Маначин, Волочиський район, Хмельницька область
Маначин — село Гарнишівської сільської Ради. Розташований за 10 км від районного центру і залізничної станції Волочиськ. Через село протікає річка Грабарка (ліва притока Збруча). За 2 км від села проходить залізнична колія і шосейний шлях Київ—Львів. Населення — 898 чоловік.
В околицях села виявлено залишки поселень доби міді (III тисячоліття до н. е.), бронзи (II тисячоліття до н. е.), ранньослов’янські поселення VII—VIII ст. та давньоруське городище.
Протягом IX—X ст. ця місцевість входила до складу Київської Русі, а пізніше — до Галицько-Волинського князівства. Тут пролягав торговельний шлях від Львова до Києва, на якому виникали поселення. Одним з них (точна дата його виникнення не встановлена) був і Маначин.
У XVI ст. для захисту від частих набігів татар тут побудовано замок. Ще у XVIII ст. на тому місці було помітне підвищення у вигляді насипу. В народі його називали «замчисько», тоді як інша частина села називалася «містисько». Навколо замку поселялися ремісники, які виготовляли вироби з дерева, шкіри тощо. З розвитком ремесла й торгівлі поселення стало переростати в містечко.
Маначин був свідком запеклих боїв козацьких полків з шляхетськими військами в період визвольної війни українського народу. В 1648 році маначинці всіляко допомагали селянсько-козацькому війську Богдана Хмельницького. 1649 року, після Зборовської угоди, селянсько-козацьке військо через Маначин відходило до Дніпра. Мешканці поселення поповнювали загони Богдана Хмельницького.
У другій половині XVII ст. Маначин не раз був об’єктом нападів турків і татар, які дощенту його руйнували. Та село знову відроджувалось.
Мешканці села 1734 року брали участь у повстанні проти феодально-кріпосницького гноблення. В жовтні того року тут діяли гайдамацькі загони Івана Клобуцького.
У 1800—1831 рр. Маначин належав графу Мошинському, пізніше — графині Ледоховській. Та не лише соціальне і національне гноблення дошкулювало трудящих.
Ніхто не дбав про охорону їх здоров’я, про освіту. Нужденне, безпросвітне життя, антисанітарні умови побуту спричинювали масове поширення хвороб. Найстрашнішим лихом була епідемія холери в 1831 році. В 1866 році від холери в Маначині померло 20, а в 1872 році — 150 чоловік.
Інвентарна реформа 1847—1848 рр. визначала порядок виконання повинностей поміщицькими селянами. В Маначині налічувалось 162 селянські двори, з яких тяглих було 128 і 34 городники. Тяглі селяни відбували панщину на тиждень З чоловічі та 1 жіночий день разом з власною худобою та інвентарем. Городники мусили відпрацювати 24 дні панщини щороку або сплачувати відповідну суму оброку.
Після реформи 1861 року селяни на правах тимчасовозобов’язаних повинні були виконувати повинності на користь поміщика. За уставною грамотою колишні кріпаки мали викупити у поміщиці Ледоховської 164 десятини садибної, 947,1 десятини польової землі і 10 десятин вигону.
Намагаючись запобігти піднесенню селянського руху під час польського повстання 1863 року і привернути на свій бік селянство Правобережної України, царський уряд скасував стан тимчасовозобов’язаних на Правобережжі, зменшив на 20 проц. розміри викупних платежів. З 1 вересня 1863 року селяни переводились у розряд власників з правом на викуп наділу пересічно по 6 десятин на двір. Викуп, який мали сплатити селяни Маначина разом з процентами, становив 22769,5 карбованця.
Становище селян погіршувалось стихійними лихами — частими пожежами, падежем худоби, посухою. Великих посух зазнало село в 1889 і 1890 рр., а в 1891 році врожай знищили зливи.
На початку 1898 року на Волині поширилися серед селян чутки про переселення до Сибіру, якому начебто перешкоджають поміщики і місцева влада. Почалися заворушення. В боротьбу проти чиновників і поміщиків активно включилися селяни Маначина і Маначинської волості. Уряд жорстоко розправився з учасниками виступів. Чимало з них було заарештовано і кинуто до в’язниці.
До 1917 року більшість родючої землі в Маначині належала поміщикові, церкві і куркулям. Церква володіла 119 десятинами, поміщику належало понад 400 десятин. Де-не-де були розкидані дрібні шматочки селянських наділів. А багато господарств животіли зовсім без землі.
