Старокостянтинів, Старокостянтинівський район, Хмельницька область
Старокостянтинів — місто районного підпорядкування. Розташований при впадінні річки Ікопоті у річку Случ, за 48 км на північний схід від обласного центру. Через Старокостянтинів проходить автодорога Хмельницький— Шепетівка. Є дві залізничні станції — Старокостянтинів І і Старокостянтинів II. Населення — 22 тис. чоловік.
Старокостянтинів — центр району, площа якого 1,3 тис. кв. км, населення 89,4 тис. чоловік (у т. ч. сільського 67,4 тис., міського — 22 тис.). Район має 98 населених пунктів, підпорядкованих міській та 29 сільським Радам; бурякорадгосп, 29 колгоспів, 86,9 тис. га орної землі, 7,4 тис. га лісу, 5,9 тис. га пасовищ і сіножатей; 13 промислових підприємств, 5 будівельних організацій. Тут є 9 лікарень, поліклініка, 54 фельдшерсько-акушерські пункти, 7 пологових будинків; 98 шкіл, зооветеринарний технікум, 77 будинків культури і клубів, 75 бібліотек.
Старокостянтинів засновано у XVI ст. на місці села Колищенець, яке належало Івану Лабунському. На початку 1561 року нащадки Лабунського, маючи скруту в грошах, продають частину поселення князю Костянтину Острозькому за 5 тис. кіп литовських грошей. Відкупивши частину села, К. Острозький у березні 1561 року одержує і два королівські привілеї — один на право заснування міста, ярмарку і торгів у ньому, другий — на магдебурзьке право для нового міста.
Розташовані в трикутнику, при впадінні річки Ікопоті в річку Случ, Колищенці були найкращим місцем для збудування тут фортеці, яка в лінії тогочасних укріплених міст мала закрити «вікно» (понад 50 км), через яке проходив шлях татарських набігів на Польщу. Того ж року почалося будівництво дерев’яного замку, при ньому Острозький «почав садити місто». Воно було добре укріплене — з одного боку стояв замок, з двох інших — текли річки Ікопоть і Случ, а з суходолу викопали глибокий рів, насипали земляний вал, поставили частокіл. До міста входили через три брами. До двох із них треба було перейти мости.
У 1565 році Острозький прикупив ще два маєтки у селах Грибенинці і Сахнівцях, утворив одну волость під назвою Костянтинівна. За містом ця назва остаточно закріпилася з 1582 року. Пізніше, на початку XVII ст., на відміну від заснованого близько 1600 року Нового Костянтинова, місто дістало назву Старокостянтинова.
Добре укріплене місто, що стояло на вигідних торговельних шляхах, швидко зростало. В ньому поселялись селяни, ремісники, купці, шляхта. Вже через 9 років після заснування Старокостянтинів став великим населеним пунктом. У 1570 році податок платили 188 міських дворів, що користувалися землею, і 136 «халуп убогих». Тут налічувалося 70 ремісників і 14 підмайстрів, відбувалися великі торги. Місце для базарів і ярмарків знаходилося в центрі, куди вели головні вулиці від трьох воріт. На базарній площі в 1603 році стояло 12 кам’яних крамниць і 31 «плац» торговців. Місто мало склепи під ратушею та комори для зберігання товарів. Торговельні зв’язки простягались далеко за межі міста. Про це свідчить хоч би й те, що одну з вулиць було названо Львівською. Через місто проїжджало багато підвід, а це давало прибутки лише від мостового мита близько 400 злотих на рік. Більшість жителів займалася сільським господарством, а невелика частина — ремеслом і торгівлею. Землі міщан починалися відразу за містом і доходили до сіл Жеребків, Капустина, Шкарівки. Заможні міщани мали по 2—3 хутори, на яких працювали комірники і підсусідки. Таких землевласників у 1636 році налічувалось 22. Населення платило власникам податки грішми і натурою, крім того ремонтувало мости, кріпосні стіни навколо міста, брами, вежі тощо.
