Пилява, Старосинявський район, Хмельницька область
Пилява (до середини XVIII ст.— Пилявці) — село, центр сільської Ради. Розкинулася на обох берегах річки Ікви (лівої притоки Південного Бугу), за 15 км від районного центру. До найближчої залізничної станції Адамніль на лінії Калинівка — Старокостянтинів 35 км. Населення 1384 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Вишневе, Миколаївка, Олександрівка, Олексіївка.
Історія Пиляви бере свій початок десь з XV ст. Час її заснування невідомий, але в історичних джерелах вказано, що 1501 року вже існував Пилявецький замок. Відомо також, що на місці нинішньої Пиляви деякий час існувало поселення Голінчинці, зруйноване кримськими татарами. Походження назви населеного пункту, мабуть, зв’язано з річкою Іквою, яка у деяких джерелах, що стосуються до XVII ст., відома як Пилява.
В 1569 році Пилявці в складі Правобережної України загарбала Річ Посполита. Відбулося дальше посилення не лише економічного і національного, але й релігійного гніту. Католицька церква розгорнула справжній наступ на українські землі. В травні 1640 року польський король видав привілей Мурафському домініканському монастирю на володіння містечком Пилявцями. Одночасно було звільнено його жителів на 8 років від сплати податків і виконання повинностей. Того року містечко одержало магдебурзьке право. Споруджувалися нові укріплення. На правому високому березі Ікви стояв замок — квадратна кам’яна споруда з довжиною сторін близько 50 м, з триповерховими баштами на кожному розі, з пороховими склепами та іншими будовами, висота стін його досягала 10 м. Поруч з замком, з східної сторони, домініканці побудували костьол.
Жителі займалися ремеслом: у містечку були ткачі, шевці, теслярі, бондарі тощо. Підтримувалися торговельні стосунки з Меджибожем і Старокостянтиновом. У Пилявцях щотижня відбувалися торги та чотири рази на рік — ярмарки. Крім того, тут проживала значна кількість сільськогосподарського населення.
Пилявці в історичних документах тісно пов’язані з іменем Богдана Хмельницького та видатного перемогою селянсько-козацьких військ над польсько-шляхетською армією у період визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Наприкінці літа 1648 року Річ Посполита зібрала великі сили для придушення повстання українського народу. Польське військо налічувало близько 40 тис. чоловік. Крім того, в армії було понад сто тисяч добре озброєних і навчених обозних слуг. Богдан Хмельницький протиставив йому 80-тисячний загін, лише четверту частину якого можна було вважати достатньо озброєною. Селянсько-козацька армія переважала своєю згуртованістю, бойовим духом, вірою у справедливість боротьби. Богдан Хмельницький розташував свій табір на правому березі Ікви, сам з старшинами розмістився у Пилявецькому замку. Табір укріпили возами у шість рядів та земляними валами, зробивши його зручним і для оборони, і для наступу. Польська армія отаборилася на лівому березі. По обидва боки Ікви, що їх зв’язувала гребля, зайнята козацьким загоном, розлягалися багнисті в ту дощову осінню пору луки.
Бій розпочався 11 вересня. Поляки намагалися захопити греблю, яка кілька разів переходила з рук у руки. В той день загинув сподвижник Богдана Хмельницького уманський полковник Ганжа. Селянсько-козацьке військо перейшло у наступ вранці 13 вересня й одразу почало тіснити шляхетську армію. Один з поляків, учасник бою писав, що через неймовірне скупчення «гусари… навіть списів підняти не могли і довелося їм списами марно орати землю і замітати прапорами грязюку». В цей момент польський табір з тилу атакували загони Максима Кривоноса. Відступ польсько-шляхетського війська перетворився на панічну втечу.
Розгром польської армії під Пилявцями сприяв дальшому успішному розгортанню визвольної війни українського народу. Довгий час після битви польських шляхтичів на Україні глузливо називали «пилявчиками».
Пилявецька битва стала значною темою у фольклорних творах, художній літературі. Відомо, що в одному з перших варіантів народної пісні про Морозенка згадувався похід під Пилявці. В переказі про загибель полковника Ганжі, наведеному М. О. Максимовичем, говориться, що на місці поранення Ганжі козаки насипали одну могилу, а де він упав з коня — другу.