Непривабливим був зовнішній вигляд Маначина, як і багатьох інших дореволюційних сіл. Похилені селянські хати, маленькі віконця, солом’яні стріхи, а всередині — холодна піч, почорнілі від часу стіл і лави, земляна долівка — все це свідчило про убогість селянського життя.
Медичне обслуговування сільського населення було дуже примітивним. Допомогу хворим подавав один лише фельдшер, що обслуговував усю волость.
Царський уряд не дбав про розвиток культури, освіти населення. У 1873 році в Маначині існувало однокласне народне училище і три школи письменності. В 1890 році в училищі навчалось лише 53 хлопчики з Маначина та навколишніх сіл. Кількість учнів зростала повільно. В 1903 році тут навчалося 69 хлопчиків і 4 дівчинки.
Жителі Маначина радісно зустріли звістку про повалення самодержавства, про перемогу Лютневої революції. Та земля й далі залишалася власністю поміщиків, які експлуатували селян. Тому антипоміщицький рух і боротьба за землю продовжувалися. Особливо посилилась вона, починаючи з осені 1917 року. Цьому сприяло те, що повітова Рада робітничих і солдатських депутатів прийняла рішення про засіп поміщицьких земель.
Справжнім святом для маначинців, як і для всіх трудящих, була звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. В кінці листопада 1917 року маначинці розподілили між безземельними та малоземельними селянами панську і церковну землю, сільськогосподарський реманент, худобу, хліб.
Наприкінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі інтервенти. Почалися терор, знущання окупантів та їх пособників над селянами. Тяжкою була доля селян і під час панування Директорії. Розподілене між ними поміщицьке майно-і земля знову поверталися поміщику.
Маначинці чинили опір інтервентам, йшли до повстанського загону А. К. Сидорука й Д. А. Андрушка. Але куркулі видали А. К. Сидорука петлюрівцям, а в селі Гарнишівці було схоплено, і Д. А. Андрушка. Обох їх петлюрівці стратили.
В квітні 1919 року частини 2-ї Української радянської дивізії визволили Маначин. Та на початку червня 1919 року село знову захопили петлюрівці.
Проти петлюрівців влітку 1919 року розгорнула дії 1-а Українська радянська дивізія. Діюча в її складі Таращанська бригада, очолювана В. Н. Боженком,. 1 липня прорвала фронт у районі Базалії — Купеля і відкинула їх до залізниці Волочиськ—Проскурів. Серед багатьох населених пунктів, визволених таращанцями, був і Маначин.
У листопаді 1919 року польські загарбники захопили село і встановили жорстокий окупаційний режим. Насамперед вони створили органи напіввійськової адміністрації.. Волочиський військовий комендант видав наказ про ведення діловодства в усіх установах тільки польською мовою.
Після підписання договору про перемир’я з Польщею її війська відійшли за державний кордон. 21 листопада 1920 року одна з дивізій Червоного козацтва визволила село від решток петлюрівських банд. В Маначині відновилася Радянська влада. Створилися можливості для здійснення соціалістичних перетворень. На початку 1921 року відбулися вибори до Рад, створено комітет незаможних селян, який очолив колишній наймит А. С. Нищун. КНС займався розподілом поміщицької землі, організовував селян на боротьбу проти куркулів, які чинили шалений опір заходам Радянської влади.
У 1923 році в Маначині виникло товариство по спільному обробітку землі. Першими до нього записалися Г. О. Мартишевський, Г. К. Ширба, М. Й. Климчук та ін. Йому було виділено земельний масив площею 41,8 дес. Вперше за всю багатовікову історію селяни переорали межі. Почин маначинців наслідували жителі сусідніх сіл Гарнишівки, Яхновець, Курилівки. Поява цього, хоч і невеличкого селянського об’єднання, викликала ненависть у куркулів. Вони всіляко шкодили, намагаючись підірвати віру в можливість колективного господарювання. Куркулі спалили громадське сіно і хату одного з членів товариства. В 1923 році з ініціативи комуністів у селі виникло товариство сільськогосподарського кредиту. Через икот селяни одержали в кредит сільськогосподарський реманент, насіння, будівельні матеріали тощо.
