук держави й орендаря. У відповідь на це селяни Ляховець і навколишніх сіл у 1879 році розорали й самочинно засіяли свої колишні ділянки землі. І хоча їх худоба «була продана для відшкодування збитків», селяни відмовилися виконати рішення мирового судді про повернення захоплених земель.
У 70—90-х рр. XIX ст. з розвитком капіталістичних відносин спостерігається певне пожвавлення економічного життя в містечку. В цей час у Ляхівцях стали до ладу горілчаний завод, 2 млини, 2 круподерні. Та це піднесення тривало недовго: в кінці XIX ст. Ляхівці, як це видно з опису, «…дуже незначне містечко. В ньому щороку проводиться 8 ярмарків… Хати дерев’яні, покрівлі солом’яні, тільки багаті селяни покривають бляхою. Більшість жителів ремісникують, водночас займаються й землеробством, сіють жито, пшеницю, овес, ячмінь, горох, просо, гречку».
Ляховецьким селянам забороняли користуватися ставом та ловити рибу в річці Горині. Стихійні лиха, які розоряли селянські господарства, призводили до ще більшого зубожіння. Так, внаслідок повені 1883 року, посух 1890 і 1892 рр., граду влітку 1899 року, який знищив урожай, ціни на хліб зросли в 5 раз. Це також сприяло посиленню класової боротьби. Для придушення заворушень місцеві власті змушені були послати до містечка військові частини. 10 травня 1900 року поліцейський урядник та представники місцевої влади прибули туди. На березі річки Горині їх зустріли селяни і категорично заявили, що рибалити вони нікому не дозволять. Потім селяни кинулись до човнів, де сиділи рибалки дворянина Борисова, витягли їх на берег і порвали сіті. За це селян було притягнуто до судової відповідальності. В 1902 році поміщик Борисов знову скаржився, що селяни самовільно пасуть худобу в плавнях і ловлять рибу в Горині на тій підставі, що вони користувалися ними раніше.
В кінці XIX ст. в містечку швидкими темпами відбувається процес класової диференціації. З-поміж селян виділяється куркульська верхівка, яка експлуатує бідноту, захоплює в свої руки місцеве управління. «В мирських сходах,— змушені були визнати представники влади,— в даний час здебільшого вирішують справи заможні господарі. При цьому хабарі і могоричі нерідко діють, особливо при виборах на мирські посади та у волосних судах. Тому заможні здебільшого виграють справи». Обезземелення основної маси селян, яке значно посилюється на початку XX ст., супроводилося загостренням боротьби бідноти проти поміщиків, які володіли навколо Ляховець великими земельними масивами. Так, поміщику Борисову належала 581 десятина, поміщиці Колонно-Чесновській — 2259 десятин землі. Боротьба селян за землю ще більше активізувалась у період революції 1905—1907 рр. Восени 1905 року місцеві власті доносили волинському губернатору про заворушення серед селян Ляховецької волості.
Власті дуже мало уваги приділяли медичному обслуговуванню населення, розвиткові освіти й культури. Різні хвороби й епідемії були звичайним явищем, а процент смертності, особливо серед дітей, був високим. Під час епідемії холери 1848 року тут померло 55 чоловік, 1872 — 63. 1892 року від епідемії тифу померло 22 чоловіка. Першу лікарню в Ляхівцях відкрито 1890 року в приміщенні Троїцької церкви. Вона обслуговувала жителів містечка та 68 навколишніх сіл. 1910 року відкрилась аптека. Напередодні першої світової війни в лікарні працювало 3 лікарі, втому числі дантист.
З 1860 року почала діяти парафіяльна школа. Проте через відсутність коштів у 1873 році її закрили. Тільки після неодноразових клопотань місцевих жителів тут відкрито однокласне народне училище, в якому навчалося 80 учнів, з них 20 дівчат. В 1902 році однокласне училище перетворено на двокласну школу, в якій 1913 року працювало 5 вчителів, навчалось 175 учнів.
Лютнева революція не принесла трудящим миру, не розв’язала земельного питання. У червні 1917 року губернська газета повідомляла, що селяни Ляховецької волості «знищують заготовлений лісний матеріал, рибні господарства і не дають поміщику орати землю». Великий вплив на посилення боротьби і формування класової свідомості місцевого населення мало спілкування його з революційними солдатськими масами 11-ї армії, окремі частини якої були розташовані в Ляхівцях.
