Красилів, Красилівський район, Хмельницька область
Красилів — місто районного підпорядкування. Розташований на правому березі річки Случі, притоки Горині, за 3 км від залізничної станції Красилів і 45 км від обласного центру. Населення — 13 500 чоловік. Міській Раді підпорядковані села Слобідка-Красилівська й Чепелівка.
Красилів — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення — 84,4 тис. чоловік (у т. ч. сільського — 64,9 тис., міського — 19,5 тис.). У районі 95 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищній та 26 сільським Радам; 28 колгоспів, 1 бурякорадгосп, за якими закріплено 88 тис. га земельних угідь, в т. ч. 80 тис. га орної землі; 2 державні племінні станції; 13 промислових підприємств, 5 будівельних організацій; 7 лікарень, 62 фельдшерсько-акушерські пункти, 22 пологові будинки; 94 школи, 79 будинків культури і клубів, 77 бібліотек.
Перша письмова згадка про Красилів збереглася в акті від 16 січня 1444 року, за яким литовський князь Свидригайло надав своєму слузі Михайлу Олехновичу «за його вірну службу» у володіння села Кременецького повіту, в т. ч. «Красилів двір». Протягом 1497—1541 рр. Красилів був власністю Острозьких.
Основним заняттям населення було сільське господарство. Розвивалося також ремесло — жителі займалися чинбарством, шили кожухи й свитки. Значного розвитку досягла торгівля. В 30-х роках XV ст., коли боротьба між Польщею та Литвою за Волинь і Поділля розгорілася з новою силою, Сигізмунд І, щоб посилити свій вплив, надавав пільги заможній українській верхівці. В ті часи міщани Красилова дістали право без сплати мита завозити сіль, раз на тиждень проводити торги, обкладати митом товари, які жителі навколишніх сіл везли на базар. У містечку спорудили замок, згадки про нього трапляються в історичних документах за 1545 і 1552 роки.
З кінця XVI ст. містечко зазнавало спустошливих нападів татар. Мужньо зустріли ворога і завдали йому нищівного удару жителі міста в 1573 році. Напади повторилися у 1593 і 1618 роках. Містечко було дуже зруйноване, багато жителів загинуло або потрапило в полон. Напади татар, панування польських феодалів гальмували економічний розвиток Красилова. Все ж тут велася жвава торгівля: в другій половині XVI ст. діяло 8 ринкових, 7 ремісничих, 10 перекупних будинків.
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. Красилів став власністю Януша Острозького. Значного розвитку в маєтку набуло зернове господарство. Населення зазнавало утисків і гноблення магнатів. Як і на всій південній Волині, тут панувала відробіткова рента. На початку XVII ст. селяни виконували панщину по 3—4 дні від лану, а в 20—30-х роках вона зросла до 4—6 днів на тиждень. Кріпаки виконували також численні натуральні та грошові повинності, по черзі давали підводи на роботи біля мостів, млинів, ставків.
Трудове населення містечка брало участь у боротьбі проти польського панування, феодально-кріпосницького гніту. Жителі не залишилися осторонь визвольної війни українського народу 1648—1654 рр., приєдналися до гайдамацького руху XVIII ст. Так, 1748 року в гайдамацькому загоні, оточеному шляхтою біля Погребища, було кілька вихідців із південної Волині, зокрема А. Полянович з Красилова. Його в числі інших за участь у повстанні засуджено на каторжні роботи.
У XVIII ст. основним заняттям населення залишалося землеробство — 1795 року 67 проц. жителів займалося сільським господарством. Розвивалося й ремесло. Серед 40 ремісників було 10 шевців, 8 кравців. Незабаром після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії, 1797 року Красилів, як волосний центр, увійшов до Старокостянтинівського повіту Волинської губернії.
Під час проведення реформи 1861 року селяни Красилова повинні були вносити великі викупні платежі за землю. Так, у поміщиці Боруховської згідно з уставною грамотою селяни викуповували 23 десятини 2380 сажнів землі, за яку протягом 49 років вони мали заплатити 602 крб. 50 коп. Викуповуючи землю в поміщиці Чорбової, 988 душ чоловічої статі мали внести в казну 3683 крб. 70 коп. Крім того, селяни сплачували й інші численні платежі, виконували велику кількість повинностей. Перебуваючи в стані тимчасовозобов’язаних, кожен господар повинен був вносити за наділ польової землі по 15 крб. 31 коп. на рік або ж відробляти по 97 чоловічих днів.
