Кам’янець-Подільський, Кам’янець-Подільський район, Хмельницька область (частина треття)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Діяльність партійного підпілля проходила в умовах жорстокого терору польської охранки і поліції. Першого удару по підпільній організації дефензива завдала у травні 1920 року, коли було розгромлено друкарню. 24—25 червня заарештовано понад 100 членів організації і, зокрема, Ф. Топольницького — командира найбільшого в повіті повстанського загону. Однак комуністи, які залишилися на волі, продовжували боротьбу. Створювалися нові повстанські загони, які нападали на тилові підрозділи ворога, знищували телеграфний і телефонний зв’язок, руйнували залізничні колії. Спільними зусиллями червоноармійців і повстанців у середині липня визволено Кам’янецький повіт від інтервентів і петлюрівських банд.
Повітова партійна організація і радянські органи мобілізували трудящих на ліквідацію тяжких наслідків окупації міста польськими інтервентами. Велика увага приділялася роботі серед молоді. Наприкінці липня створюється оргбюро міського комітету КСМУ. Кам’янець-Подільська комсомольська організація була однією з найбільших на Поділлі. У серпні 1920 року в ній налічувалося понад 100 членів. Повітову організацію КСМУ очолювала О. Ф. Ращенко. Комсомольці виступали застрільниками комуністичних суботників, брали участь у боротьбі з бандитизмом, в організації культурно-освітньої роботи. Восени, коли Поділля знов стало ареною запеклих боїв радянських частин з польськими військами і петлюрівськими бандами, бойовий загін, сформований з комсомольців, вирушив на фронт. У нерівному бою з ворогом, що стався 19 вересня поблизу м. Дунаєвець, героїчно загинули майже всі бійці загону. Того ж дня польські інтервенти і петлюрівці вдерлися до Кам’янця-Подільського.
10 листопада війська Південно-Західного фронту перейшли в наступ, а вже 16 листопада частини 41-ї стрілецької дивізії вибили ворога з Кам’янця-Подільського.
Відразу після визволення міста повітовий партійний комітет взявся за зміцнення органів Радянської влади, згуртування навколо них широких мас трудящих. У середині січня 1921 року проведено вибори до міської Ради, а 29 січня на повітовому з’їзді Рад обрано повітвиконком. Із загального числа членів міської Ради (200 чоловік) робітників було понад 50 проц., селян — 9, червоноармійців і службовців — близько 40. Комуністи та комсомольці становили близько 53 проц. складу міськради.
Комуністична партія та уряд Радянської України надавали великого значення економічному розвитку прикордонних районів. Сюди направлялися кращі керівні працівники, що мали великий досвід організаторської, політико-виховної і господарської роботи. Весною 1921 року до Кам’янця-Подільського прибув П. І. Буценко (пізніше — секретар ВУЦВКу). Його було обрано головою повітвиконкому та міської Ради. Тоді ж ЦК КП(б)У відрядив до Кам’янця-Подільського відомого партійного і громадського діяча, українського радянського письменника І. Ю. Кулика. Він очолив повітовий партійний комітет, а також виконував обов’язки редактора газет «Вісті» і «Червона правда». Протягом 1921 — першої половини 1922 року до міста приїздили М. І. Калінін, Г. І. Петровський, земляк кам’янчан В. П. Затонський. Вони подали дійову допомогу місцевим партійним і радянським органам у розв’язанні важливих політичних і господарських проблем.
Серйозною перешкодою у будівництві нового життя була ворожа діяльність агентів імперіалістичних держав, українських буржуазних націоналістів, духовенства, особливо католицького, куркулів. Внутрішні вороги мали тісний зв’язок з петлюрівськими верховодами, що знайшли притулок у буржуазній Польщі, боярській Румунії. Націоналісти провадили шалену агітацію проти Радянської влади, організовували бандитські зграї. Наприкінці жовтня 1921 року петлюрівський провід т. зв. повстанських військ кинув на допомогу бандам, що діяли у повіті, значні сили з-за кордону. Банди проникли в Городоцьку, Орининську, Смотрицьку, Довжоцьку волості. У ці тривожні дні повітова партійна організація проявила стійкість і непохитність. 28 жовтня повітовий партком виділив революційну трійку, а на початку листопада створено військово-революційний комітет на чолі з І. Ю. Куликом і П. І. Буценком. Військревком та повітова надзвичайна комісія спільно розробили заходи щодо ліквідації банд і відновлення у повіті революційного порядку. В здійсненні цих заходів активну участь взяли комуністи і комсомольці міста. Вони боролися з ворогом у частинах особливого призначення. 2—3 листопада основні сили бандитських зграй були розгромлені загонами прикордонників і чопівців.
