Жванець, Кам’янець-Подільський район, Хмельницька область
Жванець — село, центр сільської Ради. Розташований на високому лівому березі Дністра, біля впадіння в нього ріпки Жванчика, за 20 км від районного центру і за 24 км від залізничної станції Кам’янець-Подільський. Населення — 1510 чоловік. Сільраді підпорядковане с. Брага.
Територія сучасного села та його околиць була заселена ще в добу міді: в урочищі Лисій горі на поселенні трипільської культури досліджено унікальний в Європі гончарний центр III тисячоліття до н. е. Друге поселення тих часів виявлено в урочищі Малайдашці. Крім того, в обох урочищах знайдено залишки поселень черняхівської культури, а біля гирла річки Жванчика — поселення давньоруських часів.
Вперше Жванець згадується в історичних документах за 1431 рік. Зручне географічне положення Жванця, розташованого на переправі через Дністер, сприяло його зростанню. У XVI ст. він стає одним з торговельних, а потім і стратегічних центрів Придністров’я. Наприкінці того ж століття за наказом кам’янецького воєводи Калиновського в Жванці споруджено фортецю, що мала форму п’ятикутника. Вона була розташована на березі Дністра, за яким височіла Хотинська фортеця, що належала молдавському господарю.
У 1620 році турки і татари захопили Хотин і вдерлися на Поділля. Прикордонну Жванецьку фортецю було зруйновано, а жителів села пограбовано. Наступного року до Жванця вступило сорокатисячне козацьке військо на чолі з П. Сагайдачним, яке взяло участь у Хотинській війні. Безприкладні героїзм і мужність козаків врятували польську армію від неминучого розгрому 150-тисячною армією султана Османа. Велику допомогу козакам продовольством подавали селяни Подільського краю. Групами в 100—200 чоловік вони пробиралися до Жванця, а звідти через Дністер — до Хотина. Вірмен Авксентій Кам’янецький писав: «Ми раділи з того, що з Кам’янця приходили … селяни, які приносили (нам) хліб…»3. У Хотинській війні турки зазнали поразки і мусили укласти з Польщею мир. Після війни власник Жванця Лянцкоронський частково відбудував замок. Поступово відроджується й село. 1646 року король Владислав IV надав Жванцю магдебурзьке право. Він став називатись містечком. Тут щороку проводилися 4 ярмарки і великі базари по понеділках. Однак розвитку торгівлі, ремесла і промислів перешкоджала необмежена влада над містечком Лянцкоронського, який нещадно грабував його жителів, розоряв їх величезними поборами. Особливо великих утисків — економічних і релігійних — зазнавали мешканці української національності. Жванці ненавиділи свого гнобителя, і, коли почалася визвольна війна українського народу проти польсько-шляхетських поневолювачів, тільки втеча врятувала Лянцкоронського від помсти населення. Чимало жителів Жванця билося проти шляхти в лавах селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького.
Восени 1653 року територія поблизу містечка стала ареною воєнних дій. Польська армія, вторгшись у другій половині вересня на Поділля, розташувалася на вигідних позиціях між Ліванцем і Брагою. З півдня королівський табір прикривала широка стрічка Дністра, із заходу — глибокі яри й дрімучі ліси, зі сходу — болотиста рівнина. Сам король Ян Казимир із своїм штабом засів у Жванецькому замку. Польська армія разом з іноземними найманцями налічувала близько 70 тис. чоловік. Зваживши на обстановку, Хмельницький відмовився від штурму добре укріпленого королівського табору. Перекинувши союзну татарську орду Іслам-Гірея, а також деякі козацькі частини в тил польської армії і захопивши шляхи підвозу продовольства та боєприпасів, він поставив поляків у скрутне становище. Осіння негода, нестача теплого одягу, харчів деморалізували оточену королівську армію. В ній посилилося дезертирство. Жовніри зазнавали великих втрат і від майже щоденних нападів на табір козаків. У другій половині листопада Богдан Хмельницький вирішив дати генеральний бій, щоб остаточно розгромити ворога. Козаки почали штурм королівського табору, але їх зрадив кримський хан. Народ присвятив Жванецькій битві пісню «Ой з города з Немирова».
