Солобківці, Ярмолинецький район, Хмельницька область
Солобківці — село, центр сільської Ради. Розташовані на невисоких пагорбках у верхів’ях річки Ушки, правої притоки Ушиці, за 18 км від найближчої залізничної станції Дунаївці на лінії Гречани—Кам’янець-Подільський і за 45 км від обласного центру. Через західну окраїну села пролягає автомобільна дорога Хмельницький— Чернівці. Населення — 3612 чоловік.
Територію сучасного села і навколишні місця люди заселяли в давні часи. Про це свідчать виявлені в околицях Солобковець залишки трипільського поселення (III тисячоліття до н. е.).
Солобківці засновані, певно, в першій половині або в середині XV ст. Перша документальна згадка про них датується 1493 роком. Тоді тут налічувалось 4 дими.
В XVI ст. населення Солобковець росло повільно. Як свідчать тогочасні документи, в 1530 і 1542 рр. тут налічувалося 5 господарств, що сплачували податки казні, в 1565 і 1569 — 10, а в 1583-му — 8 ланових господарств і 6 городників.
Солобківці, як і інші поселення, розташовані поблизу Кучманського шляху, зазнавали частих нападів кримських татар. Тому Шемберг, який володів Солобківцями з кінця XVI ст., на початку XVII ст. побудував тут кам’яну фортецю з високим земляним валом навколо. Захищені від зовнішніх ворогів оборонними укріпленнями, Солобківці були місцем притулку і для жителів інших поселень, зруйнованих під час татарських набігів,— ремісників, торговців, селян. До середини XVII ст. вони стали одним з найбільших поселень у північно-східній частині Кам’янецького повіту.
Незважаючи на швидкий економічний розвиток поселення, становище його жителів дедалі погіршувалось. Особливо терпіли від панської сваволі селяни. Вони відбували по 2 дні панщини на тиждень, сплачували грошовий і натуральний податки. Посилювався національний і релігійний гніт. В кінці XVI ст. тут з’явились ченці одного з найбільш войовничих католицьких орденів — домініканців. Незабаром для них був збудований кляштор, а 1650 року Я. Шемберг закінчив будівництво домініканського костьолу, який став тут осередком насадження католицизму серед українського населення. Домініканці жорстоко розправлялися з тими, хто перешкоджав їм у цьому.
Ремісники й селяни Солобковець, доведені до відчаю соціальним і національним гнітом, піднімалися на боротьбу проти польсько-шляхетського панування. Вони брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. Населення вступало до селянсько-козацьких загонів, які нападали на шляхетські війська і оборонні укріплення, розправлялося з поміщиками, ксьондзами і ченцями. Повсталі зруйнували замок, костьол і кляштор у Солобківцях.
На початку XVIII ст. село стало власністю G. Гумецького — воєводи подільського, який переселив сюди з інших своїх маєтків ремісників і селян, головним чином католицького і уніатського віросповідання. Селян примушували не тільки відбувати по 2—3 дні панщини на тиждень, а й ремонтувати мости, шляхи, будувати в панському дворі житлові й господарські приміщення, давати різні продукти, сплачувати грошовий чинш. У відповідь на посилення соціального гніту трудящі повставали проти своїх гнобителів. Особливо рішучим був виступ селян і ремісників під час гайдамацького повстання 1734 року. Об’єднані сили повстанців, які діяли в північно-східній частині Кам’янецького повіту, вщент розгромили польсько-шляхетське військо, напали на домініканський кляштор (його відбудовано на початку XVIII ст.), розігнали «братів-проповідників». Пам’ять про боротьбу з шляхтою збереглася в народній пісні:
Ой як пішли козаченьки та з-під Солобковець,
Валялося вражих ляхів, як біленьких овець…
У 1765 році солобковецький маєток потрапив до пана Гоздського, а потім — Раковського, який на влаштування гучних гулянок і пікніків витрачав щомісяця тисячі талерів. На початку XIX ст. маєток Раковського був розподілений між його кредиторами.
