Городок, Городоцький район, Хмельницька область
Городок — місто районного підпорядкування (з 1957 року), центр однойменного району. Розташований на високому березі річки Смотрича. На східній околиці — залізнична станція Вікторія. Відстань до обласного центру — 54 км. Населення — 14 487 чоловік.
Городок — центр району, площа якого 1,1 тис. кв. км, населення — 86,1 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 69,5 тис., міського—16,6 тис.). Район має 76 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищній та 28 сільським Радам; 3 радгоспи, 28 колгоспів, 81,6 тис. га сільськогосподарських угідь; 13 промислових підприємств, З будівельні організації; 9 лікарень, поліклініку, 55 фельдшерсько-акушерських пунктів, 14 пологових будинків; 69 шкіл, 67 будинків культури і клубів, 61 масову бібліотеку.
Територія сучасного міста була заселена з давніх часів, про що свідчать виявлені тут рештки поселення трипільської культури III тисячоліття до н. е., кілька поховань доби бронзи II тисячоліття до н. е. та 27 житлових і господарських споруд ранньослов’янського поселення VI—VII ст. н. ери.
Перша письмова згадка про Городок в історичних джерелах належить до 1392 року, коли литовський князь Ф. Коріатович передав його разом з кількома селами земянину Бедриху. Звідси й назва — Бедрихів-Городок. В актах XV ст. поселення значиться під назвами Городок, Грудек, Грудок. З кінця XV ст. Бедрихів-Городок належав магнатам Новодворським і до кінця першої половини XVI ст. називався Новодвором.
У 1550 році татарські орди, вторгшись на Поділля, зруйнували поселення. Жителі відбудували його. Відтоді воно знову називається Городком, а назва Бедрихів (Бедриківці) закріпилася за селом, розташованим за 4 км на північ від Городка. Тоді ж поселення віднесено до категорії містечок. На його західній околиці було споруджено дерев’яний замок.
Завдяки вигідному географічному розташуванню на важливому торговельному шляху з Брацлавщини в Коломию Городок поступово зростав. У 1570 році тут налічувалося 196 будинків, проживало 980 осіб чоловічої статі. Переважна більшість населення займалася землеробством, а невелика частина — ремеслом. З усіх купців, які проїжджали через Городок в Коломию, стягувалось мито на Кам’янецьке староство, а з населення містечка — грошовий і натуральний податки. З кінця XVI ст. Городок належав польським магнатам Замойським, які володіли ним протягом майже двох століть.
Розвиток товарно-грошових відносин і утворення фільваркового господарства спричинилися до ще більшого посилення феодального гніту. Так, міщани-хлібороби у 1629 році, крім згінних і шарваркових днів, відбували підводну повинність, сплачували оброк, давали двадцяту свиню і вівцю, а хто мав вулики — бджолину десятину. Ремісники сплачували своїм власникам від 2,5 до 6 злотих.
Податкова політика державної влади і магнатів щодо населення містечка, втручання у виробничу й торговельну діяльність прирікали більшу частину жителів на зубожіння. Нестерпним був національний і релігійний гніт, якого зазнавало міське населення. Цим значною мірою пояснюється те, що в роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького жителі Городка брали активну участь у боротьбі з польською шляхтою.
Після підписання Білоцерківської угоди (1651 р.) в Городку розмістився полк Брацлавського воєводи Станіслава Лянцкоронського. На початку 1653 року польські війська зробили кілька нападів на містечко з таборів, розташованих під Кам’янцем та по річці Горині. Шляхта відзначалася нечуваною жорстокістю. У березні під містечком Монастирищем Іван Богун завдав поразки польським загонам. їх відступ викликав переполох серед шляхти, яка панічно почала тікати з Волині й Поділля до Речі Посполитої. Богдан Хмельницький з головним військом отаборився під Городком і звідти вислав кілька великих загонів на захід для переслідування ворога.
