Освіта і культура на Поділлі в епоху феодалізму
Освіта і культура на Поділлі в епоху феодалізму розвивались у несприятливих умовах. Польсько-шляхетський гніт, безперервні спустошливі турецько-татарські напади гальмували їх поширення. Тільки у другій половині XVIII ст. тут виникли масові парафіяльні школи, а в першій половині XIX ст.— Кам’янець-Подільська і Теофіпольська гімназії, Меджибізьке і Полонське повітові училища, Кам’янець-Подільський дівочий пансіон, духовні училища і парафіяльне училище в с. Приворотті Ушицького повіту.
Важливими осередками освітньої роботи були братства. В кінці XVI — на початку XVII ст. вони з’явилися в багатьох містах Поділля. У Кам’янці-Подільсько-му таке братство створюється у 1589, у Сатанові — 1590, Меджибожі — 1621, Летичеві — у 1642 роках. Братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національних та релігійних утисків. Водночас вони розгортали культурну діяльність: відкривали школи при церквах, друкарні, засновували притулки для старих, хворих і дітей-сиріт, медичні заклади тощо.
Помітний слід у громадському житті краю залишили перші друкарні. В Пановецькій друкарні Кам’янець-Подільського повіту, заснованій 1601 року, надруковано 7 книг догматично-полемічного змісту, спрямованого проти католицизму. У 1611 році друкарню розгромили єзуїти, а видання її спалили. 1792 року почала діяти друкарня в м. Миньківцях Ушицького повіту, в якій надруковано польською мовою «Іліаду» Гомера, «Гамлет» Шекспіра та інші художні твори. У Кам’янець-Подільській друкарні, організованій в кінці XVIII ст., з 1838 року друкувалася газета «Подольские губернские ведомости».
В умовах найжорстокішого соціального й національного гноблення народні маси Поділля розвивали народну творчість у різних галузях матеріальної й духовної культури та побуту. У XV—XVI ст. на Поділлі були поширені пісні, які відображали боротьбу народних мас краю проти турецьких і татарських загарбників: «Славна була в Побережу», «Із-за гори, гори, з темненького лісу», «Да йшли турки з татарами» й інші. Протягом XVII — першої половини XIX ст. широку популярність серед населення Поділля здобули пісні, які надихали народні маси на боротьбу за соціальне і національне визволення. Серед них: «Ой, у городі Могильові», «Славна стала та кравчина» (про Северина Наливайка), «Чи не той то Хміль», «Гей, не дивуйте, добрі люди» (про Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса), «Ой, з-за гори високої» (про Данила Нечая), «Ой, Морозе, Морозенку», «Ой, з города з Немирова» (про Жванецьку битву), «Годі, коню, в стайні спати» (про Семена Палія), «Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати» (про повстання 1734 року), «За Сибіром сонце сходить» (про Устима Кармалюка).
Визначним показником мистецької культури були в першій половині XIX ст. художні селянські промисли, особливо гончарство. Відомими осередками його стали Смотрич (Кам’янець-Подільський повіт), де вироби прикрашалися характерним рослинним розписом — коричневим, зеленим і жовтим по білому тлу — Зіньків, Адамівка, Калинівка і Станіславка (Летичівський повіт), вироби яких завдяки високоякісній глині, що після обпалення набувала красивого рожевого відтінку, відзначалися особливою тендітністю і тонкістю форм. Орнамент у цих виробах, розписаний в один колір натуральною фарбою «червінню», був геометричним, дуже чіткого малюнку. За художнім виконанням багато дослідників зіньківський посуд ставили поряд з античною керамікою. Для північно-західної частини Поділля характерний ужитковий гончарний посуд ясного черепка з геометричним орнаментом, намальованим коричневою фарбою. Летичів та Меджибіж славилися чорним «димленим» посудом.
Оборонні, культові і громадські будівлі XV—XVIII ст., які збереглися до наших днів, відзначаються не лише воєнно-інженерними, але й високими архітектурно-художніми даними. Покровська церква-фортеця (XV ст.) в с. Сутківцях є найбільш довершеним в українській архітектурі зразком церкви оборонного типу. В перебудованих у першій половині XVI ст. Кам’янець-Подільському і Меджибізькому замках поряд з народними мотивами проступають елементи архітектури епохи Ренесансу, творчо переосмисленої українськими майстрами. Видатними пам’ятками української архітектури XVI—XVII ст. є також замки в Летичеві, Сатанові, Жванці, Рихті, Ізяславі, Старокостянтинові та інших містах.
У кінці XVIII — першій половині XIX ст. поміщики руками кріпаків будують пишні палаци, насаджують розкішні сади і парки. Привертають увагу своїм вільним природним плануванням парки Антонінський, Голозубинецький, Кустівецький, Маківський, Маліївський, Новоселицький та інші. Дивлячись на фортеці і поміщицькі палаци, великий український поет-революціонер Т. Г. Шевченко, який відвідав Поділля 1846 року, пізніше у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» (1856—1858 рр.) писав: «На полях Волині і Поділля ви часто любуєтесь мальовничими руїнами стародавніх масивних замків і палат… Про що ж говорять, про що свідчать ці похмурі свідки минулого? Про деспотизм і рабство! Про хлопів і магнатів…».
