Шепетівка, Шепетівський район, Хмельницька область
Шепетівка — місто обласного підпорядкування, розташоване у північній частині Хмельницької області по обидва боки річки Гуски, що впадає в повноводну Горинь, притоку Прип’яті. Вузол залізничних і автомобільних шляхів. Відстань до обласного центру 129 км. Населення 39,1 тис. чоловік.
Шепетівка — центр району, площа якого 1,2 тис. кв. км, населення — 97,4 тис. чоловік, у т. ч. сільського — 54,6 тис., міського — 42,8 тис. У районі 69 населених пунктів, підпорядкованих селищній та 21 сільській Раді; 25 колгоспів і радгосп, за якими закріплено 65,4 тис. га земельних угідь, у т. ч. 51 тис. га орної землі, 1,2 тис. га садів і ягідників, 8,6 тис. га сінокосів; 19 промислових підприємств, 9 будівельних організацій. Працюють 7 лікарень, 38 медичних закладів, 14 пологових будинків, 61 школа, технікум, профтехучилище, 61 будинок культури і клуб, 54 бібліотеки.
Місто розкинулося на відрогах Волино-Подільської височини на межі Полісся з Лісостепом. Цю територію люди заселяли з давніх часів — археологи знайшли кремневі ножі та інші знаряддя праці доби неоліту. Поблизу Шепетівки, в урочищі Гусеньці, досліджено курганний могильник, виявлено скарб сокир-кельтів доби бронзи. На околицях міста височать кургани скіфо-сарматських часів.
Час заснування Шепетівки невідомий. Назва міста, певно, походить від прозвища чи імені першого поселенця — Шепот, Шепіт. На Україні є сім поселень з назвами, в основі яких лежить формант «шепет», «шепт».
Уперше про Шепетівку як населений пункт, що належав князю Івану Заславському, згадується у письмових документах за 1594 рік. У XVI ст. Шепетівка нічим не відрізнялася від інших поліських поселень. У селі існувала община, був млин. Поряд із землеробством, яке через малоземелля і низьку врожайність не могло стати надійним джерелом для прожиття, селяни займалися ремісництвом. Наприкінці XVI ст. Шепетівці надано магдебурзьке право. Це сприяло зростанню, швидкому заселенню її. 1629 року податки у місті сплачували 128 димів, а 1631-го—вже 168. Крім того, тут було 28 сімей слободян. Ремісників, об’єднаних у цехи — чоботарів, бочкарів, кушнірів, гончарів — 1635 року налічувалося 22 чоловіка.
На рубежі XVI і XVII ст. інтенсивно відбувався процес покріпачення селянства. Численні повинності, податки непосильним тягарем лягали на їх плечі; на той час панщина в маєтках Острозьких і Заславських становила 2—3 дні на тиждень (через великі «уроки» практично розміри панщини були більшими). Населення Шепетівки зазнавало лиха і від частих нападів кримських татар.
Селяни та ремісники у відповідь на феодальний гніт брали участь у повстаннях 1591—1593 рр. на чолі з гетьманом Криштофом Косинським та 1594—1596 рр. під проводом Северина Наливайка. Під час визвольної війни українського народу, в липні 1648 року, коли селянсько-козацькі полки Максима Кривоноса підійшли до Полонного, жителі Шепетівки та навколишніх сіл поповнювали лави українського війська. У ті роки Шепетівка зазнала великих спустошень від татарських орд і польсько-шляхетських військ. У липні 1649 року її спалили загони воєводи Белзького. Шепетівка занепала. За податними описами 1650 року тут налічувалося лише 3 дими.
Неспокійною для Шепетівки, що за Андрусівською угодою залишалася у складі Речі Посполитої, була й друга половина XVII ст., насамперед через часті напади татар. Особливо руйнівними були наскоки кримських орд у 50—60 роках XVII ст. Під час Північної війни (1700—1721 рр.) місто знову зазнало руйнувань як від шведських, так і від польських військ. Наприкінці XVII ст. Шепетівка стала власністю магнатів Любомирських, а з 1703 року — Сангушків. В кінці XVIII століття вона ввійшла до Ізяславського повіту Волинської губернії (пізніше, з 1866 року, стала волосним центром).
