Білогородка, Ізяславський район, Хмельницька область
Білогородка — село, розташоване на річці Видаві, притоці Горині, за 23 км від районного центру і за 2,5 км від залізничної станції Білогородка. Населення — 3297 чоловік. Сільській Раді підпорядковане село Рокитне.
Людські поселення на території сучасної Білогородки існували здавна. В урочищі Липнику, розташованому на захід від села, виявлено знаряддя праці доби неоліту. На території села знайдено скарб з 52 римських монет II ст. до н. е. Рештки давньоруського городища свідчать про заселення цієї місцевості в часи Київської Русі.
Перша згадка про Білогородку в історичних документах датується 1450 роком у зв’язку з намаганням княгині Острозької захопити і приєднати до своїх білогородських володінь села Корницю і Шевелів. Грамотою за 1508 рік польський король Сигізмунд І підтвердив належність поселення князеві Івану Заславському. Як свідчить опис Кременецького замку, в 1545 році двір володаря Білогородки було обнесено дерев’яними зрубами.
Основну масу населення Білогородки в XVI ст. становили тяглі й напівтяглі селяни. Перебуваючи в економічній залежності від місцевих магнатів — князів Заславських, вони виконували велику кількість повинностей. Переважала продуктова рента. Крім подимного—державного податку, селяни сплачували на користь замку поляхівщину (податок з ріллі) — чотири третинники (1 третинник — близько 12 пудів) пшениці, 19 — вівса, 2 курей, 20 яєць; стацію (на утримання двору, урядовців тощо) — 3 третинники вівса, півтретинника жита, 2 курей, м’ясо, сир і хліб у встановленому розмірі, 2 підводи сіна і 10 жмень прядива з диму; пушкарівщину (на оборону замку). Існував і податок з худоби — селяни мусили сплачувати баранячу, вепрову і бджільницьку данини. Широко використовувалася праця селян на будівництві і розширенні Ізяславського, Кременецького і Білогородського замків, їх змушували ламати камінь, насипати земляні вали, возити ліс, будувати укріплення.
Щоб привабити нових поселенців, феодали надавали їм пільги, наполовину звільняючи від повинностей. Але й після цього умови життя і праці залишалися тяжкими. Селяни Іван та Гришко з села Ноздриш (з-під Овруча) 1587 року залишили рідну домівку, пробуючи поселитися у Білогородці, але повернулися назад «для тое причины, же не мели ся есьмо чим живити, кгды же там на нас была тяжкая работа, бо там плугами робят, а нас два не мели статку, чем би ся мели поживити».
Білогородку та її околиці не раз спустошували кримські татари. Терпіли жителі села і від набігів сусідніх феодалів. Так, 10 січня 1545 року польський король вимагав від Беати Острозької відшкодувати збитки Кузьмі Заславському, бо численний військовий загін княгині вчинив напади на кілька його маєтків, у т. ч. на Білогородський замок, пограбувавши і спустошивши їх. У 1618 році Білогородка була знищена татарами, але жителі повернулися на згарище й відбудували село — вже 1629 року білогородці сплачували подимний податок із 119 димів. Село у складі Заславської волості входило до Кременецького повіту Волинського воєводства.
Феодально-кріпосницький гніт, насильницьке запровадження унії, національні утиски викликали обурення, спричинилися до активної боротьби селянства. В період визвольної війни 1648—1654 рр. жителі Білогородки поповнювали лави селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького, виступали проти панування Заславських. В ході боротьби шляхетські загони вщент зруйнували Білогородку — 1650 року тут налічувалося 12 димів, 1651 — лише 4 дими. Німими пам’ятками історичних подій тих часів є т. зв. козацька могила поблизу села — колишній сторожовий пункт, і залишки замку феодалів.
Наприкінці XVII ст. працею селян Білогородка знову відродилася. Тоді поселенню, що вже вважалося містечком, було надано деякі пільги. З початку XVIII ст. Білогородка, що входила вже до Заславського повіту, належала Сангушкам. Тут проживало 3356 чоловік, налічувалося кілька десятків дворів ремісників, торговців і польських шляхтичів, 392 селянські господарства. Посилення феодально-кріпосницького гніту в той час пов’язано з розвитком фільваркового господарства. Намагаючись виробити якнайбільше хліба на продаж, власники 2 білогородських фільварків позбавляли селян пільг, зганяли з кращих земель, зменшуючи їхні наділи. Селяни відробляли триденну панщину, виконували шарваркові повинності тощо. В містечку працювали винокурний і шкіряний заводи, відбувалося кілька ярмарків і торгів на рік.
