Шепетівка, Шепетівський район, Хмельницька область (продовження)
Трудящі міста повністю підтримали дії виконкому Ради, спрямовані на встановлення революційного порядку та відбудову економіки. На загальних зборах робітників цукрових заводів 22 червня 1919 року була прийнята резолюція, в якій говорилося: «Ми, робітники шепетівських цукрових заводів, усі без винятку підтримуємо Радянську владу». Під резолюцією поставили свої підписи 108 учасників зборів. 27 червня відбувся загальний мітинг залізничників, цукровиків та селян міста. Учасники мітингу в прийнятій резолюції вітали мобілізацію до лав Червоної Армії.
В червні 1919 року в Шепетівці організувався партійний осередок. З ініціативи комуністів у містечку створили комсомольський осередок. Одним з перших комсомольців Шепетівки став М. О. Островський, в майбутньому письменник-більшовик. Ще одинадцятирічним хлопчиком, наприкінці 1914 року, прибув до Шепетівки разом зі своєю родиною Микола Островський, бо рідне село Вілія Острозького повіту невдовзі після початку війни опинилося у прифронтовій смузі. Щоб допомогти близьким, хлопчик почав працювати. 1917 року, після повалення самодержавства, він не раз був присутній на мітингах робітників-залізничників, познайомився з більшовиком І. С. Лінником. Коли містечко окупували німецькі війська, а згодом і петлюрівці, Микола Островський підтримував зв’язки з підпільниками, виконував їх важливі доручення — збирав зброю, був зв’язковим. Очистили Шепетівку від націоналістичних загонів Директорії, встановили тут Радянську владу. В цей час юнак часто виконував доручення голови ревкому. І коли молодий комуніст С. О. Ковальчук у липні 1919 року організував ініціативну комсомольську групу з 5 чоловік, її членом став М. О. Островський. Згодом він пригадував: «… разом з комсомольським квитком ми одержували рушницю, двісті патронів і йшли на фронт». 9 серпня 1919 року Микола Островський вступив добровольцем до лав Червоної Армії.
Того місяця Шепетівку знову захопили петлюрівці, а наприкінці року тут сконцентрувалися польські легіони. Націоналісти та польські інтервенти відновили режим кривавого терору. Більшовицьке підпілля, яке налагодило зв’язки з Волинським підпільним губкомом КП(б)У, за активною участю комсомольців готувалося до збройної боротьби проти ворогів. Та інтервентам і петлюрівцям вдалося натрапити на слід патріотів і заарештувати кількох чоловік. У лютому 1920 року на околиці Шепетівки (в районі нинішньої лікарні) вороги спорудили шибениці і страчували заарештованих комуністів, комсомольців, активних борців за Радянську владу. У березні військово-польовий суд 13-ї польської дивізії засудив 12 чоловік: 7 — до розстрілу, 5 — на каторгу. Від руки окупантів загинули безстрашні підпільники Ю. Барський, І. Сергеев, І. Поплавський, С. Кудлаєв, Г. Нісензон, М. Бернштейн, І. Я. Демчук. Вночі на могилі героїв з’явився вінок квітів — остання шана тим, хто віддав своє життя за народну справу. 1929 року на місці страти патріотів споруджено монумент, на граніті якого викарбували прізвища загиблих борців за Радянську владу. Іменами Ю. Барського, Г. Нісензон названо вулиці міста.
Польські інтервенти протрималися недовго. 1 липня 1920 року Шепетівку визволили частини 45-ї стрілецької дивізії під командуванням Й. Е. Якіра. Та незабаром її захопили петлюрівці. Остаточно визволили містечко від ворогів у другій половині листопада 1920 року червоноармійські частини 12-ї армії. Відновилася Радянська влада, було створено комітет незаможних селян, першим головою якого став кадровий робітник цукрового заводу слюсар А. Г. Громовий. Комнезам розподіляв церковну і поміщицьку землю серед безземельних селян, збирав хліб для голодуючого населення Поволжя, слідкував за виконанням продрозверстки, вів нещадну боротьбу проти куркулів, націоналістичних елементів. Шепетівський KHС у 1922— 1924 рр. приділяв багато уваги селянським господарствам, що потерпіли від іноземної інтервенції, вживав заходів, щоб ліквідувати неписьменність.
