Хмельницька область на початку капіталістичних відносин
23 квітня 1793 року, після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії, було утворено Ізяславське і Брацлавське намісництва та Кам’янецьку область, а 1 травня 1795 року на цій території утворені Волинська, Брацлавська і Подільська губернії. У 1797—1803 рр. відбулося укрупнення повітів Подільської губернії. В 1804 році у її складі було 12 повітів, з яких Кам’янецький, Летичівський, Проскурівський та Ушицький охоплювали більшу частину території сучасної Хмельницької області.
В кінці XVIII ст. в м. Миньківцях Ушицького повіту виникла перша на Хмельниччині капіталістична суконна мануфактура. У 1816 році суконні мануфактури вже діяли у Сокільці цього ж повіту і Жахлівцях Проскурівського повіту. До 1823 року кількість суконних мануфактур зросла до 16. На дев’яти з них використовувалася праця вільнонайманих робітників, на семи — селян-кріпаків. За неповними даними на всіх суконних мануфактурах працював 501 робітник. У 1845 році 65 суконних фабрик виробили товарів на суму 315,6 тис. крб. У тогочасній промисловості чимале місце займало гуральництво. 74 винокурні заводи, які зосереджувалися у Кам’янецькому і Проскурівському повітах, виготовили горілки і спирту на 250,4 тис. крб. Швидко розвивалося цукроваріння. У 30—40 роках XIX ст. цукрові буряки, за образним висловом сучасників, перетворилися на гальванічні іскри, які оволоділи уявою подільських поміщиків. У 1848—1849 рр. буряками на Поділлі засівалося 4232 десятини, або 15,3 проц. загальної площі посіву в Росії. З 1839 по 1849 рік в межах сучасної Хмельниччини виникло 13 цукроварень. За вартістю валової продукції ця галузь промисловості швидко випередила суконну і винокурну. Серед інших галузей виділялося пивоваріння, обробка шкіри, виготовлення свічок, тютюну, цегли. Виникають металоробні заводи в Славуті, Чижівці, Кропивній, Проскурові, Дунаївцях.
Зростання попиту на мішки, зумовлене розвитком торгівлі зерном, стало поштовхом до поширення серед селян виготовлення рядовини. Тривалий час чимбарство та кушнірство не виходило за межі домашнього ремесла. Лише в 30—40 роках в окремих селах Летичівського, Проскурівського та Ушицького повітів селяни почали виробляти шкіри на продаж. За межі ремісництва почало виходити виготовлення одягу (кожухи, опанчини, взуття). Значного поширення набував деревообробний промисел.
Становище робітників у дореформений період було надзвичайно тяжким. Це був найбільш експлуатований, пригноблений, позбавлений елементарних політичних, а в більшості і людських прав прошарок суспільства. Особливо у важких умовах перебували робітники-кріпаки. Так, у вересні 1848 року робітник Н. Петіон скаржився на майстра Шепетівського цукрового заводу за те, що той завдавав йому та іншим робітникам побої, примушував працювати і в будні, і в неділю, і в свята. Робітники-кріпаки, які працювали в екіпажній майстерні поміщика Андрієвича (с. Пісочне Кам’янецького повіту), в березні 1861 року писали подільському губернатору, що протягом 13 років вони працюють у майстерні свого поміщика, але не одержують за те ніякої винагороди. «Через це,— заявляли вони,— ми не маємо ніяких засобів для прохарчування сімей своїх. Мало того, що поміщик не платить нам жалування, але й не відводить нам ніякої землі для посіву, а жінки наші відробляють панщину на рівні з іншими селянами».
Особливо в поганих умовах перебували робітники, які працювали на цукрових заводах. Тут для зайшлих робітників споруджувались казарми, які нічим не відрізнялися від приміщень для худоби. Нерідко робітникам доводилося жити в тих самих задушних і затхлих приміщеннях, де працювали протягом дня.
В усіх містах і містечках збільшується число крамниць, проводяться щонедільні торги, ярмарки. В 1817 році на Поділля припадало 10,6 проц. всіх ярмарків, які відбувалися на Україні. Найбільші ярмарки збиралися в Старокостянтинові і Ярмолинцях. З 1808 до 1825 року купецький капітал зріс з 200 тис. до 432 тис. крб. Пристосовуючись до потреб ринку, поміщицькі господарства збільшували виробництво товарного хліба, особливо пшениці. В кінці 40-х років подільські поміщики засівали пшеницею 2/3 площі полів, що відводилися під озимі. В 1840 році лише до Одеського порту з Подільської губернії вивезено 1/2 млн. четвертей хліба, головним чином пшениці. В гонитві за прибутками поміщики під різними приводами позбавляли селян їх наділів. У зв’язку з цим збільшувалася кількість безземельних і розорених селян, які переводились на місячину — постійну панщину з видачею голодного місячного утримання натурою.
