Кам’янець-Подільський, Кам’янець-Подільський район, Хмельницька область (частина друга)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
На початку 60-х років у Кам’янці-Подільському налічувалося близько 23 тис. жителів. Вони мешкали здебільшого в Старому місті, а також на Руських і Польських фільварках та Біланівці. На другу половину XIX ст. припадає значне розширення території міста. За планом, прийнятим 1861 року, починається його забудова в східному напрямі. Цей район, названий Новим планом або Новим містом, був зв’язаний з містом-островом великим мостом, перекинутим через річку Смотрич.
На Новому плані багаті купці, поміщики, чиновники споруджували палаци, великі будинки. В останній чверті XIX ст. тут зведено приміщення міської управи, банку, казенної палати, духовної семінарії. Було відкрито губернську лікарню, Маріїнську жіночу гімназію. 1899 року на честь сторіччя з дня народження О. С. Пушкіна на зібрані громадськістю міста кошти закладено Пушкінський будинок.
Наприкінці 80-х років в Кам’янці-Подільському налічувалося 1712 кам’яних і 1257 дерев’яних споруд. На відміну від Нового плану Старе місто залишалося тісним і брудним. Тут одне біля одного тулилися убогі житла бідняків, крамнички, майстерні ремісників. Степан Руданський у вірші «Лірникові думи» писав:
…І все місто комашнею
К скелі припадає,
Ніби згубленого щастя
На неї шукає.
У 1887 році в Кам’янці-Подільському було понад 36 тис. жителів. За соціальним станом населення поділялося на дворян (12 проц.), духовенство (0,5 проц.), купців (2,4 проц.), міщан (68 проц.), селян (3,6 проц.)2. В місті також жило багато солдатів з сім’ями та інших «людей різного чину і звання». Органами міського самоврядування була дума і управа. До них входили представники дворянства, купецтва, буржуазії, тобто тих верств населення, які гнобили та експлуатували трудящих міста.
Представники передової інтелігенції Кам’янця-Подільського виступали проти вузькокласової політики думи, шукали шляхів до полегшення тяжкого становища народних мас, зокрема селянства. Ще 1868 року майбутній письменник-народник Г. О. Мачтет, який працював у Кам’янецькій гімназії, разом з І. К. Дебогорієм-Мокрієвичем зробив спробу заснувати землеробську комуну. Проте в самодержавній Росії ці спроби були приречені на цілковиту невдачу.
У 1881 році в місті виникла народницька організація «Подільська дружина», яка тяжіла до партії «Народна воля». Її керівниками були М. С. Стародворський, В. І. Дзюбинський, Г. Ф. Львович, В. Т. Старинкевич та ін. З метою конспірації організацію була поділено на 9 підпільних гуртків, до кожного з них входило 7—8 чоловік революційно настроєної молоді. Члени «Подільської дружини» влаштовували сходки, де читали революційні твори, обговорювали питання про становище селян і робітників. Було створено підпільну бібліотеку, в якій налічувалося понад 350 книжок і серед них твори К. Маркса і Ф. Енгельса, а також О. Герцена, В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова та ін. На початку 1882 року з «Подільською дружиною» зближується молодий М. М. Коцюбинський.
Організація проіснувала недовго. Навесні 1882 року її було розгромлено, а керівників засуджено і вислано до Сибіру; 20 членів «Подільської дружини» кинули в кам’янець-подільську в’язницю. Незабаром почалося слідство в справі ще однієї нелегальної організації — Подільської групи партії «Народна воля», до якої входили гімназисти, чиновники, офіцери та інші.