Населені пункти Придністров’я раз у раз спустошувалися татарами та іншими завойовниками. Так, у 1664 році на прикордонний Жванець напав загін волохів.
Посилилися зазіхання турків на територію Поділля. В липні 1672 року турецькі війська приступили до спорудження моста через Дністер біля Хотина. Яничари переправилися на лівий берег на плотах. При їх наближенні польський гарнізон покинув Жванецьку фортецю без бою.
По збудованому мосту перейшли основні турецькі сили на чолі з султаном Магометом IV. На жванецьких полях до турків приєдналися кримський хан і зрадник гетьман Дорошенко. Незабаром Поділля опинилося під владою султана. 27-річне панування турецьких завойовників завдало Жванцю нових руйнувань. Значну частину його жителів було захоплено в полон.
Після Карловицького миру 1699 року до містечка знову повернулася польська шляхта. Пани намагалися будь-що відшкодувати свої збитки, але населення лишилося дуже мало і воно було таким злиденним, що довелося надати йому деяких пільг. Тяглі двори відбували два дні панщини на тиждень, піші — один день. Крім того, кріпаки давали податок натурою: хлібом, худобою і птицею, платили подушне й подимне. Невдовзі панщину знову збільшено до 3—4 днів на тиждень.
Поступово відроджувалися торгівля і ремесло. До Жванця переселилися вірмени з Кам’янця і греки з Хотина, які вели жваву торгівлю з придністровськими землями лісом, хлібом, сіллю, тканинами, угорськими винами.
До містечка приїздили купці з різних місць України і Волощини. Заможні міщани наживалися на торгівлі, а тим часом переважна більшість населення ледве животіла, обтяжена численними податками і поборами на користь шляхти, зазнаючи нещадної експлуатації з боку купців і лихварів. Жванці повставали проти своїх гнобителів. У 1734 році вони брали активну участь в гайдамацькому русі.
1768 року жителі містечка вбили чотирьох найбільш ненависних турецьких купців, які нещадно грабували трудовий люд. Скориставшись цим приводом, турки напали на Жванець і вчинили тут криваву розправу над жителями, зруйнували багато будинків. Наступного року містечко знов стало ареною воєнних дій. Його захопили барські конфедерати, що підняли повстання проти королівського уряду, незадоволені зрівнянням у правах католиків і некатоликів. Звідси їх вибила російська армія під командуванням князя Прозоровського, що прийшла на допомогу польському уряду в його боротьбі проти конфедератів і їх союзника кримського хана. До всіх руйнувань, що зазнав Жванець, додалася чума, яка 1770 року майже
цілком спустошила містечко. Становище населення було таким катастрофічним, що навіть польський сейм мусив у 1775 році звільнити його на 12 років від повинностей і податків. Та за панування Польщі містечко так і не змогло піднятися. Тільки після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії у 1793 році починається відродження Жванця. З приєднанням Бессарабії до Російської держави він хоч і втрачає своє значення прикордонної фортеці, але здобуває сприятливі умови для розвитку торгівлі і ремесла.
На початку XIX ст. в Жванці вже було 1244 жителі. 1845 року царський уряд викупив у поміщика Комара за 200 тис. крб. сріблом його маєток, що складався з містечка Жванця й сіл Гавриловець та Браги. Всього було викуплено 2644 десятини землі. 1150 селян-кріпаків перевели до розряду казенних. Однак землі їм виділили обмаль. Так, жванецькі хлібороби одержали всього 456 десятин, з них 140 десятин — непридатних для землеробства. Багато селянських господарств перебували на чиншовому праві, тобто власної землі не мали, а за користування державними земельними угіддями платили податок — чинш. Значна частина мешканців Жванця жила з чинбарства, шевства, виробництва гонту. У 80-х роках в містечку налічувалося 111 ремісників-кустарів, які продавали свої вироби на щорічному ярмарку і щонедільних великих базарах. Про значний розвиток торгівлі свідчить збільшення товарообороту жванецької пристані. Якщо 1886 року з неї було відправлено вантажів на 131,5 тис. крб., то наступного року — вже на 204,9 тис. крб. На початку XX ст. у Жванці з’являється перше промислове підприємство — невеликий фенхельний завод, що виробляв сировину для парфюмерної і фармацевтичної промисловості. Його продукцію по Дністру вивозили до Австро-Угорщини.
