Оринин, Кам’янець-Подільський район, Хмельницька область
Оринин — село, центр сільської Ради. Розташований на річці Жванчику, притоці Дністра, за 18 км від районного центру і за 22 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський. Через Оринин проходить автодорога Кам’янець-Подільський — Скала-Подільська. Населення — 4137 чоловік. Сільраді підпорядковані населені пункти Ріпинці й Теклівка.
На території Оринина і в його околицях виявлено залишки поселень трипільської та черняхівської культур, а також давньоруське городище XII—XIII століть.
Назва села походить, мабуть, від дохристиянського імені Ярина (Орина), яке означало «сильний», «швидкий», а також «весняний». Початковою назвою було, певно, Яринин Двір.
Вперше село згадується в історичних документах за 1474 рік. Того року «старая кость русская Кердеи в Оринине», що перейшли на службу до польської корони, збудували в селі костьол. На початку XVI ст. Оринин був уже чималим поселенням; Його власники 1506 року дістали право збирати мито за проїзд мостом через річку Жванчик. Протягом XVI—XVII ст. Оринин зазнавав частих нападів турецьких і татарських завойовників. Про бої, які тут точилися, свідчать залишки земляних укріплень і кургани-могильники, які збереглися на північ від села, на т. зв. Орининському полі. 1618 року на цій рівнині сталася кровопролитна битва між військом польського гетьмана С. Жолкевського і турецько-татарською армією. Жолкевський зазнав поразки і відступив, а переможці вщент пограбували й частково спалили Оринин. Під час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на Орининському полі двічі стояло табором селянсько-козацьке військо — вперше у 1650 році, коли Богдан Хмельницький повертався з Молдавії на Україну, вдруге у 1653 році — перед Жванецькою битвою. 23 листопада 1653 року польський гетьман Потоцький писав із Жванця: «На Оринині став хан… і Хмельницький з табором, а це від нас три милі».
Війни згубно позначилися на Оринині. 1661 року в ньому залишилося всього три дими, а під час 27-річного панування на Поділлі турків село зовсім обезлюдило. Тільки у першому десятиріччі XVIII ст. починається його відродження. За привілеєм, наданим Оринину 1701 року, в ньому щороку провадився ярмарок, щонеділі збиралися базари. Розвивалися торгівля, ремесло, зростало населення. У 1780 році в Оринині, який перетворився на містечко, налічувалося 73 двори, близько 600 жителів.
Увійшовши до складу Росії (1793 р.), Оринин стає волосним центром. 1830 року тут було 1309 чоловік населення, з якого 888 — селяни-кріпаки. Вони належали поміщикові Садовському, який, маючи 3,9 тис. десятин землі, виділив своїм кріпакам всього 626 десятин. Орна земля розподілялася залежно від наявності в селян тягла. Так, у 1845 році з 145 селянських дворів тільки 18 тяглих господарств мали по 6,5 десятини, 108 піших — по 3,3 десятини, решта — городники, бобилі і дворові — зовсім не мали польової землі. Орининські кріпаки — тяглі й піші — відбували панщину пересічно по 3 дні на тиждень влітку і по 2 дні — взимку. Крім того, вони додатково відробляли на рік по 6 «згінних» днів, виконували підводну повинність, ремонтували шляхи і мости тощо. Городники працювали на поміщика 52 дні на рік.
