Економічний і політичний стан Хмельницької області наприкінці XIX століття
Поширення і зміцнення капіталістичних відносин у сільському господарстві, поразка царизму в Кримській війні 1853—56 рр., масові селянські заворушення примусили царський уряд звільнити селян згори, не чекаючи поки вони скинуть кріпацтво знизу.
За реформою 1861 року на Поділлі відповідно з «Місцевим положенням» селянам відводилася для викупу земля, визначена їм інвентарними правилами 1847—1848 рр. Та «Місцеве положення» надавало поміщикам широкі можливості для пограбування селянства, скорочення селянських наділів і заміни кращих селянських земель гіршими. Всього селяни одержали 681 тис. десятин землі, що становило 38 проц. загальної кількості, поміщики залишили собі 1 млн. 119 тис. десятин (62 проц.). За десятину садибної землі селяни повинні були заплатити 85 крб., а за десятину польової — 55 крб. Коли ж урахувати, що селяни протягом 49 років мали сплатити по 6 проц. викупної суми, то вартість десятини садибної землі дорівнювала 199 крб. 92 коп., а польової для селян Кам’янець-Подільського, Летичівського, Проскурівського, Ушицького повітів — 129 крб. 36 коп., Старокостянтинівського, Ізяславського повітів — 120 крб. Отже, селяни сучасної Хмельниччини мали заплатити викуп, який в 2—3 рази перевищував продажну вартість землі.
Після оголошення маніфесту селянські виступи охопили Полонську, Новоселицьку волості (Новоград-Волинський повіт) та Кам’янець-Подільський повіт. З квітня 1861 року до січня 1862 на Хмельниччині відбулося 187 селянських виступів, у яких взяло участь понад 61 тис. чоловік. Під час других роковин з дня проголошення маніфесту лише в Ушицькому повіті відбулося близько 20 виступів, у яких взяли участь селяни понад 100 сіл. Усі ці виступи були спрямовані проти високих викупних платежів, проти позбавлення селян частини польової землі, громадських випасів, водопоїв, огорожування тощо.
Після польського повстання, яке спалахнуло на початку 1863 року, царський уряд, боячись поширення селянських заворушень і намагаючись залучити селянство на свій бік у боротьбі з польським революційним рухом, змушений був де в чому поступитися. Він полегшив умови скасування кріпосного права на Поділлі, які в цілому на Правобережній Україні, перевів на оброк селян, які відбували панщину, а оброк скоротив пересічно на 20 проц. Та ці поступки не могли змінити в цілому грабіжницької суті реформи. В 60—70 роках проведено ще ряд реформ. Однією з перших була судова реформа. На відміну від інших губерній вона здійснена на Поділлі не в 1864, а в 1872 році. За кількістю повітів створили 12 мирових округів, поділених на 52 мирові дільниці. 1880 року почав діяти Кам’янець-Подільський окружний суд. Мировий суд через дорожнечу цивільного судочинства був недоступним для трудящих мас, в усіх судових інстанціях панували тяганина й хабарництво.
Відповідно до Положення від 16 червня 1870 року в містах Поділля у 1875 році створюються міські думи і їх виконавчі органи — міські управи. Члени (гласні) міських дум обиралися власниками нерухомого майна. Тому недивно, що до Кам’янець-Подільської, Летичівської, Проскурівської, Новоушицької міських дум обрали 45 дворян і чиновників, 44 власники промислових підприємств і купці, 3 попів і одного заможного селянина. Так само за Положенням про органи місцевого самоврядування, яке почало діяти на Поділлі лише 1911 року, до губернського і повітових земських зібрань та їх виконавчих органів — земських управ — обирали лише представників імущих класів. До Кам’янець-Подільської, Летичівської, Проскурівської, Новоушицької земських управ обрано 64 дворянини і чиновники, 10 промисловців і купців, 7 попів, 44 куркулі.