Укріплення і гармати замку використовувались не тільки проти ворогів, а й проти населення міста, яке виходило з покори. Так сталося у 1593 році, коли К. (В). Острозький зібрав тут шляхетське військо і почав наступ проти повстанських загонів Косинського, до яких приєдналося багато жителів Старокостянтинова. В часи посилення татарських нападів здійснювалися заходи щодо укріплення замку-фортеці, збільшувалася кількість зброї. У 1636 році в замку було 7 гармат, 24 пищалі, 320 рушниць, 2 бочки куль, кам’яний бастіон для зберігання пороху. Замок був настільки укріпленим, що під час татарських набігів, починаючи з 1575 року, ворог ні разу не зміг його взяти. Навіть під час найбільшого нападу 1618 року, коли на Поділля вторглась 30-тисячна орда, яка зруйнувала всі навколишні села, винищила жителів і спалила околиці міста, замок витримав цю навалу.
У 1620 році власниками міста через родинні зв’язки стали князі Заславські, а в 1682 році — Любомирські. Феодали на свій розсуд збільшували повинності і побори з міського населення. Згідно з інвентарем 1636 року всі жителі, за винятком шляхти і священиків, платили власнику міста чинш від місця, де був споруджений будинок, по 4 злотих щорічно, давали по мірці вівса, хурі сіна. Власники менших садиб вносили половину цього. Крім того, міщани повинні були давати підводи на вимогу управителя маєтку, а ті, що мали хутори, відбували кінну військову службу. Збільшувалися повинності і селян. Крім встановлених днів панщини (З—4 дні на тиждень) кріпаки виконували й інші роботи у панському дворі. Від кожного господарства стягувалася данина грішми й натурою. Особливо дошкуляла підводна повинність. Усе це доводило селян до цілковитого зубожіння й розорення.
У 1648 році, коли спалахнула визвольна війна українського народу, почалися селянські повстання і в маєтках князя Заславського. Його загони намагалися придушити ці виступи, але не змогли. Зазнавши поразки від М. Кривоноса під Махнівкою, на Старокостянтинів повернуло військо Я. Вишневецького, де з’єдналося з шляхетськими загонами Заславського. Максим Кривоніс з своїми полками підійшов до Старокостянтинова, і тут 16—18 липня розгорілися запеклі бої. Магнатські війська зазнали поразки і відступили за річку Горинь.
Зібравшись знову в таборі під Човганським Каменем (Теофіполем), головне польське військо на початку вересня підійшло до Старокостянтинова. В ніч з 6 на 7 вересня селянсько-козацька застава несподівано залишила місто і відійшла до Пилявців. Такий відступ ворог приписував паніці. А через кілька днів у Пилявецькій битві 140-тисячна польсько-шляхетська армія була повністю розгромлена. Її рештки в паніці тікали на захід.
У травні 1649 року польські війська і розрізнені магнатські загони з’єдналися в одному таборі під Старокостянтиновом, збираючись йти назустріч війську Богдана Хмельницького, який у той час з-під Бердичева рушив на Старокостянтинів. Щоб дезорієнтувати ворога, він дав наказ полковнику Данилу Нечаю ударити на Меджибіж. Частина шляхетського війська поспішно пішла на Меджибіж. Скориставшись його розпорошеністю, головні козацькі сили рушили на Старокостянтинів. їх поява була настільки несподіваною для польських регіментарів, що деякі загони почали в паніці тікати. За ними поспіхом відступила й решта ворожого війська. Поряд з селянами у визвольній боротьбі брали участь і міщани, активно допомагаючи запорізькому війську у воєнних діях. Так міщани Старокостянтинова разом з наступаючими козацько-селянськими полками здобували міські укріплення.
Однак після Переяславської ради Старокостянтинів залишився під владою шляхетської Польщі. Незабаром сюди ринули орди кримських татар і турків. Під час навали 1661 року центр міста і передмістя Старики були вщент зруйновані. Та воно поступово відроджувалося. З 1672 року місто стало прикордонним — за 20 км від нього пролягав кордон із загарбаним турками Поділлям. У 1684 і 1694 рр. турки знову вчинили напади на Старокостянтинів. Після спустошливого нападу 1684 року в місті лишилося всього 5 димів, а шлях, яким проносились ворожі полчища, був рясно усіяний трупами людей і худоби.
