Летичів, Летичівський район, Хмельницька область
Летичів — селище міського типу, центр району. Розташований при впадінні річки Вовка у Південний Буг, за 51 км від м. Хмельницького та за 33 км від залізничної станції Деражня. Населення — 9,1 тис. чоловіка.
Летичів — центр району, площа якого 0,9 тис. кв. км, населення — 54,5 тис. чоловік (в т. ч. сільського 42,6 тис., міського 11,9 тис.). У районі 58 населених пунктів, підпорядкованих 2 селищним та 18 сільським Радам; радгосп, 19 колгоспів, 50,4 тис. га орної землі; 17 промислових підприємств, 4 будівельні організації; 5 лікарень, поліклініка, 34 фельдшерсько-акушерські пункти, 6 пологових будинків; 58 шкіл, 52 будинки культури і клуби, 46 бібліотек.
Про те, що територія Летичева була заселена ще в давнину, свідчать виявлені тут знаряддя праці трипільської культури, доби бронзи та рештки поселень ранньослов’янських часів (V—VIII ст. н. е.). У XII—XIII ст. територія сучасного Летичева входила до складу Болохівської землі. Захопивши у 1362 році край, литовські феодали будують у Летичеві фортецю, яка з 1411 року згадується в різних документах. З 1429 року Летичів віднесено до категорії міст.
Після загарбання Західного Поділля шляхетською Польщею (1434 р.) Летичів входив до складу королівських маетностей. Прагнучи збільшити грошові надходження до казни, королівський уряд 1466 року надає Летичеву магдебурзьке право, яке сприяло припливу до міста навколишнього населення, розвитку торгівлі й ремесла. Однак розбійницькі напади кримських татар і турків розоряли місто, гальмували його розвиток. Особливо великого спустошення зазнав Летичів у 1453, 1516, 1558, 1567 рр.2 Щоб відродити місто після цих нападів, уряд надає йому в 1537, 1549, 1579 рр. ряд привілеїв або ж підтверджує старі. Оскільки оборонні споруди міста вже не відповідали вимогам часу, королівський уряд доручив кам’янецькому старості Я. Потоцькому перебудувати дерев’яно-земляний замок на кам’яний. Роботи завершили в 1598 році. Мури й башта фортеці збереглися до наших днів. Після її спорудження Летичів стає одним із значних торгово-промислових міст Поділля, а з 1601 року — повітовим центром.
Населення міста поділялося на три національні юрисдикції (руську, польську і єврейську). Юридично жителі Летичева користувалися магдебурзьким правом, а фактично влада зосереджувалася в руках старостинського уряду. Магдебурзьке право поширювалося лише на незначну кількість населення, бо більшість підлягала старостинському уряду, світським і духовним феодалам.
Населення Летичева доглядало за справністю оборонних укріплень міста, шляхів, мостів, утримувало міську сторожу, платило податки до замку, складало основу старостинського війська. Селяни мали ходити з старостою на війну (з своїми харчами), на сторожу в гаях, возити пошту, давати підводи комірникові для поїздки в сусідні міста. Власники вуликів давали бджолину десятину, а від свиней і овець — 20 голову.
У Летичеві була міцна цехова організація. З XVI до середини XIX ст. тут існували кушнірський, гончарний, деревообробний та інші цехи. Їх вироби — гончарний «димлений» посуд, килими, кожухи, оздоблені червоною тасьмою, рушники, скатерки, рядна, сукно, запаски, пояси — користувалися великим попитом на місцевому й сусідніх ринках. На ярмарках Летичева часто бували купці з інших міст.
У роки визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Летичів опинився в районі активних дій народних мас за своє соціальне й національне визволення. Коли влітку 1648 року поблизу Летичева на Бар проходили полки М. Кривоноса, жителі приєдналися до козаків і разом з ними боролися проти гнобителів. Багато жителів міста поповнило лави повстанського війська. У серпні—вересні 1655 року селянсько-козацькі полки спільно з російськими військами визволили з-під гніту польських магнатів все північно-західне Поділля, в т. ч. і Летичів. Та через кілька місяців місто знову захопили шляхетські загони. Відновлення тяжкого соціального, національного й релігійного гніту призводило до нових заворушень. У 1664— 1665 рр. населення Летичева брало участь у селянському повстанні проти польської шляхти, одним з керівників якого був брацлавський полковник Василь Дрозденко.