Разом з усім радянським народом трудящі Шепетівки під керівництвом комуністів приступили до відбудови зруйнованого війною господарства і здійснення соціалістичних перетворень. Це було дуже важке і складне завдання. Будівництву нового життя перешкоджали рештки буржуазних елементів та петлюрівські банди, що просочувалися з-за кордону і нишпорили в лісах навколо Шепетівки. Але радянські війська і загони ЧОПу успішно їх ліквідували. Знищено було й націоналістичне підпілля в самій Шепетівці, що його очолював петлюрівський полковник Голуб.
Тоді в містечку не працював жоден завод, найбільш цінне промислове устаткування окупанти вивезли або знищили, вивели з ладу залізничний вузол. Велику роль у відбудові господарства відіграли комуністичні суботники. Перший суботник у Шепетівці відбувся 27 травня 1921 року. В ньому взяли участь 260 чоловік. Відбудовні роботи проходили успішно, незважаючи на те, що чисельність населення містечка зменшилася майже наполовину.
З ініціативи комуністів у вересні 1921 року відбулася партійна конференція за участю представників робітників, селян і червоноармійців. Делегати обрали комітет допомоги голодуючому населенню Поволжя і центру Росії. Усі комуністи й комсомольці були мобілізовані на боротьбу з голодом.
Спрямовуючою силою в боротьбі за зміцнення народної влади, розгортання соціалістичного будівництва були комуністи. 1923 року вже діяли 6 партійних осередків, які об’єднували 39 членів і 19 кандидатів у члени партії. В авангарді боротьби робітничого класу Шепетівки під час боїв за перемогу соціалістичної революції, в здійсненні соціалістичних перетворень йшли залізничники. Комуністи-залізничники проявили чимало ініціативи, відбудовуючи вузол, допомагали налагодити роботу інших підприємств, зміцнювати радянські й господарські установи.
В перші роки відбудовного періоду трудящі відродили депо залізничної станції, цукрові заводи, лісопильню, шкіряний завод, млин. 1923 року цукровий завод досяг 85 проц. довоєнної потужності. На всіх підприємствах і в установах запроваджено 8-годинний робочий день, у суботні дні — 6-годинний.
Зважаючи на зростання промисловості містечка і наявність залізничного вузла з п’ятьма напрямками: на Київ, Коростень, Тернопіль, Здолбунів, Проскурів, 1923 року ухвалено перенести окружний центр з Ізяслава до Шепетівки (1930 року, після ліквідації Шепетівського округу Шепетівка залишилася районним центром, 1937 року район увійшов до складу Кам’янець-Подільської області). За рішенням президії окрвиконкому від 30 травня містечко було переведено у розряд міст. Того року відбулася перша окружна партійна конференція, окружний з’їзд Рад. На зборах, присвячених пам’яті В. І. Леніна, трудящі Шепетівки говорили про необхідність «якомога тісніше зімкнутися навколо дітища В. І. Леніна — Комуністичної партії та поповнити її ряди свіжими силами». Лише залізничники подали понад сто заяв про вступ до партії. Під час Ленінського призову Шепетівська партійна організація поповнилася 150 членами партії. Важливим засобом ідейно-політичного і культурного виховання трудящих та мобілізації їх на виконання завдань соціалістичного будівництва стала газета «Шлях Жовтня» — орган окружкому і райкому партії, перший номер якої вийшов 7 листопада 1925 року.
На кінець відбудовного періоду в Шепетівці не тільки відновився довоєнний рівень господарства, але й зроблено значний крок вперед у розвитку промисловості, торгівлі, культури. Став до ладу новий лісозавод. На повну потужність запрацювали цукрові заводи. 1924 року змонтовано невелику електростанцію потужністю 29 квт, а через рік побудовано електролінію Ізяслав — Шепетівка, що значно посилило енергопостачання міста. Працювало два державні і 12 кооперативних торговельних закладів. Поряд з ними діяли численні приватні крамниці.
Місто мало 966 житлових будинків, у т. ч. 105 націоналізованих; з 14,9 км вулиць забрукованих було 5,3 км. Кількість населення на 1 січня 1926 року становила 11 089 чоловік.
