Дунаївці, Дунаєвецький район, Хмельницька область
Дунаївці — місто районного підпорядкування, розташоване на річці Тернаві, лівій притоці Дністра, за 68 км від обласного центру і 22 км від залізничної станції Дунаївці. Населення — 13 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковане село Мушкутинці.
Дунаївці — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення 97,3 тис. чоловік (у т. ч. сільського 80 тис., міського 17,3 тис.). В районі 85 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищній і 32 сільським Радам; 38 колгоспів, 80,7 тис. га сільськогосподарських угідь, 74,4 тис. га орної землі; 15 підприємств, 5 будівельних організацій; 10 лікарень, поліклініка, 63 фельдшерсько-акушерські пункти, 14 пологових будинків; 83 школи, 72 будинки культури й клуби, 72 бібліотеки.
Територія сучасного міста була заселена ще в III тисячолітті до н. е., про що свідчать виявлені в його околицях залишки поселення трипільської культури.
Вперше Дунаївці згадуються в історичних документах за 1403 рік. Вже тоді це було досить велике поселення, що налічувало 72 дими. В давніх актах воно називалося Дунайгород, а з початку XVIII ст.— Дунаївці. Ця назва, мабуть, походить від торговельного шляху, що проходив через місто і вів до країн Дунайського басейну — Волощини, Молдавії, Угорщини.
У 30-х роках XV ст., коли західне Поділля загарбала Польща, в Дунаївцях було засновано домініканський монастир, що став осередком соціального, національного і релігійного гноблення українського населення. В 1460 році Дунаївці входили до числа поселень, з яких кам’янецький епіскоп збирав десятину на потреби католицької церкви. Пізніше Дунаївці стають власністю польських магнатів Гербуртів, Потоцьких та ін. Наприкінці XVI ст. Гербурти спорудили тут замок-фортецю.
1592 року Дунаївцям надано статус міста за магдебурзьким правом. Було запроваджено самоврядування, щороку проводилися два ярмарки і щотижня — торги. У 1605 році привілеї міста були розширені: дозволено створювати цехи, влаштовувати чотири ярмарки на рік. 1629 року в Дунаївцях вже працювали цехи чоботарів, кушнірів, ткачів, мулярів та ін. Місто мало 630 димів. Населення, особливо українське, зазнавало великих утисків від феодала. Жителів православного віросповідання фактично не допускали до участі у міському самоврядуванні, обмежували їх права займатися ремеслами і торгівлею, примушували переходити в унію і католицизм. Соціальне і національне гноблення викликали рішучий протест корінного населення. Воно брало активну участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Королівські війська разом з татарами не раз піддавали місто руйнуванню. В 1661 році у Дунаївцях налічувалось всього 20 димів. Протягом 15 років, що передували турецькому загарбанню Поділля, населення зібрало лише шість урожаїв, бо посіви були знищені набігами татар.
У 1672 році Дунаївці опинилися під ярмом турецьких феодалів, які 27 років грабували жителів. Багато з них покинуло місто й пішло світ за очі. За свідченням датського посланника Юста Юла, який проїжджав через Дунаївці невдовзі після повернення сюди польської шляхти, в місті жила незначна кількість міщан, до того ж дуже бідних.
Знедолені жителі міста і селяни навколишніх сіл були активними учасниками антифеодального руху, який 1702 року охопив всю Правобережну Україну. З історичних документів відомо, що ватажком повсталих міщан і селян Дунаєвець був козацький полковник. Серед повстанських загонів згадується і Дунайгородський. Протягом XVIII ст. жителі міста ще не раз піднімалися на боротьбу проти панування польської шляхти.
З 1793 року, коли Поділля увійшло до складу Росії, починається поступове пожвавлення економічного життя Дунаєвець. В них щороку відбувалось по чотири ярмарки; відновлювалися ремесла. За даними ревізії 1811 року, в місті було 239 міщан-чоловіків, у т. ч. 63 ремісники. У наступні 23 роки кількість міщан зросла до 404, а ремісників — до 2445. У 20-х роках XIX ст. поміщики Красинські заснували в Дунаївцях невелику суконну фабрику, яка мала 3—4 ткацькі верстати, чесальну і прядильну машини, що приводилися в дію вручну. На фабриці працювали німецькі ткачі, а пізніше почали застосовувати працю кріпаків.