У 1672 році турецько-татарські війська, розгромивши польське військо на Поділлі, захопили і Летичів. За найменшу непокору вони палили будинки, вбивали людей. Місто пустіло, зменшилася кількість його населення, занепадали торгівля й ремесла. 1699 року місто знову відійшло до шляхетської Польщі. У 1702 році на Правобережній Україні почалося велике повстання проти феодально-кріпосницького гніту, кероване Семеном Палієм та Самійлом Самусем. З появою на Поділлі козаків Самуся, в Летичеві сформувалися загони повстанців з місцевого населення, які разом з козаками виступили проти поміщиків та польської шляхти. В січні 1703 року під Летичевом розгорівся запеклий бій з шляхетськими військами. У нерівній боротьбі повстанці зазнали поразки.
Населення Летичева брало участь у селянсько-гайдамацькому повстанні 1734 року, яке очолював сотник надвірних козаків князя Любомирського — Верлан. Повстанці здобули кілька перемог над шляхетськими загонами, нападали на маєтки, розоряли їх і мстилися гнобителям. 1750 року під час нового гайдамацького повстання жителі Летичева допомогли козакам взяти місто і розправилися з експлуататорами-поміщиками. Населення міста брало активну участь і в народно-визвольному антифеодальному повстанні 1768 року, яке спалахнуло на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту.
У квітні 1793 року Летичів у складі земель Правобережної України возз’єднується з Російською державою. З травня 1795 року він стає повітовим містом Подільського намісництва, а з грудня 1796 року — Подільської губернії. Це сприяло дальшому розвитку міста: досить інтенсивно розвивалися ремесла та різноманітні промисли. 1796 року затверджується герб Летичева. В першій третині XIX ст. Летичів був одним з центрів антикріпосницької боротьби селян Поділля, яку очолив Устим Кармалюк. У жовтні 1835 року народний месник зрадницьки був убитий із засідки. Його поховали на кладовищі у Летичеві. Понад 135 років минуло відтоді, але стежка до Кармалюкової могили не заростає.
У першій половині XIX ст. в Летичеві налічувалося 486 житлових будинків, проживало 4911 чоловік населення, було 80 невеликих торговельних підприємств та крамниць. Однак у цілому економіка міста була на низькому рівні. Уряд, розглядаючи в 1838 році питання про створення в повітах міських дум, через брак місцевих коштів залишив у Летичеві магістрат, який проіснував тут до 70-х років XIX ст. Друга половина XIX ст. знаменна дальшим зростанням кількості населення міста, розвитком його промисловості, ремесел, торгівлі. За даними перепису 1897 року, тут уже проживало 7248 чол. З числа міщан кустарним промислом займалося 2053 чол., торгівлею 2036 чоловік, селяни і частина найбідніших міщан — землеробством. Найбільш значними промисловими підприємствами цього часу були заводи цегельний і випалювання вапна та кар’єр для добування бутового й вапнякового каменю. На початку XX ст. в місті налічувалося 35 підприємств. Серед них тютюнова й гільзова фабрики, пивоварний, миловарний, медоварний заводи і три млини були найбільшими. Всі підприємства випускали за рік продукції на суму 45,1 тис. крб. Працювало на них 90 робітників.
1905 року в Летичеві створюється соціал-демократична група під назвою «Соціал-демократичний колектив». Вона встановила і підтримувала тісні зв’язки з організаціями РСДРП міст Кам’янця-Подільського, Києва, Проскурова, Жмеринки, Меджибожа та Немирова. Летичівська група РСДРП сприяла також розвиткові революційного руху на Щедрівській, Лознянській, Літинській та Війтовецькій цукроварнях, а також у селах Козачках, Рудні, Вербці та інших.
РІапередодні першої світової війни в Летичеві було 800 будинків і проживало 10,5 тис. чоловік. Летичів тривалий час не мав жодного культурно-освітнього закладу, зате тут діяло 14 трактирів, кілька винних погребів, дві тюрми. Кам’яні і цегельні будинки споруджувались тільки в центральній частині міста, на околицях міщани жили в убогих саманних хатах. Окремі вулиці освітлювали 15 гасових ліхтарів. Більшість населення жила в антисанітарних умовах. Це призводило до поширення різних пошесних захворювань і високої смертності населення, особливо — дітей. У Летичеві була приватна аптека, діяла земська лікарня на 20 ліжок, в ній працювало 3 лікарі, 7 фельдшерів та акушерок. Але потрапити в лікарню було дуже важко.