Тяжкими для країни Рад були 1921—1922 рр. У зв’язку з посухою населення Поволжя, Криму та Півдня України залишилось без хліба. Для організації допомоги потерпілим від неврожаю районам у Кам’янці створили комісію. За січень — липень 1922 року трудящі повіту передали до фонду допомоги голодуючим 76 тис. пудів хліба і 47 млрд. крб. грішми; робітники й службовці міста зібрали близько 14 млрд. крб. До Кам’янця-Подільського прибуло понад 500 дітей з Поволжя і Криму, їх розмістили в 15 дитячих будинках, відкритих у місті і навколишніх селах.
Не вистачало продовольства і в самому Кам’янці. Багато жителів не мало роботи. В роки світової і громадянської воєн господарство міста, якому заподіяно шкоду на суму 3,1 млн. крб. золотом, зовсім занепало. Населення зменшилося майже вдвоє (1921 року воно становило 26,2 тис. чол.)4. Через відсутність палива, сировини не працювали підприємства, зокрема — електростанція.
Повітові партком і виконком особливу увагу приділяли відбудові промисловості, відновленню роботи найбільшого підприємства міста — заводу «Мотор», який раніше виробляв сільськогосподарські знаряддя. Завдяки зусиллям населення завод став до ладу влітку 1921 року. Наступного року з ініціативи міської Ради розширено його виробничу площу, придбано новий двигун і верстати. На базі трьох міських друкарень створено велике поліграфічне підприємство, яке з 1924 року носить ім’я В. І. Леніна. Тоді ж зроблено перші кроки щодо кооперування кустарів. На кінець відбудовного періоду в місті налічувалося 5 промислових артілей: шевська, кравецька, дві хлібопекарські, ковбасна.
Швидкими темпами зростала питома вага державної і кооперативної торгівлі. Якщо в 1924 році вона становила 9,4 проц. всього товарообороту, то наступного року — 36 проц. На кінець відбудовного періоду центральний робітничий кооператив мав 23 магазини і крамниці.
Партійні і радянські органи дбали про поліпшення житлових умов трудящих. Це питання не раз розглядалось на засіданнях президії повітвиконкому та бюро повітового парткому. 1921 року понад 240 сімей трудящих переселилося в просторі квартири, які раніше належали чиновникам та буржуазії. Було встановлено диференційовану плату за житлову площу. Робітники сплачували у кілька разів менше, ніж нетрудові елементи,- а з безробітних зовсім не брали квартплати.
Багато робилось і щодо впорядкування та озеленення міста. Щовесни тисячі кам’янчан брали участь у суботниках та недільниках, які організовували повітові комітети КП(б)У і КОМУ. Трудящі прибирали вулиці, площі, сквери, висаджували дерева, кущі, квіти. В 1924—1925 рр. молодь посадила два парки. За рахунок] державних коштів було відремонтовано мости.
Чималі кошти витрачалися на охорону здоров’я населення. У 1925/26 господарському році міська Рада виділила на ці потреби 42 тис. крб., що становило 10,3 проц. міського бюджету. У Кам’янці-Подільському працювали лікарня, робітнича і дитяча поліклініки, протитуберкульозний диспансер, дитячий тубсанаторій, три амбулаторії, чотири аптеки. Хворих обслуговували 34 лікарі і 60 чоловік середнього медперсоналу. Відкрили ясла, будинок для немовлят. Провадилася боротьба з дитячою безпритульністю. За активною допомогою міської організації «Друг дітей» та профспілок у .Кам’янці-Подільському створено 25 будинків для безпритульних, де утримувалось близько 1,2 тис. сиріт.