Відкрилась амбулаторія при залізничному вузлі, працювали міська лікарня на 50 ліжок, поліклініка, аптека, санітарно-профілактичні установи, дитяча й жіноча консультації. Усі ці медичні заклади обслуговувало 16 медичних працівників, у т. ч. 7 лікарів.
Працювали індустріальний технікум, 3 початкові й 3 семирічні школи, в яких 41 вчитель навчав 952 учні, пункт ліквідації неписьменності серед дорослих, 3 клуби, 2 кінотеатри. 1926 року з ініціативи комсомольців залізничного вузла методом народної будови споруджено будинок культури залізничників із залом на 450 місць. У ці роки в Шепетівці працювала радянсько-партійна школа, яка готувала керівні кадри соціалістичного будівництва. Протягом 1922—1924 рр. викладачем цієї школи і кореспондентом газети «Більшовик» працював український радянський письменник М. П. Ледянко (1898—1963)4.
Важливою подією в соціалістичному будівництві країни стала колективізація сільського господарства. Перші спроби залучити селян до колективного господарювання зроблені в Шепетівці ще в липні 1922 року, коли на околиці міста було засновано сільськогосподарську артіль «Червоний орач». Початок їй поклали 6 бідняцьких родин. Артіль одержала 34 десятини колишньої церковної землі на хуторі Лозовій, мала 5 коней, 5 корів, двоє телят, а також 2 плуги, 2 вози, 6 борін. Навесні 1923 року куркулі намагалися вчинити потраву колгоспних посівів пшениці своєю худобою, але колгоспники встановили на полях цілодобову охорону й не допустили потрави. Члени артілі взяли участь у першотравневій демонстрації. На п’ятьох підводах везли сільськогосподарський реманент, а попереду, в строю під червоним прапором, йшли колгоспники на чолі з головою артілі Б. А. Гуменюком. На базі цього господарства 1929 року організовано приміський колгосп «Більшовицька правда». Протягом 1932—1934 рр. його очолював Д. О. Островський, брат письменника.
У створенні колективних господарств, піднесенні сільськогосподарського виробництва велику допомогу селянам округу подавали партійні та радянські організації Шепетівки. Значну кількість комуністів з числа міського партійного активу протягом 1928—1930 рр. направлено у села. Серед них були Г. С. Шварц, Д. М. Котик та інші.
Під час колективізації різко загострилася класова боротьба. Куркулі, намагаючись перешкодити соціалістичній перебудові сільського господарства, ставали на шлях вбивства партійних і радянських працівників, активістів. На початку жовтня 1930 року вони підло вбили голову Городищенської сільської Ради Д. М. Котика, комуніста з 1919 року, червоноармійця часів громадянської війни, у мирні роки — партійного і радянського працівника. Шепетівський районний партійний комітет у відповідь на це ухвалив посилити наступ на куркулів для остаточної їх ліквідації. Селяни провели організацію червоної валки хліба під гаслом: «Відповідь куркулям на смерть тов. Котика!».
В ніч на 20 вересня 1931 року куркулі смертельно поранили (порубали сокирою голову і руки) комуніста Г. С. Шварца, голову Михайлюцької сільської Ради. Г. С. Шварц — журналіст, деякий час працював у органах ВНК, потім інструктором Шепетівського окрвиконкому, був членом бюро Шепетівського райкому партії. 28 вересня районна газета «Шлях Жовтня» писала: «Схилимо прапори над свіжою могилою героя соціалістичного фронту села. Щільніше об’єднаймо маси навколо Комуністичної партії, що веде мільйони по ленінському шляху. У відповідь на вбивство тов. Шварца зміцнимо колгоспи, завершимо суцільну колективізацію і остаточно зліквідуємо глитайню як клас». Пам’ять про героїв назавжди залишиться в серцях жителів міста. 1932 року в міському парку їм встановлено пам’ятник. З ініціативи передових колгоспів району 25 жовтня 1931 року було організовано червону валку хліба, м’яса й інших сільськогосподарських продуктів імені героїв Котика і Шварца.