З 1672 по 1699 рік Городок перебував під турецьким ігом. Опинившись знову під владою шляхетської Польщі, населення містечка продовжувало боротися проти соціального і національного гніту. У 1702 році на Правобережній Україні спалахнуло народне повстання. Багато міських жителів приєдналося до загонів Федора Шпака, що діяли в районі Городка, Сатанова та інших міст. Під час селянсько-гайдамацького повстання 1734 року поблизу Городка діяли повстанці під керівництвом Медведя (Медведенка).
Жорстокі репресії шляхти, постої польських військ, епідемії й неврожаї затримували ріст містечка. У 1780 році тут було лише 462 будинки, працювало кілька майстерень, миловарня, гуральня.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії Городок в липні 1795 року стає повітовим містечком Подільського намісництва. В січні 1796 року затверджено йому герб: в центрі червоного поля була розміщена срібна стіна, по обидва боки якої височіли золоті гори. Зміни, що сталися в житті містечка, сприяли зростанню населення. 1820 року в Городку вже налічувалося 520 будинків. В ньому проживало 700 кріпаків-селян і понад 1170 міщан. 1834 року містечко купив польський промисловець барон Гейсмар і через п’ять років побудував тут один з перших на Україні цукровий завод, а згодом — ще ряд дрібних підприємств, на яких працювали кріпаки-селяни й міщани. Власник цукрового заводу не дбав про безпеку праці. Тут часто траплялися нещасні випадки, які призводили до смерті чи каліцтв. Так, наприкінці 1846 року впав димар, внаслідок чого 6 робітників було вбито, 17 поранено. Барону Гейсмару належало також понад 6,5 тис. десятин землі, яку обробляли кріпаки.
Інвентарними правилами 1847—1848 рр. за селянами Городка було закріплено лише 1579 десятин землі. 32 тяглові господарства відробляли панщину — чотири дні чоловічих і один жіночий, а 236 півтяглових — два дні чоловічі і один день жіночий на тиждень.
Реформа 1861 року не поліпшила економічного становища селян. Переважна більшість кращої землі лишилася у володінні поміщика. Лише 11 селянських дворів одержали польові наділи по 9,7 десятини, 261 господарство — по 4,8 десятини. Городники мали тільки присадибні ділянки розміром 0,66 десятини, а бобилі взагалі не одержали землі. У відповідності з викупним актом селяни щороку сплачували державі 3,8 тис. крб., загальна сума викупного платежу становила 62,8 тис. карбованців.
Розвиток капіталістичних відносин сприяв пожвавленню в Городку економічного життя. Це, насамперед, знайшло вияв у розширенні виробництва на старих підприємствах та будівництві нових. В містечку з’являється ливарно-механічна майстерня, де виробляли сільськогосподарські знаряддя (плуги, борони, ручні соломорізки), фігурні чавунні огорожі, плити та дверці для грубок тощо. Збільшується виробництво продукції на цукрозаводі. Якщо в 60-х роках він виробляв 16 тис. пудів цукру на рік, то в 1882 році — 82 тис. пудів. На кінець XIX ст. в містечку діяло 6 цегельних, 2 черепичні, 4 гончарні, 10 шкіряних, канатний і свічково-восковий заводи та 23 ремісничі підприємства, в т. ч. 7 крупорушок. Славився Городок і фабрикою оздоблення фарфору. її вироби мали великий попит на ринках багатьох міст Поділля. Місцеві майстри розписували також різноманітну продукцію, яку сюди привозили з Карлових Вар і Праги.
Інтенсивно розвивалася промисловість Городка на початку XX ст. 1909 року кількість підприємств вже зросла до 45. Тут працювало 655 робітників, сума річного виробництва продукції становила 110 тис. крб. Найбільшими серед підприємств були лише цукровий, чавуноливарний і механічний заводи. Більшість підприємств належали до дрібних, де працювало всього по кілька робітників. У Городку було чимало ремісничих майстерень (миловарні, воскобоїни, крупорушки тощо). Великого розвитку набуло гончарство. Вироби городоцьких гончарів користувалися великим попитом не тільки на місцевому ринку, а й у Кам’янці-Подільському, Проскурові, Вінниці та інших містах. Загалом же на всіх фабриках, заводах і в ремісничих майстернях працювало 730 чоловік.