Сучасників вражала безтурботність і недбалість Сангушків у веденні сільського господарства. Більшу частину великих володінь віддавали в посесійне користування на різні строки. Посесори й економи, щоб наживитися, посилювали експлуатацію селян, збільшували панщину. Кращі землі князь і орендарі залишали під свої посіви. Після спорудження у першій половині XIX ст. гуральні значна частина зерна використовувалася для виробництва горілки. Господарства селян занепадали.
Після реформи 1861 року селяни викупили 1866 десятин землі. 128 селянських господарств були чиншовиками. Сангушкам належали кращі землі — всього понад 930 десятин, місця рибної ловлі на Горині і кілька млинів. 1872 року збудовано цегельню.
В пореформений період далі відбувалося здрібнення селянських земельних наділів, зростання кількості бідняцьких, безкінних господарств. Доведені до відчаю, селяни Білогородки взяли активну участь у заворушенні 1898 року, вимагаючи переселення на землі Сибіру й Далекого Сходу за рахунок казни. Тільки втручання поліції поклало край переселенському рухові. Селянська боротьба посилилася з весни 1905 року, коли біднота поставила вимогу перед адміністрацією маєтку збільшити оплату праці на бурякових плантаціях. Остання не поступилася, тоді наприкінці травня селяни організували страйк. Наймити сусідніх сіл, яких управитель маєтку взяв на роботу, підтримали страйкуючих, відмовившись працювати. Поліція заарештувала 12 білогородських селян. Як зазначалося в жандармських донесеннях, біднота Білогородки була ініціатором виступу сусідніх сіл Поляхова, Христівки та інших. Арешти не припинили боротьби білогородських селян. У ніч на 30 серпня 1905 року сталася сутичка селян з помічником управителя фільварку Вольським, внаслідок чого один селянин був поранений. Вранці наступного дня прибула поліція і заарештувала групу селян — організаторів виступу.
Столипінська аграрна реформа сприяла поглибленню розшарування селян. Про дальший процес їх обезземелення свідчать дані подвірного перепису 1910 року. Із 873 господарств 173 мали менше однієї десятини землі, 87 — від 1 до 3 десятин. В 310 дворах не було корів, 434 господарства лишалися безкінними. Водночас формувалася куркульська верхівка, яка зосереджувала в своїх руках значні земельні масиви. 30 господарств Білогородки мали від 9 до 30 десятин землі. Типовим представником цієї категорії селян можна назвати старосту Ілька Сапугу, котрий мав 20 десятин землі, дві пари коней, табун корів і овець, широко використовував працю наймитів.
Бідноті доводилося залишати Білогородку і вирушати в пошуках шматка хліба й роботи до інших районів Росії та за кордон. В березні 1910 року ходаки з Білогородки домагалися в Тобольській губернії виділення ділянок землі для 61 господаря. До Тургайського краю переїхало 46 жителів села. У Кустанайському краї переселенцям з Білогородки було виділено 21 ділянку землі. В 1910 році з містечка за кордон виїхало 60 чоловік з 53 сімей. Чимало з них після блукань і марних сподівань знову повернулися додому такими ж бідняками. Властива багатьом доля В. В. Якобчука, який виїхав до Америки. Працюючи в Чікаго на залізниці, бойні, фабриці головних уборів, він пересвідчився, що й там робочі люди зазнають страшенної експлуатації. В 1913 році В. В. Якобчук повернувся на батьківщину.
Після реформи 1861 року Білогородка стала волосним центром Ізяславського повіту. З 1880 року тут працювала лікарня; згодом утворено лікарняну дільницю, яка в 1904 році обслуговувала 72 населені пункти з 63 тис. жителів. Діяли аптека, ветеринарна фельдшерська дільниця. У 1866 році відкрилось однокласне початкове народне училище, в якому навчалося 168 учнів, у т. ч. 22 дівчинки.
