Волочиськ, Волочиський район, Хмельницька область
Волочиськ — місто районного підпорядкування. Розташований на заході області, на лівому березі річки Збруча (притока Дністра) за 69 кілометрів від Хмельницького. Через місто пролягає залізнична та автомобільна магістралі Київ—Львів. Населення — 15,5 тис, чоловік. Міській Раді підпорядковані села Бальківці, Копачівка, Користова, Мислова.
Волочиськ — центр району, площа якого 1,1 тис. кв. км, населення — 77,4 тис. чоловік (сільського 60,4, міського 17 тис.). У районі 90 населених пунктів, підпорядкованих міській, 2 селищним і 28 сільським Радам депутатів трудящих, 39 колгоспів, 83,3 тис. га орної землі, 20 промислових підприємств; 10 лікарень, поліклініка, 62 медичні пункти; 83 школи, 73 бібліотеки, 85 будинків культури і клубів: В околицях міста виявлено кілька поселень доби міді — бронзи (III — II тис. до н. е.) та давніх слов’ян (VIII—IX ст. н. ери).
Вперше поселення Волочище згадується в акті про поділ володінь князів Збаразьких від 9 липня 1463 року. Назва походить від слова «волочити», тобто тягти волоком. За часів Галицько-Волинського князівства і в наступні віки тут проходив торговельний шлях із Заходу на Схід. Щоб перебратися через річку і її заболочені береги, купцям доводилося волочити свої вантажі. На цьому шляху, по обох берегах Збруча, виникло два поселення з назвою Волочище. Одне з них, розташоване на лівому березі, в документах за 1545 рік названо Волочиськом.
Поселення зазнавало частих набігів татар та інших завойовників. Так, у кінці XV ст. кримська орда спустошила Волочиськ. У 1569 році Волочиськ потрапив під владу польських панів. З того часу аж до 1793 року він належав до Кременецького повіту Волинського воєводства.
Польські пани нещадно експлуатували селян. Жителі Волочиська зазнавали не тільки соціального і національного, але й релігійного гніту польської шляхти, яка силою насаджувала католицизм. Поряд з грошовою рентою запроваджувалась і відробіткова; панщина становила 2 дні на тиждень. Шляхта жорстоко придушувала будь-які спроби населення виступити на захист своїх прав. 1580 року польські жовніри спалили майже весь Волочиськ, селяни настільки збідніли, що навіть через три роки після цього не могли сплачувати податки.
В документах 1583 року Волочиськ називається уже містечком, в якому налічувалося 135 димів і 675 жителів, багато з яких займалося ремісництвом і торгівлею. В ньому було 16 ремісничих дворів і 23 ринкові. Сюди завозили дерев’яні, залізні, текстильні і гончарні вироби, вивозили зерно, худобу, шкіру. Широкого розвитку набуває борошномельне виробництво і гуральництво. У XVII ст. Волочиськ став одним з торговельних центрів Подільського воєводства.
У другій чверті XVII ст. польська шляхта значно посилила гноблення трудящих мас. Панщина збільшилася до 3—4 днів. На користь землевласника кріпаки виконували безліч різних робіт. Селян жорстоко катували, забороняли відправляти православні релігійні обряди, примушували переходити в католицтво. Це обумовлювало активну участь місцевого населення у визвольній війні українського народу проти польсько-шляхетського панування 1648—1654 років. У вересні 1648 року війська Богдана Хмельницького, після перемоги під Пилявцями, визволили містечко. В травні 1649 року коронний гетьман Лянцкоронський, зайнявши Волочиськ, люто розправився з місцевим населенням. Але в червні того року козацькі війська вигнали польських магнатів з цього краю. Та за Зборовським договором Волочиськ залишився під владою шляхетської Польщі. Повернувся до своїх маєтків і князь Д. Вишневецький, який мстив усім, хто брав участь у визвольній війні. В 1653 році сюди з-під Жванця ринули татарські орди. Вони палили будівлі, вбивали і забирали в полон людей. Величезного спустошення зазнав Волочиськ від турецько-татарської навали і в 1672—1674 роках.
У наступні десятиліття містечко відроджується. Тут розвивається торгівля. Для потреб ринку збільшується виробництво горілчаної продукції. В 1775 році з дозволу короля новий власник містечка Ф. Мошинський запровадив ярмарки.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Волочиськ увійшов до складу Старокостянтинівського повіту Волинської губернії. Як прикордонне містечко, він став важливим пунктом у зовнішній торгівлі Російської держави. З 1795 року тут була таможня, через яку вивозили різні сільськогосподарські продукти, коней, велику рогату худобу. З-за кордону довозили сільськогосподарські знаряддя, меблі, цитрусові, мінеральні води тощо.
