Полонне, Полонський район, Хмельницька область (продовження)
Славилися своїм умінням полонські майстри художнього фарфору й кераміки — А. О. Мойсеева, подружжя П. М. і Т. М. Марчуки, І. А. Гапонюк та інші. Серед численних виробів, виготовлених їх руками, особливо заслуговували на увагу художні вази із зображеннями Т. Г. Шевченка, О. М. Горького, М. О. Островського, М. О. Щорса, бюст Лесі Українки.
Вже 1940 року в Полонному, яке в 1938 році переведено до розряду міст районного підпорядкування, налічувалося 17 645 жителів. Широко розгорнулося житлове будівництво, приділялась увага благоустрою міста, прокладалися тротуари, бруку-валися головні вулиці.
Значно розширилася мережа навчальних і культурно-освітніх закладів. Після закінчення громадянської війни у місті працювало 3 семирічні і 2 початкові школи, 1940 року — 4 середні та 3 семирічні школи, де трудилося 127 педагогів, навчалося 3140 учнів; було також два дитячі будинки. Діяли училище механізації сільського господарства, створене на базі сільськогосподарського технікуму, школа медсестер, вечірній педагогічний технікум.
У 30-х роках в місті видавалася районна газета «Зоря комуни», двічі на тиждень виходили багатотиражні газети політвідділів Полонської MTС та Новоселицького цукрового комбінату. 1923 року почали працювати районний селянський будинок, при якому створено драматичний гурток, хор, духовий оркестр, бібліотеку, гуртки для ліквідації неписьменності, а також літній кінотеатр і клуб кустарів. Напередодні війни діяли два будинки культури (ім. Щорса та ім. Горького), клуби при фарфоровому, керамічному заводах, промислових артілях, кінотеатр, кілька бібліотек, численні читальні й червоні кутки. У 1939 році відкрито пересувний український драматичний театр ім. Лесі Українки. Протягом року його учасники показали 214 вистав у Полонному і селах району. В репертуарі театру були п’єси Лесі Українки, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, О. Є. Корнійчука та інших драматургів.
З перших днів Великої Вітчизняної війни трудящі всі свої помисли спрямували на боротьбу проти ненависного ворога. Чоловіки призовного віку пішли на фронт. Ті, що лишилися, будували оборонні укріплення, евакуювали промислові підприємства.
6 липня 1941 року гітлерівці окупували місто. Розпочалися переслідування, розстріли партійних і радянських працівників, активістів. Так, поліцейський воєнний суд у Шепетівці 5 березня 1942 року за патріотичну діяльність засудив до розстрілу 31 чоловіка, у т. ч. громадян з Полонного: І. Заїку, В. Дехтярука, Д. Маковія та А. Я. Жигалова — колишнього секретаря райкому КП(б)У2.
Вже у вересні 1941 року почала діяти підпільна група, якою керував агроном Н. М. Вальчук. Другу групу, яка незабаром переросла у партизанський загін, очолив робітник-залізничник В. І. Тимощук. Цей загін увійшов до складу партизанської бригади під командуванням Ю. П. Старченка. Партизани пустили під укіс 37 ешелонів з живою силою і технікою ворога. На бойовому рахунку групи підривників В. І. Тимощука — 18 знищених ешелонів. Партизани перешкоджали налагодженню роботи підприємств, виводили з ладу діючі, не давали фашистам вивозити награбовані цінності, зривали відправку молоді до Німеччини.
В період гітлерівської окупації у місті і селах району діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, очолена комсомольцем П. Г. Мілігулою. Вона підбирала надійних людей для поповнення партизанських загонів, постачала їх вибухівкою, зброєю тощо. Підпільники Полонного підтримували тісні зв’язки й координували свої дії з Славутсько-Шепетівською міжрайонною підпільною організацією, з партизанськими загонами О. 3. Одухи, І. А. Музальова, Ю. П. Старченка.
