Антоніни, Красилівський район, Хмельницька область
Антоніни — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на річці Ікопоті, за 26 км від районного центру і 9 км від залізничної станції Антоніни. Населення 3725 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Закриниччя, Рублянка.
Перші згадки про село, яке до другої половини XVIII ст. називалося Голодьками, зустрічаються в історичних документах другої половини XIV ст. В ті часи село перебувало у власності великих феодалів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків, Потоцьких та інших. Протягом XIV—XVII ст. ця місцевість дуже терпіла від численних спустошливих набігів кримських татар і турків. Зазнали лиха і Голодьки. Так, 1593 року татари пограбували та спалили село. Близько 1770 року новий орендар Голодьків, родич Сангушків, перейменував село на Антоніни за ім’ям своєї дружини.
Возз’єднання українських земель у складі Російської імперії мало велике прогресивне значення для загальнополітичного, економічного та культурного розвитку
краю, але становище селянства мало що змінилося. З 1797 року Антоніни входили до складу Волинської губернії.
Працею кріпаків у 1812 році князь Сангушко побудував у Антонінах кам’яний, дивовижної краси палац. Основним заняттям населення і головним напрямком феодального господарства в першій половині XIX ст. залишалося землеробство. Певного розвитку набули промисли, особливо ткацтво. З 1823 року в Антонінах діяла кріпосна мануфактура для виробництва сукна, засновано конезавод, а 1845 року неподалік від села почала діяти цукроварня, яка незабаром стала власністю графа Потоцького.
Під час проведення селянської реформи 1861 року поміщиця Антонін виділила для викупу селянам гірші, здебільшого непридатні для господарського використання землі. Тяглі двори одержали по 9 десятин польової землі, піші — по 4,5 десятини. За передані у володіння польову і присадибну землі 147 селянських дворів містечка у відповідності із законом від ЗО липня 1863 року повинні були сплатити казні 41,1 тис. крб. сріблом.
У післяреформений період, з розвитком капіталістичних відносин у сільському господарстві, прискорилося класове розшарування селянства, зросла категорія безземельних і малоземельних селян. 1910 року 273 селянські господарства, в яких проживало 1531 чоловік, мали 843 десятини землі, з них 60 заможних дворів володіли такою ж площею орної землі, як 213 середняцьких і бідняцьких. 63 господарства бідноти володіли наділами менше 1 десятини, 46 — не мали ні робочої, ні продуктивної худоби. Низькою була культура і техніка землеробства. Значна частина селянських господарств орала землю сохами. В містечку налічувалося 11 залізних і 77 дерев’яних з залізними частинами плугів, 29 віялок; сівалок, жаток і молотарок селяни не мали.
Внаслідок застосування відсталої трипільної сівозміни, використання несортового насіння, недостатнього використання добрив, врожаї на селянських землях були низькі. Вони становили пересічно 55—60 пудів з десятини. Через невисокі доходи від господарювання на клаптиках землі біднота терпіла велику нужду, яка гнала її на заробітки в міста, до маєтків Потоцьких, на поміщицькі латифундії Херсонщини і Бессарабії. Але й тут вони за свою тяжку працю мали мізерну плату. Наприкінці XIX ст. чоловіки за 15—16-годинний робочий день під час сівби одержували по 50 коп., під час сінокосу — 55 коп., у жнива — 70 коп., праця жінок оцінювалася набагато нижче — по 15—20 коп. за день.
Потоцькі й після реформи володіли величезними земельними масивами — лише в Антонінській та сусідніх волостях їм належало 25,6 тис. десятин. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вони розширили цукроварню, конезавод, побудували гуральню, броварню, лісопильний завод, водяний млин.
Тяжкі умови життя, злидні, експлуатація активізували антонінську бідноту на боротьбу за кращу долю. Загострювалися суперечності і всередині селянства. Навіть автор «Церковно-історичного опису Антонін» змушений був визнати, що сільське управління, яке звичайно під тиском властей обиралося з місцевих багатіїв, не мало поваги серед жителів села. Антонінські бідняки брали активну участь у русі за переселення до Сибіру, який охопив Волинську губернію 1898 року. Селяни наївно вірили, що таке переселення можливе за рахунок казни, але йому перешкоджають поміщики і місцеве начальство. Власті розправилися з учасниками цих «аграрних безпорядків». Кілька десятків волинських селян було засуджено до тюремного ув’язнення, у т. ч. 3 жителі Антонін.