У січні 1924 року сім селянських родин об’єдналися в сільськогосподарську артіль. У дні всенародної скорботи, коли помер В. І. Ленін, члени цієї артілі поклялися втілити його заповіти в життя. Тож артіль і дістала назву «Заповіт Ілліча». Земельна площа в час її організації становила 46 десятин. Артіль була для селян яскравим прикладом переваг колективного господарювання, вона відкривала широкі перспективи для розвитку сільського господарства, для впровадження кращих зразків праці. На початку 1925 року за рахунок довгострокового кредиту артіль придбала трактор.
В селі організувалось також сільськогосподарське товариство взаємодопомоги, в якому було 215 пайовиків. Члени цього товариства колективно проводили весняну сівбу, користувалися іншими видами допомоги. Так, навесні 1926 року 34 господарства одержали від товариства допомогу насінням різних сільськогосподарських культур.
У грудні 1926 року в селі створено партійний осередок, який налічував 4 члени і 9 кандидатів у члени партії. Осередок спрямовував свою роботу на перетворення в життя політики партії, розставляючи з цією метою комуністів на важливих і складних ділянках роботи.
Високу свідомість і активність показали маначинці під час проведення перевиборів сільради в 1925—26 рр. Незаможники виступали разом з середняками. Кандидати, висунуті до сільської Ради, були обрані переважною більшістю голосів, а куркульські вихватки дістали належну відсіч. Не мало важливе політичне значення для згуртування трудового селянства.
Вже в перші роки Радянської влади і особливо у відбудовний період було багато зроблено для розвитку охорони здоров’я. В селі відкрилась амбулаторія, почали діяти жіноча й дитяча консультації, молочна кухня і дитячі ясла.
Великі зміни відбувалися і в культурному житті. Відкрилася початкова школа, працювали гуртки лікнепу. Молодь організувала драмгурток і на своїх виставах висміювала зажерливість куркулів, пропагувала нове соціалістичне життя. Влаштовувались колективні читання газет і журналів, демонструвались кінофільми Всі ці форми роботи сприяли зростанню культурного рівня населення, підвищували його політичну свідомість та активність у вирішенні завдань відбудовного періоду.
Базою для дальшого розгортання кооперативного руху ставали сільськогосподарські артілі, які поступово зміцнювалися. Частина некооперованих господарств, використовуючи державну допомогу, зуміла піднятися до рівня середняцьких. Селяни брали активну участь в усіх кампаніях, що проводились на селі, виконували плани хлібозаготівель. Але куркулі чинили опір, намагалися дискредитувати колгосп, ховали хліб.
Боротьбу трудящих за розгортання колективізації, проти куркульських провокацій очолював партійний осередок. Його активним помічником був комсомольський осередок, який у вересні 1927 року налічував 17 чоловік. Комсомольський осередок згуртовував наймитів, активізував кооперування селян.
В період масової колективізації до артілі вступали середняки. Куркулі залякували їх, поширювали провокаційні чутки, вдавалися до шкідництва, терористичних актів. Особливо активізували ворожу діяльність куркулі 1930 року. Партійна організація посилила роботу серед селян, роз’яснювала їм необхідність ліквідації куркульства як класу. Для допомоги місцевим органам навесні 1930 року до Маначина прибула група працівників ЦК партії, яка провела велику роботу щодо організації праці в колгоспі, посилення агітації серед бідноти, виховання жінок і т. д. Куркулів, що виступали проти колгоспів, займалися шкідництвом, було вислано за межі села.
На середину березня 1931 року 86 проц. селянських господарств Маначина були членами артілі «Заповіт Ілліча». Тепер на порядку денному стояло організаційно-господарське зміцнення колгоспу.
До активної участі в громадському житті села втягувалися і жінки. Вони працювали в комісіях сільської Ради, відвідували гуртки лікнепу, були активістами в роботі осередку МОДР.
Маначинці ділом відповіли на рішення січневого Пленуму (1933 р.) ЦК і ЦКК ВКП(б) про підсумки виконання плану першої п’ятирічки. Бригада К. І. Юхимика на весняній сівбі 1933 року вела перед у соціалістичному змаганні, систематично перевиконувала виробничі завдання. Ініціатори змагання звернулися з відкритим листом до всіх колгоспників району, закликаючи їх вчасно провести весняну сівбу, їх приклад наслідували інші артілі.
Високе трудове піднесення забезпечило якісне виконання польових робіт. За успішне проведення весняної сівби Маначинський колгосп відзначено обласною конкурсною комісією, а рільничу бригаду № 2, якою керував комуніст К. І. Юхимик, визнано кращою в області. Їй вручено перехідний Червоний прапор Вінницького комітету партії та облвиконкому і премію — 3 тис. карбованців.