Широкий розмах антифашистського руху дав можливість Кам’янець-Подільському підпільному обкому партії у квітні 1943 року створити підпільний Полонський райком КП(б)У, його секретарем затвердили П. П. Бочарова. За героїзм і відвагу в боях за Батьківщину В. І. Тимощуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу, Н. М. Вальчука, П. Г. Мілігулу та 44 інших партизанів удостоєно урядових нагород.
Відступаючи, німецько-фашистські загарбники завдали Полонному великих руйнувань. Ворог повністю знищив центральну частину міста, МТС, багато промислових артілей. Зазнали великих руйнувань фарфоровий завод, млин, залізнична станція, пограбовано приміські колгоспи. Гітлерівці спалили 1747 житлових будинків, зруйнували всі школи і клуби. Навіть за неповними даними окупанти розстріляли, повісили і замучили понад 8 тис. жителів Полонного і району, серед них багато жінок і дітей.
Місто було визволене від загарбників 8 січня 1944 року військами 60-ї армії, якою командував генерал-полковник І. Д. Черняховський. Першими увійшли до Полонного бійці 322-ї стрілецької дивізії 15-го стрілецького армійського корпусу. Командиром взводу розвідників, які першими увійшли до міста, був робітник Понінківської паперової фабрики В. 3. Горячов, який і тепер працює на цьому підприємстві.
Прославилися на фронтах війни уродженці Полонного. Житель с. Право-Хоморного (тепер смуга міста) М. К. Гончаренко за форсування Дніпра у жовтні 1943 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Через місяць в одному з боїв М. К. Гончаренко загинув смертю хоробрих. Під час форсування Одеру в січні 1945 року відзначився В. В. Курачицький, груди якого також прикрасила Золота Зірка Героя Радянського Союзу.
Радісно зустріло населення міста своїх визволителів. Трудящі одразу спрямували свої зусилля на відновлення діяльності установ, нормалізацію життя, відбудову народного господарства. Працювали під девізом: «Все для фронту, все для перемоги!». Багато молоді добровільно поповнило лави Червоної Армії. До серпня 1944 року на будівництво танкової колони «Радянське Поділля» зібрали 710 тис. карбованців.
Після повної перемоги над ворогом і настання миру місто ще швидше заліковувало рани. Почали працювати два млини, маслосирзавод, промислові артілі, гранітний кар’єр і щебеневий завод, тартак, фабрика «Вторсировина». Діяли окремі цехи фарфорового заводу, який вже 1945 року дав близько мільйона одиниць виробів. Відновили роботу торговельні заклади, а також районна лікарня і середня школа. Було відкрито кінотеатр, клуби і червоні кутки на підприємствах.
В 1949 році фабрики і заводи виконали виробничий план на 110 проц., значно знизили собівартість продукції і дали 1,9 мл-н. крб. понадпланових нагромаджень. Відбудова зруйнованого фашистами господарства завершувалася. Під керівництвом партійних організацій трудящі успішно виконали завдання четвертої п’ятирічки.
В наступні роки відбулися широка реконструкція та розширення діючих, спорудження нових підприємств, з кожним роком зростали їх виробничі потужності.
Полонне здавна славилося випуском високоякісного фарфору, виробів художньої кераміки. Поет Перец Маркіш писав, що на дожовтневому напівкустарному підприємстві фарфорових виробів люди сліпли біля верстатів від пилу, захворювали тяжкими недугами. Нині фарфоровий завод — це повністю реконструйоване підприємство з високим ступенем механізації та автоматизації виробництва. Про старе, тісне, задушливе приміщення залишилися лише тяжкі спогади. Чистота, затишок панують у кожному цеху, тут є побутові і душові кімнати. Стіни світлі, всюди квіти. В 1970 році випущено понад 20 млн. штук виробів. Після реконструкції, що завершиться в дев’ятій п’ятирічці, виробництво фарфорових виробів збільшиться до 27 млн. штук на рік.