Процес розкладу феодально-кріпосницьких і розвитку капіталістичних відносин не обминув і Шепетівку. Починаючи з 1816 року, Сангушко розводив на своїх землях великі отари тонкорунних овець, заснував у містечку першу суконну мануфактуру. Тут використовувалася праця селян-кріпаків (головним чином жінок).1823 року на підприємстві для виготовлення сукна працювало 792 кріпаки і лише 9 вільнонайманих робітників. Розширилися площі поміщицьких земель, зайнятих під посівами цукрових буряків. У 1843 році стала до ладу Шепетівська цукроварня, на якій виготовляли понад 50 тис. пудів цукру-піску за рік.
Цукор виробляли тоді т. зв. вогневим способом. Техніка на заводі була недосконалою, переважала ручна праця кріпаків. Лише деякі механізми приводилися в дію кіньми. Робочий день на цукроварнях та інших підприємствах Сангушка тривав 13—14 годин. Досить висока температура у приміщеннях і велика вологість повітря виснажували людей. Цукрозаводчики часто примушували робітників працювати у святкові та недільні дні. Власники підприємств у гонитві за прибутками менш за все дбали про безпеку праці: нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто. Так. на Шепетівському цукровому заводі у 1854 році загинули три чоловіка,
багато робітників дістали важкі травми. Терпіли робітники і від утисків адміністрації. Особливою жорстокістю відзначався майстер-іноземець Робін. Один із робітників — Никифор Петном, побитий майстром до крові, подав 1846 року скаргу на нього. Скарга розглядалася два роки. Майстра за вчинені побої не притягли до відповідальності, бо на суді він не визнав себе винним, крім того, був іноземцем.
Посилилася експлуатація шепетівських селян — панщина в першій половині XIX ст. збільшилася до 3—4 днів на тиждень. Крім того, вони відробляли по 12 згінних днів на рік з кожного працездатного за окрему плату, яку визначав поміщик. Селяни також сплачували податки і виконували ще деякі додаткові повинності — уроки: били льон, коноплі, пряли нитки, ткали, збирали гриби та ягоди до панського столу. Жителі містечка позбавлялися можливості користуватися сіножатями, луками, лісами. Коли ж хтось із них наважувався поїхати до лісу й набрати дров, на нього, мов собаки, накидалися князівські прислужники, відбирали віз і коні. З кінця 50-х років XIX ст., коли Шепетівка перейшла у власність А. Потоцького, містечко стало центром управління величезними графськими маєтками загальною площею 105 тис. десятин землі.
Реформа 1861 року не ліквідувала земельного голоду селянства. Кращі землі залишилися за поміщиками. Тяжкими були умови викупу. Про це свідчить, зокрема, уставна грамота 1865 року, за якою здійснювався викуп землі 239 селянськими дворами Шепетівки, де проживало 780 чоловік. Селяни одержали 1681 десятину землі, з якої належало викупити 1553 десятини, у т. ч. польової — 1277, садибної — 231, вигону — 45 десятин. Розмір викупу разом з процентами становив 30 229 крб. Крім того, селян обтяжували різні побори та повинності. Вони сплачували податки з нерухомого майна, виконували повинності земські, на утримання пожежної частини, квартирних комісій, ремонту мостів, благоустрою та інші.
Шепетівські селяни, незадоволені земельним станом, добивалися збільшення розмірів своїх наділів. У 80-х роках вони порушили клопотання про передачу їм частини графської землі. Скарга обійшла багато інстанцій, дійшла аж до сенату. Але сенат указом від 27 березня 1884 року визнав претензії селян такими, що не заслуговують уваги. У відповідь на заборону поміщика користуватися угіддями селяни 1890 року двічі самовільно рубали панський ліс. Та за наказом графа дрова відібрали; семеро селян засудили до тюремного ув’язнення. Все ж селянські виступи за переділ землі, передачу їм лісів, угідь, зменшення податків не припинилися.