Важливим завданням Радянської влади була ліквідація тяжкої спадщини минулого — неписьменності і малописьменності серед дорослого населення. У вересні 1921 року почала діяти надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. За допомогою секції народної освіти міської Ради комісія організувала 16 пунктів лікнепу, в яких у 1925 році навчалося 482 чоловіка. Розширюється мережа загальноосвітніх шкіл. Внаслідок реорганізації колишніх гімназій, міністерських училищ, церковнопарафіяльних шкіл відкрили 8 семирічних і 4 чотирирічні школи. 1925 року в них працювало 124 вчителі, навчалося понад 2,5 тис. учнів, тобто 73 проц. дітей шкільного віку.
Для організації підготовки висококваліфікованих спеціалістів у лютому 1921 року створюються 2 інститути — народної освіти і сільськогосподарський, при якому діяв робітничо-селянський факультет. Було відкрито середні спеціальні заклади — хімічний технікум, лісову і художньо-промислову профшколи, школу фабрично-заводського учнівства. Кадри для партійних органів і радянських установ готувала радпартшкола. В 1925 році у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах налічувалося близько 1,2 тис. студентів і 127 викладачів.
Культурно-освітню роботу серед трудящих проводили український драматичний театр ім. Шевченка, 6 робітничих і молодіжних клубів, 11 бібліотек. В місті працювали 2 кінотеатри, археологічний музей.
У відбудовний період Кам’янець-Подільський став центром літературних сил Поділля. Протягом 1921 —1923 рр. тут діяло літературне об’єднання, членами якого були визначні українські поети І. Ю. Кулик, І. Д. Дніпровський, М. О. Драй-Хмара та інші. Видавався літературний альманах «Буяння». 1924 року організовано міське відділення спілки селянських письменників «Плуг». До нього належали поети Л. Д. Дмитерко і Т. Г. Масенко, прозаїки С. 3. Божко, О. Л. Кундзіч і юний В. П. Бєляєв, критик Д. Д. Копиця та інші. Твори кам’янець-подільських літераторів друкувалися в українських журналах, у газеті «Червоний кордон».
Письменники часто виступали в прикордонних частинах, що дислокувалися в районі міста, організовували літературні вечори, гуртки художньої самодіяльності. Населення Кам’янця-Подільського подавало шефську допомогу захисникам кордонів Радянської Вітчизни. В місті щороку проводився «Тиждень прикордонника», «Тиждень червоної казарми», під час яких виробничі колективи, комсомольці, молодь брали участь у ремонті і обладнанні казарм, у збиранні подарунків для червоноармійців; селяни постачали військовим частинам м’ясо, овочі, фрукти. У свою чергу прикордонники брали шефство над підприємствами і школами, допомагали в будівництві промислових об’єктів.
У роки індустріалізації країни в Кам’янці-ГІодільському споруджено чимало підприємств: алебастровий, плодоконсервний і маслоробний заводи, м’ясокомбінат, птахокомбінат, швейну фабрику. Наприкінці 20-х і на початку 30-х років створено підприємства промислової кооперації — трикотажну, текстильну і меблеву фабрики, механоштампувальний завод та ін. Напередодні війни в місті діяло 16 підприємств, де працювало 2,1 тис. робітників, і 23 промислові артілі.
З розвитком промисловості зростала потреба в електроенергії. У 1930 році розпочато будівництво гідроелектростанції на річці Смотричі (поблизу Старої фортеці). Колективи Ленінградського заводу ім. Кірова і Московського заводу ім. Калініна достроково виконали замовлення кам’янчан на виготовлення турбін і апаратури, подали допомогу в їх монтажі. У 1935 році гідростанція дала промисловий струм. Було переобладнано теплову електростанцію. Перед війною загальна потужність міських електростанцій досягла 1,6 тис. кіловат.