У 1861 році під час складання уставної грамоти поміщик Садовський урізав присадибні ділянки своїх вчорашніх кріпаків, а польові землі поділив на маленькі смужки, розкидані в різних місцях. Обурені селяни відмовилися підписати викупну угоду, і навіть козаки, викликані поміщиком, не змогли примусити їх скоритися. Скарги жителів Оринина на Садовського кілька разів розглядав з’їзд мирових посередників і кінець кінцем мусив визнати їх обгрунтованими. 1864 року селянам повернули більшість відрізків. Всього їм передано за викуп 691 десятину землі, у т. ч. 92 — присадибної, 499 — польової, 62 — сінокосів, 38 десятин — непридатної для хліборобства. Однак поміщик не вгамувався. 1874 року жителі Г. Лубинецький, А. Хоревський та І. Чайковський подали скаргу до губернського в селянських справах присутствія на Садовського, який захопив їхні землі. Боротьба між орининцями й поміщиком тривала і в наступні десятиріччя. Так, у 1893 році селяни самовільно випасали худобу на поміщицькій землі і чинили рішучий опір панським наглядачам.
Становище трудящих Оринина дедалі погіршувалося. З 1864 по 1906 рік кількість селянських дворів подвоїлася, а землі залишилося стільки ж. Йшов процес розшарування селянства. 1906 року з 318 господарств села 253 були бідняцькими. 14 з них зовсім не мали землі, решта мала по 0,5—2 десятини. У 56 середняцьких дворів було пересічно по 3 десятини. 8 куркульським родинам належало по 5—10 десятин кращої землі. Біднота мусила шукати додаткових засобів до існування. Багато орининських бідняків працювало в місцевих поміщиків і заможних господарів поденно, а кілька сімей жили з відхожих промислів. Безземельні й малоземельні селяни наймалися чорноробами на місцеві невеличкі підприємства. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Оринині працювали пивоварний, поташний і винокурний заводи, які загалом виробляли продукції не більше як на 1,5 тис. крб. на рік. Частина населення займалася дрібного торгівлею і ремеслом. У 1888 році в містечку було 4088 жителів, з них 60 — ремісників.
Трудящі зазнавали жорстокої експлуатації поміщиків, купці в-лихварів, підприємців, що призводило до загострення класової боротьби. В грудні 1905 року під впливом бурхливих революційних подій у країні почалися заворушення і в Оринині. Місцеві бідняки Г. Рудий, Д. Габрик, С. Гуменюк закликали своїх односельчан озброюватись і силою ділити поміщицьку землю. За наказом губернатора, який прислав сюди козаків, 13 селян було покарано нагаями, а трьох найбільш активних кинуто до в’язниці. Події в Оринині сколихнули населення навколишніх сіл. У грудні селяни с. Ріпинець спалили поміщицькі скирти пшениці, за що були жорстоко покарані поліцією. Ініціатора виступу О. Рака засуджено на два роки тюремного ув’язнення. Революційна пропаганда, яку проводили в містечку соціал-демократи, знаходила серед жителів палкий відгук. Поліцейський справник з тривогою доповідав у вищі інстанції, що 8 січня 1906 року на базарі селянин О. Кудрицький та вчитель з села Добровілля, зібравши навколо себе великий натовп, читали вголос прокламацію «Звернення до робітників».
Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки, і в Оринині лишилося все по-старому: те ж безправ’я, безземелля. У 1908 році тут було 5099 жителів, більшість з них зазнавала великих нестатків. Мешкали вони в убогих хатинах-мазанках, що становили 90 проц. жител Оринина. В містечку налічувалося всього два цегляні будинки, один з яких належав родині поміщика Садовського, другий — волосній управі, і кілька добротних будівель купців. Тривалий час населення було позбавлене медичної допомоги. 1888 року земство відкрило маленьку лікарню на 10 ліжок, яка обслуговувала не тільки жителів містечка, а й мешканців навколишніх сіл. У 1910 році, після тривалого клопотання управи, побудовано лікарню на 25 ліжок. Тут працювали лікар, фельдшер і акушерка.
Однокласне народне училище в Оринині, відкрите 1894 року, в 1908 році перетворено на двокласне. Для його утримання міністерство освіти виділяло на рік всього 1 тис. крб., яких не вистачало навіть на оплату праці вчителів. Сільській управі щороку доводилося асигновувати додатково тисячу крб., які вона збирала з сільської та містечкової громад. В 1908 році в училищі працювали 4 вчителі, вчилося 148 хлопчиків і 46 дівчаток. За браком місць 316 дітям відмовлено в прийомі. З початком імперіалістичної війни приміщення лікарні і училища забрали під госпіталі.