У другій половині XIX ст. економічний розвиток Шепетівки проходив швидшими темпами, ніж сусідніх містечок — Ізяслава і Славути. Цьому сприяло те, що 1873 року через містечко пролягла залізнична лінія Київ—Брест. Будівництво, викликане появою залізниці, спричинилося до розширення діючих і розвитку нових промислових підприємств, насамперед для виготовлення будівельних матеріалів. Збільшився обсяг лісорозробок навколо Шепетівки. У число діючих став лісозавод. Будувалися цегельний і черепичний заводи, розширено каменоломні. 1877 року запрацювало підприємство, яке виготовляло на рік 5,5 тис. відер смоли і 1,2 тис. відер скипидару. У 80-і роки на шепетівському цукровому заводі встановлено паровий двигун потужністю 18 кінських сил, мийку з барабаном, прокладено заводську колію. Після реконструкції обсяг виробництва значно зріс. Почалося будівництво рафінадного заводу. Вбачаючи основне джерел прибутків у цукроварінні, Потоцький, який залишився власником основних промислових підприємств та великим землевласником, значно розширив свої цукрові плантації. Містечко мало щотижневий базар і 4 річні ярмарки, які перетворювалися в місце веселих народних ігрищ, вистав, лицедійства. 1888 року в Шепетівці почали працювати поштова контора і телеграфна станція.
Швидкий промисловий розвиток Шепетівки зумовив значне зростання населення. 1891 року в містечку налічувалося 5926 жителів — це у 2,1 раза більше, ніж у 1870 році. Поглибилася диференціація селянства, зубожіла частина якого поповнювала лави пролетаріату. Але й тут їх чекала тяжка доля. Наприкінці XIX — на початку XX ст. робочий день на підприємствах офіційно мав тривати 12 годин. Насправді ж робітники працювали по 14—15 і більше годин. Робочий день залізничників фактично був ненормований. Для будівельників основними ^нормами часу» вважалася робота «від сходу до заходу сонця». Найбільш численним загоном шепетівських робітників стали цукровики, яких на обох заводах (цукровому і рафінадному) працювало близько тисячі чоловік.
Посиленню революційних настроїв у Шепетівці сприяли близькість залізничної станції та існування цукрових заводів, а на початку XX ст. ще й поява в містечку чималої групи кваліфікованих робітників з центральних районів Росії і з Варшави у зв’язку зі спорудженням нових корпусів заводів замість старих, які згоріли (пожежа, що виникла 1904 року при загадкових обставинах, напевне, була влаштована людьми Потоцького з метою одержання великої страхової суми для будівництва приміщень з цегли замість старих дерев’яних).
Під час першої російської революції 1905—1907 рр. зросла політична активність робітників. На будівництві цукрозаводів стали з’являтися революційні листівки. Б березні 1905 року спалахнув страйк. Робітники поставили перед адміністрацією ряд вимог: збільшити заробітну плату, зменшити робочий день, не допускати грубого поводження майстрів. Та адміністрація відмовилася задовольнити ці вимоги. 4 квітня будівельники, дізнавшись про приїзд Потоцького, кинули роботу, оточили контору цукрозаводів, в якій він знаходився. Зібралося понад триста чоловік. Потоцький змушений був вийти до страйкуючих і погодитися на переговори, для яких були призначені робітники В. Л. Мануїлов, Т. Г. Терещук, О. Березовський та інші; селян, зв’язаних з цукровими заводами, представляв В. Рудик. Обидві сторони підписали угоду, що свідчила про часткову перемогу страйкарів. Тривалість робочого дня встановлювалася на цукрозаводі —12, на рафінадному — 8 годин. Денна заробітна плата підвищувалася чоловікам — до 50 коп., жінкам і підліткам — до 25 коп. Потоцький відразу після цих подій надіслав повідомлення губернаторові, в якому зазначав, що хоч він погодився збільшити зарплату робітникам на 30 проц., однак не може поручитися, що «безпорядки» не поновляться з небезпекою для його життя і майна.
Саме під час страйку в Шепетівці відбулося організаційне оформлення соціал-демократичної групи, до якої ввійшли робітники І. Дубчак, В. Зверев, О. Березовський, В. Л. Мануїлов, Т. Г. Терещук і інші. Протягом усього літа 1905 року революційні виступи робітників Шепетівки не припинялися, вони поєднувалися з селянськими заворушеннями у волості. Виступи селян у Шепетівці очолив коваль Л. В. Гуменюк. Потоцький, наляканий таким розмахом революційної боротьби, викликав солдатів, які прибули 25 листопада. Керівників страйку і селянських заворушень заарештували, частину з них, у т. ч. Л. В. Гуменюка, засудили на каторгу до Сибіру4.
