Ізяслав, Ізяславський район, Хмельницька область
Ізяслав — місто районного підпорядкування, розташоване на річці Горині (притока Прип’яті), яка поділяє його на дві частини — Старе місто і Нове місто. Залізнична станція. Відстань до обласного центру 146 км. Населення — 14.7 тис. чоловік.
Ізяслав — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення 80 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 65,3 тис., міського — 14,7 тис.). У районі 94 населені пункти, підпорядковані міській та 28 сільським Радам; 36 колгоспів, за якими закріплено 76.8 тис. га земельних угідь, у т. ч. 63,1 тис. га орної землі; 17 промислових підприємств, 3 будівельні організації; 9 лікарень, 52 медичні пункти, 18 пологових будинків; 91 школа, 73 будинки культури та клуби, 58 бібліотек.
Людські поселення на території сучасного Ізяслава існували вже в сиву давнину. Під час розкопок на околицях міста виявлено кремневі шліфовані сокири та інші знаряддя праці доби неоліту. Поблизу Ізяслава, в урочищі Остроні, наприкінці XIX ст. розкопано давньоруський могильник, на території міста знайдено знаряддя праці ремісників, вироби з каменю, скла, заліза, а також писала (приладдя для письма) часів Київської Русі.
Але щодо часу виникнення самого Ізяслава серед учених є розходження. Частина істориків вважає, що становлення міста зв’язане з діяльністю князя Володимира, коли той, виділяючи наприкінці X століття у володіння своєму синові Ізяславові одне з найбільших тогочасних слов’янських поселень на річці Горині, зробив його центром уділу, найменувавши Ізяславлем, тобто належним Ізяславові.
Радянський археолог М. К. Каргер стверджує, що Ізяслав засновано князем Ізяславом Мстиславовичем десь у другій половині XII ст. по течії річки Гуски, поблизу теперішнього селища Городища (Шепетівський район). 1241 року татари зруйнували це поселення, яке так і не відбудувалося. На думку М. К. Каргера, новий населений пункт виник наприкінці XIII ст. уже на річці Горині. В різні часи документи фіксують дещо відмінні назви його: Ізяславль (XIII ст.), Заслав, Заславль, Ізяслав (XIV — XX століття).
Наприкінці XIII ст. місто входило до складу Галицько — Волинського князівства. У XIV ст. Ізяслав став володінням князів Острозьких, права яких на місто підтверджено грамотою короля польського Владислава Ягайла і великого князя литовського Вітовта. 1466 року на березі Горині князі Заславські (гілка родини Острозьких) розпочали будівництво замку, широко використовуючи працю трудового населення міста й околиць. Навколо замку спорудили вали та інші укріплення (залишки їх збереглися дотепер). Ізяслав перетворювався на типове феодальне місто, населення якого виконувало численні повинності, зокрема, передбачені «Уставою на волоки».
XV—XVI ст. були тривожними і неспокійними для міста. Через кожні 10—20 років на Волинь нападали татари. Зафіксовано напади татар на Ізяслав у 1491 році, бої під стінами міста між польським військом й татарами у 1534 та 1577 роках. Великі спустошення вчинили вони в околицях Ізяслава 1618 року.
Феодально-кріпосницький гніт доповнювався релігійними та національними утисками, які посилилися після прийняття Брестської церковної унії (1596 рік). На той час в Ізяславі споруджено костьол та монастир бернардинців (ці будівлі збереглися до наших днів). Заславські, типові українські феодали-ренегати, стали ревними провідниками політики полонізації, покатоличення українського населення. Один з них ще 1594 року прийняв католицьку віру. Високі мури Ізяславського замку були німими свідками частих наїздів загонів Заславських на господарства сусідніх феодалів. Найбільше від цього страждали селяни. Так, у липні 1641 року князівський загін пограбував села Бронне, Горлівку, Полани. Панські посіпаки завдали жителям великої шкоди — винищили медові борті, навмисне повитоптували кіньми посіви.