Графи Красинські володіли шістьма фільварками. До Дунаєвецького фільварку було приписано 215 селянських господарств, в яких налічувалось 1386 ревізьких душ. Пану належало 2497 десятин землі, в користуванні селян було всього 303 десятини орної землі, 806 десятин сіножатей та 48 десятин общинних угідь. Кріпаки відбували на рік 133 дні панщини і, крім того, 12 згінних і стільки ж шарваркових днів; тяглі господарства виконували також гужову повинність. 1850 року поміщик Скибневський, який придбав Дунаївці за 600 тис. крб., встановив для селян змішані податки. Господарства, що не мали робочої худоби, платили по 6 крб. на рік і відробляли 16 днів панщини (пішої). Тяглі господарства сплачували по 10 крб. і теж відробляли 16 днів панщини, але з своїм тяглом; селяни-городники сплачували по 3 крб. 50 копійок.
За реформою 1861 року 83 селянським дворам Дунаєвець, в яких налічувалося 221 ревізька душа, виділено 309 десятин землі. На кожний двір в середньому припадало 3,7 десятини надільної землі. У серпні 1866 року складено викупний акт, за яким селяни Дунаєвець мали сплатити за землю викуп в сумі 9865 крб. 33 коп.
Колишні кріпаки скаржилися, що Скибневський скривдив їх: урізав наділи, виділив гірші землі і далеко від міста, захопив громадський вигін. Великі збитки терпіли селяни від того, що поміщик, спорудивши па річці греблю, кожної весни затоплював їхні городи, отруював воду відходами з бойні.
Обтяжені великими викупними платежами за землю, селяни мусили шукати додаткового заробітку і за копійки йшли працювати на підприємства, що належали переважно іноземцям. На початку 60-х років в місті діяло понад 50 напівкустарних фабрик і заводів. На 47 суконних, 4 постригальних і фарбувальній фабриках, свічковому заводі працювало 302 чоловіки та 278 жінок. У двох каретних майстернях було 6 майстрів та підмайстрів (іноземців) і 15 робітників. Робочий день тривав 15—16 годин, а плата була мізерною. У 80-х роках робітники-чоловіки одержували від 7 до 15 крб. на місяць, жінки — від 4 до 7 крб., діти — від 25 до 40 крб. на рік. У квітні 1896 року на дунаєвецьких суконних фабриках відбувся страйк, в якому взяло участь близько 300 робітників. Страйкарі вимагали збільшення оплати праці, і власники змушені були піти на поступки.
Внаслідок промислової кризи початку XX ст. у Дунаївцях було закрито чимало підприємств. Одночасно відбувалося поглинення більшими підприємствами менших, концентрація виробництва. Якщо у 1879 році в місті були 54 невеликі суконні фабрики, то на початку XX ст. їх лишилося 323. Багато робітників втратило роботу і голодувало.
В роки першої російської революції члени Кам’янець-Подільської соціал-демократичної організації проводили велику роботу серед трудящих міста. Було надруковано кілька листівок, які закликали робітників дунаєвецьких суконних фабрик вступати до РСДРП, організовувати профспілки, створювати робітничі каси, брати участь у страйках. Однак страйкова боротьба не набула в місті великого поширення, бо губернські власті нагнали сюди багато солдатів і поліції. Так, 13 листопада 1906 року ушицький повітовий справник просив подільського губернатора перекинути з Китайгерода в Дунаївці ще один військовий ескадрон. Революційні виступи робітників міста були придушені.
У період нового промислового піднесення (1910—1914 рр.) економічне життя в Дунаївцях пожвавилося. Напередодні світової війни тут працювали 72 підприємства, у т. ч. близько двох десятків суконних фабрик, два чавуноливарні, два механічні заводи, 4 макаронні фабрики, а також 44 ремісничі майстерні. На цих підприємствах, де все ще переважала ручна праця, було зайнято 822 робітники. У Дунаївцях діяли товариство кредиту і споживче товариство.
З розвитком промисловості й торгівлі зростало місто, збільшувалося його населення. 1911 року в Дунаївцях налічувалося понад 13 тис. жителів. Вони мешкали в 553 будинках, серед яких переважали дерев’яні, криті гонтою або соломою. Площі й центральні вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями. Водопроводу й каналізації не було. Місто мало поштово-телеграфну контору, 6 постоялих дворів, 5 шинків, 10 пивних і винниць тощо.
