Вишнівчик, Чемеровецький район, Хмельницька область
Вишнівчик (у XV—XVI ст. Вишневець) — село, центр однойменної сільської Ради. Розташований за 15 км від районного центру і за 28 км від залізничної станції Балин. Населення — 3114 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Завадівка і Слобідка-Скипчанська.
Про те, що територія сучасного села була заселена у давні часи, свідчать виявлені тут знаряддя праці доби пізнього палеоліту (40—13 тис. років тому), а в урочищах Домбровка і Озеро — залишки поселень трипільської культури.
Вперше село згадується в письмових джерелах за 1493 рік. Тоді в ньому налічувалося 20 димів. Основним заняттям населення було землеробство, тваринництво, бортництво.
На початку XVI ст., після нападу кримських татар, у селі лишилося всього кілька дворів. У 1565—1583 рр. землі Вишнівця орендував магнат Лянцкоронський, з XVII ст. село належало до Скала-Подільського староства і знаходилося в оренді у шляхтича М. Гербурта. Власник села виділив його разом з виселком Завадівкою в окреме староство, яке дістало назву Вишневецьке, і віддав в оренду. Прагнучи як найбільше здобути прибутків, орендарі не додержувались зазначених в інвентарних договорах повинностей для селян і самовільно їх збільшували. На кінець XVI ст. селяни відробляли 3 дні панщини на тиждень, платили подимне і стадію — спеціальний податок на утримання війська. У XVII ст., крім панщини, селян примушували виконувати ще й інші повинності: чоловіків — охороняти маєток, возити з лісу дрова на панський двір, жінок — ткати полотно тощо.
Після загарбання Поділля турками у 1672 році Вишнівчик близько трьох десятиліть перебував під їх гнітом. А коли турецьких загарбників було вигнано з цього краю, до села знову повернулися попередні власники — польські шляхтичі. Один за одним з того часу і протягом XVIII ст. змінювалися орендарі села, але на селянах, як і раніше, лежав важкий гніт панщини, різні феодальні повинності, дошкуляло безземелля і малоземелля, в багатьох селянських господарствах не було жодного коня.
Після 1793 року, коли Поділля увійшло до складу Росії, Вишнівчик поступово зростав. У 1830 році тут було 88 дворів і 355 жителів. На своїх маленьких ділянках селяни збирали низькі врожаї зернових — 40—50 пудів з десятини. Панщина посилювалася урочною системою. Поміщику також давали десяту частину із зібраного меду, по кілька курей, а господарства, де була худоба, платили за неї окремий податок. Шляхтичі чинили свою волю над безправними селянами. Відомий факт, коли управитель маєтку в 1841 році так побив селянина Івана Павлюка, що той від побоїв помер. Судова справа, порушена дружиною померлого, закінчилася виправданням убивці. Так само суд виправдав у 1853 році прикажчика, що побив кріпака Якова Варика.
У 1845 році в селі побудували цукроварню, а навколишні землі поміщик зайняв під бурякові плантації. У фільварку, розташованому поблизу цукроварні, відгодовувалася худоба. Крім того, в селі діяла винокурня.
Внаслідок реформи 1861 року селяни Вишнівчика почали викупляти землю, на якій вони до цього господарювали. Згідно з викупним актом, на 506 ревізьких душ припадало 939 десятин землі. Середній наділ на піший двір становив 4,1, на тяглий — 8,2 десятини. 18 дворів мали лише садибу. Земельні наділи селянам відводилися па суглинистих, малородючих грунтах. Річна викупна плата, що її за уставною грамотою 1862 року встановлено в сумі 2996 крб., за законом від 30 липня 1863 року була зменшена на 25 проц., отже місцеві селяни щорічно сплачували 2247 карбованців. Нерівномірний розподіл землі, а також тягла й реманенту змушували селян вдаватися до супряги. 75 господарств взагалі не мали робочої худоби.