Потрапляла в ті роки до Шепетівки і нелегальна марксистська література. Одним з її розповсюджувачів серед робітників містечка був член Житомирського комітету РСДРП І. Штульбаум, який підтримував зв’язки з молодим робітником ЦІепетівської цукроварні О. Березовським. Під час однієї з поїздок він передав О. Березовському нелегальну літературу й домовився з ним про збори членів соціал-демократичної групи. Але коли І. Штульбаум 30 жовтня 1906 року знову прибув до Шепетівки, його заарештували. Під час обшуку жандарми вилучили у нього нелегальну літературу.
Почалися арешти й місцевих соціал-демократів. До в’язниці потрапив О. Бере-зовський (закатований у Ровенській тюрмі). Поліція намагалася заарештувати І. Дубчака, який вчинив при цьому збройний опір. Уникаючи переслідувань поліції, разом з І. Дубчаком на нелегальне становище перейшли В. Л. Мануїлов і Т. Г. Терещук.
Революція йшла на спад. Проте виступи шепетівських трудящих тривали. На початку 1907 року, коли майстер цукрозаводу вдарив підлітка, робітники припинили роботу, спіймали майстра-грубіяна, посадили його на тачку, на очах всіх присутніх вивезли з двору і скинули на смітник. Адміністрації вони заявили, що таке буде з кожним, хто образить робітника. Потім усі повернулися на свої місця і відновили роботу. Після поразки революції активізувалася місцева буржуазія, купці, куркулі, церковники, які створили чорносотенну організацію «Союз руського народу».
В роки нового промислового піднесення зросло промислове виробництво і в Шепетівці. В 1912 році закінчено будівництво залізничної колії Шепетівка—Гречани. Шепетівські цукрові заводи, на яких працювало понад 1200 робітників, за сезон 1912—1913 рр. виробили 29 459 цнт цукру. Діяли лісопильний завод, паровий млин, друкарня, майстерня для виготовлення черепиці. Значно збільшилося число залізничників, робітників цегельних заводів, ремісників. 1910 року в місті налічувалося понад 6 тис. пролетарів і напівпролетарів.
Третину населення Шепетівки в 1910 році становили селяни (3307 чоловік із загальної кількості населення 10 996 чоловік; проживали селяни у 674 дворах), у користуванні вони мали 2394,3 десятини придатної для обробітку землі. Земля між господарствами розподілялася дуже нерівномірно: 23 двори зовсім не мали її, 288 мусили вдовольнятися лише присадибною землею, 8 господарств мали менше однієї десятини польової землі, 159 дворів — від 1 до 4 десятин, 176 — від 4 до 7 десятин і 30 дворів — від 9 до 25 десятин. У шести господарствах застосовувалася наймана праця. Робочу худобу мали лише 304 двори. Господарств, які не мали ніякої худоби, було 95, без великої рогатої худоби — 109, без робочої худоби — 304 господарства (45 проц.). Селяни мали лише два залізні плуги, 262 дерев’яні з металевими частинами плуги; залізних борін, сівалок, жаток і молотарок зовсім не було. Хімічними добривами не користувались. Основна частина землі, робочої худоби, інвентаря належала куркулям.
Дореволюційна Шепетівка — типове провінціальне містечко царської Росії. 1910 року тут налічувалося 1578 житлових будинків. Тільки деякі з них зводилися з цегли — це будинки Потоцьких, підприємців, купців та інших багатіїв, основна ж маса населення тулилася у приземкуватих дерев’яних та саманних хатках. Забудова, особливо на околицях, велася безладно. Лише одну вулицю — від цукроварні до залізничної станції — було забруковано. Містечко не мало електричного освітлення, водопроводу. 14 візників — ось весь його тодішній транспорт. У Шепетівці діяли численні приватні крамниці, три харчевні.
Наприкінці XIX ст. відкрито земську лікарню, що напередодні першої світової війни мала 25 ліжок. Діяли два медичні пункти (при цукровому заводі й залізничному вузлі), приватна аптека. їх обслуговували 3 лікарі. Крім того, практикувало З акушерки, 3 приватні лікарі. Для використання мінерального джерела в містечку збудували приміщення для хворих та для прийому ванн.