Піднімалися на боротьбу і робітники. На цукровому заводі поширювалася нелегальна література, зокрема, газета «Искра».
1901 року робітники-цукровики провели маївку. Не стояли вони осторонь боротьби і під час першої російської революції 1905—1907 рр. 5 вересня 1905 року на заводі був оголошений страйк, який закінчився частковою перемогою робітників — підвищенням зарплати. Колишній житель Антонін І. П. Шестидесятий, мінний машиніст на «Потьомкіні», був членом матроського комітету броненосця під час героїчного повстання. Після придушення повстання його заочно засудили до страти, тому він перебував за кордоном аж до перемоги Жовтневої-революції (1955 року Радянський уряд нагородив І. П. Шестидесятого орденом Червоного Прапора).
Боротьба трудящих містечка загострилася в роки першої світової війни. Майже тиждень у травні 1915 року разом зі строковиками багатьох сіл, які працювали в економіях графа Потоцького, страйкували заробітчани Антонін. Основною вимогою їх було підвищення оплати праці на бурякових плантаціях від 25 до 40 копійок за день. Робітників з інших сіл, яких доставила адміністрація економії, не допустили до роботи. Не допомогло і втручання поліції — страйкарі силою визволили з-під арешту організаторів страйку — поранених солдатів, які перебували у відпустці: С. Павловича, П. Синюка, В. Фещука та місцевих селян І. Волицького, Й. І. Кравчука. Врешті адміністрація задовольнила основну вимогу робітників.
Напередодні першої світової війни містечко Антоніни було волосним центром Ізяславського повіту Волинської губернії, 1913 року тут проживало 2009 чоловік. У містечку перебували волосні установи, поштово-телеграфна станція тощо. Вражав своєю красою і архітектурною витонченістю величезний багатоповерховий палац Сангушків—Потоцьких з просторим гаражем на 9 автомобілів, електричною станцією, оранжереями, величезним каретним двором. До цього слід додати кілька сотень верхових рисаків, близько півтисячі мисливських собак та багато іншого.
Селянські хати звичайно були невеликі (16 на 8 аршинів), без фундаментів, з дерева чи глини. Вони ділилися на дві половини — комору та житлову частину, де часто тулилося по 8—12 чоловік. До цієї ж хатини на зиму забирали телят і ягнят.
Злидні, антисанітарія призводили до частих пошестей. Лише 1867 року від холери померло 46 жителів Антонін. Аж до кінця XIX ст. тут не було ніяких медичних закладів. 1898 року відкрито приватну аптеку, 1913 — невеличку лікарню на 5 ліжок, яку обслуговували лікар і фельдшер.
Парафіяльна школа та однокласне міністерське училище працювали в Антонінах з 1864 року. Ці заклади не могли охопити все населення, тому в містечку на тисячу жителів припадало лише 160 письменних.
Після повалення царизму в лютому 1917 року пожвавилося політичне життя в Антонінах. Біднота, збираючись на мітинги, вимагала миру, землі й свободи. Більш цілеспрямованими стали прагнення незаможного селянства з червня 1917 року, коли до Антонін прибув з Одеси матрос-більшовик Я. С. Луцюк. У своїх палких промовах він розповідав про партію більшовиків та її вождя В. І. Леніна, викривав контрреволюційну політику Тимчасового уряду, закликав до боротьби за владу Рад. Агітація більшовика знаходила сприятливий грунт. Одна з тогочасних газет реакційного, монархічного напряму так розповідала про події в Антонінах влітку 1917 року: «… в маєтках графа Потоцького виникають непорозуміння. Так, в Антонінах Ізяславського повіту з’явився якийсь більшовик-матрос і бунтує селян. …Селяни вирішили відібрати землю у графа Потоцького, запропонувавши протягом 2 днів залишити маєток». У вересні 1917 року створено Раду селянських депутатів, яка приступила до розподілу поміщицьких земель. Ці заходи в той час не були здійснені, бо до Антонін прибула каральна експедиція на чолі з повітовим комісаром Тимчасового уряду.
Про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді трудящі Антонін дізналися наприкінці жовтня 1917 року. Радянську владу в містечку проголошено в середині листопада. Маєток Потоцьких перейшов до рук трудящих.
