Меджибіж, Летичівський район, Хмельницька область
Меджибіж — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташований на кам’янистому підвищенні, де річка Бужок впадає у Південний Буг, від чого й дістав він цю назву. Населення — 2762 чоловіка. За два кілометри на південь від селища проходить автодорога Вінниця — Хмельницький. До районного центру — 28 км, до найближчої залізничної станції Деражня — 20 км. Має автобусне сполучення з м. Хмельницьким та багатьма селами району. Селищній Раді підпорядковане село Ставниця.
Вперше Меджибіж згадується в Іпатіївському літопису 1146 року, коли київський князь Ізяслав передав Святославу Всеволодовичу у володіння п’ять міст, у т. ч. «и Межибожье». У 1151 році Ізяслав віддав місто іншому удільному князю — Ростиславу Юрійовичу. Залишки городища XI—XIII ст., які частково збереглися й до наших днів, свідчать, що Меджибіж на той час був значним населеним пунктом і одним з добре укріплених прикордонних міст Київської Русі на Заході.
З кінця XII ст. Меджибіж належав до Галицько-Волинського князівства. Князь Данило Романович, зважаючи на те, що Меджибіж знаходився на кордоні князівства і служив опорним пунктом оборони його земель від нападу ворогів, виявляв особливе піклування про його зміцнення. Населення міста підтримувало в належному стані укріплення й постійно дбало про будівництво нових.
У 1241 році Золотій Орді вдалося захопити частину земель Поділля й заволодіти Меджибожем. Місто з навколишньою територією було приєднано до Болохівської землі. Данило Галицький змушений був визнати залежність від Золотої Орди, але він не відмовився від наміру боротися проти монголо-татар. У 1255 році його військо виступило проти татарського баскака Куремси і визволило раніше втрачені землі. Однак після нового нападу татар на чолі з баскаком Бурундаєм у 1259 році вони знову захопили Надбужжя.
Починаючи з 40-х років XIV ст. галицько-волинські землі, незважаючи на відчайдушний опір місцевого населення, захоплювали литовські, польські та угорські феодали. Щоб захистити край від татарських нападів, Коріатовичі, яким дісталося Поділля, маючи підтримку місцевих феодалів, відновлюють укріплення в подільських містах, у т. ч. й у Меджибожі. У 1434 році, після загарбання Західного Поділля шляхетською Польщею, Меджибіж увійшов до складу Летичівського повіту.
В XIV—XVI ст. посилюються руїнницькі напади кримських татар. 1506 року вони спустошили околиці Меджибожа і ледве не заволоділи самим містом. Знаходячись у прикордонній місцевості, майже на самому Чорному шляху, яким татари йшли на Поділля, населення міста жило в постійній тривозі, бо дуже часто зазнавало їхніх нападів. Магнати Синявські, яким належав Меджибіж, почали перебудову існуючого дерев’яного замку на кам’яний. Місто укріпили мурами, викопали глибокі рови, насипали земляні вали з частоколом на них. Замок зберігся й до наших днів. Це одна з важливих пам’яток військово-інженерного мистецтва XIV—XVI ст. Під час будівництва замку не тільки вдало використано природні умови для посилення його оборонних можливостей, а й гарно вписано цю споруду в навколишній ландшафт. Розташований на високому пагорбі, він і досі величаво виділяється над широким дзеркалом ставу. Замок має кілька веж з бійницями. З високих його стін на десятки кілометрів навкруги було видно усі шляхи, що вели до Меджибожа. Буг і Бужок, омиваючи місто з трьох сторін, служили надійним природним захистом фортеці, робили її мало вразливою під час ворожих нападів. Найсильніше укріпили західний бік, бо саме там був в’їзд до неї. Тут стояло три вежі. Перед західною стороною проходив глибокий рів з перекинутим через нього підйомним мостом. Замок справляв надзвичайно ефектне враження, бо його вежі неоднакові в плані й об’ємах. Зокрема, вежа біля воріт — п’ятигранна, північна — восьмигранна, а східна — складної форми: до неї примикають невеликі вежі різної форми.