В роки війни в Оринині було розквартировано чимало військових частин. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції солдати цих частин взяли активну участь у боротьбі селян Орининської волості за мир і землю. Наприкінці вересня 1917 року повітовий комісар Тимчасового уряду доповідав вищим інстанціям про те, що «повсталі громлять економії, маєтки».
Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання пролетарів Петрограда, трудящі Оринина і революційні солдати 43-го Охтирського піхотного полку розігнали місцеві органи Тимчасового уряду і 2 листопада 1917 року проголосили Радянську владу. На урочистому мітингу, в якому брав участь представник від Кам’янець-Подільської Ради, було обрано Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, яку очолив солдат-більшовик С. Ковальов. Однак у середині листопада за наказом Петлюри командування Південно-Західного фронту відрядило війська для придушення революційного руху в Кам’янецькому повіті. З допомогою військової сили владу в Оринині захопили українські буржуазні націоналісти.
Боротьба трудящих за відновлення Радянської влади успішно завершилася в січні 1918 року. Було створено революційний комітет, який передусім взявся за ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу землі трудящим селянам. Але цю роботу не було завершено. Наприкінці лютого Оринин захопили австро-німецькі війська. Почалися масові арешти радянських активістів. Окупанти реквізували в населення хліб, худобу, забирали майно. Після вигнання австро-німецьких загарбників містечко кілька разів захоплювали петлюрівці й польські окупанти. Останній раз вороги вдерлися до Оринина у вересні 1920 року. Разом з ними в містечко повернувся поміщик Садовський. Спираючись на багнети окупантів, він забирав у селян їхнє майно «на відшкодування збитків». Та в листопаді розгорнувся навальний наступ частин Червоної Армії, і Садовському разом з петлюрівськими недобитками довелося тікати за кордон.
Після визволення села відновили роботу ревком і створений у липні комнезам, які знову взялися за розподіл серед селян націоналізованої поміщицької і церковної землі. Цю роботу продовжили Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, обрана в січні 1921 року, і партійний осередок, організований в травні того ж року. Селянам було передано 2620 десятин землі, тобто майже в 4 рази більше, ніж вони мали до революції (691 десятину). Однак не відразу хлібороби змогли освоїти всю землю. Розореним війною селянам бракувало тягла і реманенту, не вистачало посівного матеріалу, бо за продрозверсткою вони мусили здавати всі надлишки зерна.
Величезне значення для відродження сільського господарства і, зокрема, розширення посівних площ мали рішення X з’їзду РКП(б). Роз’яснювати їх масам партія відряджала свої кращі кадри, видатних державних і партійних діячів. Ніколи не забудуть орининці пам’ятного дня 12 березня 1922 року, коли на зборах активу села й волості соратники В. І. Леніна — М. І. Калінін і Г. І. Петровський говорили про мету і завдання нової економічної політики, заміну продрозверстки продподатком. Селяни одностайно схвалили запровадження непу. На мітингах і зборах трудящих Оринина не раз виступав секретар Кам’янецького повітового партійного комітету І. Ю. Кулик. Він подав значну допомогу партійному осередку в його боротьбі за відбудову господарства. Комуністи згуртовували сільську бідноту навколо комнезаму, залучали селян до різних форм кооперації.
Це дало позитивні наслідки. У 1922 році кількість членів KHС зросла до 147. Протягом березня — травня того року в селі створено кооперативне товариство «Рілля» і сільськогосподарську артіль «Сніп», а наступного року — артіль «Хліборобський колектив» (пізніше — «Новий шлях»). В них об’єдналися 30 бідняцьких родин. Для допомоги колективним, а також індивідуальним бідняцьким господарствам відкрили прокатний пункт сільськогосподарського реманенту.