З 70-х років у Дунаївцях працювала земська лікарня, яка у 1911 році мала 15 ліжок. На початку XX ст. відкрилася ще одна лікарня на 6 ліжок. Медичний персонал складався з трьох лікарів, акушерки та двох фельдшерів. З трьох аптек дві — приватні.
Першим навчальним закладом, заснованим у Дунаївцях 1836 року, було двокласне лютеранське училище для дітей німецьких ткачів. І тільки через чверть століття відкрито парафіяльну школу, в якій навчалося 9 дітей. Школа містилася в маленькій кімнатці при церкві. 1871 року почало працювати двокласне міністерське училище. Перед імперіалістичною війною в двох училищах навчалося 177 хлопчиків і 106 дівчаток, налічувалося 9 учителів.
З культурних закладів у місті був тільки клуб, відкритий при пожежному товаристві, а от церков, костьолів, кірх, синагог, молитовних будинків — близько 15.
В роки першої світової війни з Дунаєвець, які опинилися у прифронтовій зоні, населення й устаткування фабрик були частково евакуйовані в тилові райони. В місті дислокувалося чимало військових частин. Армійські більшовики проводили серед солдатів і місцевих жителів революційну пропаганду.
На початку березня 1917 року, коли до Дунаєвець дійшла звістка про повалення самодержавства, в місті відбулися демонстрації. 25 березня трудящі обрали Раду робітничих депутатів, яка незабаром об’єдналася з Радою солдатських депутатів. Органом буржуазної влади був міський виконавчий комітет громадських організацій. Продовжувала діяти і міська управа, але народні маси бойкотували її розпорядження, не визнавали громадського комітету. У першій половині липня у клубі «Апполо» відбувся мітинг трудящих, на якому під впливом більшовиків прийнято резолюцію про недовір’я Тимчасовому урядові.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді та прийняття II Всеросійським з’їздом Рад декретів про мир і землю викликали серед трудящих Дунаєвець революційний ентузіазм. 26—27 жовтня відбулися мітинги в місті і навколишніх селах, на яких виступали члени більшовицької фракції Ради робітничих і солдатських депутатів М. І. Мельник, Калашников, Кепко. Вони закликали робітників і сільську бідноту боротися за встановлення Радянської влади в Дунаївцях і Дунаєвецькій волості. Однак на початку грудня місто захопили військові частини Центральної ради. В січні 1918 року їх було вигнано, і в Дунаївцях встановлено Радянську владу.
Та не встигла Рада робітничих і солдатських депутатів розгорнути роботу, як наприкінці лютого в місто вдерлися австро-німецькі загарбники. Народні маси піднялися на боротьбу проти окупантів й їхніх буржуазно-націоналістичних спільників. Восени в районі Дунаєвець діяв партизанський загін, який очолив О. Бондарев. Серед бійців загону було чимало й дунаївчан. Партизани відбивали у ворога награбовані в населення хліб, худобу, нападали на солдатів та офіцерів.
У другій половині листопада австро-німецькі окупанти втекли з Дунаєвець; владу захопили українські буржуазні націоналісти. На початку 1919 року до міста прибули дві сотні учасників розгромленого румунськими боярами Хотинського повстання. Петлюрівці намагалися використати їх для боротьби з радянськими військами і партизанами, але хотинці повстали проти Директорії і разом з селянами громили поміщицькі маєтки. 14 квітня вони допомогли частинам Червоної Армії і партизанам очистити Дунаївці від петлюрівців. Тоді ж партизанські загони й хотинські повстанці об’єдналися в одну бойову частину — партизанський полк, який взяв участь у визволенні Кам’янця-Подільського, а пізніше, в складі 45-ї стрілецької дивізії під командуванням Й. Е. Якіра, громив польських інтервентів.
Після відновлення Радянської влади трудящі Дунаєвець взялися за мирну працю. Протягом квітня—травня 1919 року налагоджувалася робота радянських установ, промислових підприємств, закладів охорони здоров’я і народної освіти.