Магнати Синявські, зміцнивши свою владу, ще більше посилили феодально-кріпосницький гніт у маєтках, що належали їм. Селяни Меджибожа мали відбувати три дні панщини на тиждень, гужову повинність, а жінки — прясти і давати пряжу на панський двір. Чимало утисків зазнавали ремісники. їх позбавляли різних привілеїв, а тому більшість із них перейшла до категорії панщинних селян. Це відбивалося на прибутках Синявських. Щоб заохотити ремісників та селян оселятися в місті, вони добилися для нього у 1593 році магдебурзького права, міщанам надали права влаштування ярмарків, торгівлі, організації цехів і братств. За це міщани були зобов’язані «твердити город, копати перекоп, гатити греблю, утримувати в порядку оборонні укріплення та гарнізон». У Меджибожі виник магістрат, стали організовуватися цехи.
Важливим осередком освітньої роботи було братство, яке виступало також проти політики національних і релігійних утисків, що їх зазнавало українське населення від католицької церкви та властей. 1621 року братство відкрило школу. Про значення Меджибожа як одного з культурних центрів свідчить і те, що при братській Успенській церкві (розписаній цікавими фресками) складено відомий Межибізький літопис.
Населення міста поділялося на кілька національних, духовних і світських юрисдикцій, що полегшувало магнатам підпорядковувати міське самоуправління їхнім інтересам. З другої половини XVII ст. феодали взагалі перестали зважати на магістрат.
Перед початком визвольної боротьби українського народу Меджибіж був значним ремісничим центром Поділля. Тут працювали гончарний, шевський, кушнірський та інші цехи. Місто стало осередком керамічних виробів північно-західного Поділля. Гончарний посуд, що виготовлявся тут, розмальовувався коричневою фарбою, геометричним орнаментом. Майстри-кріпаки в поміщицьких мануфактурах виробляли високої мистецької вартості ворсові килими на зразок перських. Жителі міста займалися торгівлею, особливо жваво велася вона з Києвом і Львовом. У Меджибожі відбувалися щотижневі торги і кілька ярмарків на рік, налічувалося понад 20 «димів шинкових», де продавали горілку й пиво, виготовлене місцевими пивоварами. Ремісники і торговці становили понад 17 проц. населення. Селяни, що проживали на околицях, продавали пряжу, зерно, худобу.
Зростала кількість населення. Крім українців, тут жили вірмени, греки, євреї. Польський уряд сприяв переселенню до міста й іноземців. У другій половині XVII ст. Меджибіж був одним з великих міських центрів Поділля, де проживало 12 тис. населення. У Меджибожі народився і провів своє дитинство український літописець XVII ст. М. Г. Гунашевський, який здобув освіту в Меджибізькій братській школі. Він склав рукописну книгу, відому під назвою «Львівський літопис». У ній вміщено історичні, релігійно-полемічні, побутові та особисті документи.
Незважаючи на привілеї, надані магдебурзьким правом ремісникам і селянам, феодально-кріпосницькі утиски посилювались. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. жителі міста та його околиць брали активну участь у боротьбі проти польських феодалів. 20 липня 1648 року повстанські загони під керівництвом полковника Максима Кривоноса завдали поразки шляхетським військам і при підтримці населення оволоділи Меджибожем. У червні 1649 року тут відбувся запеклий бій між польським військом і козацькими полками Данила Нечая. Замок перейшов до рук козаків. 1651 року понад 12 тис. повстанців, що зібралися в Брацлаві, спалили фортецю, а потім взяли штурмом Меджибіж.
У 1664 році на Подніпров’ї знову почалося велике повстання, яке згодом охопило всю Правобережну Україну. Населення Меджибожа, дізнавшись про універсал гетьмана Івана Брюховецького, в якому повідомлялося, що він разом з козаками і царським військом йде визволяти Правобережжя, присягнуло на вірність Росії і прогнало з міста шляхту.
Багато лиха зазнавали жителі містечка від частих нападів ворогів. У грудні 1666 року на Поділля вторгнулися татари. Вони пограбували територію навколо Меджибожа й захопили багатьох жителів у полон. В липні — серпні 1667 року їх сторожові загони знову зосередилися під містом, але взяти його не змогли. У 1672 році султанська Туреччина захопила Меджибіж і після того володіла ним протягом 27 років. Вважаючи, що захоплені міста Поділля навічно перейшли до них, турки збудували в замку мечеть, відбудували східну частину фортеці та оформили її в східному стилі.