У роки другої та третьої п’ятирічок колгосп «Заповіт Ілліча» зростав і міцнів. Колгоспники застосовували передову агрономічну техніку й одержували високі врожаї сільськогосподарських культур. У 1936 році ланка К. Б. Дичок одержала по 330 цнт цукрових буряків з гектара, а через три роки артіль завоювала право демонструвати кращі свої досягнення на ВСГВ в Москві. До Почесної книги виставки занесено прізвища свинарок П. Д. Гальчевської, яка 1938 року виростила пересічно по 16 поросят, Ф. К. Медзати — по 18 поросят на свиноматку, конюха С. А. Зінькевича, який виростив 10 лошат від 10 конематок.
На початок 1941 року в артілі було 275 голів великої рогатої худоби, 200 свиней, 148 овець, 330 коней, 807 штук птиці. За високі показники в розвитку громадського господарства Головний комітет ВСГВ нагородив колгосп дипломом 2-го ступеня, премією в сумі 5 тис. крб. та мотоциклом.
Разом із зростанням колгоспу приходив достаток до хат його трудівників, сумлінна праця їх забезпечувала заможне життя. Змінювався і зовнішній вигляд села та його мешканців. Багато селян побудувало нові хати, кімнати упорядковувалися новими меблями. Селяни краще одягалися: на зміну одягу з домотканих матеріалів прийшло зручне і гарне вбрання. У колгоспників з’явилися приймачі, велосипеди. Прикрашалися й вулиці села, висаджувалося багато декоративних дерев і кущів.
Ускладнення міжнародного становища спричинювало необхідність посилення обороноздатності країни. В селі працювали оборонні гуртки, молодь готувала себе до служби в Червоній Армії. 1 серпня 1938 року збори, на яких, крім комуністів і комсомольців, було 136 чоловік безпартійного активу, заслухали й обговорили доповідь про антивоєнний день. Вони вирішили протягом місяця залучити до оборонних товариств 100 чоловік, підвищити рівень роботи організації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Комуністи села зобов’язалися до дня від’їзду призовників до Червоної Армії підготувати їх до складання норм ворошиловського стрільця та норм ГПО3. Своє завдання у зміцненні обороноздатності країни колгоспники вбачали в дальших успіхах артільного господарства.
За роки довоєнних п’ятирічок багато зроблено тут і в розвитку охорони здоров’я та народної освіти. В 1940 році в селі працювали медична амбулаторія і сезонні дитячі ясла. До 1927 року діяла 4-річна школа, згодом відкрито семирічну. Спочатку відповідного приміщення не було, партійна організація запропонувала передати під школу приміщення сільради, де й обладнали 6 класних кімнат. Це дало можливість збільшити контингент учнів до 360. У 1932 році школу відзначено як зразкову в політехнізації навчання. Тоді ж почалося будівництво нового шкільного будинку. В 1934 році на базі семирічки створено середню школу, яка була одним з перших на
Поділлі середніх загальноосвітніх навчальних закладів. У 1940 році в ній навчалося 677 учнів, працював 21 вчитель. Переважна більшість випускників школи продовжувала навчання у вузах, технікумах, училищах.
Ще 1927 року маначинці одні з перших у районі радіофікували свої хати. Зі спорудженням сельбуду розгорнулася культурно-масова робота: працювали бібліотека, драматичний і хоровий гуртки, їх учасники виступали і в інших селах. Часто демонструвалися кінофільми. Деякі з них («Ленін у Жовтні», «Ленін у 1918 році») переглянули майже всі мешканці села. Нове життя закликало селян до кращої праці в ім’я Батьківщини,
Мирну працю радянських людей перервав підступний напад фашистської Німеччини. 7 липня 1941 року Маначин захопили гітлерівські війська. Почались терор і насильства. 89 чоловік вивезено на каторжні роботи, кількох радянських активістів розстріляно. Та не корилися радянські люди. Весною 1942 року в селі виникла підпільна група у складі 5 чоловік, очолена М. Ф. Накутним. Патріоти розгромили поліцейську дільницю, вбили старосту, роздали хліб населенню.