Полонський фарфор має попит у нашій та багатьох зарубіжних країнах. У виготовленні і оформленні виробів вміло використовуються сюжети й мотиви народної творчості. Художниця М. О. Осипова, яка почала працювати на підприємстві ще напередодні війни, оформляла чайні сервізи за народними декоративними мотивами, вдало прикрашала вироби ілюстраціями з «Ревізора» М. В. Гоголя. Багато зусиль для розширення асортименту виробів доклав колишній робітник, нині талановитий художник, організатор виробництва, директор заводу П. І. Іванченко. На заводі виготовляються запропоновані ним чайні сервізи «Полонський перший», «Полонський другий», декоративна ваза «Дубовий лист». До 100-річчя з дня народження великої української поетеси Лесі Українки П. І. Іванченко розробив красивий декоративний куманець з портретом її на фоні декорацій з «Лісової пісні». На заводі виготовлено також ювілейні кубки із зображенням Лесі Українки. 27 форм фарфорових виробів створив головний художник заводу В. І. Овчаренко.
Трудівники заводу 1970 року виготовили понад план виробів на 100 тис. крб., добилися підвищення продуктивності праці порівняно з 1968 роком на 12,7 проц., успішно виконали план реалізації продукції. Завод випускає у 2,5 раза виробів більше, ніж у 1965 році.
Загальна кількість робітників, службовців, інженерно-технічних працівників заводу на кінець 1970 року становила понад 2 тис. чоловік. Зросла партійна організація, яка налічує у своїх лавах 150 комуністів, з них безпосередньо на виробництві зайнято 107 чоловік. Комуністи виступають застрільниками всього нового, передового. Широкого розповсюдження набув рух за комуністичне ставлення до праці. Тепер на підприємстві працює 29 бригад і 525 ударників комуністичної праці. Ініціатора руху, робітницю ливарно-формувального цеху Г. Ф. Листопадську 1960 року нагороджено орденом Леніна. На місці колишньої промислової артілі виросли корпуси заводу художньої кераміки. Великий попит серед населення мають його вироби: «Український куманець», «Богдан Хмельницький» та «Перша буква». До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна кращі майстри художньої кераміки підприємства виготовили барельєф «Ленін гімназист», вазу «Ленін з нами». Всі робітники цього заводу, яких налічується 740 чоловік, включилися в рух за комуністичне ставлення до праці. Високе звання ударника вже присвоєне 482 робітникам.
На базі приміського колгоспного кар’єру в післявоєнні роки виросло велике підприємство будівельних матеріалів — щебеневий завод, оснащений передовою технікою. Всі виробничі процеси на ньому механізовано. У 1970 році тут налічувався 501 робітник. Того року завод виробив щебеню 340,8 тис. кубометрів, бутового каменю— 86,3 тис. кубометрів. Ще 1961 року вступив у дію цех холодного асфальту. За останні роки підприємство реконструйовано, розширено, воно одне з найбільших такого типу в республіці. Понад двадцять років його очолював колишній фронтовик комуніст А. С. Драган, якому 1967 року присвоєно звання заслуженого шляховика Української РСР. Машиніст екскаватора Е. Г. Носаль нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
В Полонному діють фабрика «Вторсировина», меблевий і швейний цехи, сироварний завод, комбінати побутового обслуговування, комунальних підприємств, громадського харчування, хлібопродуктів. Тут є ремонтно-будівельна дільниця, автопідприємство, «Міжколгоспбуд», об’єднання «Сільгосптехніки».
Значне розширення промислового виробництва у Полонному намічається в дев’ятій п’ятирічці. Буде споруджено завод силікатної цегли і хлібозавод. Розпочнеться реконструкція заводу художньої кераміки і фабрики «Вторсировина». Виробниціво і реалізація готової продукції зросте на 34 проц. і обчислюватиметься 69 млн. карбованців.
Добре розвинена торговельна мережа міста. Працюють універмаг, 72 підприємства «Змішторгу». їх товарооборот 1969 року порівняно з 1966-м зріс на 129 проц. За роки дев’ятої п’ятирічки буде споруджено двоповерховий універмаг, промтоварний магазин.