Реформа, хоч і мала кріпосницький характер, сприяла розвитку капіталізму в усіх сферах суспільного виробництва. За перші 10 років після реформи кількість промислових підприємств на території сучасної Хмельниччини зросла у 1,5 раза: 1870 року налічувалося 476 промислових підприємств, працювало 8615 робітників, випущено промислової продукції на 6730,7 тис. крб. В останній чверті XIX ст. пайові товариства побудували тут 8 цукроварень (Волочиську, Сатанівську, Старо-костянтинівську, Старосинявську та інші). Винокурна промисловість розвивалася головним чином за рахунок збільшення потужностей існуючих підприємств. За наявністю підприємств борошномельна промисловість посідала перше місце, а за кількістю виробленої продукції змагалася з винокурною. У 1905 році у краї налічувалося 962 млини і 130 крупорушок. З 9929 робітників, які працювали на підприємствах сучасної Хмельницької області у 1902 році, на харчову промисловість припадало 75 проц., паперову — 8,8, суконну — 7,4, цегельно-черепичну — 2,5, металообробну — 2, на інші галузі — 4,3 процента. Однак за темпами промислового розвитку Поділля відставало від інших районів України. Якщо взяти всю промислову продукцію, вироблену в 1895 році на Україні, за 100 проц., то на Поділля припадало лише 10,2 процента.
Важливе значення для дальшого розвитку промисловості та економічних зв’язків Поділля з іншими районами країни мало завершення в 1870 році будівництва залізничної вітки Жмеринка—Волочиськ, а в 1873 році—Києво-Брестської залізниці, що пролягла через Полонне, Шепетівку, Славуту.
Післяреформений період відзначається зростанням кількості кустарів і ремісників. Ткацьке, кожухове, шевське, гончарне виробництво було поширене в усіх повітах. Якщо в 1899 році на Поділлі кустарними промислами займались 6700 чоловік, то в 1912 їх було 77 700 чоловік. Найбільше ремісників по ткацькому, кожуховому і шевському виробництву зосереджувалося в Проскурівському повіті, гончарному — у Летичівському.
Значні зміни сталися і в сільському господарстві, де все ширше використовувалися різні машини та вдосконалені знаряддя праці. Поміщицькі господарства збільшили виробництво зерна на продаж у два рази, посіви цукрових буряків — у шість разів. Головним місцем вивезення зерна на експорт була Одеса. Багато збіжжя та тваринницької продукції відправлялося за кордон через Волочиську, Гусятинську та Ісаковецьку митниці.
Застосування машин і поліпшення знарядь праці, розширення посівів зернових культур, вирощування цукрових буряків і тютюну було доступне лише невеликій кількості заможних господарств, які протягом усього післяреформеного періоду міцніли за рахунок розорення більшості економічно слабких селянських господарств. В кінці XIX — на початку XX ст. середній розмір поміщицьких володінь становив 505,8 десятини, селянських — 3,7 десятини. Селяни дедалі глибше розшаровувались на два протилежні полюси — куркулів та сільських пролетарів. Бідняцькі господарства становили 64,19 проц., а середній наділ на двір 2,7 десятини, середняцькі господарства 28,93 проц. і 5,2 десятини, куркульські 6,88 проц. і 8,9 десятини.
В 1891 році безкінні селянські господарства Поділля становили 51,4, з одним конем — 1,5, з двома кіньми — 32,5, з трьома і більше — 14,6 проц. Сільська верхівка зосереджувала в своїх руках і землю і тяглову силу.
Розвиток капіталізму поглиблював і розширював внутрішній ринок, зростала торгівля. В другій половині XIX ст. ярмарки відбувалися в 73 населених пунктах сучасної Хмельниччини. Найбільшими з них були Петропавлівський та Миколаївський у містечку Ярмолинцях, на які припадала чверть обороту всіх ярмарків (500—600 тис. крб.). Поділля відігравало чималу роль і в зовнішній торгівлі. Експорт через Волочиську, Гусятинську та Ісаковецьку митниці у 1870 році становив 1341,9 тис. крб., імпорт — 1795,3 тис. крб. Ці дані залишалися майже незмінними до кінця 90-х років.