Поряд з господарським здійснювалося і культурне будівництво. У 1922 році в колишньому будинку ксьондза відкрито початкову трудову школу. Розгорнулася боротьба за ліквідацію неписьменності. При Раді створили спеціальну комісію, яка організувала гуртки лікнепу. Осередком культурно-масової роботи став клуб. Майже кожного вечора збиралася сюди молодь на заняття драматичного, хорового, історичного та інших гуртків. Ініціатором багатьох корисних починань у роботі клубу була комсомольська організація, створена 1923 року, і особливо її секретар — демобілізований червоноармієць В. Свинарьов. Комсомольці організовували цікаві диспути на політичні, літературні та антирелігійні теми.
В процесі відбудови господарства і перших соціалістичних перетворень підвищувався авторитет комуністів, зростала їх кількість. У червні 1923 року сільський парт-осередок налічував вже 7 членів і 2 кандидати в члени партії. Комуністам, усім трудящим селянам доводилося вести боротьбу не тільки з численними труднощами, а й класовими ворогами, які пролазили до виконкому Ради, президії комнезаму, намагалися розвалити кооперативні товариства. У 1923—1924 рр. Орининський райком КП(б)У і райвиконком разом з партосередком провели чистку місцевих органів влади від куркульських елементів. Поліпшилося керівництво діяльністю сільради, комнезаму. На кінець відбудовного періоду було освоєно всі посівні площі. Поступово міцніли колективні господарства, пізніше два з них — «Рілля» і «Сніп» перетворено на ТСОЗи. Значно зросло населення: 1925 року в Оринині налічувалося 5754 жителі. Відновила роботу лікарня. Працювали 3 школи, одна з яких — семирічна, гуртки лікнепу. Завдяки наполегливій роботі комуністів підвищувалися культурний рівень трудящих, їх політична свідомість. Про це яскраво свідчить такий факт: у червні 1927 року, у відповідь на провокаційне вбивство контрреволюціонерами радянського посла в Польщі П. Л. Войкова, в селі відбувся мітинг протесту. В резолюції мітингу було сказано: «Ми, громадяни села Оринина Кам’янецького округу, протестуючи проти підлого вбивства т. Войкова, заявляємо, що світова буржуазія, зробивши постріл у представника Радянської держави, провокує нову світову війну. Ми, робітники та селяни, гаряче протестуємо проти ганебних вчинків буржуазії, заявляємо, що ми війни не хочемо, але ж, коли буржуазія насмілиться розпочати війну, ми всі, як один, під проводом нашого робітничо-селянського уряду, щільніше зімкнувшись навколо Комуністичної партії, виступимо на захист здобутків Жовтня і зуміємо довести буржуазії всього світу, що робітничо-селянська держава непереможна».
Наприкінці 20-х років партійні і радянські органи, керуючись ленінським кооперативним планом, розгорнули роботу, спрямовану на перебудову сільського господарства на соціалістичних засадах. Навесні 1930 року на базі ТСОЗів утворено два колгоспи, успішно працювала артіль «Новий шлях». Восени того ж року на колгоспних ланах з’явилися трактори Орининської МТС. Перші два-три роки було багато організаційних неполадок і господарських труднощів, траплялися й перекручення та інші недоліки. Але з часом справи пішли на краще. Вже у 1934 році артілі зібрали в середньому по 12 цнт зерна і по 240—250 цнт цукрових буряків з га, тоді як врожаї зернових в індивідуальних селянських господарствах до їх колективізації не перевищували 6—7 цнт з гектара.
