Хмельниччина у епоху ранніх феодальних відносин. Боротьба з монголо-татарами та польською шляхтою
Вторгнувшись у 1241 році на Правобережну Україну, монголо-татари захопили і спалили міста Полонне, Ізяслав та інші. Наслідки розкопок в с. Городищі Шепетівського району засвідчують трагічну картину загибелі наших далеких предків під час героїчної оборони міста від нападу монголо-татар. Весь край завойовники поділили на округи, на чолі яких стояли отамани, що збирали данину з місцевого населення.
Скориставшись з феодальної роздробленості давньоруських земель і ослабленням їх внаслідок монголо-татарської навали, Литовське князівство у 60-х роках XIV ст. почало прибирати до рук Поділля. У 1362 році великий князь литовський Ольгерд, розбивши на Синіх Водах трьох татарських князів, передав Поділля литовським феодалам Коріатовичам, які, спираючись на місцевих феодалів, розпочали будівництво фортець. Спочатку були укріплені Смотрич, Бакота, Кам’янець, пізніше, як повідомляє літописець, Коріатовичі «всі подільські міста укріпили і заволоділи всією землею Подільською» Кожен селянський двір у Литовському князівстві мусив платити натуральні й грошові податки, які накладалися урядом на волость. В останній чверті XIV ст. населення Кам’янець-Подільської волості платило від кожного лану по 20 широких грошів (за один гріш тоді можна було купити пуд жита).
В першій половині XV ст. покріпачені селяни Волині, до якої входили північні райони сучасної області, щорічно давали від лану по 1—2 відра меду, по колоді вівса або жита, платили від 20 до 30 грошів. Дбаючи про поповнення своєї казни, Коріатовичі всіляко сприяли розвитку ремесла і торгівлі. В 1375 році підписано грамоту краковським купцям на вільну торгівлю з Поділлям, а в 1432 році Кам’янець-Подільський дістає магдебурзьке право. На початку XV ст. оживає торговий шлях із Львова до Чорного моря через Кам’янець-Подільський, який існував ще до монголо-татарської навали.
Багатство Подільської землі не давало спокою польським шляхтичам, які мріяли витиснути литовців і заволодіти краєм «медових і молочних річок». їх зазіхання особливо посилились після Кревської унії (1385 р.). У 1430 році між польськими і литовськими феодалами почалася війна, що важким тягарем лягла на місцеве населення. В 1431 році спалахнуло антифеодальне повстання селян Бакотської волості, яке перекинулося і на Летичівську волость. Повстанці вигнали з Бакотської волості литовських, польських і українських феодалів, відмовилися виконувати повинності і оголосили себе вільними людьми. Здобувши перемогу у війні і придушивши повстання, польські магнати оволоділи західним Поділлям. У 1434 році вони створили воєводство з центром у Кам’янці-Подільському, яке поділялося на три повіти: Кам’янецький, Летичівський і Червоноградський.
З середини XV ст. посилюються татарські напади. Вони супроводжувалися розоренням міст і сіл, масовим винищенням і вивезенням у рабство населення. Під час нападу на Поділля, Волинь і Галичину в 1575 році татари полонили понад 55 тис. чоловік, забрали 150 тис. коней, 500 тис. худоби, 200 тис. овець. Часті напади кримських татар і турків гальмували розвиток продуктивних сил краю. Однак його природні багатства і численні «волі» та «свободи», що їх надавав уряд селянам після кожного татарського набігу, привертали сюди переселенців. Протягом XV—-XVII ст. на Поділлі зросла кількість населення, збільшилось число поселень, а в зв’язку з дальшим процесом відокремлення ремесла від сільського господарства, зміцненням економічних зв’язків зростали й міста. В кінці XV ст. у Кам’янець-Подільському воєводстві було 216 поселень. У другій половині XVI ст.— 650, у т. ч. 66 міст, у 40-х роках XVII ст. вже налічувалося 111 міст.