Економічна залежність селян від поміщиків залишалася й після скасування кріпосного права. Про це свідчить, зокрема, наявність сервітутів. 1874 року селяни Красилова скаржилися на поміщика Клейца, який забрав у них каменоломню, заборонив користуватися луками на березі річки Случі. Справа тяглася кілька років, у 1876 році селяни знову надіслали скаргу на поміщика, та все даремно. В серпні 1886 року уповноважений від жителів Красилова М. Радзиковський звернувся зі скаргою на товариство Красилівського цукрозаводу, яке привласнило селянські землі по річці Случі.
З середини XIX ст. у Красилові спостерігалося певне пожвавлення економічного життя. 1842 року акціонерне товариство збудувало в містечку цукроварню, яка у 1860—1861 рр. виробляла 6875 пудів цукру на рік. У поміщиці Чорбової з 1851 року працював винокурний завод. 1870 року відкрито 12 гарбарень, вапнярку та 66 крамниць. Наприкінці XIX ст. споруджено 2 шкіряні та цегельний заводи.
Водночас посилювалася експлуатація робітників, погіршувалося їх становище. На Красилівському цукрозаводі запровадили 12-годинний робочий день, але фактично адміністрація цього не дотримувалася, збільшуючи його в літній час до 15— 17 годин. Ще гіршим було становище жінок і дітей, які становили в 80-х роках понад 20 проц. загального числа робітників. Не існувало будь-яких законів про регулювання та оплату праці дітей і жінок на промислових підприємствах. В цукровій промисловості, наприклад, чоловіки отримували по 5—6 крб., жінки — по 3 карбованці на місяць.
Тяжкі умови праці, злиденне життя викликали незадоволення трудящих Красилова, які піднімалися на боротьбу проти існуючого ладу. Ця боротьба особливо загострилася в період революції 1905—1907 рр. 14 травня 1906 року робітники цукрового заводу розпочали страйк, вимагаючи запровадження 8-годинного робочого дня, заміни адміністрації заводу. Однак цей виступ робітників зазнав невдачі, активних учасників його вислали до Сибіру. Один з них, Д. Т. Слободзянюк, засуджений до 15 років ув’язнення, після Лютневої буржуазно-демократичної революції утік з тюрми, став членом партії більшовиків й очолив в Іркутську Червоний Аргунський полк 2-ї Симбірської бригади.
Напередодні першої світової війни Красилів залишався містечком з досить розвинутою промисловістю. Крім цукроварні, тут працювали мотузкова фабрика, 2 шкіряні, чавуноливарний і машинобудівний заводи. Спостерігався значний приріст населення — з 4,5 тис. чоловік у 1906 році до 8,8 тис. у 1913 році. Становище трудящих погіршувалося через численні мобілізації в зв’язку з війною, зростання цін, нестачу продовольчих товарів тощо. Скориставшись цим, власники заводів і поміщики за безцінь скуповували земельні ділянки.
Про незадовільний стан медичного обслуговування населення містечка свідчить таке: на початку XX ст. до Красилівської лікарняної дільниці входило 83 села з населенням понад 38 тис. чоловік. Зрозуміло, що про вчасну кваліфіковану допомогу бідноті годі було й мріяти. Уродженцем Красилова є один з основоположників вітчизняної педіатрії С. X. Хотовицький (1796—1885).
Спільниками експлуатації були темнота, неосвіченість трудящих, доступ яких до освіти, знань, культури всіляко обмежувався. 1853 року в містечку відкрито парафіяльну школу. Основними підручниками учнів були буквар, часослов, псалтир. Вивчення арифметики зводилося до чотирьох простих дій. У свята й неділі дітей навчали церковного співу. 1870 року почало працювати однокласне сільське училище. З часу заснування і до 1895 року ці навчальні заклади закінчило 240 хлопчиків і 29 дівчаток, а тим часом загальна кількість жителів містечка наприкінці XIX ст. становила 2,6 тис. чоловік.
