Кам’янець-Подільський, Кам’янець-Подільський район, Хмельницька область
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Кам’янець-Подільський — місто обласного підпорядкування. Відстань до обласного центру залізницею 113 км, шосейним шляхом 102 км. Населення — 58,2 тис. чоловік.
Кам’янець-Подільський — центр району, площа якого 1,6 тис. кв. км. Населення (сільського) 106,8 тис. чоловік. У районі 129 населених пунктів, підпорядкованих 34 сільським Радам; 36 колгоспів та один радгосп, 93,8 тис. га сільськогосподарських угідь, 83 тис. га орної землі; 14 промислових підприємств, будівельна організація; 10 лікарень, поліклініка, 91 фельдшерсько-акушерський пункт, 14 пологових будинків; 119 шкіл, 109 будинків культури і клубів, 99 бібліотек.
Місто розташоване в центрі Волино-Подільської височини, на річці Смотричі — лівій притоці Дністра. Воно складається з кількох частин: Старого і Нового міста, Руських і Польських фільварків, Карвасар, Видрівки і Підзамчого. Найдавнішим з них є Старе місто, засноване на півострові, утвореному крутим зворотом Смотрича, що протікає в глибокому скелястому каньйоні.
Кам’янець-Подільський багатий на історико-археологічні пам’ятки, які свідчать, що на цих землях люди жили з давніх-давен. На території Старого міста, фортеці та в урочищі Татариському знайдено залишки поселень і знаряддя праці трипільської культури, доби бронзи й раннього заліза. У II—VI ст. н. е. район сучасного Кам’ян-ця-Подільського і його околиць був заселений племенами черняхівської культури. На лівому березі Смотричу, неподалік від Гончарної башти, а також в південно-західній частині Старого міста виявлено залишки слов’янських поселень IX—X та XI ст. На території фортеці досліджено слов’янське городище XI—XIII ст. На Руських фільварках розкопано фундаменти Воскресенського монастиря XII — XIII ст. Отже, археологічні дані стверджують давньоруське походження Кам’янця.
Грунтуючись на цих даних, історики прийшли до висновку, що на рубежі XI — XII ст. поселення й городище перетворилися у феодальне місто.
Політико-адміністративним центром Пониззя тоді була Бакота, але Кам’янець за розвитком торгівлі і ремесла поступово виступав на перший план. Його населення займалось і сільським господарством. Кам’янцю належала чимала земельна територія з розкиданими на ній невеликими поселеннями типу хуторів. Вони були підпорядковані місту, а їх жителі в часи воєнної небезпеки шукали в ньому притулку.
У 50-х роках XIII ст. дальший розвиток Кам’янця перервала монголо-татарська навала. Захопивши місто, татари зруйнували його укріплення. Близько 1362 року війська литовського князя Ольгерда за участю місцевого населення завдали татарам поразки на річці Синюсі (Сині Води) і вигнали їх з Поділля. Незабаром Ольгерд передав ці землі разом з Кам’янцем своїм племінникам Коріатовичам. На початку 70-х років місто стає центром Поділля. В ньому будуються князівські палаци, церкви. Для захисту від татар у південно-західній частині міста зводиться фортеця. Як свідчать сучасні археологічні дослідження, її споруджено на місці укріплень, що існували ще до монголо-татарської навали. Фортеця являла собою типову давньоруську оборонну споруду. Стіни й башти були в основному дерев’яні і лише частково кам’яні. Огорожа складалася із зрубів і т. зв. ізбищ, збудованих з дубових колод. Підчас нападу ворога в фортеці переховувалося місцеве населення.
Поступово відроджувалося господарське життя міста. Міщани добивалися відновлення давніх прав Кам’янця. 1374 року литовські князі змушені були надати місту певних привілеїв, закріпити за ним близько 200 ланів землі, вигін для худоби, а також право займатися торгівлею й ремеслом. В місті створювались ремісничі цехи, відкривалися крамниці. У XIV ст. тут існували три окремі об’єднання міщан: руська (українська), вірменська і литовсько-польська общини, які користувалися правом самоврядування. Вони сплачували податки, що йшли на утримання князівського двору, війська і зміцнення фортеці.