У 1870 році в місті відкрилося двокласне училище. Наприкінці XIX — початку XX ст. тут працювали: дві церковнопарафіяльні школи, однокласне училище, учительська семінарія. Проте лише 47 проц. дітей шкільного віку навчалося. Неписьменним було понад 60 проц. населення. Бібліотека, відкрита при клубі-трактирі, налічувала близько 700 книжок та періодичних видань. Розвивалася народна культура. Особливо популярними були веснянки, щедрівки, хороводи. За давньою традицією на ярмарках Летичева співали бандуристи й лірники. Найбільше захоплення викликали пісні про Максима Кривоноса, Семена Палія, Устима Кармалюка, Бондарівну. Серед художніх промислів, які передавалися з покоління в покоління, у Летичеві і південній частині повіту було поширене вишивання «хрестом», а найбільш популярним орнаментом вважались «троянди». На довгі роки запам’яталися жителям міста дні перебування влітку 1905 року пересувної художньої виставки, організованої українським художником В. К. Розвадовським. У 60-х роках XIX ст. в Летичеві проживав російський письменник-народник, автор улюбленої пісні В. І. Леніна «В неволі скатований люто» Г. О. Мачтет.
З початком першої світової війни в місті зосереджувалися тилові частини, влаштовувалися збірні пункти військ Південно-Західного фронту. Трирічне перебування великої кількості військ, мобілізація на фронт чоловічого населення призвели до занепаду економіки міста. За винятком млина й крупорушки, роботу припинили промислові підприємства і більшість кустарів. Через несистематичне й обмежене надходження на ринок сільськогосподарських продуктів та сировини зросли ціни на товари першої потреби.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Летичеві створюється Рада робітничих і солдатських депутатів. У травні вона об’єдналася з Радою селянських депутатів. Головою виконавчого комітету Ради обрали військового лікаря В. О. Бєлавіна, який підтримував більшовиків. Хоч у Раді більшість становили меншовики та есери, все ж більшовики вели активну роботу, посилили керівництво революційним рухом у повіті. Повітовий комісар Тимчасового уряду надсилав до вищих інстанцій телеграми з вимогою негайно відкликати з Летичева військового лікаря В. О. Бєлавіна, бо активними діями Ради робітничих і солдатських депутатів і особливо його голови підірвана робота й авторитет виконавчого комітету громадських організацій і земської управи. При підтримці розквартированих тут революційно настроєних солдатів 34 корпусу 7-ї армії більшовики Летичева восени 1917 року очолили боротьбу селян за землю. 28 жовтня в присутності представників військових частин гарнізону відбулися збори Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Обговоривши поточний момент, збори ухвалили: «протестувати проти спроби Керенського придушити петроградське повстання зброєю і кров’ю, ніякої підтримки Тимчасовому урядові, а цілковито підтримувати петроградську демократію, що одна доведе країну до Установчих зборів, дасть мир і землю». Налякане зростаючим аграрним рухом, командування 7-ї армії оголосило в Летичеві воєнний стан.
Для виконання наказу сюди прибув полк козаків 11-ї кавалерійської дивізії. Та незважаючи на ці заходи, селяни й солдати спільно громили маєтки, забирали поміщицьку худобу, хліб, реманент, землю.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції викликала велике піднесення серед трудящих Летичева і солдатів гарнізону. На початку листопада відбулися перевибори Летичівської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Трудящі міста й солдати гарнізону віддали свої голоси за депутатів-більшовиків і їм співчуваючих. Влада у Летичеві перебувала в руках Ради. Деякий час тут існували ще й повітові органи Тимчасового уряду. Вся повнота влади до Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів перейшла наприкінці листопада 1917 року. Два делегати від Летичівської Ради брали участь у роботі 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад.
23 лютого 1918 року контрреволюційні війська Центральної ради захопили Летичів. Та революційні частини 7-ї армії вже наступного дня вигнали їх з повітового центру. На початку березня за допомогою австро-німецьких багнетів сюди повернулися недобитки банд Центральної ради. На зміну їй в кінці квітня прийшла гетьманщина. Більшовики пішли в підпілля. Вони викривали загарбницькі плани окупантів і зрадницьку політику українських буржуазних націоналістів. На початку травня відбулося засідання підпільного партосередку, який обговорив питання поточного моменту і визначив заходи боротьби з окупантами та внутрішньою контрреволюцією. До складу керівництва підпільного партосередку увійшли більшовики М. Я. Ревуцький, Н. Сандлер та інші. Протягом жовтня на території Летичівського і Літинського повітів було створено понад двадцять партизанських загонів, які об’єднували близько 10 тис. чоловік. На початку листопада 1918 року партизанські загони визволили місто і значну територію повіту. Визволена територія була названа Летичівською Радянською республікою. Вищою владою став повітовий революційний комітет. Його очолив Л. П. Панасюк. Летичівська республіка, хоч і була оточена гетьманцями, а пізніше — контрреволюційними військами Директорії, стала революційною базою в північній частині Поділля.