Зростала й кількість населення.
Якщо у 1866 році в містечку проживало 4061 чоловік і налічувалося 660 дворів, то в 1909 році вже було 1237 будинків (у т. ч. 301 з цегли), проживало 11148 чоловік населення.
23 вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями, торгувало 85 дрібних крамниць і шинків, діяла поштово-телеграфна контора, ощадна каса тощо. Один раз на два тижні відбувалися ярмарки, кожного вівторка — базар. Трудящим жилося дуже важко. Більша частина населення містечка і приміських поселень, займаючись хліборобством, терпіла від малоземелля, ледве животіла. Не вистачало інвентаря, робочої худоби, 900 селянських господарств мали в своєму користуванні стільки землі, скільки належало одному поміщикові Виноградському (2115 десятин).
Нелегко жилось і робітникам. За свою виснажливу працю вони одержували низьку заробітну плату. На цукровому і чавуноливарному заводах у 1902 році середній місячний заробіток не перевищував 10 крб., на решті підприємств платили ще менше. Про техніку безпеки ніхто не піклувався, Антисанітарія призводила до частих епідемічних захворювань. У 1894 році на 8 тис. жителів містечка було всього 3 лікарі. Епідемії тифу, дизентерії, віспи спалахували майже щороку. Дещо поліпшилось медичне обслуговування на початку XX ст. В 1911 році понад 11 тис. жителів Городка обслуговували 3 лікарі, 2 фельдшери, 2 акушерки. При цукрозаводі відкрили лікарню на 8 ліжок. Діяла також земська приймальна палата. На одного медпрацівника припадало близько 1,6 тис. жителів.
Рівень народної освіти був низький. Переважна більшість жителів лишалася неписьменною. В містечку працювало лише однокласне народне міністерське училище, відкрите 1866 року. В кінці XIX ст. його реорганізували в двокласне, де навчалося 130 учнів і викладало 5 учителів. Крім того, в Городку було дві школи грамоти (одна — для дівчаток). Проте з 1264 дітей шкільного віку навчалося лише 3595. На освіту, розвиток культури і охорону здоров’я асигнувалися жалюгідні кошти. Власник цукрового заводу одержав 1907 року 33 640 крб. прибутку, а на освіту і т. зв. добродійні потреби він відпустив лише 100 карбованців.
Тяжке економічне становище, політичне безправ’я ставали нестерпними. Трудящі боролися за поліпшення свого становища. Так, у вересні 1894 року селяни Городка вимагали збільшення оплати праці на збиранні цукрових буряків з фабричних плантацій. Вони перекопали польову дорогу, що вела з поміщицьких фільварків до цукрового заводу. Виступи посилюються на початку XX ст. У квітні 1905 року члени правління товариства цукрових заводів «Городок» надіслали телеграму київському, подільському і волинському генерал-губернатору про виникнення тут селянських заворушень. Селяни прогнали з економії усіх робітників і не допустили їх до польових робіт, відмовилися вести переговори щодо врегулювання плати на запропонованих їм умовах і висунули свої вимоги. Крім того, селяни зажадали переділу землі. Через кілька днів за розпорядженням подільського губернатора до Городка для придушення цих заворушень ввійшла сотня козаків.