У перших роках XX ст. російські соціал-демократи використовували прикордонний Жванець для перевезення з Відня і Лейпціга марксистської літератури і в першу чергу ленінської газети «Искра». Для налагодження її транспортування у грудні 1902 року до Жванця приїздили соціал-демократи, агенти «Искры». У 1903 році прикордонна охорона неодноразово затримувала тут членів РСДРП, у яких виявлено проект організації пролетарської партії, звіт про діяльність Київського комітету РСДРП за 1902 рік, соціал-демократичні прокламації, кореспонденцію для газети «Искра».
Революційні події 1905 року в країні знайшли відгук і в Жванці. 16 жовтня застрайкувало 50 гонтарів, які зажадали збільшення заробітної плати. Між страйкарями і власниками почалися переговори, що завершилися частковою перемогою гонтарів — відрядну оплату було підвищено. У період революції й інші підприємці мусили піти на деякі поступки робітникам, але з посиленням реакції вони ліквідували завоювання трудящих. В тяжкому становищі перебували селяни Жванця. 1906 року з 268 дворів 16 зовсім не мали землі, у 155 — були тільки присадибні ділянки, у 97 — по 1 десятині польової землі й тільки 4 куркульські родини мали по 20 і більше десятин. Скрутно було з тяглом. 1911 року на 276 дворів припадало всього 83 коней, 105 голів великої рогатої худоби.
Місцеві власті не завдавали собі клопоту щодо впорядкування містечка, розвитку освіти, медичної справи. В Жванці не було лікарні, працювала лише невеличка аптека. Багато коштів витрачалося на утримання церкви, костьолу, синагоги. А ось на освіту їх не вистачало. Парафіяльна школа, яку відкрили 1869 року, тривалий час містилася в приватному незручному будинку. Працювала вона нерегулярно, кілька разів її закривали, бо не було чим платити вчителеві. На початку 90-х років жванецький сільський сход звернувся до мирового посередника першої дільниці Кам’янецького повіту з проханням дати дозвіл на спорудження шкільного приміщення. Однак зібрані громадою Жванця гроші, не без участі Гавриловецького волосного правління, були розтринькані. Тільки у 1894 році, після довгої тяганини і писанини між попечительством та волосним правлінням, завершено будівництво шкільного будинку. 1902 року в містечку відкрито однокласне народне (міністерське) училище, яке через 5 років реорганізовано в двокласне. В 1908 році у школі й училищі навчалося 167 хлопчиків та дівчаток з 668 дітей шкільного віку. Під час першої світової війни, коли Жванець опинився у прифронтовій зоні, навчальні заклади майже не працювали.
На початку серпня 1914 року австро-угорські війська захопили містечко, але через кілька днів, коли почався в Галичині наступ російської армії, мусили відступити за річку Збруч. У Жванці і навколишніх селах дислокувалися військові частини Південно-Західного фронту. У 1917 році бригади і полки 7-ї армії, що займали позиції по Дністру — від Жванця до с. Окопи — відіграли велику роль у боротьбі трудящих за встановлення в Придністров’ї Радянської влади. Армійські більшовики, і зокрема майбутній письменник М. С. Тардов, налагодили в містечку випуск революційних листівок. Більшовицьке слово знаходило палкий відгук у селян, ремісників, солдатів. Трудящі маси радо вітали Великий Жовтень, всім серцем схвалювали декрети Радянського уряду про мир і землю. У відповідь на звернення В. І. Леніна до усіх полкових, дивізійних, корпусних, армійських та інших комітетів, до всіх солдатів революційної армії і матросів революційного флоту від 9 листопада 1917 року, в якому йшлося про переговори з противником щодо укладення перемир’я, в Жванці відбувся мітинг під лозунгом «За загальний, справедливий, демократичний мир!». Між представниками 12-го армійського корпусу і 25-го австро-угорського корпусу розпочалися переговори про перемир’я, які переросли в братання між солдатами. Солдатські маси підтримували народну владу і рішуче виступали проти буржуазно-націоналістичної Центральної ради. В резолюції конференції більшовиків 12-го корпусу, проведеної 3 грудня, говорилося, що її делегати вважають Радянську владу дійсною виразницею волі трудового народу. В Жванці було створено Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, до складу якої увійшли представники армійських більшовиків і місцевої бідноти. В січні 1918 року вона взяла владу до своїх рук. Але ще довго довелося трудящим відстоювати владу Рад від численних ворогів: австро-німецьких і польських окупантів, петлюрівців, бандитських зграй.