Культурне життя Поділля в кінці XVI — на початку XVII ст. позначене діяльністю Дем’яна Наливайка (брат Северина Наливайка, народився в Гусятині Кам’янець-Подільського повіту), письменника, автора віршів і передмов; Ісайї Кам’янчанина (народився в Кам’янці-Подільському) — автора листів-послань; Герасима Смотрицького (народився в м. Смотричі), який до 1576 року працював міським писарем у Кам’янці-Подільському, а з 1530 — ректором Острозької школи, де брав участь у виданні відомої Острозької біблії. Крім віршів і передмов, перу Г. Д. Смотрицького належить перший твір української полемічної літератури «Ключ царства небесного» (1587 р.), спрямований проти агресії католицизму.
У 30—50 рр. XIX ст. на Поділлі працювало багато прогресивних діячів культури. Серед них К. Шейковський, вихованець Кам’янець-Подільської семінарії, автор наукових студій з етнографії і лексикографії та українського букваря. Відомий український письменник-демократ А. П. Свидницький свою фольклорно-етнографічну діяльність також розпочав у Кам’янці-Подільському, навчаючись у семінарії. Серед його оповідань, повістей, етнографічних праць («Великдень у подолян») найвидатніший твір — роман «Люборацькі» — «одна з найкращих оздоб української літератури» (Ів. Франко). Під час навчання у тій же семінарії (1849—1855) почалася літературна
діяльність видатного українського поета-демократа С. В. Руданського. Його ліричні вірші «Ти не моя» і «Повій, вітре, на Вкраїну» стали широко відомими народними піснями. У Кам’янці-Подільському жив і працював поет і композитор Діонісій Бонковський, автор багатьох пісень, до яких сам створював мелодії. Його пісні «Нащо мені карі очі» й «Гандзя» зберегли велику популярність і понині. Пісня подолянина А. Шашкевича — «Над Ятранем» («Там, де Ятрань круто в’ється») поширилась не лише на Поділлі, а й по всій Україні.
Селянський двір був центром господарського й побутового життя дрібного індивідуального господарства. За житло звичайно правила хата з прибудованими сіньми, а в більш заможних — двобічна (дві кімнати через сіни). -Всередині хати, біля входу, знаходилася піч, з протилежного боку (по діагоналі) парадний куток (покуть), по чільній і причілковій стіні — нерухомі лави, між піччю і торцевою стіною влаштовувалися нари (піл) для спання, на вхідній стіні висів мисник, що явля собою звичайну шафку з кількома поличками для посуду. На закріпленій між стінами жердині вішали одяг. Особливістю житла подільських селян був розпис стін всередині і зовні, різьблення по дереву на сволоках і наличниках, оздоблення візерунками печі тощо.
Основною їжою бідного населення були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Картоплю бідняки майже завжди їли без жирів — з солоним огірком або кислою капустою. М’ясні й молочні продукти вживалися здебільшого в свята. їжу варили на світанку і одразу на весь день, до обіду тримали її в печі. Про бідне харчування основної маси подільського населення свідчила обмежена кількість кухонного посуду. З глиняного посуду вживались макітри, глечики для молочних продуктів, миски тощо. Ніж, як правило, був один, зрідка малася одна виделка для «особливого» гостя. Вся сім’я їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав,— так це дерев’яну ложку.
Одяг у більшості населення був простий, строгий, виготовлений переважно з домотканих тканин — полотняних і вовняних. На початку XIX ст. жінки носили довгу сорочку з широкими рукавами. В південно-східних районах Поділля вишивка у передпліччі мала вигляд широкої смуги стародавнього геометричного або рослинного орнаменту, вишитого переважно чорною бавовняною або вовняною ниткою з домішкою червоного або жовто-оранжевого кольору. В південно-західних районах Поділля розцвітка на сорочках була яскравішою, з перевагою жовтого кольору, орнамент більший. Поверх сорочки одягали запаску з домашньої вовняної тканини. Передній кінець її загинали кутом до пояса. Вона мала червоний колір із смугастими вертикальними та горизонтальними краями лілового, червоного, зеленого кольорів. Запаска підперізувалась червоними або зеленими домотканими поясами; жінки носили очіпки й хустки, які зав’язували здебільшого на потилиці, дівчата — під підборіддям. Дівчата прикрашували голови заплетеними косами разом з стрічками, а в святкові дні — ще й польовими квітами. Найбільш поширеними прикрасами жінок і дівчат були корали. Чоловіки носили сорочки-чумачки з широким рукавом теж з яскравими вишивками. Шаровари виготовлялися з місцевого полотна, здебільшого білого і синього кольору.
Верхнім одягом для чоловіків і жінок була сіра або біла свитка, взимку — кожух або опанча, виготовлені з домашнього сукна. Кожухи оздоблювалися смушковими стрічками, опанча по швах і на грудях — кольоровою вузенькою стрічкою або тонким червоним шнуром. Взимку чоловіки й жінки ходили в чоботях, валянках, влітку — в постолах або босі.