Перемога Жовтневого збройного повстання у Петрограді підняла на боротьбу широкі маси Волині. Наприкінці січня 1918 року в Ляхівцях ліквідовано органи Центральної ради і проголошено Радянську владу. Але вже в другій половині лютого австро-німецькі війська загарбали містечко. Окупанти встановили жорстокий режим терору і грабежу. В кінці лютого 1918 року в Ляхівцях і навколишніх селах розповсюджено наказ командування німецької дивізії, в якому вказувалося: «За кожного вбитого або пораненого німецького солдата будуть негайно розстріляні перші ліпші десять російських солдатів або жителів». У грудні 1918 року, коли Ляхівці захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії, населення виступило проти її антинародної, контрреволюційної політики. В околицях містечка діяли повстанські загони, організовані з місцевого населення. Петлюрівці мусили визнати, що в селах Ляховецької волості, як і на всій Волині, «становище досить напружене». На початку червня 1919 року в районі Лях овець відбувались запеклі бої між петлюрівськими бандами і частинами Таращанської бригади під командуванням В. Н. Боженка, яка входила до складу 1-ї Української радянської дивізії. В листопаді Ляхівці захопили польські інтервенти. У містечку оголосили наказ польського комісара про ліквідацію всіх органів «попереднього режиму». Відновлювалось поміщицьке землеволодіння. Населення зобов’язували повернути панам худобу, сільськогосподарський інвентар, конфіскований Радянською владою. За невиконання цього наказу «винні» зазнавали тілесних покарань і арештів. Крім того, населення мусило сплачувати контрибуцію за заподіяну землевласникам «шкоду». Селяни виконували польові роботи під наглядом спеціальних воєнних команд. Навесні 1920 року населення Ляховець виступило проти режиму, встановленого окупантами. Під керівництвом Ізяславської підпільної організації в районі Ляховець, Ямполя, Теофіполя виникли партизанські загони, які руйнували мости, знищували лінії зв’язку, нападали на польські каральні загони.
9 липня 1920 року Ляхівці були визволені від окупантів частинами Особливої кавалерійської групи, в складі якої діяла окрема кавбригада Г. І. Котовського. Остаточно Радянська влада тут була встановлена в кінці листопада 1920 року.
Розпочався період відродження народного господарства, зруйнованого в роки громадянської війни. Було створено ревком і комітет незаможних селян, який очолив місцевий бідняк Р. Є. Марунич. Під їх керівництвом роздано селянам націоналізовану поміщицьку і церковну землю. Населення з радістю зустріло ці заходи Радянської влади. Питання відбудови народного господарства були в центрі уваги партійних і радянських органів. Для організації допомоги селянським господарствам і вивчення основ агротехніки в 1922 році тут відкрили агропункт. На з’їзді Рад Ляховецької волості, що відбувся в квітні 1921 року, розглядались питання боротьби з бандитизмом, проведення посівної кампанії, роботи ревкомів та комнезамів. Волосний виконком в цей час очолював Я. І. Юрчук.
У березні 1923 року Ляхівці стали районним центром Шепетівського округу. Головою райвиконкому обрали активного учасника революційних подій в Ляхівцях комуніста А. А. Войтюка. В квітні 1932 року в селі організаційно оформився партійний осередок у складі 6 чоловік. Його очолив П. М. Лавреньєв. Держава виділила кошти і будівельні матеріали для ремонту шкіл, шляхів, мостів. Для цього при райвиконкомі утворили спеціальні комісії, які очолили комуністи. Приступивши до здійснення перших соціалістичних перетворень, місцеві органи влади вели вперту боротьбу проти дій куркульських елементів. У 1923 році відбулася районна конференція членів КНС, на якій вирішено організувати комітети взаємодопомоги одноосібним господарствам. Активну участь у громадському і господарському житті брала й створена в 1924 році комсомольська організація. З її ініціативи для населення організовувалися концерти, а виручені гроші виділялись на допомогу біднякам.
Налагоджувалося медичне обслуговування населення. Розвивались освіта і культура. Діяли семирічна, 4-річна та 3-річна школи, в яких у 1925 році навчалося 518 дітей, працювало 10 вчителів. Одночасно провадилась велика робота щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення, якого налічувалося понад 800 чоловік. До роботи гуртків лікнепу залучались вчителі й комсомольці. Приміщення колишнього поміщицького маєтку було відведено для дитячого будинку, де оселилось 120 безпритульних і голодуючих дітей волості. 1923 року в Ляхівцях з’явився перший культурно-освітній заклад — клуб. При клубі працювали гуртки та бібліотека з книжковим фондом понад 2 тис. примірників. У 1927 році перед першими глядачами відчинив двері кінотеатр.