В 1931 році створено Шепетівську МТС. Через 10 років вона мала 42 трактори, 10 комбайнів й іншу сільськогосподарську техніку, майстерню для ремонту машин. Радянський уряд, відзначаючи заслуги її працівників у соціалістичних перетвореннях, нагородив директора Г. С. Павловського, старшого механіка В. С. Наремського, начальника майстерні А. Г. Москальчука, інженера-агронома Н. Е. Ховінського урядовими нагородами.
Приміський колгосп «Більшовицька правда», яким у 1935—1941 рр. керував колишній голова Шепетівського комнезаму А. Г. Громовий, став економічно міцним господарством. 1940 року він мав 794 га землі, 238 коней, 197 голів великої рогатої худоби. Урожай зернових становив пересічно 15,2 цнт з га, що у той час на поліських піщаних землях вважалося значним досягненням. Артіль та її члени — секретар комсомольської організації бригадир рільничої бригади С. І. Климович, колгоспники М. П. Лясківський, С. І. Чижинський та інші були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року. За високі показники артілі присуджено диплом другого ступеня, премійовано 5 тис. крб. і мотоциклом. Артіль затвердили учасником виставки 1941 року.
Зростало, міняло з роками своє обличчя місто. Великі зміни сталися у розвитку промисловості його. Найбільшими підприємствами залишилися цукро- і рафінадний заводи, де 1940 року працювало 1045 робітників. Успішно трудився двотисячний загін шепетівських залізничників, серед яких налічувалося 1050 стахановців і 320 ударників праці. Доброї слави заслужила своєю стахановською працею зміна вагонного майстра комсомольця М. Голуба.
Розширилося промислове виробництво, виникли нові підприємства — цегельний, меблево-обозний, механоливарний, масло- і хлібозаводи, птахокомбінат, торфорозробки. Працювало 6 промислових і комунальних електростанцій; 1937 року розпочалося будівництво паротурбінної електростанції потужністю 5 тис. квт. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Шепетівці налічувалося 19 промислових підприємств. Працювали промислові артілі — деревообробна, «Ткач», «Чоботар», «Коопзбут» та інші.
Швидко зростало населення. 1939 року в місті проживало 24 830 чоловік. У промисловості працювало 2382 чоловіка, на транспорті і зв’язку— 1718, у сільському господарстві — 806, торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях — 12251 2.
В травні 1939 року за рішенням обкому КП(б)У Шепетівська районна партійна організація поділилася на районну і міську. Перед на трудовому фронті вели комуністи й комсомольці. Молоді робітники — комсомольці Шепетівки брали активну участь у стахановському русі, зміцнювали трудову дисципліну, боролися з ледарями, хапугами, прогульниками.
До складу міської Ради депутатів трудящих 1939 року входило 198 депутатів, з них 70 жінок. Рада приділяла велику увагу промисловому розвитку, житловому і комунальному будівництву, благоустрою і торгівлі. Лише за два роки капіталовкладення на благоустрій зросли на 30 проц. і досягли 1939 року 310 тис. крб. Протягом 1938—1939 рр. за рахунок державних капіталовкладень збудовано жител площею 1650 кв. м, індивідуальні забудовники звели 65 будинків. 1940 року почалося спорудження другої черги водопроводу (першу введено в дію 1936 року).
Докорінно змінилося медичне обслуговування населення. 1940 року в Шепетівці працювала лікарня на 310 ліжок з п’ятьма відділеннями, обладнана новітнім медичним устаткуванням, три поліклініки, дві дитячі консультації, дві амбулаторії, водолікарня, п’ять здоровпунктів на підприємствах. Медичну допомогу населенню подавали 52 лікарі та 187 працівників з середньою медичною освітою. Широко провадилася санітарно-профілактична робота. В місті працювало 13 дошкільних дитячих закладів, протягом 1938—1939 рр. у санаторіях та піонерських таборах оздоровлено 1100 дітей міста.
Неписьменність серед дорослого населення в основному було ліквідовано. Напередодні війни в 4 середніх, 2 семирічних і початковій школах навчалося 2090 учнів. Близько 400 юнаків і дівчат здобували середню спеціальну освіту в фельдшерсько-акушерській школі. За роки Радянської влади у місті відкрито 2 міські бібліотеки, кінотеатр, 38 клубів і червоних кутків, при яких працювали гуртки художньої самодіяльності, бібліотеки. Значну пропагандистсько-агітаційну і організаторську роботу вела районна газета «Шлях Жовтня». З 1936 року при політвідділі Шепетівського вузла видавалася газета «Прикордонний залізничник».