Після реформи в селі збільшується кількість заможних господарств. На кінець XIX ст. поміщик Журавський мав уже 3091 десятину посівної площі і 2101 десятину лісу. Церкві належало 35 десятин. У той же час селяни мали лише 886 десятин польової землі, до того ж — на найгірших ділянках. Перед жнивами більшість селянських дворів не мала хліба, біднота терпіла від недоїдання та голоду. Селян позбавили права користуватися лісом, навіть вхід до нього їм був заборонений. Для збирання грибів, ягід чи сушняку вони за плату діставали дозвіл в управителя маєтку.
На початку XX ст. Вишнівчик належав до складу Купинської волості. В 1906 році тут проживало 1979 чоловік, було 437 господарств. З них — 170 мали у своєму користуванні по 1 десятині і менше того, 195 — від 2 до 4 десятин, 64 — мали тільки садиби, 8 — зовсім не мали землі. Багато господарств ледве животіло.
Так, сім’я К. Т. Пазинюка, яка складалася з 10 душ, мала лише одну десятину землі, майже всі її члени наймитували. Водночас багатіли місцеві глитаї. Їм належало по 10 і більше десятин землі.
Знедолені люди шукали заробітку на цукроварні й винокурні. У 80-х роках XIX ст. на цукроварні працювало 200 робітників. Механізація була примітивною. Приміщення освітлювалося гасовими лампами і ліхтарями, вагонетки робітники перетягали вручну. Робочий день тривав 12 годин. Кваліфікований робітник за виснажливу працю одержував по 10—15 крб., їздові — 5—6 крб. на місяць. Ще менше одержували жінки і підлітки.
В період першої російської революції у Вишнівчику відбулися виступи робітників цукроварні і селян. Коли звістка про події 9 січня 1905 року дійшла до Вишнівчика, робітники зібралися на мітинг, на якому виголошували промови, спрямовані проти самодержавства, поміщика та місцевих багатіїв. На початку березня виступили й селяни. Вони пішли до поміщицької економії, щоб пред’явити вимоги для полегшення свого становища. Поміщика в той час не було в селі і гнів людей перекинувся на економів, яких вони побили палицями. Другого дня робітники і селяни пішли до лісництва, вимагаючи переділу панського лісу. Лісник Осінський зачинився в будинку і почав стріляти в натовп. Наляканий виступом селян поміщик викликав козаків, які придушили цей виступ.
Ніхто не дбав про впорядкування села та поліпшення добробуту людей. Сюди рідко проникали газети. Його жителів обслуговував один фельдшер. Не краще було й з народною освітою. У міністерській однокласній школі у 1908/1909 навчальному році було 85 хлопчиків і дівчаток, що становило всього 31,2 проц. загальної кількості дітей шкільного віку.
Перша світова війна ще більше погіршила становище трудящих. Усіх чоловіків призовного віку мобілізували до царської армії. У 1915 році в селі перебували два кавалерійські полки, для яких селяни відбували підводну та інші повинності, давали фураж.
Після повалення самодержавства матрос Чорноморського флоту Л. І. Боднар, який повернувся до рідного села Завадівки з військової служби, разом з місцевими робітниками Ф. Г. Дмитрієвим та П. І. Лесецьким організували демонстрацію, спрямовану проти антинародної політики буржуазного Тимчасового уряду. Жителі Завадівки і Слобідки-Скипчанської йшли до Вишнівчицького цукрозаводу. По дорозі до них приєднувалися робітники і місцеві селяни сусідніх сіл. Демонстранти пройшли вулицями Вишнівчика з червоними прапорами, гаслами, співали революційних пісень3.
Навесні і влітку 1917 року в селі перебували військові частини 7-ї армії. Солдати-більшовики проводили революційну роботу серед місцевого населення. У зв’язку з цим начальник поліції надіслав генеральному секретареві Центральної ради у військових справах телеграму з проханням якомога швидше вивести з Вишнівчика війська, як ненадійні. У вересні 1917 року селяни разом з солдатами, що залишалися тут, розгромили панський маєток і заводські склади, рубали панський ліс.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції земельний комітет, створений у Вишнівчику ще навесні 1917 року, почав розподіляти поміщицьку землю. Війська Центральної ради, що прибули сюди, заарештували велику групу селян і зачинили їх в складі цукрозаводу. Коли карателі виїхали до села Скипчого, робітники й жителі Вишнівчика та Завадівки напали на варту і випустили заарештованих на волю.