Незабаром після Лютневої буржуазно-демократичної революції, у квітні 1917 року, в Красилові організовано першу Раду робітничих депутатів, до якої входило 56 чоловік. Її дії були нерішучими. Трудящі, переконавшись в антинародному характері Тимчасового уряду, піднялися на боротьбу за встановлення Радянської влади. Біднота гуртувалася навколо солдатів-більшовиків, які повернулися до Красилова з фронту, насамперед більшовика П. Гонтара. Центральна рада III Універсалом від 7 листопада 1917 року обіцяла скликати Українські установчі збори. Під час виборів до них по Красилівській волості на 2-й і 3-й дільницях вибори не відбулися навіть за повторної спроби, а на 1-й — виборці голосували, але висунули основною вимогою встановлення влади Рад.
У січні 1918 року в Красилові було створено революційний комітет, головою його обрано П. Гонтара. Під керівництвом ревкому налагоджувалася робота підприємств, конфісковано землю місцевих поміщиків.
Однак ця робота не розгорнулася повною мірою через наступ австро-німецьких військ, які наприкінці лютого 1918 року окупували Красилів. З ненавистю зустріло населення відновлення поміщицької власності на землю, повернення майна поміщикам і капіталістам. На початку травня для боротьби проти окупантів в околицях містечка створено партизанський загін на чолі з красилівчанином Т. Вересом. Партизани завдавали відчутних ударів окупантам і гетьманцям.
Наприкінці 1918 року містечко захопили петлюрівці. В квітні 1919 року під тиском частин 2-ї Української радянської дивізії вони відступили, але наприкінці травня розпочали новий наступ. Жорстокі бої точилися у червні — на початку липня. Красилів визволили частини Богунської бригади 1-ї Української радянської дивізії. Але в серпні його знову захопили жовтоблакитники, а в грудні— польські інтервенти, які безчинствували тут до літа 1920 року.
Успішні бої за визволення містечка розпочалися у липні. Місцеві органи Радянської влади, трудящі під час розгортання наступу активно допомагали червоноармійцям зведеної стрілецької дивізії 14-ї армії. В цей час у Красилівській волості кілька днів тривали бої між польськими інтервентами і селянами. Минуло небагато часу, і містечко знову захопили петлюрівці. Остаточно визволили його від ворогів у другій половині листопада 1920 року.
Боротьбу трудящих за відбудову господарства очолили волосний партійний комі тет у складі 16 чоловік та волвиконком. У січні 1921 року відновила роботу Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів Красилова. На початку 1923 року створено партійний, дещо пізніше — й комсомольський осередки. З березня, коли Красилів став центром району, почали працювати райком партії, виконком районної Ради, районний комнезам.
Провадилися землевпорядні роботи — до літа 1922 року в зрівняльний розподіл незаможних селян Красилова надійшло 88 десятин колишньої поміщицької землі. Місцеві органи Радянської влади провели націоналізацію підприємств, в охороні яких від банд брали участь червоноармійці 60-ї дивізії та робітники. Найбільшим підприємством був цукровий завод. Партійний осередок цукроварні в листопаді 1922 року налічував 9 комуністів. Створено і комсомольський осередок. Швидко зростала кількість працівників підприємства — з 82 чоловік у 1922 році до 387 на початку першої п’ятирічки. Активізувалося громадське життя колективу. Робітники подали значну допомогу голодуючому населенню Поволжя. 1922 року на користь голодуючих відраховувалося 2 проц. продукції, виробленої заводом; було організовано утримання 50 дітей з голодуючих губерній. 22 грудня 1923 року цукрозавод відвідала делегатка II конгресу Червоного профінтерну Воржес — представник профспілок американських робітників.
Значним підприємством став державний шкіряний завод, де працювало близько 90 робітників. На кінець відбудовного періоду в Красилові відкрилися численні кустарні підприємства — 2 олійні, 5 млинів, крупорушка, майстерні шевські, кравецькі, для виробництва ковбас, медоваріння тощо з загальною кількістю 150 працюючих. У 1923 році діяло 36 дрібних торговельних закладів.
Розгорталася культурно-освітня робота. Активно діяв серед робітничої і селянської молоді райком профспілки «Всеробітземліс». З його ініціативи відкрито червоні кутки, створено гуртки для ліквідації неписьменності, навчання в яких до 1926 року закінчило 26 чоловік, а 1927-го — вже 105 чоловік. 1923 року на цукрозаводі відкрито клуб з бібліотекою, школу ліквідації неписьменності, де навчалося 22 учні (заняття відбувалися тричі на тиждень). Того року при заводі почало працювати фабрично-заводське училище. Діти трудящих навчалися у трудовій семирічній школі. Працювали сельбуд, хата-читальня, в роботі яких велику роль відіграв комітет незаможних селян Красилова, створений 1924 року.