Корінне населення прагнуло будь-що звільнитися з-під влади литовських феодалів. У 1393 році на Поділлі відбулося антифеодальне повстання, в якому брали участь і кам’янчани. «Подільська земля,— писав літописець,— не хотіла бути послушною землі литовській». Подоляни вигнали литовських і польських панів. Але феодали силою зброї відновили свою владу на загарбаних землях.
У другій половині XIV ст. Поділля стає об’єктом експансії Ватікану: 1375 року папа Григорій XI видав буллу про створення Подільської католицької біскупії (єпіскопства) з центром у Кам’янці. Тут з’являються чернечі місіонерські ордени домініканців, францісканців та інших, будуються костьоли. Все це сприяло здійсненню агресивних планів польсько-шляхетської держави щодо Поділля. Сюди ринули польські феодали. На початку XV ст. вони захопили підлеглі Кам’янцю села — Боришківці, Зубрівку, Гуменці, Кульчиївці, Колубаївці, Островчани, Панівці, Цибулівку і почали наступ на місто. У 1404 році польський король Ягайло захопив Кам’янець. Але боротьба між литовськими і польськими феодалами за подільські землі тривала ще протягом тридцяти років. 1430 року королівські війська знов підступили до міста. Корінне українське населення, яке не бажало підпасти під владу Польщі, мужньо боронило Кам’янець. Однак місцева польська шляхта на чолі з кам’янецьким епіскопом вчинила заколот і хитрощами здала місто.
У 1434 році, коли Поділля було приєднане до Польщі і створене Подільське воєводство, Кам’янець стає його центром. 1463 року він оголошений королівським містом. Міщани добилися від короля підтвердження права міста на самоврядування за магдебурзьким правом, наданим 1432 року.
Польський уряд розглядав Кам’янець як окраїнний бастіон, що мав боронити південні кордони держави від нападів татар. Навколо міста кам’янчани під керівництвом польських інженерів будують башти, брами, мури. Старі дерев’яні споруди замінюються кам’яними. Фортеця набуває форми багатокутника, обнесеного високими у 2 метри завтовшки кам’яними стінами з дванадцятьма баштами. Перебудову її в 1544 році закінчив архітектор Іов Претвич.
У першій половині XVII ст. з північно-західного боку прибудовуються нові укріплення, які з’єднувались з старою фортецею дерев’яним підйомним мостом. Дорога з міста, що йшла повз фортецю, була обнесена двома рядами кам’яних стін. Ще в 20—50 рр. XVI ст. побудовано два гідротехнічні комплекси. Перший був зв’язаний з Руською брамою, другий — з Польською. Вони мали шлюзи, які в потрібний час опускалися, вода в річці піднімалась і затоплювала весь каньйон навколо міста, роблячи його недоступним для ворога. У фортеці стояв постійний гарнізон (у військовий час до 2 тис. чоловік), що складався з кінноти і піхоти. На озброєнні у них 1544 року було 14 гармат, 43 порохові рушниці з гнотовими замками, 50 мушкетів, 30 банників, 120 гарматних ядер і 32 діжки пороху. Кам’янець з його природними і штучними укріпленнями був першокласною фортецею. За її мурами польські пани ховалися і під час козацьких повстань та воєн.
Місто швидко забудовувалося. З XV ст., після великої пожежі 1420 року, тут поширилось кам’яне будівництво. Зводяться кам’яні костьоли: кафедральний (Петропавлівський), францісканський та домініканський, кілька православних церков. В центрі Кам’янця споруджено ратушу (XVI ст.), а навколо неї — житлові будинки. У 1570 році в місті було 614 дерев’яних і 30 дво- та триповерхових кам’яних будинків, проживало понад 3 тис. чоловік. Російський мандрівник Трифон Коробейников, який відвідав 1593 року місто, писав: «Каменец — городок каменной с Можайск, стоит на каменном острову…, и на том острову стоит посад и торг… А место людно и торги добры». За обсягом зовнішньої торгівлі Кам’янець суперничав зі Львовом. З Угорщини привозили сюди віск, мед, вино, срібло, рибу, коней; з Туреччини — перець; з Волощини — овець, вовну, шкіри, рогату худобу. Російські купці торгували хутром, полотном, дерев’яними виробами; з Польщі надходили сукна тощо. В місті проживало близько 300 вірменських сімей. Вони відігравали значну роль в розвитку ремесла і торгівлі.