В наступні роки партійна організація велику увагу приділяла розвиткові різних форм кооперації. Так, ще навесні 1924 року для дальшої допомоги бідняцьким господарствам в Ляхівцях організується кредитне сільськогосподарське товариство. Воно постачало селянським господарствам насіння, сільськогосподарські машини та інвентар, надавало кредити. З ініціативи правління товариства відкрились майстерня, що виробляла черепицю, зерноочисний пункт, підприємства для переробки сільськогосподарських продуктів. Якщо в момент заснування товариство мало 18 пайовиків, то в 1926 році їх було вже 960, а в 1927-му воно обслуговувало 19 населених пунктів району. Його вплив серед селянства постійно зростав. У наступному році став до ладу млин. Поряд з сільськогосподарським виробництвом місцеве населення, якого в 1926 році налічувалось 1,5 тис. чоловік, займалося кустарними промислами. Район мав близько 150 дрібних кустарних ремісничих підприємств, 92 приватні дрібні торговельні заклади.
Питання про перехід одноосібних селянських господарств до колективних форм були в центрі уваги радянських і партійних органів. Районна конференція членів КНС, проведена 1926 року, прийняла рішення проте, що першочерговим завданням комнезаму є піднесення сільськогосподарського виробництва через організацію колективних господарств, залучення до участі в них середняків, боротьба з саботажем куркулів. Того ж року в Ляхівцях утворилося сільськогосподарське товариство бурякосіяння. Активізували роботу кооперативні споживчі товариства.
Наприкінці 20-х років у Ляхівцях виникають колективні господарства. Так, у грудні 1929 року було створено артіль «Червоний плугатар», організаторами якої були М. А. Дончевський, І. У. П’ясецький та інші. На І з’їзді колгоспників прикордонного району, що відбувся в Ляхівцях 23—24 грудня 1929 року, вказувалося, що 80 проц. всієї земельної площі району знаходиться в користуванні колгоспів. Створюється машинно-тракторна станція, в якій 1934 року налічувалося 30 тракторів. Питанню дальшого зміцнення колгоспного виробництва радянські і партійні органи приділяли постійну увагу. На сторінках районної газети «Соціалістичний фронт» широко висвітлювалась участь комсомольців селища в зміцненні артілі. За їх ініціативою утворювались рейдові бригади для перевірки окремих ділянок колгоспного виробництва. За довоєнні роки побудовано нові господарські приміщення, зросло громадське тваринництво, збільшилися прибутки артілі. За виробництвом сільськогосподарської продукції район щороку виходив переможцем у соціалістичному змаганні з сусідніми районами.
В середині 30-х років ляховецька артіль об’єдналася з артіллю сусіднього села Стариків. Центральна садиба об’єднаного господарства, що тепер мало назву «Радянське село», містилася в Стариках.
Одночасно з розвитком колгоспного виробництва велика увага приділялася розвиткові місцевої промисловості. В роки першої п’ятирічки організовано артілі для видобування торфу та меблеві. За роки другої п’ятирічки, крім згаданих, почала працювати артіль, що виробляла крейду (5 тис. тонн на рік), а також цегельний завод.
1940 року підприємства місцевої промисловості, на яких було зайнято понад 90 робітників, випускали продукції на суму 3,8 млн. крб. 1939 року закінчено будівництво приміщення для машинно-тракторної станції з майстернями та нафтобази, розширено пункт «Заготзерно». В 1940 році МТС вже мала 53 трактори, 18 комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки й обслуговувала 27 колгоспів району.
В роки довоєнних п’ятирічок зріс матеріальний добробут, поліпшилася охорона здоров’я жителів села, піднявся їх культурний рівень.
В 1927 році споруджено лікарню спочатку на 20 ліжок, а в 1940 році — на 75, в якій працювало 3 лікарі, 30 чоловік середнього і молодшого медперсоналу. Діяли поліклініка, санітарна станція, аптека, дитяча консультація. Провадилась велика робота щодо запобігання захворюванням інфекційними хворобами.
1934 року збудовано нове приміщення для середньої школи. Напередодні війни в середній та семирічній школах навчалося 828 учнів, працювало 38 вчителів.
Окупація Ляховець німецько-фашистськими загарбниками 5 липня 1941 року тимчасово припинила творчу працю людей. Гітлерівці одразу почали розправи над мирним населенням, особливо радянським активом. Понад 3 тисячі жителів Ляховець і навколишніх сіл вбито в яру біля Тростянецького лісу. За роки окупації з села вивезено на каторжні роботи до Німеччини 180 юнаків і дівчат. Ворог перетворив на конюшню будинок середньої школи, знищив учбове обладнання кабінетів і районну бібліотеку, спалив кінотеатр. Окупанти пограбували колгоспне майно, вивезли поголів’я великої рогатої худоби, зерно і сільськогосподарський інвентар, зруйнували більшу частину будинків жителів села. Збитки, завдані загарбниками колгоспу, підприємствам, установам і організаціям села, становили 29 млн. карбованців.