Радянську владу у Вишнівчику встановлено в січні 1918 року. Ревком, очолений місцевим бідняком I. X. Зінем, приступив до перетворення в життя ленінського Декрету про землю. Він розподіляв поміщицьку землю між селянами, дбав про забезпечення житлом бідноти. Але перші кроки, зроблені на шляху до нового життя, у лютому 1918 року порушили австро-німецькі окупанти. Вдершись сюди, вони грабували населення, вивозили цукор із заводських складів. Адміністрація цукрозаводу в квітні повідомляла подільського губернського комісара, що австро-німецькі війська за вказівкою генерала Хелленса вивезли із заводу понад 20 тис. пудів цукру. Жителі села чинили опір жорстокому режиму окупантів та їх спільників — гетьманців, і боролися проти них. Кількох активістів, а саме: С. М. Будзана, І. В. Лупійчука, О. І. Пазенюка, які закликали населення виступити проти загарбників, наприкінці вересня 1918 року заарештували і відправили до Кам’янець-Подільської в’язниці.
Австро-німецьких окупантів наприкінці 1918 року змінили контрреволюційні війська Директорії. У квітні 1919 року у визволеному Вишнівчику було відновлено Радянську владу. Та вже на початку червня село знову захопили петлюрівці, а восени 1919 року — білополяки, які чинили масові грабежі. Жителям заборонялося виходити на вулицю увечері, збиратися групами. У листопаді 1920 року частини Червоної Армії остаточно визволили Вишнівчик.
Розпочалася відбудова зруйнованого імперіалістичною та громадянською війнами господарства. За участю революційно настроєних солдатів, що повернулися до своїх домівок і сільської бідноти, у Вишнівчику створено сільську Раду. Значну роботу провадив і комітет незаможних селян, утворений 1921 року. Він організував заготівлю хліба для робітничих центрів, допомагав бідняцьким господарствам.
Велику роль у житті села відіграв створений 9 травня 1921 року на цукровому заводі партосередок, який налічував 12 членів і кандидатів у члени партії. Парт-осередок не тільки здійснював керівництво життям заводу, а й допомагав селянам під час оранки, збирання врожаю, кооперування селянських господарств. В лютому 1924 року при цукровому заводі виник комсомольський осередок, який став надійним помічником комуністів. У 1922 році за ініціативою партосередку збиралися кошти до фонду допомоги комуністам-полякам, які перебували у в’язницях панської Польщі. Спільно з сільською Радою комуністи подали необхідну допомогу селянським родинам, що опинилися в особливо скрутному становищі у зв’язку з неврожаєм 1923 року. Та перші кроки соціалістичного будівництва нерідко порушувалися вторгненням різних банд, що проникали сюди з території панської Польщі. Для боротьби проти бандитів створили об’єднаний районний загін, до якого вступила й молодь села.
Після завершення громадянської війни одним з перших заходів Радянської влади було відкриття в селі початкової школи. Спочатку в ній перебувало 32, а в 1924/25 навчальному році — 166 учнів, яких навчало 4 вчителі. При школі діяли хоровий і драматичний гуртки.
Велика увага приділялася ліквідації неписьменності. У жовтні 1924 року розпочали роботу гуртки лікнепу. їх відвідувало 52 чоловіка дорослого населення.
У житті села помітну роль відіграли сільськогосподарське і споживче товариства. Вони регулювали ціни на хліб, допомагали незаможним селянам насінням, реманентом, займалися збутом сільськогосподарської продукції.