В 30-х роках XIX ст. в Солобківцях налічувалося близько 300 дворів, 1540 чоловік населення. Переважна більшість жителів займалася хліборобством. Чоловіків тяглих і піших господарств місцеві поміщики примушували працювати в маєтках по 3 дні на тиждень протягом 29 тижнів, а восени і взимку — по 2 дні. Крім того, селянські господарства повинні були щороку відбувати по 12 згінних і 12 шарваркових днів, а також нести нічну сторожу (раз на місяць). Селяни, що не користувалися польовою землею, відробляли по одному дню на тиждень або сплачували по 3 крб. сріблом на рік чиншу. Грошовий чинш (т. зв. подарщизна) сплачували тяглі й піші господарства, які відбували панщину. Двори, що мали 2 робочих коней, сплачували на рік по 1 крб. 80 коп., поєдинкові (ті, що мали по одному коню) — по 90 коп., а піші по 45 коп. сріблом. Вимагалась і натуральна «подарщизна»: кури, яйця, мед.
Пани знаходили роботу і для жінок, які саджали й доглядали на панському городі картоплю, капусту, огірки та інші овочі, у жнива жали хліб, в’язали снопи. Не знали відпочинку жінки і взимку. Для панського двору вони товкли просо, пряли пряжу, ткали полотно.
За каторжну працю в маєтку поміщики надавали селянам право користуватися польовою землею, сінокосами та присадибними ділянками. Невеликими були селянські наділи. Наділ господарства, що мало робочу худобу, становив 6 десятин поля, десятину сінокосу і 0,7 десятини городу. Піші двори користувалися 3 десятинами польової землі, 0,5 десятини луків і 0,7 десятини городу. Переважна більшість селянських дворів були пішими або городниками. Так, у маєтку Задерновського (цей маєток у Солобківцях був найбільшим) в 1847 році з 96 господарств 71 були пішими і городниками.
Інвентарна реформа не поліпшила істотно становище селян. Наділи залишились такими ж злиденними. Розмір панщини для чоловіків майже не змінився, а для жінок тяглих і піших господарств збільшився до 52 днів на рік. Лише грошовий чинш і натуральну данину було скасовано.
Після селянської реформи жителі Солобковець та інших сіл стали особисто вільними, вони одержали право брати участь у сільських сходах, обирати сільського старосту і членів волосного правління. Однак у майнове становище селян реформа внесла незначні зміни. Поміщики залишили у своєму володінні 2,3 тис. десятин польової землі, а селяни одержали 1201,6 десятини. Згідно з уставною грамотою 1862 року тяглі двори мали орної землі і сінокосу по 7,6 десятини, а піші — по 3,8 десятини. За кожну десятину польового наділу селяни повинні були сплатити протягом 49 років по 49,5 крб. Після видання указу від 30 липня 1863 року викупні платежі солобковецьких селян були зменшені на 25 процентів.
У післяреформений період, незважаючи на численні пережитки кріпосної системи, в сільське господарство все глибше проникали капіталістичні відносини. Наслідком цього було прискорення класового розшарування селянства і дальше обезземелення його. В першому досятиріччі XX ст. близько 30 сільських багатіїв, що наживались на експлуатації бідняків, об’єднались у два товариства і за допомогою селянського поземельного банку купили у місцевих поміщиків 184,1 десятини землі. Основна ж маса селян ледве животіла. З 483 селянських дворів, лише 8 господарств мали наділи по 5 десятин, наділи ж 302 дворів не перевищували 2 десятин, а 25 сімей не мали ні польової землі, ні городу.
Неодмінний член губернського у селянських справах присутствія, який обстежив становище солобковецьких селян у 1905 році, повідомляв губернським властям, що на одну душу населення припадає всього 0,53 десятини, а щорічних платежів—1 крб. 62 коп., чистий (без насіння) врожай хлібів з десятини становить 22 пуди 34 фунти. Він також відзначав, що у зв’язку з наявністю вільних робочих рук ціни на виконувану селянами роботу в маєтках поміщиків упали «до неможливого мінімуму»: дорослому робітникові платять по 10—20 коп., а підліткам по 5 коп. за день праці.