З перших днів окупації трудящі Ляховець стали на шлях боротьби проти фашистських загарбників. Вже в 1941 році тут виникла підпільна патріотична організація. Керівництво підпільною роботою груп району здійснював комуніст П. Ф. Скалозуб, а після його страти в Ляхівцях утворено комітет, якого очолили М. І. Вощило і вчитель Н. Д. Кучерук На початку 1942 року керівники організації встановили зв’язки з підпільним обкомом партії. Місцеві підпільники мали зв’язок з м. Ізяславом, звідки одержували листівки, тексти повідомлень Радінформбюро і поширювали їх серед населення. Члени бойових груп збирали боєприпаси, висаджували в повітря мости, нападали на поліцейські дільниці, знешкоджували зрадників народу. Крім того, вони руйнували обладнання місцевих підприємств, перешкоджали вивезенню окупантами награбованого майна, проводили диверсії на залізничній лінії Шепетівка—Лепесівка. Члени підпільної групи знищили близько 100 окупантів. Особливо широкого розмаху набув рух опору в районі Ляховець у 1943 році. Восени створено підпільний райком партії, очолив його комісар партизанського загону А. 3. Одухи — В. С. Крашенинников. В кінці року підпільні групи влилися до складу партизанського загону, який підривав мости, вивів з ладу залізничну станцію.
Група партизанського з’єднання, під командуванням А. 3. О духи, здійснила кілька нападів на фашистський гарнізон у Ляхівцях, визволивши багато людей, яких окупанти хотіли вивезти до Німеччини.
22 січня 1944 року партизанські загони ім. Леніна та ім. Суворова визволили село від гітлерівських загарбників, про що повідомлялось у донесенні Українського штабу партизанського руху. Понад місяць партизани фактично утримували село в своїх руках, поступово налагоджували діяльність місцевих органів Радянської влади, оберігали державне і громадське майно. Вранці 5 березня 1944 року Ляхівці остаточно визволили від окупантів частини 1-го Українського фронту.
Після визволення Ляховець трудящі приступили до відбудови зруйнованого господарства. Незабаром відновили роботу районна і сільська Ради депутатів трудящих, райкоми партії і комсомолу, профспілкові і громадські організації, лікарня, школи тощо.
1946 року село перейменовано на Білогір’я. Держава виділила колгоспові кредити, посівний матеріал. Влітку 1947 року стала до ладу машинно-тракторна станція. В зв’язку з нестачею техніки в артілі доводилось орати землю кіньми і коровами, збирати врожай косами, серпами. Тому в перші післявоєнні роки врожайність сільськогосподарських культур була ще низькою. Внаслідок наполегливої праці трудівників артіль у 1948 році вперше достроково виконала план державних поставок. Стали до ладу місцеві підприємства, торговельні заклади. За досягнуті успіхи у відбудові народного господарства група партійних, радянських і господарських працівників була удостоєна урядових нагород.
В наступні роки дедалі зростає колгоспне виробництво. В 1950 році на базі об’єднаних місцевих артілей сіл Стариків і Карасихи утворено велике господарство ім. Богдана Хмельницького. Рік у рік збільшувалася кількість техніки на колгоспних полях, зростала механізація трудомістких процесів, будувалися нові тваринницькі ферми, підвищувалася врожайність сільськогосподарських культур. У 1960 році відбулося дальше об’єднання артілей.
До колгоспу ім. Богдана Хмельницького приєднано артіль ім. Ілліча с. Суховолі. Того ж року с. Старики, де перебувала центральна садиба цього механізованого і спеціалізованого господарства, включено до зони Білогір’я. На початку 1971 року місцевий колгосп об’єднався з колгоспом «Комуніст» села Ставищак. За об’єднаним господарством закріплено 7135 га землі, в т. ч. орної — 6005 га. На його ланах працює 53 трактори, 19 зернових комбайнів, 31 вантажний автомобіль, є 160 електродвигунів. Колгосп має великої рогатої худоби 1030 голів, свиней — 5581. В 1971 році завершується будівництво механізованого комплексу для відгодівлі свиней на 6 тис. голів.
За останні роки значно підвищилась культура землеробства, механізовано трудомісткі процеси виробництва у рільництві і тваринництві.