В XVI ст. місто мало 16 ремісничих цехів, у яких працювали гончарі, ткачі, кравці, сукнарі, лучники, мечники й інші. У 80-х роках тут налічувалося близько 390 ремісників, у т. ч. 12 ювелірів, 25 шевців, 30 кушнірів, 70 пекарів, чимало м’ясників, ковбасників. У місті проживало також багато ремісників, що перебували поза цеховими організаціями — т. зв. партачів. їх вироби, як правило, відзначалися високою якістю, бо лише за цієї умови вони могли витримати конкуренцію з продукцією привілейованих цехів. У XVI—XVII ст. в місті працювали відомі спеціалісти-ремісники, зокрема львівський ливарник Амвросій Млечко (староста ливарного цеху), ювеліри Кірков Кам’янецький та Христофор Криштанов. Кам’янець славився як визначний центр ремісничого учнівства. Тільки до одного спільного цеху стельмахів, колодіїв, бондарів і столярів щороку приходили учні більш ніж з 100 місць України і навіть з-за кордону.
Майновий стан ремісників був далеко неоднаковий. Це видно хоча б з реєстру податків за 1578 рік. 5 ремісників-ткачів мали значне виробництво і платили по 1 флорину, а інші — в кілька разів менше — лише по 25 грошей. Багатії підпорядковували собі бідних ремісників, підмайстрів, учнів, примушували працювати на себе. У місті точилася гостра класова боротьба, яка йшла в двох напрямах: міщан проти феодалів і між різними соціальними групами міських жителів. Населення Кам’янця складалося з феодальної верхівки — «ясновельможного панства» — королівської адміністрації, феодалів, які мали тут кам’яні будинки, та ін. До привілейованої групи належало численне католицьке духовенство: епіскоп, ксьондзи та інші «отці єзуїти». Сформувалася в Кам’янці і бюргерська верхівка: «пани войти», райці, «славетні пани». Велику групу міського населення становили купці та майстри-ремісники, що належали до категорії багатих міщан. Усі, хто мав владу і багатство, визискували посполитих — підмайстрів, учнів, «партачів», селян. В архівах збереглися численні скарги міської бідноти. В одній з них говорилося: коли «якась кривда станеться убогому чоловікові, жодний з райців не хоче про це знати і вступатися за бідного. Більше того, самі райці, де тільки можуть, грабують убогих людей, від чого у посполитих серце болить, і, можливо, всі вони розповзуться світ за очі». Міщани і посполиті скаржилися, що воєводи і старости забороняли їм займатися ремеслом, брали з них непомірно високі платежі. Важким тягарем для населення були податки, які збирав замковий уряд (адміністрація). Воно платило т. зв. сош, за яким з кожного двору на будівництво міських укріплень стягувалося по 10 гривеників. Спорудження і ремонт укріплень покладалися на ремісників, від чого й пішла назва окремих башт, розташованих навколо міста,— Гончарна, Кушнірська тощо. Крім того, міські жителі платили поголовний, подимний податки, десятину на утримання костьолів та інші.