Після того, як Поділля знову увійшло до складу Польщі, у свої маєтки повернулися польські феодали. Жорстока експлуатація та економічні утиски доповнювалися ще й релігійним переслідуванням. Монахи силоміць насаджували католицизм. Внаслідок жорстокої феодальної експлуатації населення розорялося, кидало місто і йшло на село або тікало на Лівобережжя. У грамоті гетьмана Адама Синявського від 1701 року, який тоді володів Меджибожем, говорилося, що місто сильно пошарпане й зруйноване, а тому він дає привілеї міщанам з тим, щоб зміцнити його господарство.
Віковічне прагнення народних мас визволитися з-під гніту польської шляхти з особливою силою виявилося під час народного повстання 1702—1704 рр. Керовані Семеном Палієм і Самійлом Самусем, повстанці серед інших міст визволили Меджибіж. У січні 1703 року в районі Меджибожа зібралося близько 3 тис. повстанців, очолених Федором Шпаком. Вони громили й палили панські маєтки, знищували шляхту. Польські війська на чолі з гетьманом А. Синявським жорстоко придушили народне повстання. Польським панам допомагав і гетьман Мазепа, який тривалий час вів таємні переговори з ворогами Російської держави. Проти повстанців польський уряд застосовував жорстоку кару. У підземеллі Меджибізького костьолу, що належав Базиліянському ордену, було влаштовано спеціальну катівню.
Поступово містечко зростало, розвивалася торгівля, якою систематично займалася частина жителів Меджибожа. Торговці з міщан В. Лисянський і Я. Шукаловський у 1718 році побували на Лівобережній Україні, де продавали сіль. Звідти вони повернулися з 26 возами, 20 з яких були навантажені різними товарами: кожухами, плахтами, свитами, шапками, вовною тощо.
У 1730 році Меджибіж від магнатів Синявських переходить до Чарторийських, а згодом стає головним містом їх маєтків. Під час селянсько-гайдамацького повстання 1734 року, яке очолював сотник надвірних козаків Верлан, повстанці здобули ряд перемог над шляхетськими загонами під Меджибожем, Жванцем та іншими містами Поділля. Активну участь у гайдамацькому русі брало й населення містечка. Воно нападало і громило маєтки ненависної їм польської шляхти.
Селяни Меджибожа терпіли непосильний гніт. В кінці XVIII ст. вони скаржилися, що «з року в рік все більше зазнають величезних утисків від своїх панів: панщину по 4—5 днів, а інколи весь тиждень виконують … особливо влітку».
За участь Чарторийського у польському повстанні 1830—1831 рр. Меджибіж разом з іншими населеними пунктами царський уряд конфіскував і передав військовому відомству для влаштування тут військового поселення. У навколишніх селах — Требухівцях і Ставниці побудували казарми, конюшні та інші споруди, які частково збереглися до наших днів. Поселенцям встановили суворий режим, який до дрібниць регламентував їхнє життя. Постійна муштра, будування шляхів, мостів, казарм тощо не давали їм можливості займатися своїм господарством. За найменшу провину їх жорстоко карали. Поселенці убожіли, розорялися.
Напередодні реформи 1861 року в Меджибожі було 10 проц. селянських дворів, що мали лише садиби, і 7 проц. селян-бобилів. Щовесни безземельні селяни шукали побічних заробітків, йшли до Бессарабської та Херсонської губерній.
Згідно законодавчих актів від 19 лютого 1861 року селяни Меджибожа в основному зберегли за собою землі, якими користувалися в дореформений період. Перебуваючи на становищі тимчасовозобов’язаних, вони за кожну десятину польового наділу мусили відбувати 20 чоловічих піших днів або сплачувати 3 крб. 50 коп. щороку. Селяни зазнавали постійних утисків, їх обмежували навіть у користуванні прогонами худоби до водопою, в проїздах до земельних ділянок. Продовжувався процес обезземелення, особливо збільшувалася кількість селянських дворів, що не мали робочої худоби й реманенту.
Головним заняттям міщан і селян Меджибожа, як і в попередні часи, було ремесло й торгівля. Тут діяли ткацький, гончарний, шевський та столярний цехи. У 1888 році в містечку працювали свічковий та винокурний заводи, два водяні млини торгувало 70 дрібних крамниць, налічувалося 120 кустарів. Приміське село Требухівці мало пивоварний завод, медоварню, суконну фабрику. Розвиток гуральництва сприяв зростанню попиту на жито, селяни возили до міста зерно, картоплю, паливо дістаючи з того невеликий заробіток.