Відчутні зрушення в розвитку народної освіти містечка сталися лише в другій половині XIX ст. 1865 року тут засновано сільське однокласне училище, яке 1900 року було перетворене на двокласне. 1911 року в училищі здобувало освіту 223 дітей. Парафіяльна школа почала працювати з 1872 року. 1911 року в ній навчалося 215 учнів. Та далеко не всі вони через злидні й нестатки закінчували навчання.
На початку XX ст. на тисячу жителів Шепетівки припадало лише 15 примірників газет і журналів. Зате не відчувалося нестачі в релігійних установах, які одурманювали трудящі маси: у містечку діяли православна церква, костьол та інші культові установи.
У роки першої світової війни Шепетівка опинилася у прифронтовій смузі. Сюди прибувало багато сімей-утікачів з Польщі. Не вистачало житла, зростали ціни на продукти, предмети широкого вжитку. Безперервно йшли через залізничну станцію поїзди з пораненими солдатами.
В країні наростала революційна криза, яка прискорила повалення царизму. Звістка про Лютневу революцію в Петрограді дійшла до Шепетівки на третій день. Трудящі радо вітали повалення ненависного самодержавства.
Поряд з органами влади, які представляли буржуазний Тимчасовий уряд, протягом першої половини березня 1917 року в Шепетівці обрано Ради робітничих і солдатських депутатів, які незабаром об’єдналися в єдину Раду. Створено професійні організації. Почав діяти клуб об’єднаних профспілок, де більшовики розгорнули активну політичну діяльність. Виник волосний земельний комітет. 1917 року вперше у Шепетівці відбулися першотравнева маніфестація і мітинг під гаслом боротьби за єдність дій робітників.
У той час широку агітаційну і організаційну роботу серед трудящих Шепетівки і сіл волості вела більшовицька група, яка оформилася на цукровому заводі в трав—ні 1917 року. До її складу увійшли В. Л. Мануїлов, І. С. Лінник, С. О. Ковальчук та інші. Вони роз’яснювали населенню суть зрадницької угодовської політики дрібнобуржуазних партій, що підтримували Тимчасовий уряд. Серед солдатів 10-го полку, розквартированого в містечку, під впливом більшовиків зростали революційні настрої. Велику роль у розвитку революційних подій в Шепетівці відіграли солдати-більшовики з військових частин, що дислокувалися в містечку. В липні 1917 року солдати 31-го піхотного запасного полку, які проходили на фронт через Шепетівку та інші міста Волині, розповсюджували серед населення видрукувану в Тулі відозву більшовицького змісту із закликом припинити братовбивчу війну, добиватися перемир’я на всіх фронтах.
Влітку та восени 1917 року розгорнулася боротьба трудящого селянства за землю. Селяни здійснювали самовільні захвати і розподіли землі. В жовтні селяни Шепетівки й навколишніх сіл провели масові порубки лісів, що належали Потоцькому. Граф просив власті вжити заходів щодо охорони його власності. Однак селяни не припинили рішучих дій. Вони продовжували вирубувати ліси, захопили став і млин графа. Ці виступи селян відбувалися за активною участю солдатів з частин, розквартированих у Шепетівці.
Перемога Жовтневого збройного повстання у Петрограді викликала в Шепетівці численні демонстрації і мітинги, в яких на заклик більшовиків взяли участь залізничники, робітники підприємств, селяни, службовці та солдати 10-го піхотного полку. Трудящі захоплено вітали народження Радянської держави, декрети II Всеросійського з’їзду Рад про мир, землю, створення першого робітничо-селянського уряду.
В грудні 1917 року на цукрозаводі відбувся мітинг робітників з участю революційних солдатів гарнізону, на якому було проголошено Радянську владу. Її представляв ревком. Та вже через кілька днів владу в Шепетівці захопила Центральна рада, війська якої вступили до містечка. Проте протримались вони тут недовго. На початку січня вся прифронтова Волинь скинула владу Центральної ради. У Шепетівці відновилася Радянська влада.