Королівські чиновники і польські феодали невпинно вели наступ на руське (українське) населення міста. У 1534 році вони виселили його за міські стіни. Незважаючи на те, що місто формально жило за магдебурзьким правом, польська адміністрація втручалася у справи руського і вірменського магістратів, обмежувала їхні права у вирішенні загальноміських питань. Як зазначалося в люстрації 1565 року, «Кам’янець має потрійне населення щодо народності і потрійну юрисдикцію (судочинство). Поляки користуються першістю і судяться за магдебурзьким правом. Русь судиться за правом і звичаями руськими і має свого війта. Вірмени — за звичаями вірменськими і також мають свого війта. У всіх справах, що стосуються цілого міста, представником його є рада або війт права польського». При потуранні польської адміністрації шляхтичі й далі захоплювали землі української та вірменської общин. Так, у 1539—1544 рр. під час розгляду позову міщан проти шляхтичів сіл Княжполя і Кульчиєвець кам’янецький суд ухвалив відібрати у міста 300 десятин землі. На середину XVII ст. польська шляхта захопила понад 2 тис. десятин міської землі.
Руській общині доводилося відстоювати не тільки свої права на самоврядування і землю, але й боротися проти релігійного гніту. Єзуїти, яких у Кам’янці було багато, силоміць насаджували католицизм. На знак протесту проти цього українське міщанство створило при Іоаннопредтеченській церкві братство і 1589 року відкрило братську школу. Боротьба проти експансії католицизму знаходить своє відображення в архітектурі культових та цивільних споруд рубежу XVI—XVII ст. Відроджуються давньоруські традиції у будівництві та народні мотиви в декоративному оформленні. Будівельники-українці досить цілеспрямовано підкреслювали, що Кам’янець — українське місто.
Всі ці явища народної визвольної боротьби в місті були тісно пов’язані з подіями на Україні. В кінці XVI ст. на Поділлі прокотилась хвиля повстань проти польсько-шляхетського панування. У 1594—1596 рр. кам’янчани взяли участь у повстанні козаків і селян, що його очолив Северин Наливайко. З початком визвольної війни українського народу у серпні 1648 року до Кам’янця прибуло козацьке військо, кероване соратником Богдана Хмельницького — Максимом Кривоносом, яке оточило місто і фортецю. Згодом за наказом Богдана Хмельницького військо було перекинуто під Пилявці, де завдало нищівної поразки королівській армії. У червні 1652 року, після перемоги під Батогом, Хмельницький рушив на Кам’янець, по дорозі до нього приєдналося багато селян з навколишніх сіл і самих кам’янчан. Більше тижня тривала облога міста. Та зрада союзників—татар й епідемія чуми, яка спалахнула серед селянсько-козацького війська, врятували польський гарнізон від розгрому. У 1655 році, вже після історичної Переяславської Ради, козаки Богдана Хмельницького і російське військо на чолі з боярином В. В. Бутурліним знов взяли місто в облогу. Але й на цей раз мусили відійти, бо на Поділля вдерлася татарська орда, що діяла разом з королівською армією.
Після Андрусівської російсько-польської угоди 1667 року, за якою Поділля залишилося за Польщею, польська шляхта посилила наступ на українське населення. У 1670 році український магістрат в Кам’янці об’єднано з польським, що означало ліквідацію самостійності української общини. Багатіючи за рахунок грабежу жителів, польська адміністрація майже не дбала про укріплення Кам’янця, як і інших міст Поділля. А це було необхідно, бо на початку 70-х років XVII ст. над краєм нависла загроза турецької агресії. Влітку 1672 року війська султана Магомета IV напали на Кам’янець. Міські ополченці і гарнізон чинили відчайдушний опір, але турків було в десятки разів більше — понад 300 тис. У серпні, після тривалої облоги й штурму, фортеця і місто опинилися в руках ворога.
Захопивши Кам’янець, султан призначив губернатором і начальником Подільського паша лику (провінції) Галіль-пашу, залишивши йому двадцятитисячне військо для дальшого загарбання Поділля. 27 років турки грабували й руйнували місто. 800 хлопчиків було забрано в яничари, багато жінок — у турецьке рабство, понад 100 возів коштовностей вивезено до Туреччини. Дерев’яні будівлі розбиралися на паливо, кам’яні — на спорудження укріплень. До захоплення міста турками в ньому було близько 800 житлових будинків, в яких мешкало щонайменше 10 тис. населення. Загарбники знищили понад 600 будинків; залишилось тільки 48 кам’яниць і 123 дерев’яні споруди. Занепали торгівля, ремесло. Жителі розбіглися по навколишніх лісах і глухих селах, а то й далі — на Полісся і Задніпров’я. Про цей період невідомий автор писав:
Україна тяжко плаче
О тім Кам’янечу місті давньому,
Що був на весь світ славний.