Великих успіхів добився колектив заводу «Мотор». У 1935 році він вийшов переможцем у соціалістичному змаганні з колективом Городоцького металозаводу ім. Дзержинського; підприємство було нагороджено перехідним Червоним прапором тресту «Червоний металіст». З ініціативи комуністів і комсомольців заводу «Мотор» в місті розгорнувся стахановський рух за підвищення продуктивності праці і дострокове завершення 2-ї п’ятирічки. Кадровий робітник заводу, член президії міської Ради, комуніст І. А. Млодзяновський виконував змінні норми виробітку на 330 проц., складач друкарні ім. Леніна Т. Шкурко — на 200 і більше процентів. З кожним роком поповнювалися лави новаторів промислового виробництва. У 1939 році близько 1,1 тис. робітників міста працювали по-стахановському, що сприяло невпинному підвищенню продуктивності праці. 1938 року порівняно з 1934 роком на заводі «Мотор» вона зросла на 44, плодоконсервному — на 77, трикотажній фабриці — на 86 проц. Підвищувався добробут трудящих, поліпшувалося їх побутове і культурне обслуговування. У роки довоєнних п’ятирічок значно розширилася сітка медичних закладів. Напередодні війни в місті працювали 3 лікарні, водолікарня, дві поліклініки, 5 фельдшерсько-акушерських пунктів. Медичний персонал складався з 97 лікарів і 230 фельдшерів, акушерок, медсестер.
Дедалі більше коштів витрачалося на розвиток народної освіти. В 1939 році на утримання загальноосвітніх шкіл міста і району асигновано 8,5 млн. крб. На початку четвертої п’ятирічки в Кам’янці-Подільському налічувалося 8 середніх, неповна середня і початкова школи, в них 211 вчителів навчало і виховувало 4,7 тис. дітей. В місті працювали 4 інститути — педагогічний, силікатний, птахівництва і технічних культур. Наприкінці 30-х років у зв’язку з близькістю кордону і зростанням загрози нападу імперіалістичних держав на СРСР вищі навчальні заклади було перебазовано до східних районів республіки, а в 1941 році і обласний центр переведено до Проскурова. Проте, зважаючи на потреби у педагогічних кадрах, 1939 року в Кам’янці-Подільському відкрито учительський інститут. Спеціалістів середньої кваліфікації готували педагогічна і фельдшерсько-акушерська школи, школа медлаборантів, в яких навчалося 753 студенти.
У 30-х роках сітка культурно-освітніх закладів поповнилася двома клубами, кінотеатром на 520 місць, історико-краєзнавчим та природничим музеями, обласною бібліотекою. 1935 року відкрито палац піонерів. З кожним роком життя ставало кращим, повнокровнішим. Але час великих випробувань наближався.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на СРСР. Стримуючи наступ переважаючих сил ворога, радянські війська змушені були відходити в глиб країни. На початку липня в тяжкому становищі опинилися війська лівого флангу Південно-Західного фронту. У зв’язку з виходом великої танкової групи 6-ї фашистської армії з району Бердичева до Умані і наступом 11-ї німецької і 3-ї румунської армій в напрямі Могилева-Подільського—Первомайська, над 6-ю, 12-ю і 18-ю радянськими арміями, які вели оборонні бої на території Кам’янець-Подільської і Вінницької областей, нависла загроза оточення. Тому командування фронтом прийняло рішення про відведення цих армій на рубіж Біла Церква—Гайсин—Кам’янка (на Дністрі). 9 липня Кам’янець-Подільський залишили останні підрозділи радянських військ, а наступного дня сюди вдерлися загарбники.
Почалися жахливі роки окупації. Гітлерівці вдалися до планомірного знищення місцевого населення. Мирних громадян — українців, росіян, євреїв, а також військовополонених зганяли на північну околицю міста і розстрілювали з кулеметів. Нечуваний злочин вчинили фашистські кати наприкінці 1942 року: близько 500 дітей віком від 4 до 8 років було живцем поховано у величезній могилі на міському кладовищі. За роки окупації від рук гітлерівців у Кам’янці-Подільському загинуло 85 тис. чоловік з числа місцевого населення, радянських військовополонених і євреїв, вивезених гітлерівцями з Угорщини, Чехословаччини й Польщі.