У перших роках XX ст. у місті поширюються соціал-демократичні ідеї. Коли В. І. Ленін з своїми соратниками розгорнув боротьбу за створення марксистської партії робітничого класу, Кам’янець-Подільський стає одним з пересильних пунктів ленінської «Искры» та іншої революційної літератури. У 1902—1903 рр. через прикордонні села Ісаківці, Жванець, Чорнокозинці, Мілівці, Шустівці агенти «Искры» таємно переправляли нелегальні видання до Кам’янця-Подільського. Тут, у транспортній конторі «Надія», що містилася на вулиці Конторській (у Старому місті), працювали члени РСДРП, які під виглядом домашніх речей посилали пакунки з революційною літературою через Проскурів до Москви, Києва, Харкова, Тифліса й інших міст. Тільки в жовтні—грудні 1902 року через Кам’янець-Подільський переправлено 22 645 примірників «Искры» з 16-го по 30-й номер і понад 15 тис. примірників іншої марксистської літератури, у т. ч. проект програми РСДРП, статтю В. І. Леніна «Завдання російських соціал-демократів». Всього ж до лютого 1903 року через місто перевезено понад 60 пудів літератури. Транспортуванням нелегальних видань займалися революціонери-професіонали О. Б. Басовський (Дементьев), М. М. Кудрін, М. Г. Козицький, Д. І. Двойрес та інші. Двойрес — уродженка Кам’янця-Подільського, член РСДРП з 1901 року — мала безпосередні зв’язки з Н. К. Крупською, редакцією «Искры».
У лютому 1903 року жандарми арештували кількох іскрівців. Однак пересилка нелегальних видань через кордон тривала. Частина ленінських праць та іншої марксистської літератури залишалась на Поділлі. Це мало велике значення для виховання робітників і селян в дусі рішучої боротьби з експлуататорами.
У Кам’янці, як і всюди в царській Росії, заводчики й фабриканти, власники майстерень жорстоко визискували робітників. Робочий день тривав 14—15 годин, за каторжну роботу трударі одержували мізерну заробітну плату. Так, середньомісячний заробіток робітників гільзових і тютюнової фабрик у 1902 році становив 6,5 крб., на інших підприємствах і в цехах плата не перевищувала 10—15 крб. на місяць. Та ще й з цього жалюгідного заробітку вираховували штрафи, різні внески. «Нам доводиться працювати від ранку до пізньої ночі,— писали у своїй скарзі на ім’я губернатора робітники каретних і ковальських майстерень.— Ми важко працюємо і змучені, розбиті повертаємось додому з тим, щоб другого дня з досвіту, не встигнувши відпочити, знову братися за роботу. Таке життя, без відпочинку, без радості, притупляє наші розумові й фізичні сили і є поступовим самогубством».
Робітники протестували проти нещадної експлуатації. У грудні 1901 року кинули роботу пекарі, вимагаючи скорочення робочого дня на 2 години. Заворушення відбувалися і на деяких інших підприємствах, але вони мали поодинокий характер. У роки першої російської революції виступи робітників стають масовими. Зважаючи на необхідність посилити керівництво ними, М. В. Кричевський, що прибув до Кам’янця з Одеси, і місцеві соціал-демократи С. Когутов, А. Воскресенський та ін. у червні 1905 року організували ініціативне бюро, яке створило соціал-демократичну групу. Через місяць в ній уже налічувалося близько 40 членів, а на початку серпня — понад 100. Кам’янець-Подільська соціал-демократична група проводила роботу в робітничих гуртках і профспілках шкіряників та кравців, заснованих у 1905 році. Група мала таємну друкарню, в якій друкувалися прокламації, листівки. їх поширювали на фабриках і в майстернях Кам’янця-Подільського, Дунаєвець, а також серед селян. В одній з листівок писалося: «Товариші! Вдумайтеся в наше підневільне становище… Пам’ятайте, що можна здобути собі щасливе життя, коли будемо вести рішучу і непримиренну війну з нашими хазяями-кровопивцями. Об’єднуйтесь під червоним прапором Російської соціал-демократичної партії! Хай живе єдність робітників!».