В 1926 році вступив у дію цукрозавод, який наступного року випустив перших 14 369 цнт продукції. Партійна і комсомольська організації вели активну роботу по мобілізації робітників на швидше закінчення реконструкції підприємства, збільшення виробництва продукції. Внаслідок наполегливої праці і допомоги з боку держави в 1936 році закінчилося технічне переобладнання заводу. Це дало можливість значно збільшити випуск продукції. У 1940 році вироблено 128 512 цнт цукру, що перевищило більше ніж у три рази рівень 1913 року. Значна заслуга в цьому належала заводським партійній і профспілковій організаціям.
Велику роботу провадили комуністи і комсомольці села щодо кооперування селянських господарств. У серпні 1925 року 7 сімей бідняків об’єдналися у сільськогосподарську артіль «Червона зірка». Її організатором і керівником був місцевий селянин І. М. Мединський. Артіль мала 25 га землі, 5 плугів, б пар коней. Землі артільцям виділили в урочищі Чоботові, де вони побудували житловий будинок і усуспільнили сільськогосподарський реманент. Розподіл продуктів харчування проводився за кількістю членів сім’ї. Для всіх жителів села члени артілі були прикладом: не ходили до церкви, не хрестили дітей, навчалися грамоти в школі лікнепу. Куркулі всіляко намагалися шкодити, залякували артільців, а в 1928 році спалили житлові та господарські приміщення, вбили I. X. Зіня. Допомогу подала держава, яка виділила на відбудову спалених будинків гроші й матеріал.
У 1929 році за ініціативою членів комнезаму організувалося товариство спільного обробітку землі, до якого ввійшло понад 40 господарств. Землю йому відвели в урочищі Озера. Біднота не мала коней, тому їй у проведенні польових робіт допомагала кінна колона цукрозаводу. Коли в 1930 році було розкуркулено найбагатшого сільського глитая Бевза, його землю, господарські будівлі, тягло, сільськогосподарський інвентар, сад передали ТСОЗу, перетвореному на колгосп ім. В. І. Леніна. Головою артілі став П. А. Шимоган. У 1931 році в селі організувався ще один колгосп. Вони об’єднали близько 400 господарств, що становило 75 проц. усіх дворів села. На початку 1932 року три артілі злилися в одну — ім. В. І. Леніна. Її очолив двадцятип’ятитисячний В. А. Сухенко. Молодій артілі велику допомогу подавала Великолевадська МТС, створена в 1932 році. Вона виділила для обробітку полів 3 трактори. Оскільки колгосп ім. В. І. Леніна був досить великим господарством і це утруднювало керівництво, наприкінці 1932 року з нього виділився колгосп ім. Політвідділу. В артілі ім. В. І. Леніна у 1937—1940 рр. збирали по 18— 19 цнт зернових з гектара, видавали по 6—7 кг хліба на трудодень. Колгосп перевиконував плани хлібозаготівель.
Велику роль у зміцненні колективних господарств відігравала сільська партійна організація, яка 1937 року виділилася з парторганізації цукрозаводу. Вона брала активну участь у господарському, культурному і політичному житті. Комуністи й комсомольці були прикладом на виробництві і в побуті. Разом з правлінням колгоспів вони багато робили для розширення тваринницьких ферм, збільшення поголів’я худоби, підвищення її продуктивності. Наполеглива праця дала свої позитивні наслідки. На 1 січня 1941 року в артілі ім. Леніна було 202 голови великої рогатої худоби, 131 свиня, 60 овець, 149 коней. В артілі ім. Політвідділу було 105 голів великої рогатої худоби, 70 свиней, 24 вівці, 102 коней.
Змінювався і зовнішній вигляд села. З’явились нові житлові будинки, громадські приміщення, до цукрового заводу від залізничної станції Лісоводи пролягла вузькоколійка. Потреби населення в промислових товарах задовольняла споживча кооперація. Поліпшилося й медичне обслуговування. В селі була лікарня на 20 ліжок, в якій працювало 6 медпрацівників. У 1939 році відкрито аптеку.