Австро-угорські війська захопили Жванець наприкінці лютого 1918 року. Почався нещадний грабіж населення. Комуністи очолили боротьбу трудящих проти окупантів та їх спільників — українських буржуазних націоналістів. Під керівництвом більшовика Г. Г. Малоштанова селяни Жванця і навколишніх сіл готувалися до повстання, яке мало відбутися у квітні. Однак австрійське командування дізналося про цю підготовку і кинуло проти селян військові частини. Керівників було заарештовано, а населення роззброєно і піддано жорстоким катуванням. У селах запроваджено надзвичайний стан. 14 жовтня за підписом коменданта Жванця й начальника місцевого загону державної варти видано наказ про заборону жителям збиратися більше як по 3 чоловіка, з’являтися на вулицях після шостої години вечора, рибалити і прати білизну на Дністрі. За переховування зброї загрожували розстрілом.
Наприкінці 1918 року на зміну австрійським окупантам у Жванець вдерлися військові частини Директорії. Агітатори-більшовики вели революційну роботу серед особового складу 1-го Подільського петлюрівського полку. Вночі з 15 на 16 січня 1919 року 1200 солдатів полку повстали проти Директорії. Вони роззброїли петлюрівську міліцію, звільнили з-під арешту 12 своїх товаришів, які відмовилися воювати проти Червоної Армії. Кам’янецький повітовий комісар доповідав подільському губернському комісарові, що солдати нападають на поміщицькі економії, і вимагав негайного їх роззброєння. Придушити повстання націоналістам вдалося тільки після прибуття військ з Меджибожа.
Рятуючись від розправи, чимало жванців, і зокрема Ф. С. Корецький, Д. М. Лотичинський, приєдналося до хотинських повстанців, які виступили проти румунських бояр, що окупували Буковину. Після розгрому Хотинського повстання багато його учасників перейшло на лівий берег Дністра. Населення Жванця приймало їх як дорогих братів, надаючи притулок, хліб-сіль. Румунські окупанти обстріляли містечко з гармат, спалили кілька хат.
У середині квітня 1919 року Жванець було визволено з-під влади Директорії. Проте вже на початку червня його знову захопили петлюрівці, а в грудні — польські інтервенти. За рішенням Кам’янецької повітової підпільної партконференції, що відбулася в травні 1920 року, в повіті, і зокрема в його південній частині, розгорнулася партизанська боротьба проти білопольських і петлюрівських військ. У ній брали участь й жителі містечка. Під ударами Червоної Армії з фронту і партизанів з тилу ворог залишав один населений пункт за одним. У другій половині листопада
1920 року частини 41-ї стрілецької дивізії остаточно визволили Жванець.
Закінчилася громадянська війна, але боротьба з петлюрівськими й куркульськими бандами тривала ще протягом двох років. І ревкому, і Раді селянських та червоноармійських депутатів, до якої в січні 1921 року перейшла влада, і комнезаму доводилося віддавати цій боротьбі багато сил й часу. Очолювали її комуністи села, які в травні 1921 року організували партійний осередок. Бандитські зграї перешкоджали розгортанню радянського будівництва, ліквідації розрухи, а це були завдання невідкладні. Перша в світі держава трудящих потребувала хліба, щоб дати його промисловим містам, армії, врятувати голодуючих Поволжя і півдня України. Отже, слід було якнайшвидше піднімати селянські господарства, збільшувати посівні площі. Але не вистачало насіння, тягла, реманенту. В роки громадянської війни австро-німецькі і польські окупанти, петлюрівці пограбували селянські господарства, завдавши їм збитків на 15 тис. крб. золотом.