Хоч як лютував ворог, але не зміг зламати патріотичного духу кам’янчан. Жителі подавали всіляку допомогу військовополоненим і колишнім радянським працівникам, що знаходилися в місті, уникали відправки на каторжні роботи до Німеччини. На підприємствах частими були випадки псування електромережі, верстатів, готової продукції. Опором населення керувала підпільна організація, створена восени 1941 року; очолював її О. Павлюк. Патріоти мали чотири радіоприймачі, за допомогою яких слухали повідомлення Радянського інформбюро. Ці повідомлення, а також листівки друкувалися на машинці, портативному друкарському верстаті й розповсюджувалися в місті та навколишніх селах. Підпільники викривали брехливу фашистську пропаганду, закликали жителів саботувати розпорядження окупаційних властей.
У другій половині 1943 року керівництво підпільної організації, спираючись на підтримку населення, взялося за створення партизанського загону. Однак цю роботу не було завершено, бо ворог натрапив на слід організації. У жовтні більшість підпільників було заарештовано, гестапівці піддали їх нелюдським катуванням, але патріоти трималися, як герої. В ніч на 18 листопада група ув’язнених напала на тюремну охорону, знищила її і відкрила камери на першому і другому поверхах в’язниці. Близько 30 патріотів було визволено. Тих арештованих, що перебували в камерах третього поверху, врятувати не вдалось. Фашиста стратили М. С. Мельниченко, А. П. Гладченко, В. К. Вронського, В. Д. Торжинського та ін. Керівник підпілля О. Павлюк загинув смертю героя у бою з гестапівцями, які організували засідку біля його квартири.
З осені 1941 року в місті діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна організація, якою керували В. І. Поворін і Д. Г. Мозолевський. На початку 1942 року в ній налічувалось понад 60 чоловік. Патріоти змонтували радіоприймач і слухали Москву, писали від руки листівки, які поширювали серед населення. Молоді підпільники здійснили кілька диверсійних актів: перерізали телефонний кабель фельдкомендатури, підпалили нафтобазу. 1 Травня 1942 року на будинку театру вони вивісили червоний прапор. 13 червня того ж року 52 підпільники були заарештовані і після жахливих катувань розстріляні. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 березня 1971 року 29 членів Кам’янець-Подільської підпільної комсомольсько-молодіжної організації нагороджено медаллю «За відвагу».
Чимало жителів міста боролося проти ворога в партизанських загонах, що діяли на території інших областей та Білорусії. Двох з них — вихованця Кам’янець-Подільської лісотехнічної школи А. П. Бринського, який командував партизанським з’єднанням у Білорусії та на Волині, і колишнього секретаря обласного комітету ЛКСМУ І. Ф. Бугайченка, який в 1942—1943 рр. керував Потіївською підпільною партійною організацією на Житомирщині, удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу. За мужність, відвагу, проявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато воїнів-кам’янчан нагороджено орденами і медалями.
Кам’янець-Подільський визволено в ході Проскурівсько-Чернівецької операції, здійсненої в березні 1944 року військами 1-го Українського фронту. Після прориву німецької оборони в районі Волочиська 1-а і 4-а танкові армії, вийшовши на оперативний простір, рушили на південь. 24 березня частини 4-ї танкової армії, якою командував генерал-полковник Д. Д. Лелюшенко, зав’язали бої на західних околицях міста. Штурм розпочався о 5 годині вечора 25 березня. В ньому взяли участь підрозділи 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу під командуванням генерал-майора Є. О. Белова, 49-ї механізованої бригади та ін. Зламавши опір німецько-фашистських військ в районі Старого міста і Руських фільварків, радянські частини вранці 26 березня повністю очистили Кам’янець від ворога. Під час цих боїв за місто радянські війська знищили близько 2 тис. гітлерівських солдатів і офіцерів, 50 танків і бронетранспортерів, 17 гармат, захопили понад тисячу полонених, 14 танків і самохідних гармат, близько 400 кулеметів, понад 4,5 тис. автомашин і мотоциклів, 10 великих складів з боєприпасами та продовольством.