З розвитком капіталізму і зростанням промислових підприємств кустарний промисел поступово втрачав своє значення. Меджибіж залишився осторонь залізниці. В містечку не було бази для спорудження промислових підприємств, з кількох діючих значним вважався тільки пивоварний завод. Та воно, хоч і повільно, зростало. 1905 року тут налічувалося 713 дворів, проживало понад 8 тис. чоловік. Містечко мало дві лікарні на 20 ліжок і одну приватну аптеку. Медична допомога населенню подавалася за плату. На початку XX ст. в Меджибожі працювали двокласне училище і церковнопарафіяльна школа. За навчання доводилося теж платити. Тому освіту могли здобувати лише діти заможних селян.
З початком першої російської революції в містечку створюється підпільна соціал-демократична група. Керівником її став місцевий житель Д. Коломієць. Група проводила роботу серед солдатів, населення містечка й околиць.
Після повалення самодержавства влада фактично залишилася в руках тих же експлуататорів. Буржуазний Тимчасовий уряд та його органи на місцях не поспішали поліпшувати умови життя трудящих, наділяти землею.
23 вересня 1917 року солдати тилових установ фронту, які розміщувались у Меджибожі, за активної підтримки селян напали на поміщицький маєток поблизу містечка. 2 жовтня солдати 414-го полку 34-го армійського корпусу, що їх було послано з Меджибожа на обмолот вівса у с. Щербані, розгромили маєток дворянина Б. Залеського, його майно роздали селянам. Селяни випасали на панських вигонах худобу, рубали поміщицький ліс. Цей рух у повіті очолила Летичівська Рада робітничих і солдатських депутатів, керована більшовиками. Вона закликала селян захоплювати поміщицькі землі, гуртувати сили для боротьби проти буржуазного Тимчасового уряду.
З великою радістю населення містечка зустріло звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. У листопаді 1917 року з жителів Меджибожа Ставниці і революційно настроєних солдатів 14-го Охтирського полку сформували революційний загін для боротьби проти частин Центральної ради. Наприкінці листопада в Меджибожі проголошено Радянську владу. Створений у грудні 1917 року ревком приступив до здійснення ленінського Декрету про землю та очолив боротьбу проти ворогів Радянської влади.
Уродженці Меджибожа брали активну участь у боротьбі за встановлення Радянської влади і в інших містах Росії. Зокрема, В. Є. Войтович (1891—1917 рр.) після Лютневої революції, будучи солдатом Петроградського залізничного полку, брав участь в арешті царя Миколи II та членів його сім’ї. У вирішальні дні революції В. Є. Войтович одним з перших пішов на найнебезпечніші ділянки боротьби з юнкерами, на штурм останнього їх оплоту в Москві — Кремля.
За кілька годин до розгрому юнкерів В. Є. Войтович загинув. Його поховано біля Кремлівської стіни. У ковальському цеху, де працював Войтович, встановлено меморіальну дошку, його ім’ям названо одну з вулиць Москви. Колишні майстерні давно вже стали відомим Московським вагоноремонтним заводом ім. Войтовича.
Одним з активних учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції був також уродженець Меджибожа Н. А. Нестеровський (1886—1941 рр.). Революційно настроєного полковника царської армії після Великої Жовтневої соціалістичної революції обрали командиром батальйону, а потім призначили начальником Царицинської групи військ Червоної Армії. За виявлений героїзм Н. А. Нестеровського нагороджено орденом Червоного Прапора та іменним золотим годинником. Згодом він командував 28, 32, 34 стрілецькими дивізіями, брав активну участь у встановленні Радянської влади на Закавказзі. Ім’я Нестеровського, члена КПРС з січня 1918 року, як борця за встановлення влади Рад, добре відоме у Вірменській РСР. Іменами Войтовича та Нестеровського названо вулиці в Меджибожі.
На початку лютого 1918 року націоналістичні загони Центральної ради захопили Меджибіж. Але частини 7-ї армії, підтримані трудящими міста, вигнали їх. В першій половині лютого у Меджибожі відновилася Радянська влада, утворився ревком на чолі з місцевим селянином, активістом В. Д. Коломійцем. Та на початку березня місто захопили австро-німецькі окупанти. Коли у жовтні 1918 року розпочалося Голосківське повстання, спрямоване проти кайзерівських військ, в ньому активну участь брали й жителі Меджибожа на чолі з членами ревкому. В листопаді відновлено Радянську владу, але наприкінці грудня містечко зайняли петлюрівці і ревком змушений був перейти на нелегальне становище.