Перетворюючи в життя рішення X з’їзду РКП(б) про заміну продрозверстки продподатком, партійний осередок і Рада надавали всілякі пільги і допомогу бідняцьким дворам. 1921 року в селі створено споживчу кооперацію, що відіграла важливу роль у постачанні селянам реманенту і тягла, у витісненні з торгівлі приватника. На кінець 1923 року було освоєно довоєнні посівні площі. У перші роки відбудовного періоду в Жванці відкрито початкову школу, хату-читальню, сельбуд, шкільну і сільську бібліотеки.
Радість успіхів у відродженні господарства, розвитку культури й освіти затьмарило величезне горе — смерть В. І. Леніна. 22 січня 1924 року жванці зібралися на траурний мітинг. В одностайно схваленій резолюції було записано: «Згуртуємо свої ряди, щоб справу вождя довести до кінця»6. Ленінські ідеї жили й перемагали. У серпні того ж року в селі створено сільськогосподарське кредитне товариство
«Червоний плуг», кількість членів якого швидко зростала. В травні 1925 року до нього входило 243 сім’ї, у т. ч. 182 незаможні, решта — середняцькі. У боротьбі за соціалістичні перетворення села партосередок спирався на КНС, в лавах якого у жовтні 1925 року налічувалося 299 чоловік, і на комсомольський осередок, заснований 1923 року.
В 1926 році у Жванці, який протягом 1923—1928 рр. був районним центром, створено райком КП(б)У. Разом з райвиконкомом він приділяв багато уваги інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підготовці умов для колективізації одноосібних селянських господарств. Комуністи виїздили до сіл, де роз’яснювали ленінський кооперативний план. Для пропаганди переваг колективного господарювання влаштовувалися виставки продукції селянських господарств, кооперативних товариств і ТСОЗів району. В Жванці товариство спільного обробітку землі організоване 21 лютого 1930 року. Того ж дня на засіданні сільради затверджено статут ТСОЗу. Незабаром він вже налічував 101 члена. За ініціативою партосередку 23 лютого відбулося засідання сільради, де обговорювалося питання про колективізацію. Депутати сільради та присутній на засіданні актив одностайно вирішили вступити до сільськогосподарської артілі і закликали бідняків й середняків наслідувати їх приклад.
Завдяки копіткій роботі комуністів, комсомольців, радянського активу в 1930 році в селі створюються дві сільськогосподарські артілі: «Прикордонне село» і «Незаможний прикордонник», наступного року засновано ще одну — «13-річчя Жовтня». Артілі об’єднали 287 селянських господарств. В організації колгоспів та в їх економічному зміцненні чималу роль відіграли кадровий робітник з Харкова, комуніст двадцятип’ятитисячник М. 3. Шаповалов, а також місцеві активісти В. І. Печеровий, В. К. Вітановський, Г. Я. Вітановська й інші.
Велику допомогу сільськогосподарськими машинами колгоспам подала держава через створену в 1930 році Жванецьку МТС. Вона мала 16 тракторів, 15 сівалок, 43 борони, 20 культиваторів. В артілях, які обслуговувала МТС, засновано 4 машинно-кінні станції, де налічувалося 385 робочих коней. Перша колгоспна весна пройшла успішно. Артілі раніше строку впоралися з польовими роботами. Дійову допомогу хліборобам подали прикордонники місцевої застави, що взяли шефство над колективними господарствами Жванця.
5 травня 1931 року на засіданні бюро Жванецького партосередку розглядалося питання про стан колективізації в селі. У своєму виступі секретар Кам’янець-Подільського окружкому партії І. Ю. Кулик зажадав від комуністів села посилити агітацію серед бідняків і середняків за вступ до колгоспів, але попередив про необхідність суворо дотримуватись принципу добровільності. Він закликав боротися зі знеосібкою в артілях, запроваджуючи облік трудоднів, дбати про побут колгоспників — налагоджувати громадське харчування, відкривати дитячі ясла тощо.