На ознаменування одержаної перемоги 27 березня 1944 року столиця нашої Батьківщини Москва салютувала доблесним військам 4-ї танкової армії 20 артилерійськими залпами з 224 гармат. За успішне виконання бойового завдання 49-й механізованій і 6-й понтонно-мостовій бригадам, 56-у танковому полку, 88-у окремому моторизованому батальйону і 8 авіаційним частинам присвоєно найменування «Кам’янець-Подільських». За героїзм і доблесть, проявлені під час штурму міста, сотні радянських солдатів і офіцерів нагороджено орденами й медалями, а гвардії молодшого лейтенанта Я. Д. Хардикова удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
Німецько-фашистське командування намагалося будь-якою ціною знов оволодіти Кам’янцем-Подільським і відкрити шлях для відходу відрізаного проскурівського угруповання. 27 березня ворог великими силами, підтриманими танками та авіацією, перейшов у наступ одночасно із сходу, півночі і заходу. Для створення єдиного керівництва обороною міста наказом військової ради 4-ї танкової армії створено Кам’янець-Подільський гарнізон, начальником якого призначено командира 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу генерал-майора Є. О. Белова. Протягом п’яти діб військовим частинам гарнізону довелося відбивати шалені атаки гітлерівців. Велику допомогу захисникам міста подавало місцеве населення: жінки і дівчата копали окопи і протитанкові рови, доглядали поранених; близько 900 чоловіків поповнили лави частин гарнізону. Радянське командування прийшло на допомогу місту. З підходом 101-го корпусу 38-ї армії частини гарнізону перейшли в наступ, ворог в паніці відступив. Під час боїв за Кам’янець-Подільський особливо відзначилися воїни 29-ї гвардійської мотострілецької Унецької бригади. Її командир гвардії полковник С. М. Смирнов загинув. Кам’янчани встановили йому пам’ятник, його ім’ям назвали селище.
Сумне видовище являв собою Кам’янець-Подільський після майже трирічного панування фашистських варварів. Ще в перші дні війни вони зруйнували центральну частину Старого міста і Новопланівський міст. На початку 1944 року, з наближенням радянських військ, окупанти вивезли з міста найцінніше устаткування підприємств, висадили в повітря залізничну станцію, швейну фабрику, одну з поліклінік, водолікарню, приміщення вчительського інституту та ін. Загальна сума збитків, заподіяних окупантами господарству міста, становила 157 млн. карбованців.
Відразу ж після визволення почалася відбудова міста. Ще йшли навколо Кам’янця бої з фашистськими військами, а робітники заходилися вже біля верстатів і машин. 27 березня стали до ладу завод «Мотор» (тепер завод твердосплавних інструментів), хлібозавод, м’ясокомбінат, електростанція, друкарня.
Із створенням міського комітету КП(б)У і відновленням діяльності міськради відбудовні роботи розгорнулися у широких масштабах. У 1944—1945 рр. вже працювали плодоконсервний і маслоробний заводи, тютюнова і трикотажна фабрики, промисловий, харчовий та птахівничий комбінати. 1945 року промисловість міста виробила продукції на 25 млн. карбованців.
Самовіддано працювали робітники промислових підприємств. З ініціативи партійної і профспілкової організацій заводу «Мотор» розгорнулось соціалістичне змагання за підвищення продуктивності праці, економію сировини і матеріалів. За перевиконання виробничих планів тютюнова фабрика 1945 року була удостоєна перехідного Червоного прапора Раднаркому УРСР. Перехідним Червоним прапором обкому КП(б)У і облвиконкому відзначені друкарня ім. Леніна, промислова артіль ім. 8-го Березня та міське відділення зв’язку. Понад 400 робітників нагороджено медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Трудящі Кам’янця-Подільського активно допомагали Червоній Армії в розгромі ворога. Робітники плодоконсервного заводу, тютюнової фабрики передплатили третю Державну воєнну позику на суму, що дорівнювала тримісячному заробітку. У місті цю позику було розміщено на 2,9 млн. крб. Робітники і службовці внесли у фонд будівництва танкової колони «Радянське Поділля» понад 600 тис. карбованців.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4