У вересні 1905 року застрайкували робітники фабрики Штерна, їх підтримали трудівники гільзових фабрик Аксельруда. Вони вимагали збільшення заробітної плати, свободи слова, зборів, демонстрацій. Особливо масовими стали виступи трудящих у жовтні—грудні. На заклик соціал-демократичної групи 18 жовтня відбулися багатолюдні мітинги й демонстрації робітників та гімназичної молоді, серед якої проводив революційну роботу молодий В. П. Затонський. Ці виступи проходили під лозунгом «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». Губернатор, наляканий подіями, викликав війська, які розігнали демонстрантів. Почалися масові репресії. Чимало соціал-демократів заарештували і кинули до в’язниці. У липні 1906 року поліція розгромила друкарню групи РСДРП. Під час сутички з поліцейськими загинув один з керівників місцевої соціал-демократії Н. Пересвєтов. Його похорон перетворився на масову демонстрацію, яка закінчилася новою сутичкою з царськими опричниками. Робітники не дали зірвати з труни червону стрічку з написом «Жертві поліцейського свавілля від Кам’янець-Подільської групи РСДРП».
В роки нового революційного піднесення в місті знову посилився страйковий рух. У квітні 1912 року на заклик більшовиків робітники Кам’янця виступили з рішучим протестом проти Ленського розстрілу. В квітневих політичних страйках взяли участь робітники друкарні губернського управління, тютюнової фабрики та інших підприємств. Було знову створено робітничі гуртки, розгромлені після поразки революції 1905—1907 рр. Революційна пропаганда проводилась і серед солдатів 74-го Ставропольського полку та інших частин, дислокованих в Кам’янці.
Більшовикам, які після Празької конференції відмежувалися від меншовиків, доводилося вести рішучу боротьбу проти бундівців, меншовиків, під впливом яких перебувала значна частина робітників і ремісників. Революційна робота ускладнювалася нечисленністю місцевого пролетаріату, розпорошеністю його по майстернях, дрібних підприємствах.
За статистичними даними 1913 року, в Кам’янці-Подільському налічувалося 28 дрібних підприємств напівкустарного типу, у т. ч. 6 заводів штучних мінеральних вод, 2 ливарно-механічні заводи, 4 цигаркові і гільзові фабрики, 2 броварні, цегельня та ін. У них працювало всього 200 чоловік. На ливарному заводі, наприклад, було 18 робітників, гільзовій фабриці — 24, у броварнях — 64.
У місті налічувалося 312 ремісничих майстерень (ковальських, слюсарських, кравецьких, взуттєвих, капелюшних тощо), де працювало 880 чоловік. Приватних магазинів було 53, крамничок, лотків — близько 1,3 тис., а також 47 трактирів, харчевень і пивних.
Наявність у губернському центрі державного, селянського, об’єднаного і російського комерційно-промислового банків, 2-х товариств взаємного кредиту, 4-х приватних банківських контор свідчила про те, що тут, на самій окраїні Російської імперії, теж відбувався, хоч і повільно, дальший розвиток капіталізму і процес концентрації капіталу.
Однак Кам’янець-Подільський і далі залишався переважно ремісничо-торговельним містом. Напередодні першої світової війни за розвитком промисловості і торгівлі він посідав четверте місце в губернії (після Вінниці, Проскурова, Дунаєвець). Газета «Подолянин» з гіркотою писала, що багато повітових міст випередило адміністративний центр губернії, який має близько 50 тис. жителів, чимало навчальних закладів і різного роду казенних та приватних установ, але рухається по шляху прогресу черепашачою ходою. Це значною мірою обумовлювалось прикордонним становищем, віддаленістю від залізниць (до найближчої залізничної станції Ларга було 35 верст, до станції Проскурів — 93 версти), а також, як вказувалося в газеті, «нерухливістю й інертністю міських верховодів».
З 1914 року, коли введено в експлуатацію залізничну лінію Проскурів — Кам’янець-Подільський, а в 1916 році Кам’янець-Подільський — Ларга, створюються умови для розширення економічних зв’язків з іншими містами і губерніями України та Росії. Але до революції Кам’янець-Подільський так і лишився, за влучним висловом «Подолянина», «містом — недоростком». В ньому налічувалось 2415 житлових будинків, з них 1640 кам’яних і 775 дерев’яних, а всього будівель — близько 6 тис. Єдиним джерелом освітлення були свічки і гасові лампи. На вулицях мерехтіли 892 гасові ліхтарі. Із спорудженням у 1912 році невеликої електростанції в будинках міської аристократії та в деяких установах з’явилося електроосвітлення. На центральній вулиці, біля будинку губернатора, горіли 2 електричні ліхтарі.
