Революційний рух на Хмельниччині на початку XX століття
Кінець XIX — початок XX ст. характеризується економічною кризою. Власники фабрик і заводів, щоб підвищити ціни на свої вироби, часто зменшували їх випуск за рахунок скорочення кількості робочих днів. Це ще більше погіршувало становище робітників. Водночас відбувався посилений процес концентрації виробництва, який найбільше проявився в цукровій і суконній промисловості. У 1887 році подільські цукрозаводчики вступили в цукровий синдикат і підписали договір, який зобов’язував їх вивозити за кордон увесь надлишок цукру за дуже низьку ціну, щоб тримати на високому рівні ціни на цукор в середині країни. З 15 цукрових заводів, які 1900 року були на території сучасної Хмельниччини, 10 належало акціонерним товариствам. Одним з верховодів цукрового синдикату був І. П. Потоцький, який володів цукровими заводами в Клембівці, Кременчуках і Шепетівці.
З посиленням гноблення піднімався на революційну боротьбу робітничий клас Поділля. Лише в 1896 році тут відбулося 32 страйки робітників. Організовано проходив страйк ткачів 12 дунаєвецьких суконних фабрик, який тривав з 1 по 15 квітня. Робітники припинили його тільки після того, як були задоволені їх вимоги про підвищення заробітної плати.
Великий вплив на розвиток страйкового руху мала ленінська газета «Искра». Нелегальне транспортування «Искры» було налагоджено у вересні 1901 року з участю її агентів М. М. Литвинова, Й. Б. Басовського (Дементьев), Ф. В. Ленгніка. Газету переправляли із Львова до Теофіполя, де її приймали і пересилали до Києва. Після того, як цей шлях став відомий властям, редакція «Искры» в серпні 1902 року доручила М. М. Кудріну і Й. Б. Басовському налагодити новий шлях. На початку листопада газету транспортували поблизу сіл Шидлівців і Гусятина. М. М. Кудрін оселився в Кам’янці-Подільському з чужим паспортом і там очолив групу «Искры», до складу якої входили Ц. І. Липовецька і П. Я. Вайнштейн. З Кам’янця-Подільського література пересилалася до Києва, Харкова, Москви, Тули, Самари та інших міст країни. У липні 1902 року недалеко від Кам’янця-Подільського поліція виявила близько трьох тисяч примірників різних нелегальних видань2.
На початку січня 1903 року поблизу с. Ісаківців Кам’янець-Подільського повіту поліція знову виявила два чемодани з забороненою літературою, переправлених через кордон. Тут була праця К. Маркса «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «Маніфест Комуністичної партії», праці В. І. Леніна «Що робити?», «Завдання російських соціал-демократів», деякі твори Г. В. Плеханова. Серед паперів, вилучених поліцією, була записна книжка М. Кудріна, в якій зазначалося, що він переправив з-за кордону до Росії близько 15 тис. примірників «Искры».
Частина літератури, що надходила з-за кордону, розповсюджувалась на Поділлі. У лютому 1903 року між м. Гусятином і с. Бондарівкою Кам’янець-Подільського повіту було виявлено 483 примірники різних марксистських видань. Серед них твір Ф. Енгельса «Развитой наукового комунізму», твори В. І. Леніна «Що робити?» та «Завдання російських соціал-демократів». Тоді ж у с. Мар’янівці поліція конфіскувала праці В. І. Леніна «Пояснення закону про штрафи» та «Завдання російських соціал-демократів», а в с. Бондарівці — відомий ленінський твір «Що робити?». Особливо велику популярність серед селян мала праця В. І. Леніна «До сільської бідноти». 12 квітня 1904 року цю працю разом з «Проектом Програми Російської соціал-демократичної робітничої партії» і «Листом до товариша про наші організаційні завдання» поліція вилучила в с. Чорнокозинцях Кам’янецького повіту.
На початку 900-х років посилюється селянський рух. Протягом 1900—1902 рр. на Поділлі відбулося 158 селянських виступів, з них 87 — боротьба за землю, 6 — розгром поміщицьких маєтків, 14 — підпали поміщицьких маєтків, 6 — захоплення сільськогосподарських продуктів і майна, 3 — побиття поміщиків і царських чиновників, 7 — опір продажу майна за недоїмки. Селяни с. Слобідки Женишкове-цької Летичівського повіту, що виступили проти поміщиці, розігнали місцеве начальство та поліцейську команду на чолі з справником, яка прибула для їх «утихомирення». Селянське заворушення набуло такого розмаху, що для його придушення з’явився сам губернатор з 200 козаками. У різних селах Ущицького повіту відбулися сутички між поміщиками і селянами у зв’язку з тим, що економії порушували права сільських громад на випас худоби в поміщицьких лісах та угіддях 6. У с. Бачманівці Ізяславського повіту на початку липня 1902 року селяни захопили спірну землю у поміщика Сангущки. Вони не скорились і тоді, коли сюди прибули три ескадрони драгунів на чолі з волинським губернатором. Кілька «бунтівників» було заарештовано і відправлено до в’язниці. Селяни с. Магнишівки Гіроскурівського повіту, які протягом тривалого часу добивалися повернення землі, загарбаної місцевим поміщиком Хельминським, в ніч на 8 травня пустили свою худобу на цю землю.