Дещо змінений у деталях варіант переказу записано в селі 1953 року. До наших днів неподалік села при дорозі височать дві могили. Тут 1967 року споруджено кам’яний обеліск. У дні святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією в центрі села встановлено гранітний монумент. Події під Пилявцями знайшли своє відображення в історичному романі-хроніці М. П. Старицького «Богдан Хмельницький» (трилогія) та в п’єсі з цією назвою, в романах Петра Панча «Гомоніла Україна», О. О. Соколовського «Богун».
Околиці Пилявців були ареною боїв з шляхтою у 1649 і 1651 роках. Після закінчення визвольної війни містечко, як і все Поділля, залишилося під владою Польщі. Шляхта жорстоко мстилася українським трудящим за поразку у війні. Селян обтяжувала велика кількість різноманітних податків і повинностей, панщина, яка значно зросла. Великого лиха завдавали й спустошливі набіги татар у другій половині XVII ст. Після кількох нападів, 1667 року села навколо Пилявців опустіли, лише за мурами замку «сховалися» убогі мазанки. За подимними списками 1668 року в містечку налічувалося 6 димів. У першій половині XVIII ст. Пилявці стали маєтністю князів Любомирських, а потім, аж до початку XIX ст.,— Чарнецьких. Декілька пожеж так зіпсували палац, що він став непридатним для житла. Руїни замку зберігалися до початку XX століття.
Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії Пилява — містечко Літинського повіту Подільської губернії. 1803 р. Чарнецькі мали тут 779 кріпаків чоловічої статі. Дещо пізніше поміщик, розорившись, продав частину кріпаків і землі. 1845 року три пилявські поміщики володіли 1052 десятинами землі, з них 635 десятин перебували в користуванні селян. Із загальної кількості 72 дворів 19 були тяглими, 21 — напівтяглими, решта — городниками та дворовими. Згідно з інвентарними правилами 1847—1848 рр. кріпаки Пиляви мали відробляти по 105 днів панщини на рік, але фактично вони працювали значно більше. На початку XIX ст. зовсім занепало ремесло: 1811 року тут було 2 цехові ремісники, 36 міщан.
Реформа 1861 року, яка проводилася урядом в інтересах поміщиків, стала заходом пограбування селян. Загальна сума викупу, яку мали сплатити державі колишні пилявські кріпаки протягом 49 років, утроє перевищувала визначену поміщиком вартість землі, що теж була завищеною. Ці платежі непосильним тягарем лягли на плечі селян. У жовтні 1864 року мировий посередник Літинського повіту доповідав, що жителі Пиляви, які вносять викуп за землю з жовтня минулого року, більше платити неспроможні, і що застосування екзекуцій не дало бажаних наслідків. Лише першого року властям вдалося стягти плату, близьку до визначеної — 5989 крб. В подальші роки вони змогли зібрати з селян лише четверту частину встановлених платежів. Колишні кріпаки відмовлялися вносити викуп і під страхом покарань. Навіть після того, як царський уряд дещо зменшив викупну плату за землю, загальна сума, що її мали сплатити селяни Пиляви державі, залишилася вдвічі більшою визначеної поміщиками вартості землі.
Боротьба за землю у Пиляві тривала ще довгий час після реформи. Гостро стояло й питання про сервітути. 1886 року один з поміщиків Пиляви захопив й наказав обгородити канавою ділянку землі, через яку селяни переганяли свою худобу на пасовисько. Селяни засипали канаву. Волосний старшина заарештував 7 чоловік, але натовп селян визволив заарештованих. Про ці події в Пиляві подільський губернатор доповідав у Петербург.
Розшарування селянства в післяреформеній Пиляві зростало з кожним роком. На початку XX ст. поміщикам належало 840 десятин землі, решту 1119 десятин купили куркульські «товариства селян» з Старої Синяви і Пиляви; 136 десятинами володіла церква. З 542 селянських господарств 3 мали наділи понад 10 десятин кожне, 76 — по 5—10 десятин, 227 — по 3—5, 164 — по 1—3, у власності кожного з решти 51 дворів було менше однієї десятини землі, 21 господарство зовсім не мало наділів. Таким чином, понад 40 проц. селянських господарств Пиляви були безземельними і малоземельними. Постійна нужда заставляла їх шукати заробітків у сусідніх містах, у Бессарабії і Причорномор’ї. Частина селян — 50 дворів — займалася ремеслом. Найбільш поширеним було ткацтво. Жителі містечка здавна славилися своїм умінням виготовляти кольорові пояси — крайки. Щорічно понад 200 жителів Пиляви відходили на тимчасові заробітки.