Тепер у ньому зосталися турки й татари.
Де твоя слава, Кам’янче старий?
У відомому листі запорізьких козаків турецькому султану Магомета IV було названо «кам’янецьким катом», «подолянським злодіюкою».
Намагаючись закріпити за собою Поділля, турецькі завойовники надавали великого значення укріпленню Кам’янця. Вони відбудували у фортеці башти, спорудили суцільний кам’яний міст (кріпосний), що вів до міста. Цей міст і особливо високий мінарет біля костьолу, перетвореного на мечеть, багато десятиріч нагадували кам’янчанам про страшні роки турецької неволі.
Польський уряд не раз намагався повернути Поділля і Кам’янець. Перед одним з походів Август II навіть наказав вибити медаль на честь визволення міста від турків. Але похід закінчився невдачею. І, мабуть, ще довго подільські землі залишалися б під владою султана, коли б не Російська держава, яка за Петра І завдала Туреччині кілька тяжких поразок. 1699 року за Карловицьким трактатом турки відмовилися від Поділля на користь Польщі. До речі, Петро І, повертаючись з Прутського походу в серпні 1711 року, на 2 дні зупинився в Кам’янці і оглянув місто та фортецю.
За часів турецького панування господарське життя міста зовсім занепало. Для його відродження польський сейм на 10 років звільнив населення від подушного, подимного та інших податків, підтвердив привілеї цехів. Жителі відбудовували зруйновані будинки, споруджували нові (на Польських і Руських фільварках). Однак при перших ознаках відродження Кам’янця польський уряд та магнати знов повернулися до своєї старої політики. 1702 року, ще до закінчення десятирічного пільгового строку, шляхетський сеймик наклав на Кам’янець важкий податок. Продовжувалося захоплення міських земель і наступ на українське і вірменське населення. Польський уряд заборонив оселятися в Кам’янці православним міщанам і селянам, закрив православні церкви. Приміщення руського магістрату, який так і не був відновлений, передали костьолу св. Яна.
На посилення соціального і національного гноблення кам’янчани відповідали рішучою боротьбою проти королівських чиновників і польської шляхти. У цій боротьбі вони не були одинокими. У XVIII ст. на Правобережжі точився широкий антифеодальний рух, відомий в історичній літературі під назвою гайдамацького. В 1702— 1704 рр. в околицях Кам’янця діяли повстанські загони Шпака і Семашка. 1768 року жителі міста брали активну участь у Коліївщині.
Наприкінці XVIII ст. посилився народний рух за возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Російської держави. У 1793 році прагнення народних мас здійснилися. 21 квітня 1793 року жителі Кам’янця-Подільського з радістю вітали возз’єднання правобережних українських земель з Росією. З цієї нагоди фортеця салютувала 101 гарматним залпом.
Возз’єднання з братнім російським народом мало велике значення для всього краю, у т. ч. і для Кам’янця. В останній період польського панування місто занепало, втратило значення одного з центрів зовнішньої торгівлі і ремесла Правобережної України. Багато розорених ремісників пішло з Кам’янця.
У 1793 році в ньому проживало лише 3450 жителів, отже порівняно з серединою XVII ст. населення зменшилося втроє.
У складі Росії починається відродження міста. У 1795 році воно стає центром Подільської губернії, до якої увійшли 12 повітів, у т. ч. і Кам’янецький. Було затверджено герб Кам’янця: на блакитному фоні — сяюче сонце з 16 променями. Органом міського управління деякий час залишався магістрат, але 1837 року замість нього створено міську думу та управу.
Пожвавилося й господарське життя, зростало населення.