Серед робітників і майстрів є багато передовиків і новаторів виробництва, удостоєних високих урядових нагород. Близько 25 років колектив залізничної станції Полонне, що налічує 93 чоловіка, очолював Герой Радянського Союзу В. І. Тимощук. Сумлінна 50-річна праця в районному вузлі зв’язку X. Д. Лошака відзначена орденом Леніна.
Працівники промислових підприємств міста, загін яких 1970 року становив 4369 робітників та інженерно-технічних працівників, з великим політичним і трудовим піднесенням зустріли 50-річчя Великого Жовтня. Всі підприємства достроково виконали виробничі завдання. За здобуті успіхи у всесоюзному змаганні на честь знаменної дати Президія Верховної Ради УРСР, Рада Міністрів УРСР і Республіканська Рада профспілок нагородили колектив Полонського комбінату хлібопродуктів пам’ятним Червоним прапором і третьою грошовою премією. Імена великої групи ударників комуністичної праці підприємств міста занесено на районну Дошку пошани. Значного розмаху набуло всенародне змагання трудівників на честь Ленінського ювілею. Підприємства успішно виконали взяті зобов’язання. В авангарді боротьби за нові виробничі успіхи йдуть комуністи.
Приміські колгоспи «Маяк» та ім. Щорса стали великими високомеханізованими господарствами. За колгоспом «Маяк» закріплено близько 6 тис. га землі, він об’єднує 1668 членів. Господарство спеціалізується на відгодівлі худоби.
На його фермах, що перетворилися на справжні фабрики м’яса, на кінець 1970 року налічувалося 1,4 тис. голів великої рогатої худоби та понад 500 голів свиней. Зростають урожаї зернових: якщо в передвоєнні роки колгоспники одержували пересічно по 15—18 цнт з га, то 1969 року — з кожного га зібрано по 34,1 цнт, зокрема, ячменю — 44 цнт. План восьмої п’ятирічки колгосп виконав достроково.
Партійна організація колгоспу наприкінці 1970 року налічувала 76 комуністів, всі вони працюють на виробництві. Особливу увагу партком приділяє механізації виробничих процесів. Механізаторами працює 19 членів КПРС, у тваринництві зайнято 11 комуністів. Заслужений авторитет серед односельців здобув член партії А. Г. Маринич, який вже 16 років очолює комплексну бригаду. За свою сумлінну працю він удостоєний урядової нагороди — ордена «Знак Пошани». 24 роки керує тракторною бригадою А. Д. Пулим. Під його керівництвом бригада вийшла на перше місце в районі по врожайності зернових і технічних культур.
За колгоспом ім. Щорса закріплено 6,6 тис. га землі. Господарство має 5 ферм, 1970 року тут налічувалося 2 тис. голів великої рогатої худоби, 1,5 тис. свиней. На полях цього колгоспу працює 29 тракторів, 16 автомашин, 18 зернових та бурякових комбайнів тощо. В господарстві трудиться великий загін спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Зростає продуктивність праці. За восьму п’ятирічку в механізаторів вона збільшилася на 70 проц. Середньорічні прибутки колгоспу становили 1,1 млн. крб., це на 120 тис. крб. більше, ніж у сьомій п’ятирічці. Оплата людино-дня пересічно становить 2,7 крб., середньомісячний заробіток механізатора — 130 карбованців.
Самовіддано трудяться колгоспники. Ланкова І. Гончаренко в 1956 році зібрала по 475 цнт цукрових буряків з га, її нагородили Великою срібною медаллю ВДНГ. Трудові успіхи комбайнера О. Ф. Годомича відзначені орденом Трудового Червоного Прапора. Голову колгоспу «Маяк» А. П. Заровного 1971 року нагороджено орденом Леніна. Кращі хлібороби пов’язують своє життя з ленінською партією. За період після XXIII з’їзду КПРС партійна організація колгоспу ім. Щорса зросла майже втричі — 1970 року на обліку перебувало 54 комуністи, з яких 50 працювала безпосередньо на виробництві.