Протягом XV — XVII ст. на Поділлі зводяться нові і перебудовуються старі оборонні споруди. Більшість подільських міст із замками і «замочками» були не лише містами-фортецями, а й значними торговельно-промисловими центрами.
Дбаючи про збільшення надходжень до казни від ремісничо-торговельної діяльності міст, уряд і магнати з середини XV ст. почали широко надавати їм право на самоврядування.
У XVI—першій половині XVII ст. в подільських містах поширюється цеховий устрій. Ремісники об’єднувалися в цехи, оскільки вони захищали від натиску феодалів та від конкуренції ремісників, що прибували з інших міст. На початку XVII ст. відомості про гончарні цехи зустрічаються в податкових книгах 8 міст; шевські цехи існували у 8 містах, для обробки дерева—в 4 містах. У 9 населених пунктах були відомі кушнірські цехи. В Кам’янці-Подільскому був навіть цех музикантів — виконавців та майстрів музичних інструментів. Місто стало центром ремісничого учнівства. Сюди йшли підлітки не лише з Поділля, а й з інших воєводств.
В XV—XVI ст. у зв’язку з розширенням виробництва зерна на продаж феодали-поміщики почали запроваджувати фільварково-панщинну систему господарства. На земельних угіддях вони вели власне господарство («фільварок» — хутір, ферма), широко використовуючи дарову працю селян-кріпаків. Все це супроводилось масовим загарбанням феодалами селянських земель, збільшенням відробіткової ренти. В кінці XVI — на початку XVII ст. вона становила 2—3 дні на тиждень. Крім того, на селян накладали натуральну і грошову ренти. З розвитком фільваркового господарства поглиблювався процес майнової диференціації селянства. За даними ревізії 1565 року в 49 селах Кам’янецького староства налічувалося 1211 селянських дворів. Тяглих і осілих господарств, які в основному були забезпечені землею, налічувалося 348 (28,7 проц.), урочних або зубожілих — 354 господарства. Переважали «вільні» новоосілі, головним чином — бідна людність. Таких було 453 двори (близько 37 проц.). Якщо додати до цієї групи «слуг», то питома вага збіднілих підніметься до 40 проц. У першій половині XVII ст. на Поділлі було понад 40 проц. селянських господарств, не забезпечених засобами до існування.
Така ж картина щодо диференціації селян постає і за даними інветаря Заславського ключа 1623 року, що охоплював 19 поселень. У цьому ключі селянство складалося з таких груп: дворищні — 252 двори (41,6 проц.), півдворищні — 91 (15 проц.), четвертники — 13 (2,1 проц.), городники — 167 (27,5 проц.), комірники — 83 (13,8 проц.). Бідні селяни, які належали до останніх трьох груп, становили 43,4 проц. 3 розвитком товарного виробництва у фільваркових господарствах зростає кількість підприємств для. переробки сільськогосподарської продукції — зерна на борошно і пиво. Значне місце в цих господарствах займали гуральні, броварні та медоварні. На Поділлі 1569 року, наприклад, налічувалося 119 гуралень, на яких працювало 714 чоловік.
У другій половині XVI ст. значного розвитку досягло виробництво поташу. Це пояснюється великим попитом на поташ на внутрішньому і особливо західноєвропейському ринку. Крім поташу, з Поділля вивозили цінні сорти лісу і лісопродукти: смолу, дьоготь, попіл. Але в розвитку міст Поділля, зокрема міського ремесла, великим гальмом було те, що більшість з них перебувала під необмеженою владою феодалів, які спрямовували економічне життя міста у своїх власних інтересах. Наприкінці XVI ст. в Кам’янецькому, Летичівському і Кременецькому повітах з 48 міст 40 належало феодалам.