В ході колективізації, яку було завершено 1933 року, змінювалася психологія людей, вчорашні одноосібники ставали передовиками сільськогосподарського виробництва. Високих врожаїв пшениці, кукурудзи, фенхелю добилися у 1935 році ланки М. М. Ковальського і М. Ф. Кравецької. Самовіддано трудилася комсомольська юнь. За ударну роботу окружком комсомолу нагородив грамотами Ф. П. Козака, В. І. Кравецького, В. Л. Хомицького.
Того ж року для зміцнення керівництва колективними господарствами три невеликі артілі було об’єднано в дві. Напередодні війни вони мали 971 га землі, 99 голів великої рогатої худоби, 118 свиней, близько 100 овець. В середньому з гектара збирали по 12—15 цнт пшениці, 20 цнт кукурудзи, 10 цнт фенхелю. Із зростайням громадського господарства поліпшувався і добробут колгоспників. Оплата на трудодень становила пересічно 3 кг зерном і 1 крб. грішми. На піднесення добробуту впливали й такі фактори, як витіснення з торгівлі приватника. Основні потреби населення в промислових товарах задовольняло сільське споживче товариство. Майже не лишилося в Ліванці кустарів-одинаків. До кінця 1933 року вони об’єдналися в кустарно-промислову кооперацію.
Сільська Рада дбала про впорядкування села, про поліпшення медичного й культурного обслуговування трудящих. У передвоєнні роки тут працювала лікарня на 15 ліжок, аптека. Медичну допомогу трудящим подавали два лікарі і 8 працівників з середньою спеціальною освітою.
Протягом 20-х років питання ліквідації неписьменності і малописьменності були завжди у центрі уваги партосередку та сільради. Але особливо посилилася боротьба з цією ганебною спадщиною минулого в період колективізації. 1930 року в селі створено комітет сприяння ліквідації неписьменності й малописьменності серед населення. Було вироблено конкретні заходи щодо проведення методичних семінарів з культармійцями, залучення до їх лав вчителів і учнів старших класів, розширення сітки курсів і груп лікнепу. На кінець 1930 року в Жванці залишилися неписьменними всього 148 чоловік, що становило менше 10 проц. дорослого населення. Але ліквідація неписьменності була лише першим кроком у здійсненні культурної революції на селі. У 1934 році Жванецьку семирічну школу перетворено в середню. В ній навчалося 648 учнів, тобто 93 проц. всіх дітей шкільного віку. Педагогічний колектив, що складався з 30 чоловік, проводив велику культурно-масову роботу. Учитель В. С. Липканський керував у клубі художнім гуртком. Дві картини цього талановитого самодіяльного художника—«Ранок Батьківщини» та «Призов до Червоної Армії» — експонувалися на республіканській виставці у Києві і здобули другу премію. Багато здібної молоді працювало в драматичному і хоровому колективах, в гуртках духових і струнних інструментів. їх виступи на клубній сцені завжди проходили з великим успіхом. Кілька разів на тиждень в клубі демонструвалися кінофільми. 1935 року в селі відкрили звуковий кінотеатр на 250 місць. Напередодні Вітчизняної війни став до ладу радіовузол, почалася радіофікація житлових будинків.
У радянський час Жванець 22 роки був прикордонним селом. У червні 1940 року боярська Румунія на вимогу Радянського уряду повернула СРСР Бессарабію і передала Північну Буковину, загарбані нею в 1918 році. Державний кордон відсунувся далеко на південь. Та через рік німецько-фашистські загарбники віроломно напали на Радянську країну. 7 липня ворог захопив Жванець. Носії «нового порядку» відразу показали своє звіряче обличчя. Вони глумилися над людьми, обкладали населення непосильними поборами, оподатковували навіть за утримання собак. Все єврейське населення було зігнане в гетто до Кам’янця-Подільського і там закатоване. В самому Жванці загарбники розстріляли 7 жителів, вивезли на каторжні роботи до Німеччини 149 юнаків і дівчат. Всього за роки війни на фронтах і в період окупації села жванці втратили понад 1000 чоловік. У 1943 році в боротьбі проти фашистських загарбників на Смоленщині загинула уродженка села партизанка Ольга Файфер. Героїчно билися проти ворога воїни-жванці. 73 чоловіка нагороджено орденами й медалями СРСР. Всю війну з боями пройшли комуністи В. М. Батир і М. Й. Хомицький, голова колгоспу Ф. С. Будзинський.