З великим піднесенням пройшли у Шепетівці вибори до Верховної Ради СРСР у грудні 1937 року. Трудящі міста, проявивши високу політичну свідомість і відданість справі соціалізму, одностайно обрали своїм депутатом до найвищого органу державної влади героя громадянської війни С. М. Будьонного. Зростали лави комуністів. У 1940 році міська партійна організація налічувала 699 членів і кандидатів у члени партії, об’єднаних в 48 первинних організаціях.
Радянський народ з натхненням будував новий суспільний лад, який забезпечив трудящим щасливе заможне життя. Але мирному соціалістичному будівництву перешкодив напад фашистської Німеччини. Міський і районний комітети КП(б)У, виконкоми міської і районної Рад депутатів трудящих 23 червня 1941 року звернулися до населення Шепетівки і району з закликом проявляти трудовий героїзм біля верстатів і на колгоспних ланах, а призваним до армії бути стійкими, відважними, мужньо громити ворога. На зборах та мітингах трудящі Шепетівки висловлювали палку відданість своїй Вітчизні і готовність захищати її до останнього подиху. До міського військового комісаріату приходило багато людей з проханням послати їх на фронт.
Маючи значні переваги в живій силі і техніці, фашисти просувалися вперед. Уже в перші дні війни над містом скидали бомби ворожі бомбардувальники, а 4 липня 1941 року німецько-фашистські війська зайняли Шепетівку. Шепетівка була залізничним вузлом, саме це зумовило тут більш жорстокий окупаційний режим. Щоб зламати волю радянського народу, задушити опір населення «новому порядку», фашисти вдавалися до нечуваного терору та насильства. Особливо люто вони розправлялися з комуністами, комсомольцями, безпартійними активістами. Ці «акції» здійснювалися під керівництвом шепетівського окружного гебітскомісара Ворбса. З найменшого приводу фашисти хапали й розстрілювали заложників. В одному з своїх розпоряджень Ворбс погрожував, що за «… ворожі німецькій державі дії… відповідальним буде населення…, кожного разу, якщо жителі не видадуть винуватців поліції, 20 заложників з їх числа будуть розстріляні». У листопаді 1941 року окупанти розстріляли 13 громадян, звинувачених у відмові працювати на залізниці, саботажі розпоряджень фашистських властей, агітації проти роботи на ворога. 5 березня 1942 року військовий суд засудив до розстрілу 31 громадянина, у т. ч. 8 жителів міста, за агітацію і дії проти «німецьких установ і німецької держави». У центрі Шепетівки фашисти створили гетто, куди зганяли єврейське населення, використовували його на найважчих роботах, після чого винищували.
З перших днів окупації почалося пограбування жителів. Система податків, запроваджена фашистами, була не лише матеріальним лихом, а й справжнім знущанням з населення. Платити доводилося за все: за худобу, будинок у цілому й окремо за вікна, двері і т. д. Подушний податок з чоловіка становив 150 крб., з жінки — 100 крб., за собаку платили 150 крб., за кішку — 100 крб. Всі жителі з 15-річного віку були зобов’язані зареєструватися на біржі праці й працювати на третій рейх. З січня 1942 року окупанти почали вивозити молодь на каторжні роботи до Німеччини. Насильно зігнаних для відправки юнаків і дівчат деякий час тримали під охороною в приміщенні школи № 1, потім вели під конвоєм на залізничну станцію.
До фашистської неволі з району вивезено 1682 чоловіка, у т. ч. з Шепетівки — 273 громадян.
Населення не скорилося окупантам. Воно уникало реєстрації на біржі праці, відмовлялося працювати на гітлерівців. Масовий героїзм проявляли залізничники, які псували колійне господарство, підривали паровози, саботували розпорядження окупаційних властей. 8 січня 1944 року жоден залізничник не вийшов на роботу. Німці спалили залізничну їдальню і під загрозою розстрілу примусили машиніста С. Щадея терміново вести поїзд з боєприпасами до лінії фронту. С. Щадей завів поїзд у ліс на глухий полустанок і рішуче відмовився Їхати далі. Німці розстріляли Семена Щадея — комуніста, вірного патріота Батьківщини.