Але над молодою Країною Рад нависла смертельна загроза — південно-західну територію її зайняли австро-німецькі війська. Ворог окупував Антоніни в березні 1918 року. Було відновлено поміщицьку власність, під загрозою репресивних заходів введено примусову працю на поміщицьких ланах під час жнив.
Австро-німецькі війська, а потім петлюрівці перебували в Антонінах до початку квітня 1919 року, коли містечко визволили частини 2-ї Української радянської дивізії під командуванням О. М. Ленговського. Після вигнання ворогів вся влада перейшла до ревкому, головою якого став селянин-бідняк щорсівець С. І. Остапчук. Створений у той час комітет бідноти очолив К. П. Луцюк. Комбід та земельний комітет негайно приступили до проведення землевпорядкування. Значна частина колишніх графських земель була розподілена між безземельними і малоземельними селянами. Водночас велику земельну ділянку відвели під культурно-показове господарство садово-городнього і тваринницького напряму (державний заповідник). Першим завідуючим господарством став колишній наймит графа Потоцького Я. Є. Коломієць. Продукція Антонінського радгоспу направлялася до лікарень, госпіталів, дитячих будинків, постачалася частинам Червоної Армії. Ревкому довелося працювати в надзвичайно тяжких умовах. Панували розруха, спекуляція, голод. Великої шкоди завдавали куркулі, які ховали хліб, створювали бандитські загони для боротьби проти Радянської влади. Та й зовнішні вороги не лишали надії напасти на Країну Рад. В серпні 1919 року містечко захопили петлюрівці, в грудні — поляки. На початку липня 1920 року через Антоніни з боями пройшла бригада котовців, яка визволила їх, але ненадовго, бо містечко знову зайняли петлюрівці. Остаточно Антоніни визволено в листопаді 1920 року.
Відгриміли бої, закінчилася громадянська війна. Антоніни залишилися центром волості Ізяславського повіту Волинської губернії. Головою створеного наприкінці 1920 року волревкому став С. І. Остапчук, сільревкому — колишній наймит А. Т. Кондратюк. Організовано комітет незаможних селян. На початку 1921 року пройшли вибори до Рад. З 1923 року, коли Антоніни стали центром району, були організовані й відповідні органи влади. Райвиконкомом керував колишній щорсіведь комуніст І. А. Коваль (делегат 2-го Всесоюзного з’їзду Рад 1924 року, член ВУЦВК 1924—1926 рр.). Дійову допомогу партійним і радянським органам подавали комсомольці, осередок яких виник 1922 року; члени профспілок, зокрема Всеробітземлісу.
Поступово налагоджувалося життя. У той час регулярно провадилися суботники щодо впорядкування села. 1920 року почала працювати лікарня на 20 ліжок, через два роки відкрито поліклініку і санепідстанцію, дещо пізніше — дитячі ясла.
Трудящі тяглися до знань, до грамоти. Активно працювали гуртки ліквідації неписьменності. Вчителі, комсомольці влаштовували заняття з неписьменними на п’яти- і десятихатках, групи молоді навчалися у приміщенні школи в вечірній час. Значну роботу розгорнули сельбуд і хата-читальня.
Нові відносини складалися в селі, владно займаючи важливе місце у житті людей. У відбудовний період в Антонінах створено сільськогосподарське кредитне товариство, яке надавало допомогу селянству. Далі відбувалося організаційне та господарське зміцнення Антонінського радгоспу — державного заповідника. За ним було закріплено понад тисячу десятин сільськогосподарських угідь, у т. ч. орної землі — 699 десятин. Радгосп мав свій сад з оранжереями і теплицями, конезавод і невелике стадо молочної худоби. У 1921—1922 рр. напрямок господарства визначався як садово-городній. В наступні роки радгосп спеціалізувався на розведенні племінних свиней, а також цінних порід риб. Загальна площа водного дзеркала 43 ставків становила 1,6 тис. десятин. Господарство стало називатися «Державний розсадник Антоніни», а з наступного року — «Антонінський племгосп ім. Домбаля». Непоганих успіхів досягло господарство в городництві, рільництві, садівництві, тваринництві, лісовому господарстві, рибництві. Працювала електростанція на 40 квт. Велике враження на селян-одноосібників справила проведена у липні 1925 року сільськогосподарська виставка, на якій демонструвалися досягнення племгоспу.