Значних успіхів досягнуто в розвитку освіти і культури. До 1939 року тут ліквідовано неписьменність серед дорослого населення. В 1935 році семирічну школу перетворено на десятирічну, яка охоплювала навчанням дітей із навколишніх сіл — Завадівки, Грицькова, Купина, Левади, Скипчого, Ямпільчика. 1938 року в ній було 647 учнів, працювало 28 учителів.
Комсомольська організація керувала піонерською роботою в школі, допомагала вчителям ліквідувати неписьменність серед дорослого населення, брала участь у польових роботах артілі тощо.
Центром культурно-освітньої роботи були клуби — сільський і заводський, де працювали гуртки художньої самодіяльності, ставилися п’єси, виступали артисти з обласного центру, відбувалися урочисті засідання. Працювало дві бібліотеки, почалася радіофікація села. Квартири робітників, а згодом і будинки колгоспників, було радіофіковано.
Мирну, творчу працю трудівників села перервав розбійницький напад гітлерівських орд на Країну Рад. На багатолюдних мітингах в артілях ім. Леніна та ім. Політвідділу, що відбулися 22 червня 1941 року, трудящі засудили фашистську агресію проти СРСР. Чоловіки пішли до армії. З наближенням лінії фронту почалася евакуація колгоспного й державного майна, худоби. Те, що не встигли відправити на Схід, віддали на зберігання колгоспникам. 8 липня в село вдерлися окупанти. Вони зруйнували пам’ятник В. І. Леніну, грабували населення, на кожну сім’ю наклали податок — 400 літрів молока, 500 яєць, центнер свинини. Великими були й грошові побори. Селян примушували безкоштовно працювати у т. зв. общинному господарстві. За невихід на роботу їх шмагали різками. На каторжні роботи до фашистської Німеччини вивезли 314 юнаків і дівчат.
Та ніщо не могло зламати волі радянських людей. Чимало мешканців села вступило до партизанського загону ім. Чапаева, який діяв на території Смотрицького, Чемеровецького та інших районів. Група народних месників під керівництвом О. Я. Блажкевича пустила під укіс ворожий ешелон з боєприпасами. Виконуючи одне із завдань, О. Я. Блажкевич потрапив у ворожу засідку біля с. Хропотова. Його привезли у Чемерівці. В гестапо, витримавши страшні тортури, але нікого не виказавши, він загинув . Боротьба з ворогом тривала. В липні 1943 року народні месники висадили в повітря котельню цукрозаводу та ешелон з цукром, підготовлений окупантами до відправки на Захід, зруйнували вузькоколійну залізницю.
Гітлерівці жорстоко розправлялися з мирним населенням. Вони закатували П. А. Шимогана, за переховування партизанів заарештували і розстріляли колгоспницю М. В. Лупійчук, В. Л. Шевчука. Кинули до в’язниці і замучили матір партизана І. С. Возного — Н. М. Возну. Всього фашистські кати стратили в селі 16 чоловік. У відповідь на звірства окупантів партизани 28 лютого 1944 року захопили зрадника — старосту села і засудили до смерті.
25 березня 1944 року війська 3-ї танкової армії 1-го Українського фронту визволили Вишнівчик. У перший день визволення села жителі О. І. Гончар і Ф. С. Бевз винесли на сільський майдан червоний прапор Вишнівчицької сільради, збережений ними в роки окупації.
За мужність і відвагу, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, 280 жителів села нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, а О. І. Кулинця, одного з перших — удостоєно ордена Вітчизняної війни 2-го ступеня. Будучи тричі поранений, він не залишив свого місця біля гармати, влучними пострілами підбив чотири ворожі танки.
У важких умовах довелося відбудовувати село. Окупанти завдали його господарству збитків на суму понад 12 млн. крб. Вони зруйнували конюшні, спалили приміщення тваринницьких ферм, пограбували колгоспне майно. Не вистачало робочих рук, машин, коней, посівного матеріалу. Спершу відбудували приміщення лікарні і школи. Вчителі й учні ремонтували парти і столи, самі заготовляли дрова для опалення приміщення, приносили з дому вцілілі книжки.