Однак на початку червня до міста знову вдерлися петлюрівці, а в грудні його захопила польська вояччина. Тут було утворено т. зв. польську цивільну адміністрацію, яка приступила до відновлення поміщицького землеволодіння й повернення поміщикам конфіскованого майна. Окупанти запроваджували примусову працю в маєтках і на промислових підприємствах, але селяни і робітники саботували їхні розпорядження, ухилялися від сплати податків, накладених на населення польською адміністрацією.
10 липня 1920 року стрілецькі частини 41-ї дивізії і ескадрони Кочубеївського кавалерійського полку вибили ворога з Дунаєвець. Населення міста всіляко допомагало своїм визволителям. 29 серпня під час проведення «Тижня Червоної Армії» в театрі «Апполо» (колишній клуб) відбулася вистава двох чеховських п’єс «Лебедина пісня» і «Ведмідь». Всю виручку передали до фонду Червоної Армії. Тільки протягом двох днів «Тижня» було зібрано 100 тис. крб. грішми, багато одягу і продуктів.
У вересні Дунаївці знову захопили польські інтервенти, а потім петлюрівці. Остаточно місто очищено від ворога у середині листопада 1920 року. Того ж місяця було створено ревком; робітнича молодь організувала комсомольський осередок. У резолюції, прийнятій з цього приводу, говорилося: «В нинішній революції, у боротьбі, що ведеться за визволення трудящих, за нове, світле життя, не можна залишатися байдужим і спокійним. Ми повинні взяти участь у боротьбі за наше майбутнє, і ми вступимо до спілок молоді, де вчитимемось будувати нове життя. Хай живе Комуністична Спілка Молоді! Хай живе III, Комуністичний Інтернаціонал!».
Протягом грудня 1920 — січня 1921 року налагоджено роботу радянського апарату, розгорнули діяльність профспілкові організації текстильників і металістів. Почалася відбудова зруйнованого господарства, але не вистачало ні коштів, ні матеріальних засобів. Ревком обклав місцеву буржуазію надзвичайним податком на 3 млн. крб., що дало можливість налагодити роботу націоналізованих підприємств: 4 державних текстильних фабрик, майстерні для виготовлення шинельного сукна, електростанції, ливарно-механічного заводу. Було створено Дунаєвецький кущ суконних фабрик.
Одночасно радянські органи вживали заходів щодо поліпшення становища трудящих: для дітей бідноти і безробітних відкрили дві їдальні; відділ соціального забезпечення ревкому збирав і передавав неімущим одяг, білизну, видавав паливо; комунальний відділ облікував усі квартири і переселяв туди з трущоб родини робітників; відділ охорони здоров’я налагодив безкоштовну медичну допомогу населенню; культурно-освітня комісія займалася реорганізацією трьох шкіл міста по типу єдиної трудової школи.
Наприкінці січня 1921 року ревком вичерпав свої повноваження і передав владу новообраній Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Того ж року комуністи, що працювали на підприємствах і в установах, об’єдналися в партійний осередок. У ньому налічувалося 7 членів і 2 кандидати в члени партії. Секретарем осередку обрано працівника суконної фабрики О. В. Каневського.
Партійні й радянські органи приділяли багато уваги завершенню розподілу поміщицьких земель між трудящими селянами міста і околиць, організації кооперативних товариств і колективних господарств. Влітку 1921 року почали працювати споживче товариство, центральний робітничий кооператив «Дунайцеробкооп». Протягом 1921—1922 рр. створено два сільськогосподарські кооперативні товариства, які разом об’єднували 19 бідняцьких родин і через нестачу тягла, реманенту зазнавали чималих труднощів.
Незважаючи на те, що в перші роки після громадянської війни в місті було дуже важко з продовольством, дунаївчани гаряче відгукнулися на заклик Комуністичної партії, В. І. Леніна подати допомогу голодуючим Поволжя і Півдня України. Протягом липня—листопада 1921 року учні шкіл і вчителі зібрали серед жителів міста 234,6 тис. крб. На 1 липня 1922 року трудящі Дунаєвець здали у фонд допомоги голодуючим понад 4 млн. крб. Того ж року в Дунаївцях відкрито дитячий будинок, в якому розмістили 104 дітей з Поволжя. Для них були створені необхідні побутові умови, організовано навчання, медичне обслуговування. Допомога голодуючим була яскравим проявом пролетарської солідарності трудящих, їх прагнення спільними зусиллями подолати наслідки післявоєнної розрухи.