У 1701 році власниця міста княгиня Любомирська віддала його на три роки в оренду. Орендар намагався за цей час якнайбільше видушити з населення, збільшуючи повинності. Жителів примушували ретельно вносити чинш і данину, виконувати різні роботи — ремонтувати шляхи, мости, греблі, млини тощо. Крім того, кожен повинен був нажати копу озимого і копу ярого хліба. Встановлювалась і підводна повинність. Відвертий грабіж викликав серед населення обурення. Воно піднімалося на боротьбу проти гнобителів. У 1702 році жителі міста підтримали повстанські загони Семена Палія, відігнавши шляхту від Старокостянтинова до Сатанова. Для приборкання повстанців сюди прибули польські війська, які грабували населення, завдаючи великих збитків його господарству.
У першій половині XVIII ст. місто почало потроху відроджуватися. Але в 30-х роках, коли в країнах Європи зменшився попит на продукти сільського господарства і поміщики стали монополістами в збуті сировини для промисловості та продуктів харчування міському населенню, зубожілі селяни дуже мало купували вироби ремісників. їм ніде було збувати свої товари. Міське ремесло занепадало. Якщо 1758 року в Старокостянтинові налічувалося 12 цехів, то в інвентарях наступних років більше не зустрічаються цехи колісників, столярів, бондарів, а згодом зникають і цехи канатників, лимарів, слюсарів. Розорені торговці і ремісники переходили на становище селян. Вони змушені були брати в поміщика землю з умовою, що виконуватимуть різного роду повинності. Усі жителі передмість відбували 2 дні панщини на тиждень, 12 згінних та 12 шарваркових днів, підводну і сторожову повинності. Місто під кінець польсько-шляхетського панування перетворилось на село, а його населення було доведено до становища кріпосних селян — «хлопів». Жалюгідні рештки міської промисловості і торгівлі ледве жевріли.
Під час Коліївщини шляхта, налякана могутнім спалахом боротьби народних мас, уникаючи покарання за своє свавілля й гноблення, залишала місто і тікала на захід. Після возз’єднання Правобережної України з Росією (1793 р.) Старокостянтинів увійшов до Ізяславського намісництва. Пізніше він стає повітовим містом Волинської губернії, в якому 1797 року вже проживало близько 4 тис. населення.
У 1823—1824 рр. в Старокостянтинові знаходилось одне з відділень організації декабристів «Товариство об’єднаних слов’ян». У червні 1824 року тут перебував письменник та історик декабрист О. О. Корнілович, який від імені «Південного товариства» вів переговори про спільність дій.
Після реформи 1861 року селяни одержали земельні наділи ще менші від тих, якими вони користувалися раніше. Середній наділ селянського господарства становив 3,5 десятини. Поки селяни були тимчасовозобов’язаними, вони відбували на рік 20 чоловічих піших днів або сплачували 3 крб. 50 коп. за кожну десятину польового наділу. Більшість земельних угідь належала княгині Абамалек. Міщани мали у безстроковому володінні садиби, за які сплачували чинш.
Протягом 1887—1895 рр. у місті виникають свічковий, поташний та пивоварний заводи, екіпажна майстерня, крім того, було дві крупорушки, олійня, механічна майстерня з цехом чавунного литва, 63 ремісничі майстерні, 11 кузень, 9 цехів обробки шкіри, 5 водяних млинів тощо. Ці підприємства вважалися дрібними. На них працювало лише по кілька робітників.
У 1898 році завершилось будівництво цукроварні. Спочатку вона належала акціонерній компанії Гольдштейна, пізніше — Дубасова та Ольшанського. Тут працювало 36 постійних робітників, основні операції виконувалися вручну. Ще в гірших умовах перебували сезонні робітники, гнані сюди безземеллям і злиднями. їх часто штрафували, обраховували, але покинути роботу вони не могли, бо за брамою стояли десятки безробітних.