Трудящі не мирилися зі своїм злиденним життям, політичним та національним безправ’ям. Під час першої російської революції селяни часто випасали худобу на поміщицьких посівах. У ніч на 3 жовтня 1906 року, коли волосний старшина й служники економії намагалися забрати селянських коней, що паслися в поміщицькій пшениці, селяни вчинили опір, хтось із них зробив декілька пострілів. До села приїхав повітовий справник, який наказав заарештувати 3 селян — «зачинщиків» виступу проти поміщика. Столипінська аграрна реформа посилила процес обезземелювання селянства. Житель Пиляви Я. Верчух-Гринкевич писав 1911 року в заяві до губернатора: «… я пропадаю без землі!» Злидні, безземелля примушували бідноту залишати насиджені місця і шукати кращої долі. Протягом 1910—1912 рр. з Пилявської волості до Іркутської губернії переселилося 33 родини, до Томської — 2, на Далекій Схід — 49 родин.
В Пиляві перебувало волосне правління, урядницький пункт, селянський банк, заснований 1892 року, де під високий процент надавалися позички куркулям. Центр містечка, де знаходилися кам’яні будинки багатіїв, волосні установи, чотири заїжджі будинки з шинками, проживали ремісники й торговці, розміщувався на лівому березі Ікви, напроти руїн замку. Від центру в усі боки розбігалися вузенькі вулички, обабіч їх стояли селянські хати під стріхами. 1911 року в Пиляв і налічувалося 518 дворів. В 1913 році правобережна частина Пиляви була виділена в самостійний населений пункт і названа Олексіївкою.
Медичну допомогу всій волості надавали фельдшерський пункт й аптека, розташовані в Пиляві. Близько 90 проц. жителів залишалося неписьменними. Однокласне училище, єдине на всю волость, відкрили в містечку лише 1876 року. Воно 1908/1909 навчального року охопило 68 хлопчиків і 5 дівчаток волості, в той час коли лише у Пиляві налічувалося 488 дітей шкільного віку. 1898 року почала діяти церковнопарафіяльна школа. На утримання цих закладів відпускалися мізерні кошти.
Під час першої світової війни Пилява знаходилася в прифронтовій смузі. Більшість працездатних чоловіків було мобілізовано на фронт. Ті, що залишалися, мали виконувати окопні, обозні та інші роботи для фронту.
Після повалення царизму трудящі, переконавшись в антинародному характері Тимчасового уряду, піднялися на боротьбу проти нього. Значні заворушення серед селян відбулися у Літинському та Летичівському повітах влітку й восени 1917 року. Для придушення цих виступів наприкінці вересня прибуло два кавалерійські полки.
Невдовзі після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді трудящі Пиляви, всім серцем сприйнявши ленінський Декрет про землю, явочним порядком розподілили між собою робочу і продуктивну худобу, хліб, сільськогосподарські знаряддя та інше майно поміщицької економії. Орендар маєтку телеграфував про це подільському губернському комісарові і просив вжити заходів. Радянську владу в Пиляві проголошено у січні 1918 року. Головою першого волревкому став В. Пєтухов.
У лютому 1918 року Пиляву загарбали австро-німецькі війська. Разом з ними до села повернувся поміщик. Окупанти змусили селян повернути до поміщицької економії майно і відшкодувати заподіяні збитки. Багатьох жителів посікли шомполами. Наприкінці року містечко захопили петлюрівці. Проти них в січні 1919 року вела боротьбу група червоних партизанів з Антонінського загону. Наприкінці березня червоні козаки під командуванням В. М. Примакова, пройшовши з боями від Меджибожа до Старокостянтинова, визволили Пиляву від петлюрівців. Відновив роботу волосний ревком. Та мирний перепочинок перервав наступ петлюрівців, які на початку червня 1919 року захопили село. 16 червня бійці Богунської бригади визволили Пиляву. Трудящі села, зібравшись на мітинг, вітали червоних бійців, вони поповнювали їх лави. Однак в кінці липня петлюрівці знову захопили село, а в грудні сюди прийшли війська буржуазно-поміщицької Польщі. З того часу Пилява декілька місяців перебувала в зоні бойових дій Червоної Армії проти польсько-петлюрівських військ. Остаточно її визволили від ворогів 20 листопада 1920 року червоноармійські частини 44-ї дивізії 12-ї армії.