Боротьба трудящих Городка проти експлуататорів ставала дедалі організованішою. У 1905 році тут уже діяла соціал-демократична група. Вона передруковувала і розповсюджувала більшовицькі прокламації та листівки, керувала страйковим рухом робітників на цукровому заводі. Під впливом революційних виступів пролетаріату Москви, Петербурга, Києва та інших міст восени 1905 року застрайкували і робітники ряду майстерень Городка. 10 жовтня припинили роботу у кравецьких майстернях 64 чоловіка, вимагаючи скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати. Поліцейський чиновник в доповідній на ім’я губернатора змушений був визнати, що причиною страйку було тяжке становище робітників, робочий день яких сягав 18 годин на добу при жахливих гігієнічних умовах та низькій оплаті праці. На місце страйкуючих робітників власники майстерень намагалися взяти інших, але страйкарі заявили, що не допустять цього. Підприємці змушені були піти на поступки. У серпні 1907 року соціал-демократична група випустила прокламації із закликом до сільськогосподарських робітників організувати масовий страйк і розповсюдила їх у навколишніх селах. Селяни у 1907 і 1909 рр. робили спроби підпалити будинок і господарські будівлі панського маєтку.
Жителі Городка активно відгукнулися і на події 1912 року. На цукровому і чавуноливарному заводах робітники, обурені розстрілом на Лені, скликали збори, мітинги. Робітники ходили групами по містечку, співали революційних пісень і висловлювали свою готовність стати до боротьби проти царизму.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. Городок став свідком першого на Поділлі бою між австрійськими і російськими військами. Тут, біля залізничної станції, 2 серпня 1914 року австрійська кавалерійська дивізія була вщент розгромлена частинами 8-ї армії генерала О. О. Брусилова. Її рештки відступили в район Гусятина, за Збруч. Безславна війна продовжувалася. І без цього важке становище трудящих гіршало. Не вистачало харчів, палива, не було одягу, взуття. Це викликало незадоволення мас. спонукало їх на виступи проти політики царського уряду.
Після повалення самодержавства наприкінці березня 1917 року в Городку виникла Рада робітничих і солдатських депутатів. Тимчасовий уряд не дав народу ні миру, ні хліба, ні землі. Тяжкі умови життя, тягар війни призводив до заворушень, внаслідок яких селяни захоплювали поміщицьку землю, майно і реманент. 1 травня 1917 року відбулася демонстрація на знак протесту проти політики буржуазного Тимчасового уряду, в ній взяло участь близько 200 чоловік. Демонстранти несли плакати з написами: «Геть капіталізм!», «Геть війну!», «Земля — селянам!». У телеграмі від 27 жовтня 1917 року подільському губернському комісарові повідомлялося, що селяни захопили орендовану заводом землю, зірвавши приготування її під посів буряків на наступний рік.
З перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції трудящі селяни дістали змогу почати розподіл поміщицької землі. У січні 1918 року в Городку встановлено Радянську владу, організовано ревком. Спираючись на бідняцький актив, він приступив до наділення хліборобів землею.
Та селяни не встигли скористатися першими здобутками революції. В кінці лютого сюди вдерлися австро-німецькі окупанти, а в листопаді — петлюрівці. Борці за Радянську владу зазнавали переслідувань. У цей час багато жителів із зброєю в руках билися проти окупантів, вступивши до партизанських загонів.
У квітні 1919 року Городок визволили радянські війська від петлюрівців, тут знову відновилася Радянська влада. Та недовгим був перепочинок й цього разу. На початку червня сюди знову вторглися війська Директорії, а в грудні—польські інтервенти. На зайнятій території вони поновлювали буржуазно-поміщицькі порядки. Остаточно Городок було визволено у листопаді 1920 року. Активну участь у боротьбі за встановлення влади Рад брали й жителі містечка. Д. Ф. Гуменного на честь 50-річчя Радянської влади було удостоєно ордена Леніна, а партизана громадянської війни В. Л. Махна — ордена Трудового Червоного Прапора.
Після переможного закінчення громадянської війни трудящі взялися до будівництва нового життя. Наприкінці листопада поновив діяльність ревком, 1921 року в Городку виник партійний, а згодом — комсомольський осередки. У 1923 році засновано комсомольський осередок на цукровому заводі. Під керівництвом партійних осередків та органів Радянської влади трудящі спрямовують свої зусилля на якнайшвидше подолання економічної розрухи, здійснення ленінського кооперативного плану побудови соціалізму на селі. 5 травня 1922 року в Городку створюється сільськогосподарське товариство «Рілля», яке очолив селянин Б. А. Балух. Товариство об’єднало 7 сімей. Після створення в березні 1923 року Городоцького району райпартком та райвиконком приділяють значну увагу кооперуванню одноосібних селянських господарств. На початку серпня в Городку виникає товариство спільного обробітку землі «Червона зоря», головою якого селяни обрали комуніста А. А. Чорно-долю. До товариства спочатку вступило 9 селянських господарств, воно мало 29 десятин землі, 3 коней і плуга.