Після закінчення будівництва колії Гречани — Шепетівка у 1916 році Старокостянтинів дістав залізничне сполучення. Спорудження залізниці сприяло господарському розвиткові міста. Та ніхто не дбав про його благоустрій, поліпшення умов життя трудящих. Місто залишалося брудним, невпорядкованим. У негоду на вулицях була суцільна багнюка. Не допомагали й дерев’яні тротуари, прокладені на деяких вулицях. Дві з них — Меджибізька і Закузьминська,— де стояли заїжджі двори, харчевні, кращі лавки і крамниці, освітлювалися гасовими ліхтарями. Решта вулиць вечорами поринала в цілковиту темряву. Не вистачало води, її привозили із Заслуцьких джерел. Усі нечистоти і відходи з приватних будинків та підприємств випускались у річку. Через антисанітарно серед населення часто виникали різні захворювання. Восени 1882 року від пошесних хвороб померло понад 200 дітей. 14 594 жителів обслуговувала лише одна лікарня на 20 ліжок.
У двох початкових училищах Старокостянтинова навчалося лише 137 дітей, а в церковнопарафіяльній школі — 87. З 1913 року почала функціонувати гімназія. Та навчання в ній було платним. Отож діти бідних родин не мали можливості вчитися. Переважна більшість чоловіків і жінок була неписьменною. Серед чоловіків їх було 85,5, а серед жінок — 94 проценти.
Зате міські власті не шкодували коштів на утримання церкви, тюрми, поліції. У 1910 році із загального міського бюджету на народну освіту виділялося лише 560 крб., на охорону здоров’я — 440 крб., благоустрій — 1502 крб., а на утримання поліції — 9920 крб., міського управління і суду — 4740 крб. 1913 року в місті діяло понад двадцять церков та молитовних будинків. У приміщенні міської ратуші розміщувалася тюрма.
З початком першої російської революції в країні, аграрний рух серед селян Старокостянтинівського повіту почався в січні 1905 року масовою порубкою поміщицького лісу. Відбулося й кілька страйків сільськогосподарських робітників. Селяни відмовлялися від роботи на умовах, які пропонувала адміністрація економії. Для придушення цих виступів сюди приїжджали повітовий справник і мировий посередник у супроводі ескадрону драгунів і двох рот піхоти. Слідчі завели понад 30 справ про селянські заворушення, що сталися в повіті тільки в останніх числах листопада і на початку грудня.
Нове лихоліття трудящим принесла перша світова війна. Більшість чоловіків було мобілізовано до армії, не вистачало робочої сили. Занепали промисловість і сільське господарство. Трудящі міста жили впроголодь.
Не поліпшилося їхнє становище і після повалення самодержавства. Тимчасовий уряд виявився неспроможним подолати господарську розруху, продовольчі труднощі, розв’язати земельне питання, ліквідувати безробіття тощо. Більшовики розгорнули широку агітаційну роботу серед трудящих мобілізуючи їх на боротьбу проти антинародної політики буржуазного Тимчасового уряду і націоналістичної Центральної ради.
За ініціативою Проскурівського комітету РСДРП(б), з яким мали зв’язки більшовики Старокостянтинова, на залізничній станції організовуються бойові загони. їм допомагали озброєнням більшовицькі комітети 5-го армійського і 5-го Сибірського корпусів, що дислокувались у цьому районі. Широкого розмаху набувають нові виступи трудящих. У липні 1917 року Старокостянтинівська повітова продовольча управа доповідала головнокомандуючому Південно-Західним фронтом, що повіт переповнений солдатами, які ведуть агітацію проти Тимчасового уряду і поміщиків, а влада на місцях не має ніякого впливу, в багатьох селах повна анархія, неможливо боротися з агітаторами і примусити населення виконувати розпорядження місцевих органів влади.