Каналізації в місті не було, водопровід — тільки в центрі. Багато жителів користувалося водою з річки, що призводило до епідемічних захворювань. Особливо страждало від них найбідніше населення, фактично позбавлене медичної допомоги. Хоча в місті працювало 47 лікарів, 35 фельдшерів і акушерок, земська лікарня на 300 ліжок і приватна водолікарня, та до земської лікарні потрапити було дуже важко, а приватні лікарі брали великі кошти.
В галузі освіти й культури Кам’янець-Подільський як губернський центр займав провідне місце на Поділлі. Тут було 8 середніх навчальних закладів, 5 училищ і 6 церковнопарафіяльних шкіл. В гімназіях, технічному і комерційному училищах за навчання треба було платити від 60 до 100 крб. на рік, це зумовлювало і відповідний контингент учнів. Так, з 297 учениць гімназії Славутинської 130 — були з родин дворян і чиновників, решта — заможних міщан. В Кам’янці працювали 4 невеликі бібліотеки, театр, 3 клуби. Про один з клубів газета «Одесский листок» в 1904 році писала, що це не культурний, а розпивочно-закусочний і картярський заклад.
В місті налічувалося кілька православних церков і костьолів. Завжди переповненою була губернська тюрма.
Губернські власті нещадно придушували не тільки революційні виступи трудящих, а й будь-які прояви демократичного руху. В лютому 1914 року передова громадськість Кам’янця-Подільського готувалася урочисто відзначити 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, але подільський губернатор спеціальним циркуляром заборонив вшанування великого Кобзаря. Особливо посилилися репресії в роки війни.
З початком першої світової війни територія Поділля стала ареною воєнних дій. 4 серпня 1914 року австро-угорські війська захопили Кам’янець-Подільський. Австрійський комендант наклав на жителів велику контрибуцію. Але наступ 8-ї російської армії, якою командував генерал О. О. Брусилов, примусив австрійські частини 6 серпня залишити місто і відступити за Збручі
В роки війни в Кам’янці-Подільському розміщувалися штаб Південно-Західного фронту, тилові військові установи, польові госпіталі. Умови життя населення різко погіршали: швидко зростали ціни на продовольство, паливо. Понад 50 проц. чоловіків призовного віку відправлено на фронт. Жителі проклинали і війну, і царя.
Дізнавшись 28 лютого 1917 року про повалення самодержавства, робітники й солдати вийшли на демонстрацію. Стихійно виникли мітинги, на яких трудящі вимагали припинення кровопролитної бойні. На початку березня на підприємствах відбулися робітничі збори, на яких обрали представників до Ради робітничих депутатів. На першому її засіданні 12 березня утворили виконавчий комітет. Солдати гарнізону обрали свою Раду. В травні обидві Ради об’єдналися. В Раді робітничих і солдатських депутатів переважали представники опортуністичних партій і позапартійні. Більшовицьку фракцію, до якої входили друкарі М. М. Кушелєв, Г. А. Голованівський-Барський, військовий лікар М. А. Кост, очолив Анатолієв — колишній петроградський робітник-цинкограф.
Буржуазними органами влади були т. зв. губернський та повітовий виконавчі комітети громадських організацій. Замість губернатора і повітового справника Тимчасовий уряд призначив губернського та повітового комісарів. Міську поліцію у трохи зміненому складі перейменовано в міліцію, яку передано у відання міської управи. В Кам’янці-Подільському, як і в усій країні, утворилося двовладдя.