Успіхи у господарському і культурному будівництві міста досягнуті внаслідок великої організаторської і масово-політичної роботи партійних, комсомольських та профспілкових організацій, міської Ради депутатів трудящих. На промислових, підприємствах, в організаціях транспорту, зв’язку, навчальних і медичних закладах створено 40 первинних партійних організацій, в яких налічувалося на кінець 1970 року 1182 комуністи. Вони є прикладом сумлінного ставлення до праці, застрільниками соціалістичного змагання. Зростає вплив партійних організацій, міцніє їх зв’язок з масами. Лише за 1968—1969 рр. до лав партії прийнято 206 передових робітників, колгоспників, представників інтелігенції. Поліпшується якісний склад керівних партійних кадрів: з 40 секретарів первинних партійних організацій міста 17 мають вищу, 2 — незакінчену вищу, 21 — середню освіту.
Молодь міста, наслідуючи трудові і бойові традиції старшого покоління, успішна працює на виробництві. В Полонному діє 41 комсомольська організація. Під час підготовки до святкування 50-річчя Ленінського комсомолу 860 комсомольців промислових підприємств міста включилися у змагання за гідну зустріч цієї дати. Комсомольсько-молодіжні колективи художнього цеху фарфорового заводу, сортувального цеху фабрики «Вторсировина», комсомольсько-молодіжний агрегат колгоспу «Маяк» вийшли переможцями у змаганні й нагороджені грамотами обкому комсомолу і пам’ятними вимпелами. За успішне виконання соціалістичних зобов’язань, взятих на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна, 807 трудівників Полонного, в т. ч. близько 150 комсомольців, нагороджено ювілейною Ленінською медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».
Велику роль у житті міста відіграє Рада депутатів трудящих. Серед 73 депутатів, обраних в березні 1969 року, є 37 робітників, 15 колгоспників, 34 члени та кандидати у члени КПРС, 8 комсомольців. Майже половина депутатів — жінки. При міськраді створено 8 постійних комісій, 32 квартальні комітети. Депутати широко використовують свої права, надані їм Конституцією і положенням про місцеві Ради, вирішують питання господарського будівництва, додержання соціалістичної законності,, побутового і комунального обслуговування населення.
З кожним роком змінюється обличчя міста, розквітає його культурне життя. Тут є 5520 житлових будинків, з них 2220 споруджено у післявоєнний період.
Виросли нові вулиці: Ленінградська, Миру, Радянська, Антиповича, Островського, Свердлова. Споруджено приміщення будинку Рад, районного будинку культури.
Прокладено 5 км тротуару, 6 км бруківки, першу чергу водопроводу (друга буде введена в дію у дев’ятій п’ятирічці). Близько 3 тис. квартир газифіковано.
Полонне — одне з кращих міст області, потопає в зелені садів і парків. У центрі його — сквер ім. Леніна, тут же й пам’ятник великому вождю революції. Більшість вулиць обсаджена декоративними деревами. Місто має чудовий парк, закладений ще наприкінці XIX ст. Розташований на мальовничому березі річки Хомори, він має площу близько 37 га. У парку є багато красивих художніх груп, гайків, ялинова алея; у ньому представлено 70 порід дерев. Це улюблене місце відпочинку трудящих.
Медичне обслуговування населення здійснюють поліклініка з різними кабінетами і лабораторіями, лікарня на 395 ліжок. У цих закладах працює 70 лікарів, серед них — Н. С. Говорун, заслужений лікар Української РСР; 230 працівників
3 середньою медичною освітою. Відкрите джерело родонової води незабаром буде використовуватися для лікувальних цілей — вже розпочалося спорудження водолікарні.