Як тільки стало відомо про підготовку Корніловим контрреволюційного заколоту, у серпні 1917 року в місті під керівництвом більшовиків створюється комітет охорони революції. Він здійснював керівництво революційними частинами, розташованими у Старокостянтинові, встановив нагляд за поштою, телеграфом, транспортом тощо. Великих успіхів добилися більшовики міста в період виборів до Ради робітничих і солдатських депутатів у вересні 1917 року. До Старокостянтинівської Ради, яка складалася з 137 депутатів, було обрано 98 більшовиків. На 2-й Всеросійський з’їзд Рад вони відрядили своїм делегатом більшовика Акімова. Рада запропонувала власникам цукрових заводів підвищити плату копальникам і візникам буряків, а торговців зобов’язала нормувати ціни на товари. Рада винесла також постанову про негайний розподіл між селянами поміщицьких земель. Для реалізації постанови на місця виїхали її представники. А через кілька днів з губернії до Петрограда надійшло повідомлення про те, що селяни Старокостянтинівського повіту на підставі постанови повітової Ради приступили до розподілу поміщицької землі. На початку жовтня це питання спеціально розглядалося на засіданні Волинського губернського виконавчого комітету. Доповідач — помічник губернського комісара меншовик Куриленко розповів, що більшовики в повіті керують Радою і розгорнули бурхливу діяльність серед населення, яке не виконує розпоряджень Тимчасового уряду, а повітовий комісар просить увільнити його з посади, тому що стало неможливо працювати.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції Старокостянтинівська Рада на початку листопада скликала повітовий селянський з’їзд. Він схвалив постанову, в якій відзначалося, що всі поміщицькі і церковні землі переходять негайно до рук волосних земельних комітетів та оголошуються народним надбанням. У власність народу переходили також поміщицькі ліси, млини, економії. Наприкінці листопада Старокостянтинівський повітовий комісар повідомляв губернському комісару, що в повіті «більшовицькі лозунги знаходять сприятливий грунт», а селянський рух значно поширився. Він просив сформувати загін у складі кількох тисяч чоловік і послати його для охорони поміщицьких маєтків. Проте губернська влада була безсила будь-що вдіяти.
Але на шляху дальшого розвитку соціалістичних перетворень у місті й повіті стояла буржуазно-націоналістична контрреволюція, очолювана Центральною радою. В Старокостянтинові перебували її військові частини. В 11-й армії, штаб якої перебував тут, створювались т. зв. українські ради. За їх допомогою буржуазні націоналісти намагалися захопити владу у військових частинах і повіті. Ці дії жовтоблакитників зустріли рішучу відсіч з боку робітників, селян і революційних солдатів, які у листопаді проголосили в місті владу Рад. На багатолюдному мітингу громадян і солдатів гарнізону в одностайно прийнятій резолюції вони заявили, що визнають лише одну владу — Радянську і будуть виконувати вказівки Ради Народних Комісарів як центрального органу народної влади. В дні роботи 1-го з’їзду Рад України Старокостянтинівська Рада надіслала на його адресу телеграму, в якій вітала проголошення України Республікою Рад.
В ніч з 10 на 11 грудня військам Центральної ради вдалося обеззброїти гарнізон міста і заарештувати частину членів військово-революційного комітету 11-ї армії. У січні 1918 року революційно настроєні частини 7-ї, 11-ї і Особливої армій визволили Старокостянтинів.
В лютому 1918 року Старокостянтинів і повіт окупували австро-німецькі війська, покликані Центральною радою. Повітовий підпільний комітет, до складу якого входили комуністи М. П. Гаврилюк, П. Бойко та інші, провадив велику роботу щодо згуртування революційних сил. Восени 1918 року під керівництвом підпільного комітету створюється два партизанські загони: одним керували М. П. Гаврилюк і П. Бойко, другим — В. О. Цродоус і Волков. Партизани розгорнули боротьбу з окупантами й гетьманцями, а згодом і з військами Директорії. В листопаді 1918 року партизани напали на склади зброї 2-го Волинського піхотного гайдамацького полку на ст. Старокостянтинів і захопили 850 гвинтівок, велику кількість патронів та інші трофеї. Другий партизанський загін під командуванням В. О. Продоуса розгромив частину січовиків біля с. Чернятина.
На початку квітня 1919 року полк Червоного козацтва під командуванням . В. М. Примакова визволив Старокостянтинів і в районі с. Кузьмина розгромив Херсонську дивізію Директорії.
У травні 1919 року петлюрівці, привівши в порядок свої розбиті частини і сформувавши в Галичині нові полки, перейшли у наступ. Вони прорвали фронт радянських військ на Проскурівському напрямі, а 6 червня захопили Старокостянтинів. У цьому районі розгорнулися тривалі і вперті бої, в ході яких місто неодноразово переходило з рук у руки. 16 червня частини 1-ї Української радянської дивізії під командуванням М. Щорса визволили Старокостянтинів від петлюрівців.