У післявоєнний період велика увага приділялася розвиткові різних галузей місцевої промисловості. В околицях Білогір’я відкрито торфовидобувну дільницю, збудовано цегельний завод, який виробляє на рік 8 млн. штук цегли.
В квітні 1944 року стала до ладу міжрайонна майстерня капітального ремонту машин. У 1958 році на її базі відкрито ремонтно-механічний завод, який спеціалізувався на виробництві запчастин для сільськогосподарських машин. Згодом тут налагоджено ремонт автодвигунів ГАЗ-51, виробництво столів для електрозварювальних робіт, стелажів для акумуляторів. У1970 році на заводі працювало 135 робітників, які випускали продукції на суму 320 тис. крб. Заслужений авторитет серед колективу заводу здобули ветерани праці А. Р. Марунич, Ф. Р. Тимчук.
На території селища (1960 року Білогір’я стало селищем міського типу) міститься районне об’єднання «Сільгосптехніки», об’єднання «Міжколгоспбуд», «Міжколгоспшляхбуд», комбінат побутового обслуговування. Крім них, є райхарчо-промкомбінат, рембуддільниця, районна електростанція. На цих підприємствах зайнято понад тисячу робітників. Значно розширено і механізовано хлібоприймальний і бурякоприймальний пункти. На початку 1968 року став до ладу новий хлібозавод, на якому механізовано більшість трудомістких процесів. За післявоєнні роки значно поліпшився транспортний зв’язок. Щодня комфортабельні автобуси вирушають до Києва, Хмельницького, Кам’янця-Подільського, Ізяслава, Шепетівки, Тернополя тощо. В селищі збудовано автобусну станцію. З обласним центром Білогір’я має й авіаційне сполучення.
Змінився вигляд селища за післявоєнний час. Виросли нові будівлі: універмагу, продовольчого магазину, промкомбінату, культмагу, меблевого магазину, чайної, вокзалу, пошти, готелю. В 1963 році жителі збудували 48, а в 1964-му — 63 красиві будинки. За роки восьмої п’ятирічки комбінат комунальних підприємств спорудив 7 комунальних будинків на 2,3 тис. кв. метрів житлової площі, заасфальтував 6 тис. кв. метрів вулиць. Селище прикрасили нові приміщення районних установ, комбінату побутового обслуговування, дитячого корпусу районної лікарні, широкоекранного кінотеатру, районного вузла зв’язку. Лише у 1969—70 рр. 40 сімей робітників і службовців справили новосілля у нових житлових будинках. Зросла мережа підприємств громадського харчування.
Незрівнянно поліпшилось медичне обслуговування населення. В селищі є районна лікарня, де працює 27 спеціалістів з вищою і 88 — з середньою спеціальною освітою, два фельдшерсько-акушерські пункти, колгоспний пологовий будинок, поліклініка, санепідстанція, пункт швидкої допомоги, аптека.
Дедалі ширшого розмаху набувають фізична культура і спорт. Працює 3 фізкультурні колективи, в яких налічується 932 спортсмени. До їх послуг два футбольні поля, 4 волейбольні і баскетбольний майданчики, поле для гри у ручний м’яч.
Значних успіхів за післявоєнний час досягнуто і в галузі народної освіти. В 1970 році в середній школі навчалося 922 учні, працювало 60 учителів, у чотирьох початкових школах — 260 учнів і 14 вчителів. У дитячій музичній школі навчається 120 учнів. Розширилася мережа і дошкільних дитячих закладів. У селищі діють середня школа робітничої молоді і районна заочна школа, де здобувають середню освіту без відриву від виробництва десятки юнаків і дівчат. За особливо плідну творчу роботу, багаторічне навчання й виховання молодого покоління вчителя Білогірської середньої ніколи А. С. Кондратьева нагороджено двома орденами Леніна.
В районному будинку культури читаються лекції, проводяться вечори відпочинку і масові тематичні вечори, діє стаціонарна кіноустановка. В робітничих клубах працюють гуртки художньої самодіяльності. Дедалі більше входять у побут нові обряди. Традиційними стали свята Серпа й молота, зустрічі весни, День механізатора, свято врожаю, проводи до Радянської Армії, урочиста реєстрація шлюбів і новонароджених.
Хорошу книжку читач завжди знайде на книжкових полицях районної бібліотеки і бібліотеки для дітей, в яких налічується близько 50 тис. томів.
Такий сьогоднішній день Білогір’я. Тільки завдяки Радянській владі його трудящі здобули в праці й боротьбі заможне, культурне життя.
А. О. КОПИЛОВ