Населення перейшло до мирної праці, приступило до ліквідації наслідків розрухи. В січні 1921 року відбулися вибори до сільської Ради, організовано комнезам. Трудяще селянство схвалювало закони про землю і продовольчий податок, систему заходів Радянської влади для допомоги незаможному селянству. Навесні 1921 року з ініціативи губпарткому проведено місячник ремонту сільськогосподарських знарядь, у Пиляві створено ремонтну майстерню. 1924 року організовано товариства споживче, кредитне та взаємодомоги, а протягом наступних років виникли бурякове, птахівниче й молочарське об’єднання. Ці первинні форми кооперування сприяли піднесенню сільськогосподарського виробництва, зміцненню господарств незаможних селян.
З березня 1923 року Пилява ввійшла до складу Старосинявського району Проскурівського округу. В селі активізувалося громадське й політичне життя. На засіданні районного партійного комітету в серпні 1926 року відмічалося, що Пилявська сільська Рада добре налагодила організаційну роботу, встановила тісний зв’язок з виборцями. Разом з тим вказувалося на необхідність тіснішого зв’язку з комнезамом та посилення керівництва кооперативними об’єднаннями. Сільський КНС 1927 року об’єднував 113 членів, вважався одним з найдіяльніших у районі. Партійний осередок, до якого входило 4 члени і 6 кандидатів у члени партії, організовано в квітні 1929 року. Члени партії разом з комсомольцями, які створили свій осередок у складі 28 чоловік ще в січні 1926 року, виступали ініціаторами всіх починань, організаторами масово-політичної та культурно-освітньої роботи в селі. За високий рівень цієї роботи на честь 10-ї річниці Жовтня Проскурівський окрвиконком преміював Пиляву радіоустановкою.
Налагодили роботу 3 початкові школи, 3 лікнепи, 2 сельбудинки та 2 хати-читальні. Активно працював при сельбуді наймитський куток, де провадилися голосні читання, вечори запитань і відповідей, випускалася стінна газета тощо. Біднота, згуртувавшись навколо активу села, давала рішучу відсіч куркульським діям. У грудні 1927 року незаможники не допустили зриву куркулями зборів членів кредитної кооперації. На партійних зборах, які здебільшого проходили відкрито, за участю членів КНС, комсомольців, жінок-делегаток, обговорювались проблеми, що випливали з потреб дальшого розвитку села. На травневих зборах 1929 року розглянуто питання про стан і заходи щодо поліпшення діяльності кредитного товариства. Збори відмічали його кількісне зростання, дотримування правильної класової лінії в кредитуванні. Цього ж місяця комуністи обговорили питання про правий і лівий ухили в партії, вирішено було повести рішучу боротьбу проти «куркульсько-непманівського ідеологічного впливу, підвищувати свідомість комуністів, виховувати їх в дусі ленінізму». В листопаді у Пиляві організовано партійну школу, де 31 чоловік вивчав директиви партії, агрограмоту та математику.
Розпочалася робота щодо створення колективних господарств. У 1927 році 23 незаможники об’єдналися в ТСОЗ «Мета», за яким закріпили 29 га землі. 22 серпня 1929 року відкриті партійні збори, на яких було 86 безпартійних, прийняли рішення про створення у Пиляві колективних господарств. У жовтні частина незаможників об’єдналася в артілі «Зоря соціалізму» і «Хлібороб». На 1 жовтня 1930 року в Пиляві колективізовано 31 проц. господарств. Створення артілей супроводжувалося загостренням класової боротьби. На початку березня 1930 року куркулі вчинили замах на кандидата в члени партії М. Д. Савчука та комсомольця Б. Я. Мороза, нанесли їм ножові поранення. Загальні збори 19 березня 1930 року ухвалили просити органи Радянської влади вислати з села куркулів. Обрана на зборах комісія вилучила з куркульських господарств тягло і реманент і передала їх колгоспам.
Значна роль в організаційному зміцненні колгоспів належала робітникам-двадцятип’ятитисячникам, які очолили господарства Пиляви: В. А. Чумаку (артіль «Зоря соціалізму»), К. О. Косику («Хлібороб»). та іншим. До 1932 року колективізація в селі в основному закінчилася. У 1935 році колгоспи об’єднували 97,5 проц. посівної площі села. Місцеві кустарі організувалися в три промислові артілі, на їх базі створено єдину багатофахову артіль, яка напередодні Великої Вітчизняної війни об’єднувала 78 ремісників. Річний випуск її продукції становив 0,5 млн. карбованців.