Включившись у рух п’ятисотенниць, ланки В. Шевчук, О. Ольхівської та ін. вирощували на закріплених за ними ділянках по 400—500 цнт цукрових буряків на кожному гектарі посіву. В роки довоєнних п’ятирічок сільськогосподарські артілі перетворилися на багатогалузеві господарства. Вони мали 3367 га землі; великі площі були зайняті під зерновими й технічними культурами, зокрема під тміном, який давав добрі прибутки. Зростало поголів’я громадської худоби. В останньому передвоєнному році в артілях налічувалося 640 коней, 318 голів великої рогатої худоби, 506 свиней, 296 овець, чимало птиці. Працював маслоробний завод. Зростала технічна оснащеність сільського господарства. Орининська МТС стала однією з кращих в області. 1938 року її затверджено учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки, тоді ж, першою на Поділлі, вона була нагороджена орденом Леніна. Ордена Леніна удостоєно й директора МТС А. М. Ковбасюка.
Із зростанням артільного господарства поліпшувався добробут колгоспників. Вони одержували на трудодень від 3 до 5 кг зерна. Все більше коштів витрачалося на соціально-культурні заходи. Зростала мережа медичних закладів. Уже в 1929 році колишню волосну лікарню розширено до 35 ліжок. Головним лікарем у ній працював хірург Я. М. Волошин, нині доктор медичних наук, завідуючий кафедрою загальної хірургії Одеського медінституту. Перед Великою Вітчизняною війною кількість ліжок у лікарні збільшилася до 45. Вона мала хірургічне, терапевтичне, гінекологічне та інфекційне відділення. Хворих обслуговували 5 лікарів, 20 сестер і акушерок.
Успішно виконували орининці заповіти Ілліча про здійснення культурної революції. В основному ліквідували неписьменність та малописьменність серед дорослого населення; всіх дітей шкільного віку охопили навчанням. У 1934 році семирічну школу перетворили на середню. Це була перша в районі десятирічка, в старших класах якої навчалися діти і з навколишніх сіл. 1936 року сталася подія, яку назавжди запам’ятали всі її учасники — і школярі, і вчителі: Орининську середню школу відвідав народний комісар освіти УРСР В. П. Затонський. Він дав високу оцінку навчально-виховній роботі педагогічного колективу, розповів про завдання, які ставила партія і уряд перед вчителями і молоддю. Зростання населення зумовило потребу в розширенні шкільної мережі. У 1937—1938 рр. було збудовано два двоповерхові приміщення для української і російської середніх шкіл, відкрито українську вечірню десятирічку. В 1940/41 навчальному році в школах Оринина налічувалося 1186 учнів, працювало 42 вчителі.
1935 року в Оринині зведено районний будинок культури. Але він не міг повністю задовольнити зрослих культурних потреб населення. З ініціативи комсомольського осередку молодь спорудила сільський клуб. На сценах будинку культури й клубу часто виступали художні колективи з обласного центру; вони ж допомагали місцевому драматичному гуртку підготувати і поставити кілька п’єс українських класиків та радянських драматургів. Весною 1938 року орининці урочисто зустрічали Героя Радянського Союзу, керівника дрейфуючої станції «Північний полюс-1» І. Д. Папаніна. Відбувся мітинг, на який зібралися селяни навколишніх сіл. Усім хотілося побачити прославленого героя Арктики. Піонери піднесли дорогому гостеві букети квітів.
Високу політичну зрілість трудящі Виявили під час перших виборів до Верховної Ради Союзу РСР (1937 рік). Виборці округу, куди входив Оринин, обрали своїм депутатом до радянського парламенту першого секретаря Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У С. А. Олексенка, який під час Великої Вітчизняної війни був секретарем підпільного обкому партії і очолював велике партизанське з’єднання.
Коли німецько-фашистські загарбники вдерлися на радянську землю, багато орининців зі зброєю в руках пішли захищати соціалістичну Батьківщину. З наближенням фронту почалася евакуація районних установ, техніки МТС. Гітлерівці захопили Оринин 7 липня 1941 року. Три роки окупації були роками жахливого терору й знущань з мирного населення. Фашистські кати по-звірячому знищили тут понад тисячу чоловік — місцевих жителів та зігнаних з інших сіл району. 246 юнаків і дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Масовими вбивствами ворог намагався залякати населення, примусити його скоритися «новому порядку». Але радянські люди не тільки не припиняли боротьби, вони посилювали її з кожним днем.