Під час першої світової війни містечко знаходилося у тилу військ Південно-Західного фронту. У вересні 1917 року солдати гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого у Білогородці, разом з селянами реквізували маєток Сангушка, почався поділ землі.
Радянська влада в Білогородці проголошена у листопаді 1917 року. Трудящі містечка і навколишніх сіл створили волосний революційний комітет. Першим кроком ревкому в соціалістичному будівництві було виділення землі для радянського культурного господарства в одному з фільварків Білогородки. У лютому 1918 року мирне радянське будівництво перервали австро-німецькі інтервенти. В містечку розпоряджався німецький комендант і гайдамацький каральний загін, які ліквідували радгосп і жорстоко розправлялися з прихильниками Радянської влади.
Більшовицький ревком у підпіллі готував повстання проти окупантів і гетьманщини. Виступ розпочався у грудні 1918 року. Трудящі визволили Білогородку і прийшли на допомогу жителям Ізяслава, але успіхом повстання скористалися петлюрівці, які вчинили жорстоку розправу над тими, хто йшов під червоним прапором. Члени ревкому, знову перейшовши у підпілля, готували трудящих до збройної боротьби проти петлюрівців.
Навесні 1919 року через територію повіту пройшли рейдом червоні кіннотники. Дізнавшись про визволення Ізяслава, білогородська біднота у квітні організувала червоноармійцям урочисту зустріч, направивши з привітанням до Ізяслава спеціальну делегацію, очолювану колишнім членом ревкому В. В. Якобчуком.
Відновили роботу волосний і сільський ревкоми. В містечку було запроваджено продрозверстку. Білогородський волревком, спираючись на бідноту, взяв на облік хлібні запаси, насамперед у куркульських господарствах. Багато хліба через повітовий продовольчий комітет надійшло до фонду Червоної Армії. Для потреб армії здано також 92 пуди овечої шерсті. 15 травня 1919 року відбулися збори представників 11 сіл волості. Було обрано волосну Раду селянських депутатів та ухвалено створити загони для боротьби проти петлюрівських банд.
Влітку 1919 року розгорнувся новий наступ петлюрівських військ. Члени білогородського ревкому, створеного у зв’язку з наближенням фронту, і добровольці влилися до загонів Червоної Армії. Багато з них захищали Білогородку на бронепоїзді «Комуніст». Під час боїв Білогородка кілька разів переходила з рук у руки, але під тиском переважаючих сил ворога захисники містечка відступили на схід. А в листопаді містечко захопили польські інтервенти, які відновили _ дореволюційні порядки, встановили жорстокий окупаційний режим, примусили населення сплатити контрибуцію, розправлялися з тими, хто співчував Радянській владі. Куркулі видали польській охранці члена ревкому В. В. Якобчука, який зазнав жорстоких катувань.
Білогородку визволили 6 липня 1920 року червоноармійські частини 135-ї бригади 45-ї Волинської стрілецької дивізії. Наприкінці вересня 1920 року польські інтервенти знову захопили містечко. Окупанти пограбували і вивезли до Польщі 1200 пудів сіна, забрали 32 коней, 21 корову, 48 свиней, 163 вівці, 432 штуки домашньої птиці, 14 возів та багато іншого. Після їх відступу в Білогородці залишилися петлюрівці. Остаточно її визволено 29 листопада 1920 року частинами 131-ї бригади 44-ї радянської дивізії.
Незабаром після визволення, у грудні 1920 року, організовано волосний ревком, якого очолив В. М. Балан, утворено ревкоми в усіх 3 частинах Білогородки. 7 квітня 1921 року пройшли перші вибори до Рад у Воскресенській і Троїцькій частинах села. 10 квітня відбувся з’їзд представників сільських Рад Білогірської волості, на якому обрали Білогородський волосний виконавчий комітет. У жовтні створено волосний партійний осередок. У лютому 1923 року в ньому налічувалося 20 членів, 5 кандидатів у члени партії. З 1921 року діяв і комсомольський осередок.