МТС, організована на початку 1936 року, протягом довоєнних років посідала одне з перших місць в області за виробничими показниками. Зростали й міцніли колгоспи Пиляви, загальна земельна площа яких на 1 січня 1941 року становила 3,2 тис. га. Широко розгорталося серед трудівників соціалістичне змагання. Питання розвитку змагання, поширення досвіду стахановців серед колгоспників обговорювалися на другому з’їзді колгоспників-ударників Старосинявського району (липень 1935 року), а також на розширеному пленумі сільської Ради в серпні 1936 року. Пленум ухвалив добиватися, щоб «Пилява стала прикладом культурного-колгоспного села». Значних виробничих успіхів у передвоєнні роки досягли окремі колгоспники, працівники МТС. Бригадири А. С. Костомаха і 3. Л. Мельничук за врожай озимого ріпака по 18,7 цнт з га, конюх І. П. Поліщук, який виростив 7 лошат від 7 конематок, стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. 13 трактористів Пилявської МТС за трудові досягнення занесено до Почесної книги виставки.
Пилява будувалася. Напередодні війни з’явилися нові приміщення для двох шкіл, виробничі — в колгоспах і МТС, багато родин справили новосілля у власних будинках. За рішенням селян було закрито церкви й молитовні будинки. 1935 року в селі відкрито дитячі ясла, амбулаторію, наступного — пологовий будинок.
Уже на початку 30 х років усі діти шкільного віку навчалися. 1936 року в Пиляві діяли середня, семирічна й початкова школи, в яких 26 педагогів навчали 793 учнів. Неписьменність серед дорослого населення в основному ліквідовано до 1935 року. В селі з’явилися нові професії. При МТС працювали щорічні курси підготовки трактористів і машиністів для обслуговування сільськогосподарської техніки. Працювали дві бібліотеки, два клуби. Виступи гуртка струнних інструментів’ і драматичного колективу здобули велику популярність серед населення.
Хороших успіхів досягли трудящі в усіх галузях життя. Але їм, як і всім радянським людям, довелося тимчасово залишити мирну працю і взятися за зброю,, щоб захистити мир і щастя своєї країни від лютого ворога — німецького фашизму.. 11 липня 1941 року гітлерівці окупували Пиляву. Терор, кров, невільницьку працю, смерть принесли вони в село. Окупанти жорстоко переслідували комуністів, радянських активістів, передових виробничників. Вони закатували колишнього голову сільської Ради С. Й. Бондаря, голову колгоспу М. Д. Савчука, члена артілі Д. Д. Кравця, секретаря комсомольської організації А. ф. Кучера, фашисти знищили майже все населення єврейської національності. Лише 19 серпня 1941 року вони розстріляли в кар’єрі поблизу с. Олексіївни 180 євреїв. Близько 600 юнаків і дівчат були примусово вивезені на каторжні роботи до Німеччини. Під час відправки молоді один з юнаків Пиляви С. Г. Баць спробував втекти з поїзда. Окупанти схопили хлопця й відправили до Бухенвальдського табору смерті. У т. зв. госпіталі табору фашистські недолюдки для «експерименту» ампутували у нього кисть здорової руки. Від вірної загибелі врятував С. Г. Баця німецький антифашист Фріц Унгер, який переховував його аж до приходу Радянської Армії. Житель НДР Фріц Унгер і радянський громадянин С. Г. Баць назавжди скріплені узами дружби, вони вже побували в гостях один в одного.
Населення з надією чекало свою визволительку — Червону Армію. Вчитель В. В. Шатайло змонтував радіоприймач і, слухаючи передачі радянського радіомовлення, регулярно інформував односельців про становище на фронтах. Окупантам вдалося дізнатися про це, після жорстоких катувань вони розстріляли патріота. Визволили село в ніч з 7 на 8 березня 1944 року частини 1-ї гвардійської армії, якою командував генерал-полковник А. А. Гречко. Свою частку до перемоги над ворогом на фронтах Великої Вітчизняної війни внесли і жителі Пиляви. Ордени Червоного Прапора, Вітчизняної війни другого ступеня, медалі прикрашають груди комуніста В. А. Дарія, який пройшов бойовий шлях від Волги до Одеру. Лише один з чотирьох синів ветерана колгоспного руху М. Т. Попика повернувся з війни додому. Загинув у боях з фашистами комісар полку, колишній секретар Пилявського партійного осередку І. І. Мороз. У день святкування 20-річчя перемоги над фашистською Німеччиною трудящі Пиляви спорудили в центрі села пам’ятник 212 воїнам-односельчанам, що загинули на фронтах Вітчизняної війни. їх імена написані на плитах біля підніжжя пам’ятника.