У XVII ст. Ізяслав перетворився на значний господарський і торговельний центр півдня Волині. 1629 року в місті налічувалося 875 димів, 4—4,5 тис. мешканців — значно більше, ніж у сусідніх містах. У відомостях про сплату податків зареєстровано 7 перекупників та 83 ремісники (шевці, ковалі, теслярі, бондарі, кушніри та ін.). Це неповні дані, але вони дають уявлення про розвиток ремесла в Ізяславі. В переважній більшості ремісники були українцями. У місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки. В 1622 році лише в Новому місті налічувалося 18 «димів шинкових», де продавалися горілка й пиво місцевого виробництва. Але більшість населення Ізяслава становили феодально залежні селяни. Основною галуззю економіки міста було сільське господарство.
Події визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. в Ізяславі стали виразним виявом класової боротьби селян і ремісників проти феодального гноблення. У 1648 році війська Богдана Хмельницького, спираючись на допомогу населення міста і сусідніх сіл, взяли Ізяславський замок. В наступні роки Ізяслав та його околиці стали ареною жорстокої збройної боротьби між повсталим народом та польськими феодалами. Більшість будівель міщан і селян Ізяслава було спалено. 1652 року спалахнула епідемія чуми. Місто зазнало багато горя. Кількість населення різко зменшилася. 1650 року в місті налічувалося 301, а 1653 — лише 45 димів. Після закінчення визвольної війни обставини в Ізяславі та його околицях, що, як і вся Волинь, залишилися у складі Речі Посполитої, виявилися досить складними. Частина населення, рятуючись від утисків князів Заславських, а з 1673 року — Сангушків, тікала в інші райони. Кінець XVII ст.— це час майже постійних наскоків кримських татар на південь Волині. Особливо великих спустошень завдали їх орди в 1684, 1690, 1698 роках. Коли почалася Північна війна (1700—1721 рр.), в Ізяславі неодноразово зупинялися війська воюючих сторін. Постої розоряли міщан і селян. Феодальні утиски, погіршення становища трудового населення призвели до значного поширення на півдні Волині повстання під проводом Палія та Самуся. Взимку 1702—1703 рр. воно перекинулося і на володіння Сангушків. У 1712 році відбувся новий спалах антифеодальної боротьби на Волині. Коронний гетьман Адам Синявський відзначав, що в районі Острозької ординації діють «свавільні» загони.
Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту відбулося у 30-х роках XVIII ст. Практично селяни Ізяслава, як і всієї Волині, відбували триденну панщину, виконували чимало додаткових повинностей. Кріпосництво сковувало й розвиток ремесла. Незважаючи на те, що Ізяславу 1754 року грамотою короля Августа III було надано магдебурзьке право, ремесло занепадало і на кінець століття ледь жевріло. Свідченням деградації міста в господарському відношенні є дані перепису 1797 року: тут налічувалося 4566 мешканців,— загалом така ж кількість, як і на початку XVII ст. Але кількість ремісників була меншою порівняно з 1629 роком: ковалів — 11, чинбарів — 3, винокурів — 27, мельників — 4.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської держави протягом 1793—1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, 1796—1797 рр. — центром повіту Волинського намісництва, пізніше — тієї ж губернії. В Ізяславі перебували повітові установи, чималий штат чиновників, розміщувалися гарнізони російських військ: на початку XIX ст.— Новгородський та Малоросійський гренадерський полки 1-ої армії, що її очолював М. І. Кутузов, у 1812 — частини армії генерала Тормасова.
У першій половині XIX ст. Ізяслав залишався невеликим містечком з дрібними торгівлею і ремеслом, хоч певні зміни в житті його безумовно сталися. Є, зокрема, дані про те, що 1823 року тут працювала суконна мануфактура з 28 робітниками. Та вже у матеріалах перепису 1848 року це підприємство не згадується. Діяла також тютюнова фабрика. 1861 року тут працювало 10 дрібних підприємств (майстерень) з 351 робітником. В Ізяславі відбувалися щотижневі торги, 6 річних ярмарків, було близько 200 різного роду торговельних закладів. На 1848—1849 рр. у містечку налічувалося 9425 жителів, у т. ч. міщан і посадських — 6248, селян — 2156 (з них поміщицьких — 1669), дворян — 376, купців — 222, військовослужбовців і відставників — 221, чиновників — 151, духовенства — 51 чоловік.