Місцеві органи Радянської влади керували відбудовою народного господарства, здійснювали контроль за діяльністю торговельних і промислових підприємств, налагодили роботу поштово-телеграфної контори, вжили заходів щодо охорони телеграфних ліній, відбудови мостів. Було проведено землевпорядкування. 1921 року із загальної кількості 930 десятин колишньої фільваркової землі 350 десятин виділено для зрівняльного розподілу серед безземельних і малоземельних селян. Решту землі одержали радгосп, державні установи, лікарні, школи.
Зростала політична свідомість трудящих Білогородки. У селі з успіхом проходили тижні Червоної казарми й захисту дітей, місячники Червоної Армії, допомоги безпритульним дітям тощо. В голодний 1921 рік білогородці надали притулок 50 дітям з голодуючих губерній Поволжя, збирали для них продукти, одяг, полотно, вилучали церковні цінності. Працівники білогородських установ відрахували у фонд допомоги трудящим Поволжя місячну зарплату і пайок, волосний відділ народної освіти — 219 900 крб., актори місцевого театру із збору за вистави за період з серпня по грудень 1921 року — 714 215 крб. З ініціативи волревкому проведено збирання коштів та речей для робітників Донбасу.
Значну роль у господарському будівництві відіграли комітети незаможних селян Троїцької і Вознесенської частин Білогородки. Створені в квітні 1921 року, вони разом з волвиконкомом і Радами активно захищали інтереси бідніших селян: вели боротьбу зі спекуляцією, слідкували за умовами найму батраків, стягували продподаток, допомагали бідняцьким господарствам і сім’ям червоноармійців, керували посівною кампанією, ліквідацією неписьменності. Учасники безпартійної селянської конференції у лютому 1923 року надіслали вітальну телеграму В. Т. Леніну, в якій запевнили вождя, що незаможники всі як один готові захищати й підтримувати владу Рад. Особливо велика роль комнезаму в справі колективізації селянських господарств. КНС об’єднував 131 бідняка і 52 середняки. Довгий час його очолював комуніст В. В. Якобчук.
З весни 1923 року, після нового адміністративно-територіального поділу, ліквідовано Білогородську волость. Відповідно до цього здійснено перебудову місцевих органів Радянської влади. Активізувалася діяльність сільської Ради та її комісій — земельної, фінансово-бюджетної, культосвітньої та санітарно-благоустрійної. На її засіданнях заслуховувалися звіти про діяльність кооперації, медичної амбулаторії, лісництва, товариства взаємодопомоги, аптеки, пожежної дружини, сельбуду, комнезаму, пошти. Вирішувалися питання боротьби проти бандитизму; землекористування, кооперування, навчання дітей 8—10 років, приділялася увага охороні лісу, стану доріг і містків та їх ремонту, санітарному стану села, посадці дерев на вулицях, збору сільськогосподарського податку і внесків по страхуванню.
Глибокі соціальні зміни сталися в житті села. У 20-х роках тут налічувалося понад 900 одноосібних селянських господарств, з них бідняцьких — близько 200. Норма наділу на їдця становила 0,8 га. Хоч бідняцьким господарствам надавався ряд пільг, зокрема, їх звільняли від податків, становище цих селян залишалося нелегким, насамперед через погану забезпеченість тяглом. Працювали споживча кооперація, сільськогосподарське кредитне товариство «Заповіт Ілліча», що виникло у квітні 1924 року. Кредитне товариство організувало постачання селян сільськогосподарським інвентарем. Сільське товариство взаємодопомоги (створене в лютому 1923 року) об’єднувало 72 бідняцькі і 40 середняцьких господарств, мало 10 десятин землі та січкарню. Товариство подавало допомогу господарствам незаможних селян, виділяло певні суми на кооперування, культурно-освітні потреби.
Значна роль у пропаганді нових, соціалістичних методів господарювання належала культгоспу. Господарство мало 66 десятин землі, 6 плугів, 12 борін, 2 сівалки. 1925 року в селі виник невеликий колгосп «Перший Білогородський», якого очолив Т. Михільчук. Члени артілі працювали злагоджено й успішно. У лютому 1927 року з ініціативи комуністів і комнезамівців у селі створено новий колгосп «Другий Білогородський». Він об’єднав 18 господарств з кількістю землі 26,6 десятини. 1928 року члени обох колгоспів об’єдналися в артіль ім. Ворошилова.