В лютому 1918 року містечко окупували австро-німецькі війська, разом з ними прибув каральний загін, очолюваний поручиком царської армії молодим Потоцьким. Був виданий наказ: знести все майно, взяте у маєтках; захоплені землі, що їх засіяли селяни, повернути панам. За невиконання цього наказу загрожувала смерть без суду і слідства.
Боротьбою проти німецьких загарбників і гетьманщини в Шепетівці керували дві підпільні більшовицькі організації: на цукрових заводах — керівник В. О. Ковальчук (наприкінці 1918 року вбитий білогвардійцями) і на залізничному вузлі. Згодом обидві організації об’єдналися і утворили підпільний ревком, якого очолив A. П. Слюсар. Підпільники розповсюджували листівки, газети, одержані від підпільного губкому партії з Житомира. В них розповідалося про боротьбу молодої Радянської республіки проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, листівки закликали трудящих саботувати розпорядження окупантів, підніматися на боротьбу проти них, збирати зброю, створювати партизанські групи. Під керівництвом ревкому залізничники міста взяли активну участь у всеукраїнському страйку залізничників, що розпочався у липні 1918 року. Страйк тривав 32 дні. Рух поїздів припинився. Окупанти лютували, заарештували багатьох залізничників, декількох розстріляли, у т. ч. машиніста-більшовика П. Кравченка. Партизанський загін під командуванням залізничника Т. Білоконя у взаємодії з грицівськими й славутськими партизанами на перегоні Шепетівка—Майдан-Вила затримав ешелоні роззброїв німецький артдивізіон.
Для об’єднання і координації дій у жовтні 1918 року відбувся з’їзд підпільних більшовицьких організацій Шепетівки, Ізяслава, Славути, Грицева. На з’їзді обговорювалися питання про вибори повітового ревкому, делегатів на губернський з’їзд, про дальшу організацію і підтримку всіма засобами діяльності партизанських загонів, про створення партійних осередків у селах повіту. В роботі з’їзду, який проходив у суворій конспірації, брали участь І. С. Лінник, В. Л. Мануїлов, В. О. Ковальчук, А. П. Слюсар. З іменем комуніста, колишнього моряка Балтійського флоту Ананія Слюсаря тісно пов’язана діяльність більшовицьких осередків Шепетівки, Ізяслава, Полонного, Грицева та багатьох інших населених пунктів повіту. 1918 року він очолив партизанський загін, який боровся проти австро-німецьких окупантів поблизу Шепетівки. Згодом А. П. Слюсар безпосередньо займався партійною роботою. У 1920 році він вступив до лав Червоної Армії, під час штурму Перекопу в листопаді 1920 року був тяжко поранений і помер у госпіталі.
Після того як наприкінці 1918 року австро-німецькі окупанти залишили Україну, владу в Шепетівці захопила буржуазно-націоналістична Директорія. Погроми, масові арешти та розправи з учасниками революційного руху продовжувалися. Петлюрівці заарештували групу підпільників, в т. ч. більшовика П. А. Клопотовського. На заклик підпільного ревкому понад 2 тис. робітників, а також загін славутських партизанів, який прийшов на допомогу жителям міста, з червоними прапорами вирушили до в’язниці і визволили заарештованих.
Жорстокі бої у районі Шепетівки розгорнулися в квітні 1919 року. Частини 1-ї та 2-ї Українських радянських дивізій 7 травня визволили містечко від петлюрівців. Ревком вийшов з підпілля, поповнив свій склад. У різний час очолювали його B. Рудик, Г. М. Денищук, Т. А. Попов, І. С. Лінник.
У другій половині травня 1919 року відбувся Шепетівський волосний з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, на якому обрали волосний виконком. Ревком склав свої повноваження. До волосного виконкому ввійшли більшовики Т. А. Попов, І. С. Лінник, С. О. Ковальчук, Ц. І. Ісаєва-Квурт та інші. Виконком провадив нещадну боротьбу проти контрреволюції, спекулянтів, вжив заходів щодо ліквідації господарської розрухи, розгортання культурного будівництва. Рішенням виконкому на нетрудові буржуазні елементи влітку 1919 року накладено надзвичайний податок у розмірі 500 тис. крб. Створено приміський радгосп, за яким закріпили близько 1100 десятин землі.