Наслідки фашистського господарювання важким тягарем лягли на плечі трудящих. Окупанти знищили або вивезли з села майже всю худобу, зруйнували близько 100 громадських приміщень та індивідуальних будинків колгоспників. Розміри загальних збитків, завданих гітлерівцями селу, становили близько 21 млн. крб. Не вистачало робочих рук, тягла, насіння. Алл була буйна радість визволення, трудовий ентузіазм, віра у світле майбутнє. Трудящі Пиляви,— в основному жінки,— взялися за відбудову зруйнованого війною господарства. 1944 року почала працювати МТС, хоч техніки було обмаль, не вистачало кваліфікованих кадрів. Все ж наступного року механізатори виконали план тракторних робіт на 115 процентів.
Сіли за парти 240 дітей, відновили роботу клуб, медична амбулаторія. Після закінчення Великої Вітчизняної війни відбудова господарства значно прискорилася, її організатором виступила сільська партійна організація, що відновила роботу в травні 1946 року. Господарська діяльність колгоспів і МТС поступово налагоджувалася.
У червні 1950 року пилявський колгосп об’єднався з артілями сіл Олександрівни та Вишневого у господарство ім. Жданова, а в жовтні до нього приєднався колгосп «Зоря соціалізму» с. Пиляви. Це позитивно відбилося на господарюванні. Наступного року колгосп одержав прибуток у 2,5 раза більший, ніж його мали 1949 року до об’єднання всі артілі. 1957 року колгосп зібрав по 17 цнт пшениці з га, ячменю— по 20 цнт. Зросла виробнича база Пилявської МТС. 1957 року вона мала 71 трактор нових марок та багато іншої техніки. У зв’язку з реорганізацією МТС у її приміщеннях розмістився завод для ремонту автомашин, а з 1965 року — відділення «Сільгосптехніки».
В 1960 році відбулося об’єднання артілей ім. Жданова (с. Пилява), ім. Червоної Армії (с. Олексіївка) та ім. Богдана Хмельницького (села Пилявка і Карпівці) в одне господарство, яке стало називатися «Дружба». Протягом 1961—1967 рр. в його складі перебували дві бригади колгоспу ім. Кірова сіл Теліженців і Миколаївки. Артіль «Дружба»— одна з найбільших в області, — за нею закріплено 6,4 тис. га сільськогосподарських угідь. З року в рік колгоспники добиваються хороших показників у роботі, займаючи одне з перших місць у районі. На початку 60-х років середня урожайність зернових піднялася до 22 цнт, цукрових буряків — до 285 цнт з га. В зв’язку з деяким відставанням тваринництва об’єднаний партійний комітет артілі, створений 1960 року, послав для роботи на тваринницьких фермах 46 комуністів, провів низку інших організаційних і господарських заходів. Незабаром стало видно перші успіхи: 1965 року на 100 га угідь вироблено по 296,6 цнт молока та 52,7 цнт м’яса.
Колгосп «Дружба» перетворився на багатогалузеве високомеханізоване господарство. Особливо помітне його зростання після запровадження в життя рішень березневого (1965 року) Пленуму ЦК КПРС. Підсумки роботи Пленуму обговорювалися на відкритих партійних зборах колгоспу. Партійний комітет звернув особливу увагу на поширення передового досвіду, підтримку новаторів і передовиків на всіх ділянках виробництва, посилив роботу з керівними кадрами, підняв їх відповідальність за стан справ у закріплених за ними галузях. У колгоспі трудяться 3 агрономи, 2 зоотехніки, економіст, 5 механіків, близько 300 механізаторів. Розгорнулося спорудження господарських будівель. У 50—60-х роках збудовано 38 капітальних тваринницьких приміщень, майстерню для ремонту сільськогосподарської техніки та ін. 1970 року налічувалося 7,6 тис. голів продуктивної худоби, понад 5 тис. голів птиці. На 100 га угідь вироблено 316 цнт молока, 72,5 цнт м’яса. Урожай зернових 1969 року становив пересічно 24,7 цнт з гектара.