Після реформи 1861 року у володінні Сангушків залишалося понад 60 тис. десятин землі, в т. ч. майже 40 тис. десятин лісу. Це було найбільше поміщицьке володіння у повіті і одне з найбільших у губернії. А селянським господарствам, згідно з уставними грамотами, передавалося лише 2220 десятин землі. Порівняно із загальногубернською середньою нормою селяни Ізяслава мали менші наділи. Адміністрація маєтків чинила всілякі утиски населенню. Селяни скаржилися, «що службовці князя Сангушка позахоплювали геть усі клаптики землі, порізали всюди канави, обмежили прогони, проходи, водопої іт. п. Випасів та палива за плату їм не дають, а якщо спіймають худобу на поміщицькій землі, то гроші з них беруть немилосердно. Якщо піймають жінку в лісі з травою, то майже догола її роздягають. Бували випадки, що й в мурашник садовили… голою, а ту, що з дровами, обливали гасом і підпалювали, щоб на плечах горіли ці дрова… Куди б вони не звертались, ніде на їх скарги і прохання ніхто не дивиться, а якщо поступала скарга від поміщика, то вона розглядалась на шкоду і тяжку кару селянам».
Післяреформені роки відзначаються дальшим класовим розшаруванням селянства. Згідно з матеріалами подвірного перепису 1910 року сільським господарством в Ізяславі займалося 410 дворів, з них безземельних налічувалося 109. Серед решти господарств 1,4 тис. десятин придатної землі розподілялося таким чином: 119 господарств володіли наділом менше однієї десятини, 24 двори — 1—4 десятинами, 49 дворів — 4—6 десятинами, 54 господарства — 6—9 десятинами, 45 господарств — 9— 15 десятинами і 11 дворів— 15—25 десятинами землі. На цю кількість дворів припадало 90 залізних плугів з дерев’яними частинами, 112 сох, 283 борони, 45 віялок; жаток і молотарок зовсім не було. Значна частина селянської бідноти містечка, щоб звести кінці з кінцями, щовесни йшла на заробітки до Бессарабської та Херсонської губерній, до великих промислових центрів або ж наймалася до місцевих куркулів (Гренів, Кудріїв та інших).
Повільно розвивалася промисловість Ізяслава. На початку XX ст. тут діяли лише 2 невеликі підприємства — чавуноливарний завод і механічний завод Вірш-мана (закритий напередодні першої світової війни). На цих заводах працювало 24 робітники. В місті також було 5 ремісничих майстерень та 190 ремісників-одинаків. Три водяні млини належали Сангушкам. 1913 року через Ізяслав прокладено залізничну колію, збудовано залізничну станцію.
Початок XX ст. ознаменувався посиленням боротьби селян міста й околиць проти поміщицького гніту. Наймити ізяславських економій вели боротьбу за підвищення оплати праці. Селяни добивалися права користуватися лісами за плату. В повіті відбувалися масові порубки поміщицьких лісів.
Гарячий відгук знайшли в Ізяславі та околицях події першої російської революції 1905—1907 рр. Настав час нагадати Сангушкам і про мурашники, і про спалений на спинах хмиз, і про канави. 15 травня 1905 року до міста прибув великий натовп мешканців села Путринців і став вимагати звільнення 10 заарештованих односельців. При підтримці трудящих Ізяслава вони добилися того, що поліція виконала цю вимогу. Та виступ не закінчився. Незабаром виступили селяни Білогородки, Семе-нівки, Чижівки, до них приєдналися селяни Клембівки й Ізяслава. Основна вимога селян — підвищення оплати праці на обробітку цукрових буряків — була задоволена, але поміщики одночасно звернулися за військовою допомогою. На світанку 18 травня до Ізяслава прибули 3 кавалерійські ескадрони солдатів, і виступ було придушено.