У 1943 році в Оринині створили підпільну групу, до якої входили С. М. Березовський, К. П. Клименко, Б. В. Юришин, К. М. Грушин, А. М. Косовський та інші. Підпільники писали від руки листівки, в яких закликали населення до опору фашистам, повідомляли зведення Радянського інформбюро. У серпні того ж року члени підпільної групи організували партизанський загін, який назвали ім’ям більшовика-арсенальця, командира Таращанського полку часів громадянської війни В. Н. Боженка. Склали текст партизанської клятви, в якій говорилося: «Усі дії загону в цілому, як і кожного партизана зокрема, будуть спрямовані на підрив військово-матеріальної могутності ворогів радянського народу і насамперед проти німецьких фашистів… При виконанні своїх обов’язків, а також у відкритому бою з ворогом кожний партизан буде сміливим, хоробрим, битиме ворога до останньої краплі крові, не шкодуючи сил, а, якщо треба, і життя…»3 Оригінал клятви зберігається в Київському державному історичному музеї. Командиром загону обрали комуніста П. А. Заплатинського, заступником — комуніста С. М. Березовського. Першою вдалою акцією народних месників був напад на районну поліцейську дільницю («шуцман-вахту»), де вони захопили чимало зброї. Через кілька днів було розгромлено поліцію і в селі Шустівцях. Партизани обстрілювали автомашини з фашистськими солдатами і офіцерами, вступали в бій з окремими групами ворога, пустили під укіс три залізничні ешелони на дільниці Балин—Нігин. На початку березня 1944 року на залізничній станції Нігин партизани захопили німецький ешелон з продуктами і обмундируванням. Як обмундирування, так і продукти харчування було роздано населенню.
7 березня 1944 року в нерівному бою загинув командир загону ім. Боженка П. А. Заплатинський. На могилі героя партизани поклялися нещадно бити ворога. Загін, очолюваний С. М. Березовським, швидко зростав. До нього вступали сміливі, відважні люди — палкі патріоти Радянської Вітчизни. Серед бійців загону було чимало орининців — О. Г. Галецький, П. М. Коваль, А. М. Косовський та ін. Багато жителів села активно допомагали загонові: були зв’язківцями, розвідниками, надавали партизанам притулок.
Коли 23—24 березня 1944 року частини 4-го гвардійського танкового корпусу під командуванням генерал-полковника Д. Д. Лелюшенка вели бої за визволення Оринина, в них брали участь і партизани загону ім. Боженка. 25 березня ворога було вибито з села. Але незабаром гітлерівці, намагаючись вирватися з оточення, перейшли в наступ. На шляху противника радянське командування створило кілька опорних пунктів оборони. Один з них знаходився в Оринині, де перебував і командний пункт командуючого 4-ю танковою армією. 28 березня піхотний полк фашистів при підтримці танків повів наступ на село, проте зазнав великих втрат і відступив. 1 квітня, скориставшись негодою, гітлерівці знов атакували Оринин з північного заходу. Але радянські частини не тільки відбили напад, але й повністю розгромили ворога; було знищено близько 1400, взято в полон 200 фашистських солдатів і офіцерів. Шість днів тривала оборона села. Дійову допомогу радянським воїнам подавало населення: чоловіки взялися за зброю, жінки перев’язували поранених. З квітня 17-а і 49-а механізовані бригади остаточно розгромили залишки ворожого угруповання.
Після вигнання окупантів за річку Збруч партизанський загін ім. Боженка було розформовано, більшість його бійців вступила до лав Червоної Армії. На фронтах Великої Вітчизняної війни бойовими подвигами відзначилися 250 орининців, яких нагороджено орденами й медалями. За мужність і героїзм, виявлені в боях за визволення Будапешта, житель Оринина М. Л. Никольчук удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.