25 березня 1944 року підрозділи 16-ї гвардійської механізованої бригади 4-ї танкової армії 1-го Українського фронту визволили Жванець від ворога. Через село проходили частини Чехословацького корпусу генерала Л. Свободи.
У перші ж дні після визволення почали працювати сільрада, партійна організація. Треба було негайно братися за відбудову спустошеного фашистами села. Окупанти спалили 18 хат, зруйнували господарські приміщення MTС і колгоспів, вивезли до Німеччини машини, хліб, худобу, пограбували населення. Збитки, завдані німецько-фашистськими загарбниками лише колгоспам і культурно-освітнім закладам села, становили близько 13 млн. крб. Зважаючи на тяжкий стан сільськогосподарських артілей, колгоспники вирішили об’єднати їх в одну, щоб не розпорошувати людські сили і рештки реманенту. 4 квітня 1944 року на засіданні виконкому сільради депутати разом з активом обговорили питання підготовки до весняної сівби. Було вироблено конкретні заходи щодо мобілізації всіх працездатних, використання тягла, у т. ч. корів. Із розбитої гітлерівської техніки виготовили плуги, борони тощо. Незважаючи на величезні труднощі, завдяки політичному й трудовому піднесенню населення, викликаному блискучими перемогами Червоної Армії, весняна посівна кампанія пройшла успішно. Було відремонтовано, а здебільшого заново споруджено тваринницькі ферми та інші господарські будівлі, відновлено пасіку. За успіхи у відбудові колгоспу 36 чоловік відзначено медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.». Одночасно з відродженням сільського господарства йшла відбудова жител, культурно-освітніх закладів. До кінця 1947 року в селі не лишилося руїн.
У роки п’ятої п’ятирічки партосередок і сільрада посилили боротьбу за дальший економічний розвиток села. За їх ініціативою в лютому 1951 року було укладено договір на соціалістичне змагання між селами Жванцем, Брагою і Гаврилівцями. Включившись у соціалістичне змагання, жванецькі колгоспники зібрали того року по 20 цнт зернових з га, одержали по 3 тис. кг молока від корови. 1958 року артілі сіл Жванця та Браги об’єдналися в одну — ім. 40-річчя Жовтня. За нею було закріплено 2480 га землі, в т. ч. 1725 га орної. Поступово колгосп перетворився на багатогалузеве високомеханізоване господарство. Значно поліпшилася культура обробітку грунту, що позитивно відбилося на врожайності. У 1967 році, коли вся країна святкувала 50-річчя Радянської влади, хлібороби артілі ім. 40-річчя Жовтня виростили і зібрали з кожного га пересічно по 28,9 цнт пшениці і понад 300 цнт цукрових буряків. Підвищується продуктивність громадського тваринництва. Протягом 1959—1969 рр. виробництво м’яса на 100 га угідь зросло з 30,5 до 65,9 цнт (в живій вазі), молока — з 206 до 359 цнт, яєць на 100 га зернових — з 21,7 тис. до 68,4 тис. штук. Ці успіхи — результати самовідданої праці трудівників полів і ферм, спеціалістів сільського господарства — агронома, двох зоотехніків, ветеринара. Багато років передову птахоферму колгоспу очолювала комуністка О. Д. Малайдах. Колектив ферми систематично одержує по 200 і більше штук яєць на курку-несучку. Сюди, в своєрідний народний університет, приїздять за досвідом пташники з інших колгоспів області. Кращою дояркою господарства по праву вважають Є. С. Ящишину. Від кожної із закріплених за нею корів вона одержує по 3,5—4 тис. кг молока. 1966 року обох трудівниць нагороджено орденом Леніна. 1971 року орден Леніна одержала бригадир передової рільничої бригади Г. М. Вітановська.