Нова хвиля селянських заворушень в Ізяславі та його околицях пройшла в жовтні—листопаді 1905 року. Селяни вчинили масові порубки в лісах князя Сангушка. В 1906 році на околицях Ізяслава робітники та ремісники міста відзначили день міжнародної солідарності трудящих — Перше травня.
Ізяслав за своїм культурним і побутовим рівнем був провінціальним містечком, відсталим навіть порівняно з іншими містами Волині. Ось як описувала Ізяслав одна з тогочасних газет: «Центр міста — т. зв. Старе місто — найбрудніша частина його: небрукована, немає ніяких тротуарів; освітлення таке, що об ліхтарний стовп можна голову розбити. У торгівлі застій, більш-менш пристойних крамниць всього 2—3. Містечко дуже бідне, засоби й прибутки його настільки обмежені, що на них мало що можна зробити для благоустрою…»1. Лише центральні вулиці освітлювалися кількома гасовими ліхтарями. На початку XX ст. місто обслуговували 15 візників. Працювали повітова лікарня, практикувало кілька приватних лікарів.
1869 року відкрито міське двокласне училище, початкову школу, десь через тридцять років — жіноче вище початкове і однокласне початкове училища. В усіх цих закладах перед першою світовою війною навчалося 450 учнів, працювало близько 20 учителів. Середнього навчального закладу до революції в місті так і не відкрили.
Під час першої світової війни Ізяслав опинився у районі дій Південно-Західного фронту. Тут перебували штаби військових з’єднань, польові госпіталі тощо. Провадилися безперервні мобілізації населення на тилові роботи.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції Тимчасовий уряд призначив для міста свого повітового комісара. Водночас у військових частинах, розквартированих в Ізяслав і, виникли солдатські комітети. Уже в квітні 1917 року трудящі міста, спираючись на допомогу солдатів, усунули представника Тимчасового уряду, а обрали повітовим комісаром відомого в Ізяславі своїми демократичними настроями лікаря Курбатова. Наприкінці літа революційна боротьба в районі Ізяслава, як і по всій країні, посилилася. Для її придушення на початку серпня до міста прибула сотня 91-го Донського (козачого) полку. Військам дозволялося діяти навіть силою зброї. Та задушити революційний рух не вдалося: корніловщина зазнала краху. Солдати гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в Ізяславі, активно підтримували боротьбу селян повіту.
У вересні-листопаді 1917 року вони разом із селянами міста, а також Білогородки, Клембівки й інших сусідніх сіл приступили до реквізиції маєтків, розподілу поміщицької землі.
Звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді долетіла до Ізяслава на початку листопада. З допомогою солдатів гарнізону в місті було створено військово-революційний комітет на чолі з солдатом Глєбовим. Ревком активно включився у розподіл поміщицьких земель серед безземельного і малоземельного селянства повіту. В грудні 1917 року відбулося організаційне оформлення Ізяслав-ського більшовицького осередку. До нього входили: Бойко, Борисюк, Вільчанський, Книжник, Максимов, Шевчук та інші. Та вже наприкінці лютого 1918 року місто окупували австро-німецькі війська, яким допомагали ставленики Центральної ради, потім гетьманці. Більшовики, перейшовши на нелегальне становище, готували збройний виступ трудящих проти окупантів та їх поплічників. Велику роботу провели І. Я. Демчук, А. П. Слюсар, К. І. Горлинськийта інші. Повстання почалося наприкінці 1918 року — загін під керівництвом Ф. І. Шурни захопив склад зі зброєю та боєприпасами. Водночас до Ізяслава підійшли загони повсталих селян з Білогородки, Коринці та інших сіл. Під їх натиском вороги відступили. Повсталі переслідували їх аж до села Припутнів, де окупантів було розгромлено і роззброєно. Та скористатися наслідками перемоги трудящим не вдалося — за допомогою зброї владу в місті захопили петлюрівці. Після цього значна частина повсталих селян об’єдналася у партизанський загін, очолений Т. І. Грицюком, що боровся проти петлюрівців у районі Ізяслава—Грицева. Більшовики, які залишилися у місті, продовжували боротьбу проти ворога. Підпільники розгорнули широку агітацію серед населення щодо зриву мобілізації до петлюрівської армії. Зокрема, вони організували мітинг на призовному пункті, учасники якого прийняли рішення не вступати до загонів Директорії. Петлюрівському командуванню вдалося заарештувати І. Я. Демчука і ще кількох більшовиків-агітаторів. Та учасники мітингу оточили комендатуру і добилися звільнення арештованих. Боротьба проти ворога у місті тривала. Дальшому розгортанню підпільної роботи, партизанського руху, здійсненню диверсій в петлюрівському тилу сприяли рішення нелегальної наради більшовиків Ізяславського повіту, яка відбулася у березні 1919 року в Шепетівці.