Окупанти завдали Оринину величезних збитків. Лише купи цегли і попелу лишилися на місці колишніх майстерень, гаражів МТС, багатьох житлових будинків колгоспників. Поля за роки війни перетворилися на перелоги.
У травні колгоспники почали весняні польові роботи. Не було машин, не вистачало робочої худоби, сільськогосподарського реманенту, насіння, робочих рук. Для оранки довелося запрягати в ярма корів. Велику допомогу подали танкісти, які зорали чималу площу на своїх бойових Т-34. Всі три артілі успішно завершили посівну кампанію. Збирали врожай косами й серпами. Йшла боротьба за кожну зернину, колосок. Завдяки цьому зібрали в середньому по 8 цнт зерна з гектара.
Почалося відродження машинно-тракторної станції. У перших числах липня 1944 року сталася знаменна подія. На багатолюдному мітингу радянський патріот А. Я. Андрусишин урочисто передав директорові найціннішу реліквію МТС — орден Леніна, врятований ним від ворога. Протягом першого року відбудови зруйнованого господарства МТС одержала кілька тракторів, автомашин, стали до ладу майстерні, виробничі приміщення. В артілях успішно відбудовувалися господарські споруди. Одночасно населення ремонтувало й відбудовувало приміщення районної лікарні, шкіл, районного будинку культури, сільського клубу; відновлювався житловий фонд.
У 1950 році три колгоспи Оринина об’єднались в один. Укрупнення господарства позитивно відбилося на його економіці. Того року урожай пшениці становив пересічно 15,3 цнт з га, цукрових буряків — 242 цнт з га, а протягом 1954—1956 рр. буряківники збирали по 300 цнт коренів з га. За високі врожаї цієї цінної технічної культури колгосп був відзначений дипломами 2-го і 3-го ступенів Всесоюзної сільськогосподарської виставки та премією — автомашиною. Кілька передовиків артілі одержали медалі виставки. 1958 року до Орининського колгоспу приєдналася артіль ім. Жданова с. Ріпинець. За об’єднаним колгоспом, який дістав назву «Прапор комунізму», закріплено 3724 га орної землі. У наступні роки він перетворився на високопродуктивне багатогалузеве господарство, добре оснащене технікою.
Особливо великих успіхів колгоспники добилися в роки восьмої п’ятирічки. П’ятирічний план вони перевиконали за всіма показниками. Державі продано понад план десятки тисяч центнерів цукрових буряків, зерна, молока, м’яса. 1970 року основної культури господарства — цукрових буряків було зібрано пересічно по 345 цнт з га, значно більше, ніж в середньому по області. Найвищі врожаї — по 580 цнт буряків і по 30 цнт зернових з га виборола друга комплексна бригада, яку очолює кавалер ордена Леніна комуніст Б. В. Жалинський. 1971 року орденом Леніна нагороджено бригадира В. Д. Гижка.
Більшість з 84 комуністів села працює безпосередньо в сільськогосподарському виробництві. У колгоспі, в трьох його бригадах створені первинні парторганізації. Члени КПРС і 127 комсомольців вели перед у соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади, 100-річчя з дня народження В. І. Леніна і нині очолюють боротьбу трудівників Оринина за втілення в життя рішень XXIV з’їзду ленінської партії.
Парторганізація, сільська Рада повсякденно дбають про дальше зміцнення громадського господарства і на цій основі — підвищення добробуту трудящих. Невпинно зростає оплата праці колгоспників. Якщо в 1950 році на трудодень вони одержали 900 грамів зерна і близько 1 крб. грішми, то в 1970 році на людино-день видано по 3,3 крб. Ветерани праці забезпечені пенсіями.