Наполегливо трудиться колектив розташованого в селі відділення «Сільгосптехніки», що обслуговує навколишні колгоспи. Воно має добре обладнану майстерню, автопарк. У Жванці працює сироварний цех Кам’янець-Подільського маслозаводу. Це чимале, оснащене найновішою технікою, підприємство. 1969 року його колектив, що складається з 40 чоловік, завоював звання колективу. комуністичної праці.
Провідну роль у розв’язанні завдань розвитку економіки і культури відіграють партійні організації, яких у селі 3 — колгоспна, «Сільгосптехніки» і шкільна.
1970 року в Жванці було 52 комуністи, більшість з них працювала в сільськогосподарському виробництві. Ватажком молоді є три комсомольські організації, що налічують 220 членів ВЛКСМ.
Партійні та громадські організації, сільська Рада докладають всіх зусиль, щоб дедалі багатшим і щасливішим ставало життя мешканців Жванця, щоб село милувало око своєю красою.
Перед подорожнім, який прибуває автобусом з Кам’янця-Подільського, ще з пагорба відкривається панорама села: праворуч піднімаються двоповерхові будинки «Сільгосптехніки», ліворуч — облямовані зеленню дерев будинки школи. Від школи обабіч центральної вулиці виструнчилися добротні житлові будинки під шифером і залізом. Вулиці здебільшого бруковані. В центрі села жванці спорудили пам’ятник землякам, що загинули в боротьбі проти фашистських загарбників.
На площі, де колись стояли дерев’яні крамниці, нині розмістилися сільмаг, магазин господарчих товарів, гастроном, книгарня. Всього в селі 10 торговельних закладів. На високому березі Дністра збудовано ресторан. З його плоского даху і дзеркальних вікон відкривається чудовий краєвид. У недалекому майбутньому на мальовничому березі Дністра буде споруджено зону для відпочинку трудівників.
Село багате на історичні пам’ятки. На його північній околиці височать руїни фортеці кінця XVI — початку XVII ст., в центрі — костьол XVII ст. Між с. Брагою і Жванцем, де у 1653 році відбувалася битва козацького війська під керівництвом Богдана Хмельницького з польсько-шляхетською армією, збереглися залишки валів. На честь цієї битви тут споруджено монумент.
Трудящі пишаються історичними пам’ятками села, але ще більше тим, що створено за роки Радянської влади: своїми медичними, освітніми й культурними закладами. У місцевій лікарні, персонал якої складається з 8 лікарів і 35 чоловік середнього медичного персоналу, є хірургічне, терапевтичне, гінекологічне, пологове й дитяче відділення, рентгенівський та зуболікарський кабінети.
У Жванці працює 2 середні школи: загальноосвітня і заочна. 1970 року в них налічувалося 415 учнів, їх навчали і виховували 35 вчителів. У 1957 році відкрито шкільний історико-краєзнавчий музей.
Добре налагоджене культурне обслуговування населення. Працівники 3-х бібліотек і будинку культури організували кілька зустрічей любителів сучасної радянської літератури з письменниками, зокрема з Володимиром Бєляєвим, Микитою Годованцем, Степаном Снігурем, Петром Угляренком. Жванці шанують пам’ять свого земляка поета Панька Педи (1907—1937).
Усі найважливіші політичні, господарські і культурні події відбиваються в літопису села, який ведеться з 1953 року. Ось кілька записів: «5 березня 1964 року на сцені будинку культури поставлено п’єсу Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля»; «22 квітня 1970 року. 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. В селі радість: 45 жителів відзначені медалями. У кумач прапорів і панно вбрався Жванець, грають музики. До монумента загиблим воїнам покладено живі квіти. В будинку культури відбулося урочисте засідання сільської Ради».
Велике політичне і трудове піднесення панувало в селі у дні роботи XXIV з’їзду КПРС. Партійна організація, сільрада, громадськість мобілізовують трудящих Жванця на виконання грандіозних планів дев’ятої п’ятирічки.
В. М. КУШНІР