Тяжкий гніт доводилось терпіти народним масам. Поміщик мав необмежену владу над підданими. Він міг безкарно вбити або скалічити селянина. За невиконання повинностей селян били, катували, одягали на них кайдани, кидали до в’язниць, заковували в колоди, пекли розжареним залізом. Після Люблінської (1569 р.) і Брестської (1596 р.) уній посилилось ще й релігійне та національне гноблення. Це викликало хвилю народних повстань. Найвизначнішим серед них було селянсько-козацьке повстання під проводом Северина Наливайка в 1594—1596 рр. Селяни і міщани розправлялися з магнатами та шляхтою, оголошували себе вільними, провадили вибори старшин на козацький зразок. Особливо сколихнув народні маси краю успішний початок визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., породженої жорстоким феодально-кріпосницьким і національно-релігійним гнобленням. За допомогою місцевого населення селянсько-козацькі війська Максима Кривоноса 12 липня 1648 року оволоділи фортецею Полонного, протягом 16—18 липня завдали поразки шляхетським загонам під Старокостянтиновом, а 20 липня — під Меджибожем Летичівського повіту. На початку серпня повстанці — місцеві селяни разом з невеликими загонами запорізького війська — визволили від шляхти територію від Ізяслава до Красилова. Особливо енергійно діяли вони в районі Гусятина, Сатанова, а біля Кам’янця-Подільського не було сіл, жителі яких би не брали участі в повстанні. Здобувши 13 вересня 1648 року перемогу над шляхетською армією під Пилявцями, Богдан Хмельницький 16 вересня скликав під Старокостянтиновом козацьку раду, яка прийняла рішення продовжувати боротьбу до повного визволення українського народу від іноземного гніту. У червні 1649 року полк Данила Нечая завдав поразки подільським шляхетським загонам під Меджибожем, а основні сили українського війська — війську Речі Посполитої під Старокостянтиновом.
У квітні 1651 року Богдан Хмельницький послав на Поділля кращі козацькі частини під проводом Д. Лисовця, І. Богуна та І. Богаченка. Під Кам’янцем-Подільським відбулося кілька сутичок з ворожими військами, які завершилися перемогою селянсько-козацьких полків. На початку червня 1652 року українські війська очистили від шляхетських загонів Наддністрянщину, а влітку 1653 — все Поділля. Восени 1653 року військо Богдана Хмельницького оточило під Жванцем польсько-шляхетську армію на чолі з королем Я. Казиміром. Лише зрада кримського хана, який виступав на боці козаків, врятувала польське військо від повного розгрому. Влітку 1655 року Поділля вдруге було очищене від шляхетських загонів російсько-українськими військами, очоленими воєводою В. В. Бутурліним і гетьманом Богданом Хмельницьким.
З розгортанням визвольної війни серед народних мас Поділля ширився рух за возз’єднання з Росією. Однак за Андрусівською угодою (1667 г.) Поділля залишалося за Польщею. Андрусівський договір викликав велике незадоволення серед населення Поділля, бо одвічна його мрія про возз’єднання з Росією лишалася нездійсненною.
У другій половині XVII ст. посилюються напади турецько-татарських орд. У грудні 1666 року татари пограбували райони Ляховець, Полонного, Лабуні і Ме-джибожа. Під час цього нападу ординці захопили в неволю понад 40 тис. чоловік. У серпні 1672 року трьохсоттисячне турецько-татарське військо султана Магомета IV захопило Кам’янець-Подільський, а потім усе Подільське воєводство. Під тиском Росії Туреччина 22 вересня 1699 року підписала Карловицький трактат, за яким повернула Польщі Поділля. 27-річне перебування турків у краї довело його до розорення і спустошення.
Після того, як турки залишили Поділля, знову почалося його заселення, відбудовувалося господарство. Осідало переважно українське населення з території Руського (Галицького) та Волинського воєводств. Польська шляхта, повернувшись у свої спустошені маєтки, змушена була протягом деякого часу надавати населенню пільги. Так, у 1699 році сейм прийняв рішення про звільнення населення Кам’янця-Подільського від поголовного, подимного, чопового, шеляжного та інших податків на 10 років, а на початку XVIII ст. підтвердив привілеї цехів, які діяли тут раніше. Завдяки цьому відродилася діяльність цехів майже в усіх містах Поділля. Багато міст одержало грамоти на організацію 2—3-х ярмарків на рік. Найбільшими центрами внутрішньої торгівлі були Гусятин, Дунаївці, Летичів, Ізяслав, Полонне, а в таких містах, як Кам’янець-Подільський, Сатанів, Старокостянтинів зосереджувалися склади товарів купців багатьох країн Європи і Сходу. Розширилася територія діяльності подільських купців, яких можна було зустріти на ярмарках багатьох міст України.