У 1816 році у Волочиському маєтку, яким володів Г. Мошинський, налічувалось 2352 кріпаки. Життя трудящих дедалі погіршувалось. Панщина становила 4—5 днів. Селяни платили численні податки. 1836 року поміщиця Ю. Мошинська провела нове розмежування полів, віддавши селянам гірші землі (чагарникові зарослі) і зменшивши розмір наділів. Селяни на знак протесту відмовилися відробляти панщину. Поміщиця жорстоко розправилася з непокірними. їх закували в кайдани і відправили у в’язницю, де нещадно катували. Багатьох селян віддали в рекрути.
Після реформи 1861 року власниця Волочиського маєтку поміщиця Ледоховська не повернула селянам земель, відрізаних у них після інвентарної реформи 1847—48 року. І хоч селяни зверталися в усі інстанції, але «волочиська справа» не вирішувалась.
В другій половині XIX ст. у Волочиську виникають промислові підприємства. В 1860 році тут почали працювати пивоварний і свічковий заводи, а ще через десять років німецьке акціонерне товариство «Збруч» збудувало цукровий завод потужністю 50 тис. пудів цукру на рік. На заводі працювало 30 робітників. 1870 року через Волочиськ прокладено залізницю, що значно сприяло розширенню торгівлі. Серед сухопутних таможень, розташованих на західному кордоні Росії, Волочиськ посідав перше місце по вивозу зерна. У 80-х роках звідси щорічно вивозили 4—6 млн. пудів пшениці й жита. Тут постійно перебувало близько 60 комісіонерів закордонних купців, що укладали торговельні угоди з російськими купцями.
З розвитком промислових підприємств, ремісництва й торгівлі зростає кількість жителів містечка. В 1892 році до Волочиська прибули великі групи галицьких селян, які масово переселялися з Австрії, щоб знайти притулок і роботу. Великий приплив сюди робочої сили зробив її дешевою, заробітна плата знизилася. 1890—1892 рр. виявилися неврожайними, життя трудящого люду стало ще важчим. Безземельні селяни займалися шевством, теслярством, ковальством. Ті, що мали коней, перевозили вантажі до станції і в таможню.
Лікарів у Волочиську не було, «лікували» хворих баби-шептухи. Не краще стояла справа і з народною освітою. У 1801 році тут вперше з’явилась однокласна школа. У післяреформений час у двох церковнопарафіяльних школах навчалися переважно діти заможних міщан. Тому й не дивно, що, наприклад, у 1889 році з 3378 жителів письменних було лише 325 чоловік, з них 121 умів тільки читати. Єдиним місцем дозвілля для містечкової бідноти була корчма. Видатний російський письменник О. І. Купрін, що перебував в 1893—1894 рр. у Волочиську на військовій службі, в своїх ранніх оповіданнях змалював це глухе провінціальне містечко того часу.
На початку XX ст. Волочиськ став одним з важливих пунктів транспортування з-за кордону марксистської літератури. В 1901 —1903 рр. в Росію перевозилась у чемоданах з подвійним дном по залізниці ленінська «Искра». 13 березня 1902 року у Волочиську поліція схопила агента «Искры» О. О. Квятковського, а в червні наступного року на станції за перевіз з-за кордону забороненої літератури арештовано К. М. Єрмолаєва, в липні 1904 року — студента Харківського університету Г. І. Ширяева, що мав два примірники «Програми РСДРП» та іншу марксистську літературу. В 1903 році поблизу Волочиська таємно переправлялися через кордон делегати II з’їзду РСДРП. «Після ряду митарств і злигоднів,— згадував більшовик С. І. Гусєв,— я щасливо перебрався через кордон біля Волочиська».
Перша російська революція знайшла відгук серед трудящих містечка. В кінці грудня 1905 року розпочався страйк робітників швейних майстерень, які вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати. В січні 1906 року поліція придушила страйк. Слідом за робітниками на боротьбу піднімались і селяни. Вони домагалися розподілу поміщицької землі.
На початку XX ст. помітно зростає потужність діючих промислових підприємств Волочиська, виникають нові. В 1913 році цукровий завод виробляв продукції на суму 1,5 млн. крб. на рік, пивоварний завод — на 32 тис. крб., цегельний — на 18 тис. крб. З’явились нові підприємства — фабрики залізних печей та тютюнова, миловарний завод, водяний млин. Умови праці на капіталістичних підприємствах були нестерпними. Робочий день тривав понад 14 годин. Особливо важко було працювати в нічну зміну при тьмяному світлі гасових коптилок, у тісних заводських приміщеннях.