За досягнуті виробничі успіхи значна кількість передовиків колгоспу «Дружба» відзначена урядовими нагородами. Серед них — удостоєний ордена Леніна комбайнер А. О. Твардовський, який 1966 року намолотив 8563 цнт зерна, нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора доярка Л. Д. Вінничук за щорічні надої молока по 3500—3980 кг від кожної із закріплених за нею корів та керівник комплексної бригади І. П. Намистюк за одержання врожаю цукрових буряків по 316 цнт з га. Трьох колгоспників відзначено орденом «Знак Пошани».
На всіх ділянках колгоспного виробництва успішно працюють комуністи. На 1 січня 1971 року партійний комітет колгоспу об’єднував 6 первинних партійних організацій, що налічували 124 комуністи. Тісне співробітництво парткому з правлінням колгоспу стало традицією: вони разом розробляють організаційні та політико-масові заходи для успішного проведення посівних, збиральних та інших сільськогосподарських кампаній. Ці заходи широко обговорюються на. бригадних зборах і нарадах активу, уточняються і доповнюються, а після затвердження стають програмою дій для всього колгоспу. З ініціативи комуністів у 1968 році розгорнулося змагання на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Колгоспники по багатьох показниках перевиконали восьмий п’ятирічний план: зерна вироблено 320 тис. цнт (за планом — 317,9 тис.), м’яса — 19 тис. цнт (за планом — 17,2 тис.). Активними помічниками партійної організації виступають комсомольці, їх у колгоспі 214 чоловік. Серед них 20 механізаторів, 75 чоловік працює в тваринництві.
Велику роботу здійснюють депутата сільської Ради, при якій працює 5 постійних комісій — сільськогосподарська, фінансово-бюджетна, культурно-освітня, благоустрою, соціалістичної законності. В центрі уваги сільради всі сторони життя села.
За роки Радянської влади в селі з’явилися цілі вулиці новобудов — Заводська, Шевченка, Шкільна та інші. 1969 року закінчено спорудження будинку культури із залом на 500 місць. Більшість сімей переселилася у просторі світлі будинки на 3— 5 кімнат, покриті шифером чи черепицею. Лише 1968 року справили новосілля 56 сімей. Значну допомогу трудівникам у будівництві подає колгосп. У центрі лівобережної частини села розбито сквер, у якому встановлено пам’ятник В. 1. Леніну, монумент на честь Пилявецької битви 1648 року, пам’ятник уродженцям села, які загинули у Велику Вітчизняну війну.
Село підключено до державної енергомережі, що дало можливість повністю електрифікувати його. Діють будинок побутового обслуговування, універмаг, 4 спеціалізовані магазини, їдальня, пекарня, поштове відділення, радіовузол. Зростає добробут селян. Нині холодильник, пральна і швейна машини, телевізор, музичні інструменти — типові речі в будинках жителів Пиляви. З 1965 року колгосп перейшов на грошову оплату праці. 467 колгоспників одержують пенсії.
В селі є свої медичні заклади. В новому приміщенні розмістилися дільнична лікарня на 25 ліжок, амбулаторія. На варті здоров’я жителів стоять лікар і 12 працівників з середньою медичною освітою. Працюють 2 дошкільні дитячі заклади.
Діти й молодь здобувають освіту в середній та восьмирічній школах. Діє в селі й школа колгоспної молоді. З жовтня 1970 року працює філіал Грицівського сільського профтехучилища № 8. Загін педагогів Пиляви складається з 45 чоловік. За багаторічну працю та педагогічну майстерність учительку А. Я. Штернову нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, Г. Д. Осухову — орденом «Знак Пошани». Населення з великим інтересом відвідує будинок культури, 2 клуби, де можна переглянути кінофільми, послухати цікаву лекцію, подивитися виступи учасників художньої самодіяльності чи й приїжджих артистів. Ніколи не пустують зали двох сільських бібліотек, які мають понад 1,5 тис. читачів.
Значними досягненнями в усіх галузях господарської діяльності та культурного розвитку зустріли жителі Пиляви 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Ще величніші перспективи відкриваються перед ними в дев’ятій п’ятирічці.
І. Я. ДОВГАНЮК, М. Ф. КУШПЕЛА