Поступово відбудовувалась і зростала промисловість. У 1922 році стала до ладу місцева електростанція. На цукрозаводі ім. Чичеріна у жовтні 1924 року вже працювало 405 робітників, а річне виробництво цукру-піску становило 180 тис. пудів. Партосередок і завком профспілки повели боротьбу за зниження собівартості продукції. Це дало позитивні наслідки. Якщо в 1924 році собівартість одного пуда цукру становила 4 крб. 08 коп., то в 1926 році вона не перевищувала 3 крб. 04 коп.. Крім заводу, в селищі діяв млин, який давав продукції на 48 тис. крб. за рік.
Виконуючи настанови XIV з’їзду ВКП(б), райком партії у січні 1926 року накреслив конкретні заходи дальшого розвитку місцевої промисловості. Тоді ж на базі колишньої майстерні створюється механічний завод ім. Дзержинського. Заснована на початку XX ст. ливарно-механічна майстерня 1913 року мала лише фрезерувальний, 2 стругальні та 7 токарних верстатів, які приводилися в рух паровим двигуном. На той час тут працювало 50 робітників, а річний випуск продукції не перевищував 6 тис. крб. Докорінної перебудови зазнало підприємство вже в перші роки Радянської влади. Його було реконструйовано, тут освоїли випуск деревообробних верстатів, пресів для штампування цвяхів, силосорізок, пневматичних молотів, насосних обідків тощо. На заводі працювало 180 робітників та інженерно-технічного персоналу.
На підприємствах Городка змінювався якісний склад робітників, поступово зростала кількість комуністів і комсомольців. У 1930 році на заводах: механічному ім. Дзержинського, цукровому ім. Чичеріна та залізничній станції Вікторія вже працювало понад 160 комуністів і комсомольців. У роки перших: п’ятирічок зростав випуск валової продукції, підвищувалися продуктивність праці та зарплата робітників. Наслідуючи приклад передових колективів Москви, Києва, Харкова, робітники Городка розгорнули масове соціалістичне змагання. У 1931—1933 рр. у нього включилося 447 передових виробничників. Незабаром на цукрозаводі були вже свої ударники, які під гаслом «За ударну працю!» виконували норми виробітку на 110— 125 проц., а Д. Гліс та Н. Зварич — на 150—175 проц. 1934 року стала до ладу діючих хлібопекарня, а в 1937-му — ремонтно-механічна майстерня.
Впровадження у виробництво передових методів праці позитивно вплинуло на збільшення випуску промислової продукції. У 1940 році всі підприємства місцевої промисловості Городка випустили продукції на 8679 тис. карбованців.
Розвивалося і сільське господарство. Керуючись рішеннями партійних з’їздів, радянські і партійні органи Городка розгорнули боротьбу за масову колективізацію селянських господарств. У 1930—1931 рр. б селищі організувалися колгоспи ім. Карла Маркса та ім. Карла Лібкнехта, а в лютому 1933-го — колгосп «Серп і молот».
Вирішальну роль у масовій колективізації та організаційно-господарському зміцненні артілей відіграла Городоцька МТС, створена в 1930 році. Щороку зростала її технічна оснащеність, і на 1 січня 1940 року МТС вже мала 88 тракторів, 15 комбайнів, 8 автомашин і 2 тягачі. Вона обслуговувала 23 колгоспи району.
Ярослав
| #
Цілком комунізоване вкладення історії мого містечка!!! Необхідно редагувати і вписати правду, особливо ХХ століття…
Reply