Життя селян, як і раніше, було тяжким. Граф Л. Я. Ледоховський мав 921, акціонерне товариство цукрового заводу — 60, церква — 38 десятин землі. Переважна більшість селян залишалася малоземельною. На одне селянське господарство припадало пересічно 3,2 десятини землі. Та й на цих ділянках селяни збирали мізерні врожаї — по 48—50 пудів зерна з десятини. Через відсутність пасовищ худоби тримали дуже мало, фруктових садів майже зовсім не було. Убогими і непривітними виглядали селянські хати на цій безлісій місцевості.
Дехто з селян вирушав за океан, до США й Канади, шукати кращої долі, та згодом повертався додому, не знайшовши її й там. Значна частина міського населення займалася дрібного торгівлею. 1913 року у Волочиську налічувалося понад 190 приватних крамниць і кілька десятків заїжджих дворів.
Про охорону здоров’я трудящих ніхто не турбувався. Лікарні не було, працювало 4 приватні фельдшери, 5 зубних лікарів і техніків, які за лікування брали велику плату.
У 1913 році працювали церковнопарафіяльна школа, однокласне та двокласне училища, в яких навчалось 263 чоловіка. Діяли клуб, кінематографічний театр, 2 приватні бібліотеки і 3 книжкові магазини.
В першу світову війну Волочиськ перебував у прифронтовій, зоні., Іноді бої велися поблизу містечка. 5 квітня 1916 року командуючий Південно-Західним фронтом генерал О. О. Брусилов провів у Волочиську нараду командуючих арміями фронту з приводу наступальної операції проти австро-німецьких військ. Наступ, що незабаром розпочався, завершився успішно. Він увійшов в історію під назвою «Брусиловського прориву».
На третій день Лютневої буржуазно-демократичної революції до Волочиська прибув пасажирський поїзд, на трубі паровоза якого майорів червоний прапор, що сповіщав про повалення царизму в Росії. Трудящі з радістю зустріли це повідомлення.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції долетіла до містечка швидко. В кінці листопада 1917 року за допомогою солдатів Південно-Західного фронту, настроєних по-більшовицькому, трудящі встановили у Волочиську владу Рад. Земельний комітет приступив до розподілу поміщицької землі між безземельними і малоземельними селянами. Однак 9 грудня 1917 року Волочиськ захопили війська Центральної ради і почали відновлювати старі буржуазно-поміщицькі порядки. Через кілька днів сюди прибули більшовицькі Ізмайловський, Преображенський та інші полки, які відновили Радянську владу.
20 лютого 1918 року Волочиськ захопили австро-німецькі окупанти, які разом з гайдамацьким загоном повернули владу поміщиків і капіталістів. День і ніч через станцію Волочиськ йшли ешелони до Німеччини з награбованим майном. За революційні переконання окупанти розстріляли С. Д. Ковальчука і спалили його хату.
Однак народні маси не припинили боротьби. Так, навесні 1918 року селяни Волочиська і волості відмовилися працювати на поміщицьких полях та обробляти цукрові плантації. Власті застосували силу.
Коли 15 липня 1918 року розпочався всеукраїнський страйк залізничників, застрайкували і волочиські залізничники. Велика залізнична магістраль була на довгий час паралізована. Страйкарі захопили станційний телеграф і встановили зв’язок з страйкуючими залізничниками Києва. Страйк набрав тривалого характеру. Окупанти змушені були викликати машиністів паровозів з Німеччини та Польщі. Страйкуючих волочиських залізничників підтримали селяни сіл Авратина, Гальчинець, Єлізаветполя, Новоіванівки, Ожиговець, які 23 липня зі зброєю в руках виступили проти окупантів і гетьманської влади. Та повстання жорстоко придушили.
Під натиском радянських військ австро-німецькі окупанти наприкінці 1918 року поспішно залишили Волочиськ. Але владу захопила петлюрівська Директорія.
12 квітня 1919 року Волочиськ визволили частини 2-ї Української радянської дивізії. У містечку відновилась діяльність органів Радянської влади. Було створено партійний осередок. З повстанців Волочиської і Маначинської волостей організовано 12-й Волочиський радянський полк. Активними організаторами полку були передові селяни А. К. Сидорук і Д. А. Андрушко, яких пізніше схопили петлюрівці й живими закопали в Кривачинецькому лісі. Полк успішно проводив бойові операції і за межами Волочиська.