У 1820 році в місті було вже 16 тис. жителів. 1845 року в ньому налічувалося 15 майстерень-мануфактур, що виробляли свічки, мило, капелюхи та ін., працювало кількасот ремісників, які займалися обробкою металу, дерева, виготовленням одягу, взуття тощо. Але господарський розвиток міста гальмували кріпосницькі відносини. Поміщики з навколишніх сіл, використовуючи дарову працю кріпаків, засновували майстерні, вироби яких конкурували з продукцією міських ремісників.
Це спричинялося до загострення боротьби міщан проти землевласників.
З входженням Поділля до складу Росії його населення прилучалося до загальноросійського громадсько-політичного руху, до боротьби трудящих проти кріпосництва, разом з ними відстоювало незалежність рідної землі. Під час Вітчизняної війни 1812 року в Кам’янці сформовано полк лісових стражників для боротьби з наполеонівськими агентами та французькими загонами, збиралися кошти й продовольство для російської Дунайської армії. Після переможного закінчення війни до Кам’янця-Подільського повернувся один з полків 2-ї армії, де служив В. Ф. Раєвський — друг П. І. Пестеля і О. G. Пушкіна. 1816 року він організував у місті таємний політичний гурток «Залізні персні», куди увійшли прогресивно настроєні офіцери. Вони виступали проти самодержавства, за встановлення в Росії демократичної республіки. Пізніше В. Ф. Раєвський увійшов до «Південного товариства» і після розгрому виступу декабристів був засуджений на довічне заслання.
Царизм нещадно придушував усі виступи народних мас проти кріпосного рабства та поміщицького гніту. Протягом 1814—1823 рр. в Кам’янецькій фортеці тричі було ув’язнено ватажка селянського руху на Поділлі Устима Кармалюка. У березні 1823 року він з групою товаришів утік з фортеці. Але жандарми схопили пораненого Кармалюка і прикували ланцюгом до кам’яної стіни в казематі Папської башти (цю башту в народі прозвано Кармалюковою). У квітні того ж року на центральній площі Старого міста Кармалюка було покарано 101 ударом батога, тавровано розпеченим залізом, а потім заслано до Сибіру.
Видатні представники російської і української культури цікавилися багатовіковою історією Поділля, сповненою драматичними подіями народної боротьби проти гнобителів. Так, поет-революціонер Т. Г. Шевченко, який 1846 року побував у Кам’янці, розпитував про виступи селян проти поміщиків під проводом Кармалюка. Це знайшло відбиток у його «Щоденнику» та повісті «Варнак». Відомий російський лінгвіст В. І. Даль, який у 30-х роках працював у місті військовим лікарем, написав на матеріалах Поділля історичну повість «Подолянка».
Зміцнення всебічних зв’язків з передовою російською та українською культурою сприяло розквіту культурного життя міста. Вже у 1798 році в Кам’янці-Подільському відкрито театр, через 7 років — духовну семінарію. Незабаром почала працювати губернська друкарня, де з 30-х років XIX ст. друкувалася перша в краї газета «Подольские губернские ведомости». 1833 року засновано середній навчальний заклад — чоловічу гімназію; існувало парафіяльне училище. В духовній семінарії у 50-х роках XIX ст. навчалися С. В. Руданський і А. П. Свидницький, що згодом стали відомими українськими письменниками. Значною подією в культурному житті міста було відкриття у 1866 році публічної бібліотеки (нині бібліотека для дорослих ім. Затонського).
З розвитком капіталізму в Росії розширювалося промислове виробництво і в Кам’янці. В 1867 році тут працювали 2 цегельні, 4 салотопні, винокурний і миловарний заводи та деякі інші підприємства. 1872 року збудовано пивоварний завод. У наступному десятиріччі стали до ладу тютюнова та ватна фабрики і два заводи мінеральних вод. Але це були невеличкі підприємства напівкустарного типу, на яких працювали 103 робітники; річне виробництво товарів не перевищувало 95 тис. крб. Значну кількість продукції виробляли ремісники. 1863 року в місті було 1809 шевців, ковалів, кравців тощо.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4