Комнезам став надійною опорою партійного осередку в розв’язанні важливих політичних і господарських завдань, насамперед, у підготовці масової колективізації селянських господарств. Для організації допомоги артілям і комунам, що виникали в районі, та незаможним селянам у травні 1926 року в Красилові створили товариство бурякосіяння «Працівник», організовано 4 прокатні пункти, через які держава постачала господарства насінням, добривами, реманентом.
Улітку 1923 року заснували комуну ім. Мануїльського з 15 членів — незаможних селян і колишніх червоноармійців. 1927 року створено перший ТСОЗ, який спочатку об’єднував 7, а 1929 року — 17 господарств незаможників. 1930 року на базі його виникла перша сільськогосподарська артіль «Червоний кут». ТСОЗ, а пізніше артіль очолив В. М. Сіпаткін, колишній боєць червонокозачого полку. До складу артілі ввійшло 270 господарств. Колгосп одержав трактор «Фордзон». Куркулі намагалися терором залякати селян: наприкінці 1930 року від їх рук загинув заступник голови артілі П. Полехович, було тяжко поранено В. М. Сіпаткіна. Та незаможники усвідомили переваги колективного господарювання над одноосібним — уже восени 1930 року більше половини сільського населення Красилова об’єдналося в дві артілі, а 1931 року до колгоспів вступили всі бідняцькій більша частина середняцьких господарств. Напередодні війни тут налічувалося 4 колгоспи, за якими було закріплено 2,8 тис. га землі.
Істотну допомогу колективним господарствам подавала МТС, створена в січні 1932 року. Напередодні війни станція мала 84 трактори, 17 зернових комбайнів. Керівник тракторної бригади С. К. Залевський 1939 року виробив на тракторі ХТЗ у переводі на м’яку оранку 603 га, зекономивши 2,7 тис. кг пального. Він та його товариші трактористи С. Є. Лісовський, І. О. Мамонт, Г. В. Коломієць, а також 7 працівників відгодівельного пункту, 5 учнів середньої школи були учасниками ВСГВ 1939 і 1940 років.
Значних успіхів досягли трудівники цукрозаводу. В 30-і роки щорічне виробництво цукру-піску пересічно становило 120—130 тис. цнт. Почали працювати нові підприємства — торфорозробки, завод безалкогольних напоїв, хлібопекарня. Діяла промислова артіль, члени якої займалися пошиттям і ремонтом взуття. 1940 року в селищі налічувалося 568 робітників. Випуск валової продукції становив 4,8 млн. крб. В Красилові було 19 торговельних закладів, їдальня.
Невпізнанно змінився радянський Красилів, переведений 1930 року до категорії селищ міського типу. 1939 року в ньому налічувалося 7572 жителі. Розширилася мережа лікувальних закладів. У 1940 році закінчено будівництво нової поліклініки. В селищі працювали лікарня на 60 ліжок, дезинфекційний, малярійний та санітарний пункти, аптека. Всі ці заклади обслуговувало 29 медичних працівників.
Великі зміни, порівняно з дореволюційним часом, сталися в галузі культури й освіти. В 1940—1941 рр. діяли середня, три неповні середні та дві початкові школи, в яких навчалося 1606 учнів і працювало 70 учителів. За відмінні успіхи у навчально-виховній роботі нагороджено вчителів О. А. Бородаєву — орденом «Знак Пошани», О. І. Федорченко та П. В. Цимбалюка — медаллю «За трудову доблесть».
До послуг трудящих було 3 міські та 19 бібліотек при клубах, будинок культури, кінотеатр, будинок піонерів тощо. Напередодні війни в Красилові видавалася районна газета «Сталінський прапор» (орган РК КП(б)У та райвиконкому). На її сторінках всебічно висвітлювалися господарські досягнення трудівників колгоспів, заводів і радянських установ, культура й добробут красилівців.
З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі селища всі свої зусилля спрямували на боротьбу проти ворога; частина їх вступила до лав діючої армії, решта брала участь у спорудженні оборонних рубежів, з подвоєною енергією працювала на промислових підприємствах і в колгоспах.