Після запеклих боїв з петлюрівськими військами 5 червня 1919 року Червона Армія залишила Волочиськ. В кінці 1919 року Волочиськ окупували польські інтервенти. Вони розстріляли залізничника Тернопільського, селянина Ф. П. Дуку та інших жителів.
Радянські війська 10 липня 1920 року вийшли на лінію Збруча, а 24 липня форсували річку в районі Волочиська. Прорвавши ворожі укріплення, вони перейшли в наступ, визволяючи на своєму шляху міста і села Галичини, Однак, у вересні під натиском переважаючих військ Пілсудського відступили на схід. 18 вересня 1920 року Волочиськ захопила банда Тютюнника.
У листопаді 14-та армія під командуванням І. П. Уборевича завершила розгром петлюрівських банд. Після поразки під Проскуровом Петлюра зі своїм «урядом», французьким радником Льоле і рештками військ утік до Волочиська, щоб переправитись через річку Збруч за кордон. 21 листопада, одержавши наказ командарма, кавалерійська бригада Г. І. Котовського разом з дивізіоном червоного козацтва під командуванням І. В. Дубинського та волочиськими партизанами налетіла на Волочиськ. Ворог був розгромлений. Над Волочиськом замайорів червоний прапор.
З допомогою котовців у містечку було створено органи Радянської влади, які втілювали в життя її декрети. В складних умовах трудящі Волочиська відбудовували зруйноване інтервентами народне господарство.
У 1920 році засновано партійний осередок на залізничній станції, а 18 липня 1921 року — на цукровому заводі. Партійні осередки мобілізували трудящих на виконання складних завдань будівництва нового життя. 1921 року створено комсомольські осередки та волосний комнезам, якого очолив колишній наймит, місцевий партизан І. Ю. Качановецький. Комнезам повів боротьбу з куркульством, організовував постачання армії і міст хлібом, боровся за ліквідацію неписьменності. В колишніх палатах графа Ледоховського розмістились дитячий будинок, школа, культосвітні заклади й державні установи.
На початку 1922 року Волочиськ відвідали голова ВЦВК М. І. Калінін і голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. Вони побували на заставі, зустрічалися і розмовляли з радянськими прикордонниками та жителями.
З березня 1923 року Волочиськ — центр району. Районні партійні і радянські органи очолили недавні наймити, які в боях з ворогами загартувалися і виросли до здібних керівників. Так, головою Волочиського райвиконкому, а пізніше секретарем райпарткому став колишній наймит з села Вочковець, партизан Наконечний. На той час у містечку створюються промислова артіль і ТСОЗ, що об’єднував бідняцькі господарства Волочиська.
Організаторська робота партійного осередку, величезний ентузіазм трудящих забезпечували перші господарські успіхи. За короткий строк відбудовано всі промислові підприємства. Найбільше з них — цукровий завод уже в 1925 році виробляв 200,6 тис. пудів цукру.
Комуністи трудилися на всіх ділянках виробництва. Великий авторитет серед трудящих мав партійний осередок цукрового заводу, що налічував у 1925 році 10 членів і 15 кандидатів у члени партії. Комуністи керували роботою комсомольського осередку, провадили велику виховну роботу серед жінок. Партійні збори проводилися часто за участю комсомольців і безпартійних. Так, 23 листопада 1925 року на кущових партійних зборах Волочиської організації, на яких були присутні 61 комуніст, 28 комсомольців і 34 безпартійні, ухвалено взяти шефство над сусідніми селами для поширення наукових знань серед селянства, проведення заходів щодо охорони здоров’я, культурно-масової роботи. Було вирішено утворити шефське товариство. До кожного села прикріпили члена партії. Здійснювався на практиці нерушимий союз робітничого класу й селянства.
Радянська влада завжди піклувалася про охорону здоров’я трудящих. На кінець відбудовного періоду тут уже діяли лікарня, амбулаторія, аптека.
Великий Жовтень широко відкрив двері для освіти трудового народу. В перші роки Радянської влади у Волочиську було здійснено обов’язкове початкове навчання дітей. У 1925 році в містечку і його передмістях працювали 4 школи, з них одна семирічна. Комуністи активно взялися за ліквідацію неписьменності, і вже на 1926 рік з 6713 чоловік, що проживали тут, навчилися грамоти 4009. Велику виховну роботу провадили сельбуд, 3 клуби, 4 хати-читальні. Влаштовувались концерти, вистави, проводились бесіди і лекції.