В Подільській губернії була найвищою на Україні питома вага кріпацького населення — воно становило 59,5 проц. Поміщики вважали селян-кріпаків своєю власністю, майном. Продаж та обмін кріпаків на речі і тварини, програвання в карти, заставлення під позику було звичайним явищем. Панщина доходила до 6 днів на тиждень. Крім того, селяни відбували різні повинності без зарахування в дні панщини: вартування, ремонт будівель, прядіння ниток, біління полотна тощо. Відбуваючи тяжку панщину, селяни змушені були платити поміщикові ще й різноманітні натуральні та грошові данини: десяту вівцю від приплоду, десяту частину зібраного меду, по дві—три курки, податок за худобу, який весь час збільшувався.
Щоб убити в селян будь-яке прагнення до волі і примусити більше працювати на панщині, поміщики застосовували різки, канчуки, колоди, рогатки й кайдани. Вони цькували кріпаків хортами, тримали в смердючих приміщеннях, обливали на морозі водою, морили голодом. Селяни Бахтинського староства Ушицького повіту подали в Подільське губернське правління скаргу на поміщика Чайковського, який жорстоко експлуатував, знущався з них. Впевнений у безкарності, знахабнілий кріпосник продав на ярмарку в Старій Ушиці дітей тих селян, які підписали скаргу чи були громадськими уповноваженими. Поміщиця Стецька того ж повіту за незначну провину піддала свою покоївку страшним тортурам. У кімнаті катувань, яку вона влаштувала, дівчину ставили босими ногами на розпечену сковороду, били, рвали тіло розжареними щипцями. Під час цих катувань дівчина померла. Жінки й дівчата були жертвами розпусти поміщиків. Так, у Лабунській волості пани після полювання влаштовували п’яні оргії, на які силоміць затягували селянських дівчат.
Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство зумовлювало класове розшарування селянства. На Поділлі в зв’язку з гострим малоземеллям і зубожінням селян це виявлялося різкіше і виразніше. У 40-х роках XIX ст. поміщики краю тримали в своїх руках три чверті всієї землі, причому, частка орної землі була ще більшою.
Не внесла істотних змін у становище селян й інвентарна реформа (інвентарі — описи маєтків), проведена царським урядом у 1847—1848 рр. Царат мав на меті послабити причини селянських рухів, що наростали, створити в особі місцевих селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху. Відповідно до інвентарних правил за селянами закріплювалася земля, що була в їх користуванні, визначався розмір повинностей, скасовувались натуральні данини. Але за виконанням інвентарних правил не було встановлено контролю, і поміщики робили все на свій розсуд. Юридично панщина була зменшена до 2—3 днів на тиждень, але фактично селян примушували відбувати панщину, як і раніше, до 6 днів на тиждень. Обезземелювання селян продовжувалось і після інвентарної реформи. Протягом 1848—1860 рр. площа селянських наділів на Поділлі скоротилася на 17,2 проц., у 867 з 1122 маєтків поміщики частково або повністю замінили ті наділи на гірші. Поглиблювалась майнова нерівність селянства. По 311 маєтках Поділля кількість тяглих господарств зменшилась на 40,1 проц., піших — зросла на 23,6, городників — на 39,2 проц.. Крім поміщиків, безземельних і малоземельних селян визискували сільські багатії, які широко використовували найману працю.
Розклад і криза феодально-кріпосницької системи, яка супроводжувалася посиленням експлуатації селян і зростанням злиднів на селі, загострювали класові суперечності, спричинювали наростання антикріпосницького руху. Найбільш яскравим виявом класової боротьби на Поділлі був рух селян, зв’язаний з іменем Устима Кармалюка, видатного керівника цього руху, колишнього кріпака. Центром боротьби стала територія сучасної Хмельницької області і передусім Летичівський повіт. Рух тривав з 1813 по 1835 рік, у ньому взяло участь близько 20 тис. селян, які вчинили понад 1000 нападів на поміщиків, куркулів, шинкарів і царських урядовців.
Чималий вплив на посилення «вільнодумства» на Поділлі в дореформений період мало перебування у військових частинах, які дислокувалися на Волині й Поділлі, учасників декабристських організацій. У 1823 році в Старокостянтинові виникла група, а в 1825 році в Красилові — управа «Товариства об’єднаних слов’ян». До того осередки таємних революційних організацій вже існували в Ярмолинцях і Кам’янці-Подільському. їх створив відомий поет-декабрист В. Ф. Раєвський.