У зв’язку з сезонністю основних галузей промисловості і великим резервом робочої сили на Поділлі становище робітників було дуже тяжким. Особливо нестерпними були умови праці. Фабричні інспектори доносили, що на всіх цукрових заводах Поділля тіснота і бруд, робітники працюють при неймовірно високій температурі і відсутності вентиляції, через це повітря насичується парами та шкідливими газами. Найбільш шкідливою для здоров’я була робота з вапном. Найдрібніші його часточки носились у повітрі, роз’їдали очі, проникали в легені, спричинювали важкі легеневі і очні захворювання. Подільський губернатор у своєму поданні від 25 листопада 1871 року писав, що на деяких цукрових заводах на грунті тісноти й антисанітарії спалахнули інфекційні захворювання. Характерними хворобами серед робітників тютюнових фабрик був туберкульоз, жінки, крім того, втрачали здатність до дітонародження. Умови праці ще більше ускладнювались у зв’язку з великою тривалістю робочого дня — по 12, а то й 16—18 годин. У 1899 році на Славутському механічному заводі робочий день тривав 11,5 години, а для машиністів і кочегарів — 13,5 години на добу. До того ще й протягом року робітники повинні були відробити наднормованих годин: обов’язкових 1476 і необов’язкових 387. У той же час заробітна плата була досить низькою. На цукрових заводах платили в місяць підліткам 5 крб., жінкам — 8 крб., чоловікам — 12 крб. На винокурних, цегельних заводах, суконних і тютюнових фабриках 7—14 карбованців.
На підприємствах і будовах часто траплялися нещасні випадки. Тільки протягом одного сезону з кожної тисячі робітників, що працювали на цукрових заводах, 30 діставали травми. На знак протесту проти тяжких умов праці робітники відмовлялися працювати. 6 червня 1867 року проскурівський повітовий справник повідомляв губернатора, що 43 робітники кинули роботу на будівництві залізниці. Тоді ж відбувся страйк робітників Городоцького цукрового заводу, спричинений безчинствами адміністрації. У червні 1872 року страйкували робітники Славутського чавуноливарного заводу, які домоглися підвищення зарплати на 10 процентів.
Продовжувало боротися за землю селянство. З 1866 по 1900 рік на Хмельниччині відбулося 145 селянських виступів. Масові потрави поміщицьких випасів, сіножатей і посівів набули широких розмірів. Налякані зростаючим рухом селян у 80-х роках і першій половині 90-х років, місцеві власті добилися запровадження в губернії особливого становища, яке ввели 10 травня 1896 року на підставі «височайшого повеління».
Після реформи під впливом революційно-демократичного руху в країні на Поділлі почали виникати революційні народницькі організації. У 1868 році в Кам’янці-Подільському вчитель словесності місцевої гімназії О. Романовський разом з вихованцями старших класів І. Мокрієвичем, Г. О. Мачтетом, І. Ходьком заснували народницьку революційну організацію «Кам’янець-Подільську комуну», активними учасниками якої були О. Розумовська, В. Є. Малавський, Речицький. До середини 1869 року в її складі налічувалося понад 30 чоловік. Керівники «комуни» проводили таємні сходки, під час яких читали твори Т. Г. Шевченка, М. Г. Чернишевського, М. О. Добролюбова, О. І. Герцена, В. Г. Бєлінського, прокламації та іншу заборонену літературу. У 1870 році «Кам’янець-Подільська комуна» мала свої філіали в деяких селах Кам’янець-Подільського, Проскурівського, Старокостянтинівського й інших повітів. Проіснувала вона до кінця 1872 року. Члени «комуни» через своїх агентів і групи розгорнули пересилання з-за кордону до центру Росії та на Україну політичної літератури.
В кінці 1880 року з ініціативи учнів Кам’янець-Подільської духовної семінарії створюється таємний гурток, на базі якого в середині 1881 року виникла народницька «Подільська дружина». Її учасники влаштовували сходки, де читались програми партії «Народної волі» і «Чорного переділу», збиралися пожертвування на допомогу репресованим революціонерам, розповсюджувались революційні видання і прокламації. Поліції вдалось викрити «Подільську дружину» і заарештувати її керівників І. Водзінського, І. Ткаченка та В. Дзюбинського.
Після розгрому «Подільської дружини» 1 квітня 1883 року почалося слідство в справі нелегальної організації — Подільської групи партії «Народна воля», до якої входили гімназисти, офіцери, а також студенти. Подільське губернське жандармське управління почало нове дізнання, до якого було притягнуто І. Ткаченка, К. Сенкевича, А. Протасова, В. Левенталя, А. Ярошевського та інших. У першого з них було знайдено п’ять примірників прокламації «Від київських соціалістів „Народної волі“ — українському народу», виданих київською групою, та іншу народницьку літературу.