В Оринині є кілька підприємств місцевої промисловості. Найбільше з них — цегельний завод (70 робітників), споруджений у 1954 році. У восьмій п’ятирічці підприємство значно розширило виробництво будівельних матеріалів, випустило понад план 1 млн. штук цегли. На 109 проц. виконано п’ятирічні завдання виробництва черепиці. Це дає змогу проводити в селі велике будівництво. У благоустрої Оринина, який 1959 року увійшов до складу Кам’янець-Подільського району, велику допомогу партійним і радянським органам подають Кам’янець-Подільський райком КП України і райвиконком. Тільки протягом 1966—1970 рр. в селі споруджено 152 житлові будинки, двоповерховий комбінат побутового обслуговування, що має добре обладнані цехи і майстерні, кілька торговельних закладів. Новозбудований ресторан «Поділля» — один з кращих в області. Його інтер’єр оздоблено розписами, які відтворюють минуле і сучасне українського народу. Цей ресторан відомий своїми смачними національними стравами.
Оринин рік у рік красивішає і впорядковується. Центр села прикрашають двоповерхові будівлі адміністративних установ, двох універмагів. Тут розміщуються культурно-освітні заклади, магазини. Площа й тротуари заасфальтовані; розбито парк. Потопають у зелені садків житлові будинки з широкими вікнами і просторими кімнатами. До більшості осель прокладено водопровід. Особливої мальовничості селу надає річка Жванчик, яка поділяє його на дві частини. У 1962 році їх з’єднано новим залізобетонним мостом. Село перетинає шосе Кам’янець-Подільський — Львів. Отже, орининці мають зручне сполучення з районним центром, а також з багатьма іншими містами й селами області та республіки.
Добре налагоджено медичне обслуговування населення. В 1966 році завершено спорудження нового двоповерхового приміщення для лікарні на 150 ліжок. В його будівництві велику допомогу подавав колгосп. На кінець 1970 року Орининська лікарня мала вже 175 ліжок. У селі є поліклініка, протитуберкульозний диспансер, санітарно-епідеміологічна станція. Хворих обслуговують 19 лікарів і 84 медпрацівники з середньою спеціальною освітою. Сільська Рада подбала і про жінку-трудівницю: відкрито жіночу й дитячу консультації, молочну кухню, стаціонарні ясла, дитячий садок. На період літніх польових робіт у колгоспі працюють двоє сезонних дитячих ясел.
Підвищується добробут населення, зростає його освітній і культурний рівень. 1970 року в селі було 5 шкіл: середня, восьмирічна, школа-інтернат, вечірня і районна заочна середні школи. В них навчалися 1116 учнів, працювали 102 учителі і в їх числі — заслужена вчителька УРСР А. П. Пономаренко.
Різноманітна й цікава робота проводиться в культурно-освітніх закладах села. При будинку культури діють численні самодіяльні гуртки і колективи, які виступають перед жителями з концертами, виставами. До орининців приїжджають артисти з Кам’янця-Подільського, Хмельницького. Кілька разів на тиждень демонструються кінофільми. В бібліотеках, які мають 50 тис. книжок і обслуговують понад 3 тис. читачів, організовуються літературні вечори, читацькі конференції; до визначних дат і ювілеїв обладнуються стенди з відповідною літературою; широко практикують виїзди бібліотекарів і книголюбів у польові стани.
У побут входять нові свята й обряди. Урочисто відбуваються свята останнього снопа, вручення комсомольських квитків, атестатів зрілості. Біля пам’ятника загиблим воїнам призовники присягають на вірність Батьківщині.
Великих успіхів досягли орининці в будівництві нового життя. Зміни, що відбулися в селі за роки Радянської влади, яскраво свідчать про величезну перетворюючу силу соціалістичного суспільного ладу.
М. Ф. АЛЕКСАНДРА, Л. В. БАЖЕНОВ, С. М. БЕРЕЗОВСЬКИЙ