Значну роль у підготовці селян до суцільної колективізації відігравали т. зв. двадцятки — невеликі об’єднання селян, створювані на час польових робіт. В 1926—1927 рр. в Антонінах існувало 12 таких «двадцяток» із селян-бідняків. 1928 року 20 незаможних господарств об’єдналися у ТСОЗ, який проіснував до 1930 року і став ядром створюваного колгоспу.
Запеклий опір суцільній колективізації, що розпочалася в Антонінах 1929 року, чинили куркулі. Вони вбивали сільських активістів і уповноважених для проведення посівних кампаній, перешкоджали створенню артілей. Але основна маса селян цілком сприйняла курс партії та уряду на колективізацію. У квітні 1930 року антонінські селяни об’єдналися у колгосп «Червоний Донбас», до якого входило 106 дворів із земельною площею 230 га. Очолив господарство робітник-двадцятип’ятитисячник з Донбасу В. П. Золочевський.
Суцільна колективізація в Антонінах завершилася в 1932 році. Колгосп поступово зростав і міцнів. Члени артілі побудували кілька приміщень для худоби, заклали сад. Держава виділила на допомогу господарству 4 кінні сівалки, 4 жатки, 2 сінокосарки, кінні граблі, 32 кінні плуги, автомашину.
Напередодні війни в артілі були ферми великої рогатої худоби, вівцеферма, птахоферма, олійниця й крупорушка. За станом на 1 січня 1941 року за колгоспом закріплено 1,2 тис. га землі, його річний доход досяг мільйона карбованців. Передові люди колгоспу були учасниками ВСГВ 1939—1940 рр. Серед них — М. Є. Валецький, бригада якого 1938 року виростила урожай озимої пшениці по 27 цнт з га на площі 28 га, їздовий А. Д. Волошин, який протягом 1938—1939 рр. виконував норми не менше як на 200 процентів.
Заможно стали жити колгоспники. Вони одержували по 4—5 кг хліба та по 1 —1,2 крб. грішми. Правління колгоспу на період весняної посівної кампанії та жнив забезпечувало трудящих всім необхідним. На цей час організовувалося громадське харчування, діяли сезонні дитячі ясла.
Антонінська МТС, утворена 1930 року, відіграла важливу роль у зміцненні колгоспів своєї зони. Працівники станції досягли високих виробничих успіхів. Так, у 1937—1939 рр. середньорічний виробіток на трактор ЧТЗ доведено до 2,3 тис. га. МТС була учасником ВСГВ 1939—1940 рр., відзначена дипломом 1-го ступеня виставки, 10 тис. крб. грошової премії та легковою автомашиною. Директора МТС В. К. Бранського нагороджено Великою срібною медаллю,, старшого агронома Н. М. Вальчука — Малою срібною медаллю виставки.
Значних успіхів досягли трудівники племгоспу. З травня 1934 року його підпорядкували бурякорадгоспу ім. Димитрова, який разом із цукровим заводом ім. Горького входив до складу Антонінського цукрокомбінату. Це позитивно позначилося на економічному стані господарств. Поліпшилася кормова база, зросла продуктивність худоби. Середньорічні надої молока на кожну фуражну корову у 1937— 1938 рр. становили 3,2 тис. літрів; урожайність зернових пересічно становила 19,6 цнт з га. Високі виробничі показники господарства 1938 року відзначені урядовою нагородою — орденом Трудового Червоного Прапора. Племгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939—1940 рр. До Почесної книги ВСГВ 1940 року занесено доярку Є. С. Жук, а також Д. М. Рибачук, яка надоїла в 1939 році по 4,2 тис. літрів молока від кожної закріпленої за нею корови і була нагороджена Малою срібною медаллю виставки.
У всіх цих успіхах велика організаторська та виховна роль належала партійній організації та політвідділу бурякорадгоспу. Значну роботу щодо мобілізації трудівників на виконання виробничих завдань провадила газета «Бурякорадгоспник» — орган політвідділу радгоспу, яка виходила з 1933 року. Газета широко висвітлювала життя робітників господарства, хід боротьби за виконання соціалістичних зобов’язань, викривала хиби в організації виробництва, була надійною опорою партійної організації у роботі серед трудящих.