Успішно здійснюється закон про всеобуч. 1970 року в Полонному працювало 4 середні, 3 восьмирічні та 2 початкові школи, в яких навчалося близько 4 тис. учнів. Загін педагогів становив 210 чоловік. Багато років свого трудового життя віддала благородній праці в школі П. В. Писаренко — нині заслужена вчителька Української РСР. Продовжує діяти професійно-технічне училище, колектив якого з часу заснування підготував понад 15 тис. механізаторів сільського господарства. Діти мають будинок піонерів, музичну школу; є бібліотеки: для дорослих і дітей, при клубах і школах.
У Полонному першим у області 1963 року створено районний народний музей на громадських засадах. Його експонати розповідають про історію міста, досягнення трудящих у будівництві комунізму. Працюють кінотеатр «Україна», літній кінотеатр, клуби заводів фарфорового та художньої кераміки, 2 колгоспні клуби. При Будинку культури ім. Щорса створено духовий та естрадний оркестри, агіткультбригаду та ін. Силами учасників художньої самодіяльності міста й району до Ленінського ювілею проведено фестивалі самодіяльного мистецтва, часто відбуваються молодіжні вечори, організовуються читання лекцій і політінформації. Пропагандистську й агітаційно-масову роботу провадять 140 пропагандистів, 573 лектори товариства «Знання». 1972 року закінчиться спорудження будинку культури із залом на 750 місць.
Все міцніше входять у побут нові обряди і звичаї. Місцевий композитор учитель 3. Е. Розмарин написав музичну композицію комсомольського весілля, яка виконувалася також самодіяльними артистами на сценах районного будинку культури і обласного театру ім. Г. І. Петровського. Народження дитини — велика радість і визначна подія в кожній сім’ї. Цікаво, в урочистій обстановці відзначаються у місті зорини — дають ім’я новому громадянинові, співають побутових і народних пісень. На полонських заводах, фарфоровому і художньої кераміки, стало традиційним посвячення в робітники. Юнакам і дівчатам вручають спеціальні посвідчення і поздоровлення зі вступом до робітничої сім’ї. Цікаво проходить у приміських колгоспах району свято урожаю. Старовинне свято Купала у поєднанні з новими звичаями відзначається тепер кожного року.
Жителі люблять своє місто, шанують пам’ять про тих, хто боровся за краще життя для людей під час революції, на фронтах громадянської і Великої Вітчизняної воєн. У дні революційних свят біля пам’ятника В. І. Леніну відбувається прийом у піонери, комсомольці дають клятву на вірність партії і народу. У сквері, що по вулиці Г. І. Петровського, є братська могила. На постаменті золотими літерами вписані імена тих, хто героїчно боровся і загинув, визволяючи місто від гітлерівських загарбників. На площах Слави і Перемоги споруджено пам’ятники воїнам-землякам, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
В Полонному народилися доктор історичних наук професор Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка І. Л. Дем’янчук, доктор біологічних наук професор Є. Ф. Шамрай. Народився і провів у місті дитячі та юнацькі роки радянський єврейський поет Перец Марніш (1895—1952). Уродженцем міста є Л. М. Сибіряков (1870—1938) — російський співак.
Кілька разів Полонне відвідувала геніальна дочка українського народу Леся Українка. Тут жив її дядько Г. А. Косач, який служив у земстві. На будинку, де зупинялася поетеса в 1893 році, встановлено меморіальну дошку. На честь 100-річчя з дня її народження, за рішенням Спілки письменників України, у лютому 1971 року в Полонному проведено Тиждень пам’яті поетеси.
Славне минуле цього старовинного міста, а ще краще його майбутнє. Все більше змінюватиметься обличчя Полонного: розширюватиметься промислове і сільськогосподарське виробництво, зростатиме культура і освіта, далі прикрашатиметься зовнішній вигляд його. Жителі міста сповнені великої творчої енергії виконати прекрасні накреслення Комуністичної партії.
В. М. ГОЛЄВ, В. Н. ЛОГВИНЕНКО