Велика увага приділялася відбудові цукрового заводу. Завдяки наполегливій праці і повсякденному піклуванню партійної організації та сільської Ради завод вже у 1944 році відновив роботу. За перший сезон 1944—45 рр. він виробив 18 091 цнт цукру. Передовики виробництва старший механік І. М. Федорченко, апаратник С. І. Мельничук щоденно виконували свої норми на 120—150 процентів. Завод постійно підтримував зв’язки з колгоспами, подаючи їм допомогу у вирощуванні високих врожаїв цукрових буряків. За_ значні виробничі успіхи директора заводу А. Т. Шипукова у 1948 році удостоєно ордена Леніна.
Невпізнанним став Вишнівчицький цукрозавод за роки наступних п’ятирічок. У 1963 році проведено реконструкцію паросилового цеху, завод переведено на рідке паливо. 1969 року він виробив 35 663 тонни цукру, а вся валова продукція оцінювалась в сумі понад 11 млн. крб. За самовіддану працю нагороджено орденами і медалями 10 працівників заводу.
Відбудовувалось і громадське господарство. Почали з того, що колгоспники позводили на артільний двір уцілілу худобу, звезли інвентар. Зерном, сільськогосподарськими машинами, а також худобою допомогли їм трудящі Тамбовської області. Великолевадська МТС виділила для обробітку полів трактор. Але більшу частину землі в 1944 році довелося орати коровами, засівати вручну. Збирали хліб теж вручну — косами і серпами. Працювали самовіддано і зібрали врожай до останнього колоска.
Поступово відбудовувалися і громадські будівлі, збільшувались посівні площі. Між ланками і бригадами артілі розгорталося соціалістичне змагання. 1946 року врожайність в колгоспі пересічно становила: зернових — 12—13 цнт і цукрових буряків — 180 цнт з га. В 1947 році артіль ім. В. І. Леніна досягла кращих успіхів, а передові ланки О. І. Гнатій і К. М. Снігур виростили по 25 цнт пшениці з га, бригада № 1 — по 24 цнт на площі 17 гектарів.
Дальшому піднесенню громадського господарства сприяло злиття артілей. У вересні 1950 року колгоспи ім. Жданова (с. Завадівка), «13-річчя Жовтня» (с. Слобідка-Скипчанська) та ім. Сталіна (с. Вишнівчик) об’єдналися з артіллю ім. Леніна. Земельна площа укрупненого господарства становила 3685 га, в т. ч. ріллі — 2594, лісу — 156, пасовиськ — 126 га. Цей захід дав можливість краще впроваджувати досягнення найновішої агротехніки, ефективніше використовувати потужну техніку, прискорити механізацію і електрифікацію, підвищити продуктивність праці. У 1957 році колгосп закупив у Великолевадській МТС багато сільськогосподарських машин і раціонально їх використовував. На фермах механізували приготування кормів, побудували кормокухню. Артіль має 32 трактори, 16 комбайнів, 25 вантажних автомашин. Господарство електрифіковане. Місцева електростанція дає енергію 62 електромоторам. Тут виросло велике тваринницьке містечко, в якому побудовано 9 корівників і телятників, 2 пташники, кормоцех, зерносховище, силосні башти, зацементовано траншеї для силосування кормів. Працює млин.
З 1961 року артіль спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби. За роки восьмої п’ятирічки виробництво м’яса на 106 га сільськогосподарських угідь збільшилось з 101 до 120 цнт, яєць — з 17 300 до 55 300 штук (на 100 га зернових).
Щедро родили поля. Урожайність озимої пшениці за 1962—1970 рр. підвищилася з 19,5 до 32,9 цнт, цукрових буряків—з 168 ‘ до 304 цнт. Грошовий прибуток колгоспу за 1970 рік становив понад 1 млн. крб. За трудові досягнення 14 передовиків нагороджено орденами і медалями, зокрема, голову колгоспу К. С. Машинського — орденом Леніна, доярку Г. Ф. Возну — орденом Трудового Червоного Прапора. У 1971 році ордена Леніна удостоєно доярку Г. М. Бабяк.