Ізяслав було визволено від петлюрівців 11 квітня 1919 року. Створений незабаром після цього повітовий ревком приступив до організації волосних ревкомів, комітетів бідноти. Активно працював земельний відділ повітревкому. Відділ праці провів заходи щодо підвищення заробітної плати робітникам промислових підприємств. Революційний комітет звернувся до населення повіту із закликом взяти участь у боротьбі проти Колчака. У червні 1919 року на повітовому з’їзді Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який відбувся в Ізяслав і, обрано повітовий виконавчий комітет Рад. Головою його став комуніст К. І. Горлинський. Повітовий комітет партії у той час очолював Л. М. Баранов.
Обстановка в повіті через діяльність куркульських банд залишалася настільки неспокійною, що з 18 липня в Ізяслав і запровадили стан облоги. Насувалася й інша загроза—в серпні 1919 року місто знову захопили петлюрівці. Поблизу його проходила демаркаційна лінія між петлюрівськими та польськими військами. Район Ізяслава був однією з перших територій, що її зайняли війська Пілсудського наприкінці 1919 року. Петлюрівці та польські інтервенти принесли місту повну дезорганізацію господарського життя, єврейські погроми, арешти та безчинства. У ті тяжкі дні більшовики змушені були перейти на підпільне становище, але боротьбу не припиняли. Було налагоджено зв’язок більшовицького комітету з Волинським підпільним губкомом КП(б)У. В місті проводилася організація загонів для боротьби проти окупантів. Інтервенти натрапили на слід підпільників, заарештували сімох членів більшовицького комітету, в т. ч. І. Я. Демчука. Всіх їх було ув’язнено в шепетівській тюрмі. В березні 1920 року військово-польовий суд окупантів засудив їх до розстрілу. Ізяславці свято шанують пам’ять цих відданих борців за владу Рад. Ім’ям мужнього більшовика І. Я. Демчука названо одну з вулиць сучасного міста.
Влітку 1920 року Червона Армія розпочала бої за визволення Поділля від військ польських окупантів і петлюрівців. Бої за Ізяслав вела бригада Г. І. Котовського. Прославлений комбриг так писав про деталі визволення міста: «Давши перепочинок коням, вночі наскочив на м. Ізяславль; після впертого бою вибив ворога з Нового міста. Противник відступив на лівий берег, підірвавши за собою міст… Переслідування неможливо продовжувати, бо ворог засів у т. зв. фортеці». 30 червня котовці вибили окупантів з міста. Остаточно визволено Ізяслав від ворожих військ у другій половині листопада 1920 року.
Першочерговим завданням органів Радянської влади стало подолання господарської розрухи. У доповіді їзяславського повіткому партії від 30 грудня 1920 року зазначалося, що торгівля в місті й повіті зовсім занепала, відчувається гостра нестача гасу, солі, мила тощо.
У перші роки мирного будівництва Ізяслав був повітовим, а з 1923 року — районним центром. У місті перебували відповідні партійні та радянські установи. Протягом 20-х років в Ізяславі існували міська та 2 сільські — Старо- і Новоізяславська Ради (на початку 30-х років вони влилися у міську Раду).