Під впливом могутнього революційного руху у великих промислових центрах країни у квітні 1905 року припинили роботу будівельники Шепетівського цукрового заводу і не працювали, доки власник заводу не задовольнив їх вимог про підвищення зарплати на 20 проц. та не дозволив випасати худобу в лісі. У липні 1905 року застрайкували робітники чавуноливарного та механічного заводів м. Проскурова. їх підтримали робітники тютюнової фабрики та інших підприємств. Восени виступили робітники найбільших цукроварень Поділля. Під час страйку на Проскурівському цукровому заводі розповсюджувалася листівка, яка закликала до боротьби з самодержавством. 18 жовтня 1905 року відбулася демонстрація робітників, ремісників і учнівської молоді Кам’янця-Подільського, яка пройшла під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе республіка!».
Протягом 1904—1905 рр. створюються організації і групи РСДРП у Кам’янці-Подільському, Городку, Проскурові, Летичеві, Меджибожі, Старокостянтинові, Шепетівці. Протягом 1905—1907 років на Хмельниччині відбулися страйки робітників 5 металообробних заводів, 14 цукроварень і 23 страйки на інших підприємствах.
Аграрний рух на Поділлі почався в січні 1905 року масовою порубкою поміщицького лісу в Кам’янецькому, Ізяславському та Старокостянтинівському повітах, у квітні він охопив понад 110 сіл Кам’янецького, Проскурівського і Ушицького повітів. Селяни великими групами йшли на подвір’я економій, вимагаючи підвищення заробітної плати як поденним, так і сезонним робітникам, скасування штрафів, передачі в громадське користування пасовищ, прогонів та водопоїв. Сільськогосподарські робітники добивалися 8-годинного робочого дня. Особливого розмаху селянський рух набув восени 1905 року.
Для придушення революційного руху в кінці 19б5 — на початку 1906 року на Поділля було направлено 7 піхотних, 3 кавалерійські полки, кавалерійську бригаду, два окремі кавалерійські дивізіони, 154 урядники і 1666 стражників. Почалися масові арешти, в тюрмах не вистачало місць «для аграрників». За три роки революції відбулося 559 селянських виступів. Більшовицькі організації краю для зміцнення зв’язків з масами широко використовували виборчу кампанію до Державних дум. Від Поділля до II Думи, як і до І, було обрано 13 депутатів. Виступаючи на засіданні II Думи, депутат від селян Подільської губернії Семенов говорив: «…народ мене послав, щоб вимагати землі й волі і повної громадянської свободи…».
Після поразки першої російської революції настали роки столипінської реакції. Посилився економічний наступ на робітників, на селі запроваджувалась аграрна реформа, під час якої знищувалось общинне землекористування, зміцнювались куркульські господарства при збереженні поміщицького землеволодіння. Селянські поземельні банки забезпечували куркулів значними позичками для купівлі землі і влаштування хутірського господарства. Лише протягом 1906—1908 рр. у Кам’янець-Подільському, Летичівському, Проскурівському і Ушицькому повітах куркулі придбали близько 47 тис. десятин землі. Водночас прискорився процес розорення й зубожіння селян — бідняків і середняків. Якщо напередодні революції селянських господарств, що мали до 4-х десятин землі, налічувалось 64,2 проц., то в 1908 році їх було близько 67 проц. Багато селян, розорившись, виїхали на заробітки в міста, поповнивши лави робітничного класу, або переселились до Середньої Азії чи Сибіру. Тільки протягом 1907 —1908 рр. на Поділлі зникло 3200 господарств, з 1896 по 1910 рік вибуло понад 11 тис. сімей, що становило 76452 чоловіка. Переселення велось неорганізовано, допомоги переселенцям уряд не подавав.
Тому З 1907 по 1914 рік близько 33 тис. чоловік змушені були без будь-яких засобів до існування повернутися назад, до своїх сіл, де не лишилось ні землі, ні хати. Посилення революційного руху, загострення класових суперечностей на селі викликали занепокоєння і в місцевих властей. 27 травня 1909 року подільський губернатор надіслав повітовим справникам листа, в якому звертав увагу на грубе і зухвале ставлення поліцейських службовців до населення, «яке вже давно розлютоване на поліцію», отже, створюється «сприятливий грунт для сутичок». Водночас він просив генерал-губернатора продовжити на Поділлі до кінця 1909 року надзвичайний стан. Виступи селян та наймитів тривали і протягом 1909—1910 рр. Вони відбулися в с. Борщівці Проскурівського повіту, с. Митні Ушицького повіту. В червні 1910 року кілька разів страйкували сільськогосподарські робітники в маєтку с. Коричинців Летичівського повіту, вимагаючи підвищення заробітної плати.
В часи нового революційного піднесення, що почалося в країні наприкінці 1910 року, активізувався революційний рух і на Поділлі. Весною 1912 року в містах і селах сучасної Хмельниччини під керівництвом організацій та груп РСДРП відбулися демонстрації і мітинги протесту проти злочинних дій самодержавства на Ленських золоторозробках у Сибіру. Для боротьби з революційним рухом царські власті протягом 1912—1914 рр. збільшили у містах Поділля кількість військ, жандармів і поліції.