На початку березня 1944 року частини Червоної Армії підійшли до Маначина. Під командуванням підполковника Діденка 127-й танковий полк та 2-й мотострілецький батальйон, яким командував гвардії капітан Сєдінін, навальним вогнем танків і піхоти знищили гітлерівський гарнізон, захопили багато трофеїв. Було розгромлено штаб танкової дивізії СС «Адольф Гітлер», її тили й унтер-офіцерську школу. 5 березня 1944 року Маначин визволено від ворога. В ході боїв комсорг 2-го мотострілецького батальйону гвардії лейтенант Зеленій першим увірвався з піхотою в село, знищивши близько 50 гітлерівців. Але відірвавшись від основних сил бригади, не маючи пального і боєприпасів, батальйон перейшов до оборони. 7 березня почалися бої за залізницю і шосейну дорогу. 2-й батальйон стійко відбивався і не дав захопити село. 9 березня безсмертний подвиг здійснив мінометник сержант Сидько.
2 ворожі танки підійшли до лінії оборони батальйону. Тоді Сидько взяв протитанкові гранати, підповз і знищив один танк. Але з другого танка помітили героя, і пострілом з гармати сержант був убитий. Бронебійники помстилися фашистам за смерть сержанта, знищивши ще два ворожі танки. Під час нової контратаки фашистів бронебійники Могильний і Смирнов підбили ще одну ворожу машину. В боях під Маначином віддали своє життя 46 солдатів Червоної Армії. їх могила — священне місце для кожного жителя села.
Одразу після визволення мешканці села розпочали весняні польові роботи. Працювали здебільшого жінки й підлітки. Не вистачало насіння, тяглової сили. Але колгоспники віддавали господарству свої невеликі запаси, запрягали корів у борони й плуги, знаходили невикористані резерви. Вони взяли також участь у збиранні коштів на танкову колону «Радянське Поділля», забезпечували необхідним сім’ї червоноармійців та інвалідів Великої Вітчизняної війни.^
9 травня 1945 року трудящі села разом з усім радянським народом урочисто відзначили день Перемоги. Адже в ній був внесок і їхній. На фронтах війни загинув 181 мешканець села. їх імена золотими літерами викарбувано на обеліску, встановленому 1967 року в центрі села. За мужність і відвагу, виявлені в боях за Вітчизну, 28 чоловік нагороджено орденами Радянського Союзу, капітан Р. В. Трачук і старшина П. Л. Десятник удостоєні ордена Червоного Прапора.
Старанно готувалися хлібороби до збирання врожаю в 1945 році. Колгосп мав на той час всього три жатки. Довелося братися за коси і серпи. Трудилися сумлінно, докладаючи всіх зусиль для відбудови господарства. О. Т. Дичок і Б. В. Олійник за день намолочували по 15 і більше тонн зерна. Добре, з ентузіазмом працювали й інші колгоспники.
В січні 1946 року в селі утворено партійну організацію, до якої ввійшло 7 комуністів. Комуністи очолили боротьбу за відбудову села, за виконання плану четвертої п’ятирічки.
Важливе місце в роботі партійної організації і сільської Ради (до 1971 року Маначин був центром сільської Ради) займали питання поліпшення добробуту населення, допомоги інвалідам Великої Вітчизняної війни та сім’ям загиблих воїнів. їм допомагали хлібом, паливом тощо. За допомогою артілі в 1946—1947 рр. споруджено 34 будинки для колгоспників.
В центрі уваги партійної організації, правління колгоспу і виконкому сільської Ради депутатів трудящих було постійне піклування про піднесення урожайності сільськогосподарських культур та підвищення продуктивності громадського тваринництва. В 1947 році повністю освоєно довоєнні посівні площі, вирощено по 10,5 цнт жита з гектара і по 11,2 цнт пшениці. Через два роки виконано план розвитку тваринництва колгоспу.
Відродження і зміцнення економіки колгоспу давало можливість приділити увагу й благоустрою села, відбудові медичних та культурно-освітніх закладів. Ще 1 квітня 1944 року тут почала діяти амбулаторія, в якій працювали три медичні працівники. Тоді ж відкрилися двері семирічної школи. Сільська Рада подбала про її ремонт, забезпечила паливом. Зусиллями всіх мешканців, передусім молоді, в 1947 році відбудовано сільський клуб, при якому працювали хоровий, драматичний та струнний гуртки. З своїми виставами маначинські драмгуртківці бували в багатьох селах району. У 1948 році в селі було три бібліотеки, що мали 2000 книжок з різних галузей знань.