У 1917 році трудящі вперше легально святкували 1 Травня. Під керівництвом більшовиків демонстранти — робітники і солдати — з червоними прапорами та першотравневими лозунгами рушили на Семінарську площу. Виконком Ради під тиском більшовиків видав листівку, в якій закликав трудящих боротися проти контрреволюційних сил, за припинення грабіжницької війни. Рішуче діяла більшовицька фракція Ради в дні контрреволюційного заколоту, організованого в місті прибічниками генерала Корнілова. 25 серпня з ініціативи депутатів-більшовиків скликано засідання Ради, на якому розроблено заходи проти заколотників. Коли наступного дня загони корніловських «ударників» і підрозділи жіночого «батальйону смерті» при підтримці броневиків напали на залізничну станцію, телеграф і друкарню, вони зустріли рішучий опір революційних солдатів. Організатори заколоту були арештовані, а військові підрозділи, що підтримували Корнілова, роззброєні і виведені з міста.
Після повалення Тимчасового уряду більшовики очолили боротьбу трудящих мас Кам’янця-Подільського за встановлення в місті Радянської влади. Активну участь в цій боротьбі брали солдати 3-го Кавказького корпусу, частини якого дислокувались у місті і навколишніх селах. 28—29 жовтня відбувся надзвичайний з’їзд делегатів батальйонних та полкових комітетів корпусу. З’їзд визнав Раду Народних Комісарів, очолювану В. І. Леніним, єдиною законною владою в країні, розпустив корпусний комітет, де засіли есери та меншовики, і обрав військревком на чолі з більшовиком А. О. Макаркіним. 1 листопада 1917 року відбулося об’єднане засідання Ради робітничих і солдатських депутатів та військревкому 3-го Кавказького корпусу, на якому повноважні представники трудящих міста і солдатів проголосили в Кам’янці-Подільському Радянську владу. Головою виконкому Ради обрали більшовика М. М. Кушелєва.
27 грудня з Вінниці до Кам’янця-Подільського прибув губернський комісар буржуазно-націоналістичної Центральної ради Степура, який викликав з фронту 12-у стрілецьку дивізію. У цей тривожний час революційну непохитність виявили члени військревкому 12-го армійського корпусу і солдати 74-го Ставропольського полку (штабні установи цих військових з’єднань були переведені в місто на початку січня 1918 року). Корпусний ВРК, на чолі якого стояли комуністи М. Г. Кропив’янський і ф. В. Попов, пред’явив націоналістичному командуванню 12-ї дивізії ультимативну вимогу зупинити свої частини. На заклик Військово-революційного комітету і Ради солдати та робітники взяли участь у збройній демонстрації, що відбулася 18 січня 1918 року. Переконавшись в тому, що революційні сили готові дати їм рішучу відсіч, отамани з 12-ї дивізії мусили відмовитися від спроби захопити місто.
Після цієї перемоги радянські органи негайно взялися за очищення Кам’янця від контрреволюційних елементів і ліквідацію буржуазних установ. 21 січня було розпущено міську думу, арештовано керівництво міліції. За рішенням Ради наприкінці січня в Кам’янці-Подільському створено Червону гвардію, що складалася з робітників, а також демобілізованих солдатів 74-го Ставропольського полку. Її командиром призначено місцевого робітника М. Н. Франка. Червоногвардійці рішуче боролися з ворожими агентами, провокаторами, мародерами, виїжджали в села, щоб допомогти земельним комітетам у розподілі поміщицьких земель між бідняками. Наступного місяця загони Червоної гвардії вступили у бій з регулярними частинами австро-німецьких військ. 28 лютого загарбники вдерлися до Кам’янця-Подільського.