При перших ознаках відродження економіки краю уряд і магнати знову перейшли в наступ на трудові маси. Сеймик Подільського воєводства 27 березня 1703 року прийняв постанову про скорочення строку пільг селянам на слободах та збільшення повинностей підданим у панських маєтках. Шляхта вимагала від підданих, які прожили рік у цих маєтках, відробляти по одному дню панщини на тиждень, а також платити чинш, десятину й інші здавна існуючі податки. Тяглі повинні були давати також натуральний податок, відбувати гужову та інші повинності.
Крім економічного гноблення, українське населення краю зазнавало важких національно-релігійних утисків. У вересні 1699 року польська королівська комісія, призначена для прийняття Кам’янця-Подільського від турків, наказала на підставі постанови сейму віддати одну церкву уніатам, а всі інші закрити. Православному населенню було заборонено проживати в місті. Наступ католицизму на православну церкву виявлявся також у збільшенні кількості костьолів. Так, якщо в XIV ст. їх на Поділлі було два, в XV ст.— 6, XVI — 7, у XVII — 14, то у XVIII їх було вже 464. У відповідь на жорстоку експлуатацію, переслідування української мови, освіти й культури, насильне ополячення і покатоличення 1702 року піднялась нова хвиля визвольної боротьби проти польсько-шляхетського поневолення, за возз’єднання з Росією. У вересні 1702 року подільська шляхта запросила від польського уряду негайної допомоги військом. Повстання ширилося, охоплюючи все нові райони. З появою на Поділлі козаків Самійла Самуся з місцевих селян і міщан сформувалися загони повстанців, які виганяли з насиджених місць поміщиків, ксьондзів та орендарів. У районі Меджибожа і Сатанова діяло три тисячі народних повстанців.
Їхнє військо, очолене полковником Федором Шпаком, перебувало за три милі від Кам’янця-Подільського.
Польський уряд кинув значні сили проти повстанців. В середині січня 1703 року коронний гетьман Синявський на чолі 15-тисячного війська з 44 гарматами вторгся на Поділля. Повстанські сили не перевищували тут 12 тис. чоловік і були розкидані на великій території Поділля та Брацлавщини. Польське військо, підтримане подільською шляхтою, жорстоко придушило народне повстання. Але й після цього боротьба не припинялася. У 1704 і 1705 роках повстанські загони під керівництвом Федора Шпака і подільського селянина Гната Тригука знову громили шляхту.
18 липня 1705 року сеймик Подільського воєводства прийняв рішення про організацію судів, які мали карати селян, що брали участь у повстанні. Особливу жорстокість проявляв католицький базиліанський орден, з ініціативи якого повстанців засуджували до страти голодною смертю. Місцем тортур став Сатанівський монастир. Чимало жертв базиліанці живцем замурували в підземеллі монастиря.
Незважаючи на криваву розправу польсько-шляхетських властей і католицької церкви, в 1734 році спалахнуло нове селянсько-гайдамацьке повстання. У битвах із шляхетським військом під Кам’янцем, Жванцем, Проскуровим, Меджибожем та іншими містами повстанці здобули чимало перемог. Селянсько-гайдамацьке повстання, що знову спалахнуло в 1750 році, охопило все Поділля. Особливого розмаху цей виступ набув у Летичівському повіті. Гайдамаки захоплювали поміщицькі маєтки, знищували володільницькі документи, вбивали феодалів і орендарів.
Селяни Поділля вели боротьбу з експлуататорами й під час Коліївщини 1768 року, що розгорілася по всій Правобережній Україні.