Виробничі успіхи стали основою для підвищення матеріального і культурного рівня трудівників. Невпізнанно змінився і зовнішній вигляд села. Протягом 1966—1970 рр. споруджено понад 120 індивідуальних будинків під шифером і бляхою, приміщення школи, комбінат побутового обслуговування, два будинки культури на 1100 місць, дитячий садок тощо. На території цукрового заводу з’явилися 4 восьмиквартирні будинки. Тоді ж прокладено водопровід і пробурено 6 артезіанських колодязів, заасфальтовано головну вулицю, інші — забруковано. Збільшуються реальні доходи трудящих. Яскравим свідченням піднесення їхнього добробуту є зростання купівельної спроможності. Жителів села обслуговує 7 магазинів, у т. ч. гастроном, культмаг, книгарня. Є також хлібопекарня, чайна, різні майстерні.
Дбають в селі і про охорону здоров’я трудящих. У лікарні і двох медпунктах працює 22 медпрацівники. У 1970 році лікарню розширено, завдяки чому кількість ліжок збільшилася до 50. Вона має фізіотерапевтичний, рентген і зубний кабінети.
Діти сільських трудівників навчаються в середній школі. У 1970 році її просторі класи заповнювало 540 учнів, працювало 45 учителів. За багаторічну і сумлінну працю вчителя Г. С. Чабана в 1954 році удостоєно ордена Леніна.
У години відпочинку трудящі Вишнівчика відвідують будинки культури, де працюють драматичні, хорові і літературні гуртки. Проводяться вечори на теми: «Твої права й обов’язки», «Нас на подвиг кличе комсомольський квиток», «Хімія в сільському господарстві». Члени групи товариства «Знання» читають лекції, проводять бесіди. В селі є три бібліотеки, книжковий фонд яких становить понад 25 тис. томів. Тут влаштовуються тематичні виставки, проводяться читацькі конференції.
У побут населення входять нові звичаї та обряди. Урочисто проводяться реєстрації новонароджених, свята врожаю, обжинків тощо. До лав Радянської Армії все село проводжає майбутніх воїнів. В урочистій обстановці односельці дають їм наказ вірно служити Батьківщині. Піонери дарують допризовникам квіти.
В селі урочисто відзначили 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. 112 трудівників нагороджено ювілейною Ленінською медаллю. Імена кращих передовиків виробництва занесено до Книги пошани села. Зокрема — механізатора В. О. Гута, ланкових О. Д. Гончар і 3. Д. Трипалюк, телятницю Г. Г. Трипалюк, секретаря партійної організації цукрового заводу М. І. Муляра.
Заслужену шану серед односельців здобули ветерани праці, пенсіонери О. О. Возний, О. С. та Я. С. Ковалі й інші. На їхніх будинках прикріплено дощечки з написом: «Тут живе ветеран колгоспу».
Значний вклад у розвиток економіки, культури й освіти села вносять чотири первинні партійні організації, в яких налічується 126 комуністів. Переважна більшість з них працює на найважливіших ділянках промислового і сільськогосподарського виробництва.
їхнім бойовим помічником у проведенні багатьох господарських і культурних заходів є комсомольська організація, що налічує 240 юнаків і дівчат. Велику роботу проводять також первинні профспілкові організації, ДТСААФ, товариство Червоного Хреста й інші.
Плодотворну діяльність розгорнула сільська Рада депутатів трудящих. При ній працюють постійні комісії: фінансово-бюджетна, охорони здоров’я, культурно-масова, благоустрою, торговельна. У своїй діяльності сільська Рада постійно спирається на актив, що налічує понад 120 чоловік.
Окрилені ідеями партії Леніна, рішеннями XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, трудящі села успішно їх здійснюють.
М. П. ДІДУЛЛ, В. М. КУШНІР