На початку січня 1919 року військам Директорії вдалося захопити Летичів, який у березні під час рейду на Поділля визволили бійці Червонокозачого полку В. М. Примакова. Повітовий партійний осередок, що складався з 13 членів і 15 співчуваючих, розгорнув активну роботу, відновлюючи й зміцнюючи Радянську владу в місті. Головою партійного осередку обрали більшовика О. Латоніна, який прибув до Летичева з мандатом губкому партії. 2 квітня 1919 року приступив до роботи ревком. У Летичеві й селах повіту розгорнулася підготовка до весняної сівби. Значна увага приділялася роботі продовольчих комісій і підготовці до виборів у місцеві Ради. На мітингах і зборах члени партії та позапартійні активісти виступали з бесідами-оглядами про поточний момент. Велику політично-масову роботу серед населення вели армійські більшовики. 15 квітня в Летичеві відкрилася школа агітаторів Червоної Армії. Це сприяло зміцненню зв’язків між повітовими й армійськими більшовицькими організаціями. З комуністами і активом Летичева регулярно проводилися військові заняття.
На повітовому з’їзді Рад, який відбувся 4 травня 1919 року, обрали виконком Ради. Та період мирного перепочинку тривав недовго. Разом із зунрівською галицькою армією петлюрівці знову перейшли у наступ. Протягом червня—липня 1919 року Летичів кілька разів переходив з рук у руки. У жовтні його захопили денікінці. Червона Армія 16 січня 1920 року визволила Летичів. У місті й повіті розгорнулося мирне будівництво, яке здійснювалося у винятково складних умовах. У західній частині повіту ще точилися бої з окупантами та петлюрівцями, на визволеній території гасали різні банди. Косила людей епідемія тифу. Незважаючи на це, трудящі з великим завзяттям включилися у боротьбу за зміцнення Радянської влади, подолання господарської розрухи.
Але мирний період і цього разу виявився недовгим. 25 квітня місто захопили білополяки. 6 липня частини 60-ї дивізії 14-ї армії, зламавши опір противника, визволили місто й повіт. За допомогою політвідділу 60-ї дивізії і губкому партії у Летичеві створили ревком. Його очолив комуніст Мошковський. На початку жовтня польські війська і петлюрівці знову захопили Летичів. Після підписання польським урядом попередніх умов мирного договору з нашою країною польське командування відвело свої війська за Збруч, залишивши на території Летичівського повіту петлюрівців. Червоні війська 10 листопада перейшли в наступ, а 18-го повністю очистили місто і повіт від петлюрівських банд.
Відновив роботу партосередок, діяльність якого була спрямована на швидшу відбудову зруйнованого війною господарства. Велике значення в цьому мала й газета «Вісті», що видавалася протягом 1921 року. Вже на кінець грудня розпочалося навчання у школі, відкрився клуб, що став центром культурно-освітньої і політико-масової роботи. Діти, які втратили під час війни своїх батьків, знайшли притулок у дитбудинку.
Партійний осередок, підсумувавши наслідки виконаної роботи за п’ять місяців 1921 року, накреслив нові заходи дальшої відбудови економіки міста й повіту, поліпшення внутріпартійної і політико-масової роботи. Активними помічниками комуністів стали комсомольці, об’єднані в осередок у квітні 1921 року.
Перехід до мирної праці у Летичеві й повіті відбувався в обстановці запеклої боротьби проти куркульства та буржуазно-націоналістичних банд, які тероризували місцеве населення. Протягом 1921—1922 рр. від їх рук загинули завідуючий повітовим земельним відділом М. Я. Ревуцький, військком полку Н. Сандлер, командир червонокозачого полку Ф. Святогор, член Вінницького губкому партії М. Я. Литвиненко; був тяжко поранений голова виконкому повітової Ради Л. П. Панасюк. Для боротьби з бандитизмом повітовий партосередок у травні 1921 року створив загін особливого призначення, до якого ввійшли комуністи, комсомольці, незаможники. Загін очолив комуніст Г. С. Гусар. Спільними діями з червонокозачими частинами бійці загону знищили куркульсько-петлюрівські банди. На початку серпня Летичів відвідав командуючий військами України й Криму М. В. Фрунзе.
Запроваджена партією і Радянською владою нова економічна політика сприяла зміцненню селянських господарств; поряд з кооперативними крамницями торгували й приватні лавки. Відродилися кустарні промисли. Під керівництвом партійної організації та за активною участю комітету незаможних селян, створеного у 1920 році, Летичівська сільська Рада до кінця 1921 року виконала встановлений план продподатку. Робітники й селяни міста і повіту подали допомогу трудящим
Поволжя і півдня України, які зазнали лиха від посухи. На 25 червня 1922 року у фонд допомоги голодуючим здали 670 пудів хліба і 1,5 млн. карбованців.