Поблизу Шепетівки фашисти розташували розподільчий табір для військовополонених, у якому заморили голодом і розстріляли близько 20 тис. радянських солдатів і офіцерів. Крім того, від рук окупантів загинуло близько 10 тис. жителів міста. В травні 1966 року на увічнення пам’яті жителів міста, замучених фашистськими катами, на околиці Шепетівки споруджено монумент.
Населення Шепетівки з перших днів окупації піднялося на боротьбу проти ненависного ворога. Вже влітку 1941 року в місті виникло кілька невеликих підпільних груп. Одну з них очолив комуніст О. А. Горбатюк, який працював директором лісозаводу. Члени групи — кілька робітників і військовополонених, які працювали на заводі, залучали нових членів, провадили антифашистську агітацію. Наприкінці липня 1941 року до міста, пробившись з оточення, прийшла невелика група партійних і радянських працівників. Частина з них, очолювана комуністом І. G. Нішенком, залишилася для організації підпільної роботи. Вона налагодила зв’язок із залізничниками, де теж виникла підпільна група під керівництвом слюсаря В. В. Ніколаєнка. Групу медичних працівників очолив В. В. Яворський, якого окупанти призначили головним лікарем округу. Тут працювали й лікарі — військовополонені з шепетівського табору. Ця група визволяла комуністів, комсомольців, офіцерів, яким загрожувала смерть у фашистських катівнях. Підпільна група А. В. Павлюка псувала товари на складах фашистів.
З самого початку діяльність груп була розрізненою. Коли лікар Ф. М. Михайлов створив у Славуті в листопаді 1941 року велику підпільну організацію, що налагодила зв’язки з підпіллям у багатьох населених пунктах, у т. ч. Шепетівці, а також з таборами військовополонених, виникла Славутсько-Шепетівська міжрайонна організація. Для керівництва шепетівськими групами організовано єдиний комітет у складі О. А. Горбатюка (голова), І. О. Музальова, І. С. Нішенка, А. В. Павлюка, В. В. Яворського та інших. Комітет підпорядковував свої дії міжрайонному комітету на чолі з Ф. М. Михайловим, членами якого були також В. В. Яворський і О. А. Горбатюк.
Сміливо діяла на Шепетівському залізничному вузлі юнацька підпільна організація. Очолював її десантник Л. Г. Кухайлешвілі («дядя Жора»), який прибув до міста за завданням штабу партизанського руху влітку 1943 року. Влаштувавшись стрілочником, він за порадою А. 3. Одухи організував підпільну групу. Ряд диверсій за завданням «дяді Жори» здійснив 16-річний комсомолець Володя Ковальчук. Він спалив склад з пальним, знищив ешелон з цистернами. В ніч на Новий, 1944 рік, юний герой зірвав вихідну стрілку, закупоривши таким чином станцію, на території якої стояло 10 ешелонів з технікою і живою силою ворога. Та гітлерівцям вдалося схопити оглушеного вибухом Володю Ковальчука. Після жорстоких катувань фашисти спалили хлопця живцем.
В січні 1942 року почала діяти підпільна група в міській друкарні, якою керував М. Ю. Гончаров. Члени її постачали підпільників різноманітними службовими бланками, пізніше друкували листівки. Тоді ж виникла й комсомольсько-молодіжна група ім. Дзержинського на чолі з кочегаром паровоза Б. Біятою та Б. Кипенем.
Улітку 1942 року, після загибелі Ф. М. Михайлова, міжрайонний підпільний комітет припинив діяльність. Кожна організація почала працювати самостійно. Най-діяльнішою виявилася Шепетівська. Підпільники діяли в тісній взаємодії з партизанським з’єднанням А. 3. Одухи, зокрема, з загоном ім. Кармалюка, командиром якого на початку 1943 року став колишній військовополонений офіцер І. О. Музальов. На час визволення Шепетівки цей загін налічував понад тисячу народних месників і перетворився в один з найбільших у партизанському з’єднанні А. 3. Одухи. Партизанські загони зростали й за рахунок військовополонених — лише шепетівські підпільники організували втечу з табору близько 1,5 тис. солдатів і офіцерів.