Партійна організація, культосвітні працівники провадили велику політмасову роботу серед населення. Тільки протягом 1945 року в селі прочитано 48 лекцій, проведено 371 бесіду, випущено 32 стінгазети і 163 «полівки». Своїми лекціями і бесідами комуністи й комсомольці запалювали селян на успішне виконання завдань розвитку колгоспного виробництва.
В серпні 1950 року колгосп «Заповіт Ілліча» об’єднався з артілями сіл Гонорівки і Червоної Гірки. Об’єднання дало можливість поліпшити агротехніку вирощування сільськогосподарських культур, більше уваги приділити передовим методам праці.
В 1951 році бригада І. Т. Ридун зібрала по 313 цнт цукрових буряків з гектара, а ланка Г. І. Форись з цієї бригади — по 335 цнт. Проте колгосп мав показники нижчі від середніх по району. Більш повному використанню всіх резервів сприяли рішення вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, який розробив заходи щодо збільшення виробництва зерна, м’яса та інших сільськогосподарських продуктів. Під керівництвом партійної організації маначинські трудівники наполегливо боролися за дальше зміцнення артільного господарства. В 1958 році колгосп «Заповіт Ілліча» виростив по 17 цнт озимої пшениці з га, по .285 цнт цукрових буряків. Молочнотоварна ферма, якою керував комуніст П. П. Нищун, по надоях молока вийшла на друге місце в районі. Від кожної корови тут одержано по 3132 кг молока.
Артіль «Заповіт Ілліча» — тепер багатогалузеве, високомеханізоване господарство. На її озброєнні 111 електродвигунів, 13 автомобілів, 18 тракторів, 13 різних комбайнів. Значно зросла врожайність сільськогосподарських культур. Навіть у несприятливих умовах 1970 року вирощено по 22 цнт зернових з гектара, по 337 цнт цукрових буряків. На артільних фермах є 1000 голів великої рогатої худоби, 1136 свиней.
Джерелом прибутків є також млин, цегельня, кузня, деревообробна майстерня. Грошові доходи артілі в 1970 році становили 604 тис. крб. Зросла оплата праці трудівників села — 2,76 крб. за людино-день. Ознака заможного життя в селі — інтенсивне житлове будівництво. Тільки протягом 1965—1970 рр. в Маначині побудовано 34 нові будинки. Забудовники мають допомогу в одержанні будівельних матеріалів, транспорту, грошових позик.
За післявоєнні роки село змінило і свій зовнішній вигляд. Воно красивішає, впорядковується. Виростають світлі будинки під вогнетривкою покрівлею, з широкими верандами. В будинках колгоспників — сучасні меблі, посуд. У побут міцно ввійшла електрика, радіо, телебачення. Обабіч доріг, у дворах посаджено дерева, кущі, квіти. Збільшилась і кількість магазинів сільського споживчого товариства. Тепер тут є магазини: продовольчий, промислових і господарчих товарів, культмаг, товарообіг яких за 1970 рік становив 1 млн. 103 тис. карбованців.
Багато зроблено для поліпшення медичного обслуговування населення, яке користується послугами дільничної лікарні. В селі працює амбулаторія.
Маначин — село соціалістичної культури, суцільної письменності. В 1967 році збудовано приміщення середньої школи, де навчалося 298 учнів, працювало 26 вчителів. Піонери школи заклали парк на честь 50-річчя Ленінського комсомолу, створили ленінську кімнату, зал бойової слави. Міцна дружба зв’язує їх з піонерами Болгарії, Чехословаччини, Польщі. Одним з улюблених місць відпочинку трудящих є будинок культури із залом на 350 місць, у якому працюють різні гуртки художньої самодіяльності, демонструються кінофільми.
У минуле відходять старі звичаї і свята. Маначинці врочисто відзначають день урожаю, 9 травня — вшановують воїнів, що віддали життя за Вітчизну. На честь 50-річчя Великого Жовтня в селі розгорнулося соціалістичне змагання механізаторів, тваринників, буряківників за підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності громадського тваринництва. Лекторська група села підготувала цикл лекцій, присвячений В. І. Леніну, історії Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Партійна організація, яка налічує 37 комуністів, є організатором боротьби за дальші успіхи в господарському і культурному будівництві. Їй діяльно допомагають комсомольська і профспілкова організації села.
З великим творчим натхненням трудящі Маначина — колгоспники, робітники, інтелігенція — борються за здійснення рішень XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України.
Ю. Н. СКРИННИК