Захопивши місто, інтервенти та їх лакеї — українські буржуазні націоналісти встановили в ньому жорстокий окупаційний режим. 7 березня 1918 року губернський комісар Центральної ради видав наказ з погрозою карати «аж до шибениці або розстрілу» кожного, хто чинитиме опір новим властям. Незважаючи на терор, підпільна група більшовиків, до якої входили М. М. Кушелєв, Г. А. Голованівський-Барський, Г. Г. Малоштанов та інші, гуртували сили для боротьби проти інтервентів. На початку липня комуністи організували страйк друкарів, що тривав кілька тижнів. У другій половині липня робітники залізничної станції взяли участь у загальному страйку залізничників України. Вони вимагали виведення з України окупаційних військ, відновлення Радянської влади, підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня. У серпні 1918 року гетьманська охранка напала на слід підпільних більшовицьких організацій на Поділлі. Почалися масові арешти. Великих втрат зазнало і Кам’янець-Подільське підпілля. Однак уже в грудні більшовицька група відновила свою діяльність. Вона очолила боротьбу трудящих проти Директорії, яка, використавши широкий народний рух проти інтервентів і гетьманського режиму, захопила владу на більшій частині України.
Велике значення для успішного розгортання боротьби трудящих Кам’янця-Подільського за відновлення Радянської влади мало створення на початку січня 1919 року повітового партійного комітету і повітового підпільного ревкому. До першого увійшли Й. І. Полін (голова), М. Ткачук, В. Бєлкін, Й. Барг. Ревком очолив М. Л. Баран. Одним з основних завдань, яке стояло перед партійною організацією і ревкомом, було залучення до революційної боротьби селян і робітників, насильно мобілізованих до петлюрівської армії. Внаслідок агітаційної роботи більшовиків 15 січня 1919 року солдати 8-го Подільського і 4-го кінно-артилерійського полків підняли повстання. Вони роззброїли частини, що відмовилися брати участь у виступі, розігнали петлюрівську міліцію, захопили адміністративні установи. Губернський комісар Директорії оголосив Кам’янець-Подільський у стані облоги і викликав з Летичівського повіту частини січовиків. Повстання було жорстоко придушено.
Однак комуністи розгорнули підготовку до нового збройного виступу, який почався в ніч на 17 квітня. Бойові дружини, створені на підприємствах міста, солдати гарнізону і прикордонної бригади зайняли залізничну станцію, телеграф, мости через річку Смотрич. Того ж дня до Кам’янця-Подільського увійшли бойові загони, сформовані з колишніх хотинських повстанців і селян Новоушицького та Кам’янецького повітів.
У перші дні після відновлення Радянської влади реорганізовано повітовий революційний комітет. До його складу увійшло 9 чоловік, у т. ч. 8 комуністів. Соціалістичним будівництвом у місті і повіті керували 12 галузевих відділів ревкому. Вони провадили націоналізацію промислових підприємств, розподіл поміщицької землі між селянами.
Наприкінці травня 1919 року Петлюра знову кинув свої війська проти Червоної Армії. У напрямі Кам’янця-Подільського наступали великі сили ворога. Частини Бессарабської бойової дільниці чинили героїчний опір, але змушені були залишити місто. Після відходу радянських військ з південно-західного Поділля до Кам’янця перебралися український буржуазно-націоналістичний уряд і штаб «головного отамана» Петлюри. У грудні місто захопили польські інтервенти. За допомогою українських буржуазних націоналістів окупанти проводили політику насильства, грабежу і ополячування місцевого населення. У місті й повіті польська адміністрація примушувала українців підписувати сфабриковані петиції про бажання приєднати подільські землі до буржуазної Польщі.
Підступна політика окупаційних властей, грабунки викликали рішучий опір робітників і селян. Визвольний рух трудящих очолило більшовицьке підпілля, створене у місті на початку 1920 року. Кам’янець — Подільська повітова партійна організація, в якій налічувалося близько 70 комуністів, мала зв’язок із Зафронтбюро Реввійськради 12-ї армії, а з кінця травня — із Закордонним відділом при ЦК КП(б)У. Навесні у Панівецькому лісі, поблизу Кам’янця-Подільського, таємно проведено повітову партійну конференцію, яка ухвалила посилити підготовку збройного повстання проти польських інтервентів. Розробку і здійснення плану повстання було доручено військово-революційному комітету, очолюваному П. Губишем. Підпільний партком організував друкарню, де друкувалися листівки і прокламації. З лютого 1920 року почала виходити нелегальна газета «Більшовик».
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4