12 листопада 1933 року 530 чоловік комсомольців та позаспілкової молоді взяли участь у суботнику, що проводився на підприємствах містечка. Кошти від нього передано до фонду оборони Батьківщини.
У роки перших п’ятирічок широкого розмаху набув рух за ударну працю. Колектив цукрового заводу в 1932 році виступив ініціатором змагання за збільшення виробництва цукру. Наступав перелом і в житті селян. У кінці 1929 і на початку 1930 років на базі існуючих ТСОЗів утворилося чотири сільськогосподарські артілі, організація яких відбувалася в умовах гострої класової боротьби. Куркулі всіляко перешкоджали будівництву нового життя. Вороги залякували селян, погрожували активістам убивствами.
Перша колгоспна весна виявилась важкою. Не вистачало насіння, сільськогосподарського інвентаря, а також машин для обробітку землі. На кожному кроці шкодили куркулі. Та труднощі поступово переборювалися. В усьому прикладом були комуністи. Вони багато допомагали й комсомольцям. У лютому 1930 року у Волочиську відбувся перший зліт колгоспної молоді, на якому комсомольці зобов’язалися 50 проц. плану посіву в колгоспах провести своїми силами, 60 комсомольців Волочиська негайно виїхали в села і за короткий строк організували 22 комсомольсько-молодіжні бригади для проведення весняної сівби.
Господарства артілей міцніли з кожним роком. На колгоспні лани вийшли трактори. В серпні 1932 року у Волочиську створено МТС, для якої надійшло перших 20 тракторів марки ХТЗ. Шефи — робітники дніпропетровських металургійних заводів ім. Леніна та ім. Петровського — допомагали машинами й вугіллям. Значну допомогу подавали і волочиські прикордонники.
Вільна і щаслива колективна праця викликала у колгоспників велику енергію та ініціативу. Наслідуючи приклад заспівувачів п’ятисотенного руху на Поділлі X. П. Байдич і К. К. Андрощук, молоді, завзяті в праці ланкові 1936 року добилися високих урожаїв. Ланка В. Венгльовської виростила по 610 цнт цукрових буряків на кожному гектарі, ланка В. Цегелько — по 765, а ланка О. Казимірової — по 800 центнерів.
Зростала технічна оснащеність господарств. На ланах працювало 18 тракторів, 7 зернових і 6 бурякозбиральних комбайнів, 4 молотарки, 4 автомашини. В кожній артілі було по 4 тваринницькі ферми. За високі виробничі показники близько 80 трудівників колгоспів, трактористів та інших спеціалістів МТС у 1939—1940 рр. були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Великих успіхів досягли промислові підприємства. Цукровий завод було реконструйовано, обладнано новими машинами і апаратурою. В 1940 році він уже випускав за добу 1400 цнт цукру. Цегельний завод збільшив виробництво продукції з 2 млн. штук цегли в 1928 році до 4 млн. у 1940 році. В передвоєнні роки у Волочиську працювали дзеркальна фабрика, маслозавод, електростанція.
Трудящі Волочиська пильно стежили за подіями, що відбувалися у світі. Трактористи тракторної бригади № 12 Волочиської МТС виступили ініціаторами збирання коштів серед населення містечка на допомогу республіканській Іспанії.
Невпізнанним став Волочиськ перед Великою Вітчизняною війною. Заможно і щасливо жили його трудівники. В містечку працювало 8 підприємств побутового обслуговування і громадського харчування, кілька магазинів. В квартирах світили лампочки Ілліча.
За роки п’ятирічок значно поліпшилось медичне обслуговування населення. Діяли лікарня на 40 ліжок, поліклініка, пологовий будинок, жіноча і дитяча, консультації, фельдшерський пункт, аптека.
Дальшого розвитку набувала й народна освіта. Серед дорослих в основному ліквідували неписьменність, працювали дві початкові, семирічна, а з 1934 року — середня школа, будинок піонерів. У 1940 році діяли 3 дитячі садки. Ще 1932 року тут було відкрито сільськогосподарський технікум, який готував молодших агрономів і зоотехніків. Згодом його перевели до с. Дзеленців. До послуг жителів були будинок культури, кінотеатр і 4 клуби, 3 бібліотеки, в яких налічувалося 33 тис. книжок. При клубах працювали гуртки художньої самодіяльності, читались лекції тощо. Хоровий гурток колгоспу ім. Котовського на районних оглядах художньої самодіяльності не раз посідав перше місце. З 1930 року виходила районна газета «Прикордонний комунар», працював радіовузол. Газети, книги, журнали стали надбанням кожної сім’ї. Та мирне, щасливе життя перервала війна.