Один з солобковецьких поміщиків Ф. Бельциковський, автор книги «Сільськогосподарська продуктивність на Поділлі в порівнянні з Францією», виданої 1902 року, характеризуючи становище місцевих селян, писав: «Над кожним селянським житлом витає звичайно привид голоду і злиднів». Тому не дивно, що селяни Солобковець та сусідніх сіл Стріховець, Тарасівки й інших першими на Поділлі повстали проти поміщицької експлуатації у революційному 1905 році.
Цей виступ розпочався 6 березня. Того дня з ініціативи братів М. М. і Д. М. Сто-зубів селяни зібралися на сільський сход і прийняли постанову з вимогою до поміщиків підвищити денну плату до 50 коп. весною, до 1 крб.— влітку. Виділені сходом уповноважені для організації страйків у сусідніх селах закликали дворових робітників у маєтках місцевих поміщиків залишити роботу та приєднатися до страйку. Незабаром страйковий рух охопив усю Солобковецьку волость, перекинувся на Кам’янецький і Проскурівський повіти.
Губернські власті були серйозно занепокоєні розвитком цих подій. До Солобковець — вогнища селянського революційного руху — вони направили регулярні війська, поліцію. Карателі арештували братів Стозубів, А. А. Когута, С. О. Черкаса, Д. Є. Балагура та інших організаторів страйкової боротьби і відправили до новоушицької в’язниці. Однак, боячись народного гніву, місцеві поміщики змушені були дещо підвищити плату сільськогосподарським робітникам.
Частина населення Солобковець була зайнята торгівлею, домашніми промислами. В 1913 році тут налічувалося 44 двори, що виготовляли бочки, меблі, різні залізні вироби, взуття, полотно тощо. Все це збувалося на місцевому ярмарку, який відбувався тут двічі на місяць.
Солобківці, як і інші поселення на Поділлі, були невпорядкованими. Шляхи та вулиці не брукувалися, сміття, всілякі покидьки захаращували ярмаркову площу й двори. Навесні і восени містечко потопало в непролазній багнюці. Непривабливий вигляд мали і людські житла. Це були низенькі дерев’яні чи глинобитні хати з підсліпуватими віконцями, з потемнілою від часу солом’яною покрівлею.
Земство і місцеві органи царської влади майже не дбали про медичне обслуговування населення. Солобківці були приписані до Дунаєвецької медичної дільниці, яка охоплювала територію з населенням 37 тис. чоловік. Хворі не одержували кваліфікованої допомоги, а «лікувались» здебільшого у знахарів і шептух.
Не краще було тут і з освітою. Містечко з населенням 4,7 тис. чоловік мало лише один навчальний заклад — міністерське однокласне училище, засноване 1882 року. В 1908/09 році в ньому навчалося 65 хлопчиків і 11 дівчаток, що становило 16,2 проц. загальної кількості дітей шкільного віку.
Про повалення царського самодержавства жителям Солобковець стало відомо на початку березня 1917 року. За прикладом робітників міст сільська біднота розгорнула боротьбу за ліквідацію царських органів влади. Ліквідувавши волосне правління та інші адміністративні установи, що діяли в часи царського режиму, в кінці березня 1917 року трудящі обрали волосний і сільський виконавчі комітети. Того року тут вперше легально відзначали Першотравневе свято. На мітингу-, — що. відбувся на майдані, виступили представники солдатських комітетів підрозділів, дислокованих у містечку, місцеві активісти А. Ксещинський, П. Залізняк, Г. Малий. Вони закликали присутніх продовжувати боротьбу проти контрреволюції. В резолюції, прийнятій на мітингу, вимагалося від Тимчасового уряду припинення грабіжницької війни, ліквідації поміщицького землеволодіння. Під час збирання врожаю селяни явочним порядком жали панський хліб і третину забирали собі. Вони почали самочинно рубати ліс, усували власників та лісопромисловців.
З великою радістю зустріла біднота звістку про перемогу Жовтневого повстання робітників і солдатів Петрограда. Селяни розгорнули боротьбу за встановлення Радянської влади, за ліквідацію поміщицького землеволодіння. В січні 1918 року організовано Раду селянських депутатів, якій і було передано владу. Земельний комітет приступив до розподілу між бідняками панської землі, сільськогосподарського інвентаря і худоби. Та вторгнення на Україну австро-німецьких військ припинило цю роботу. В листопаді містечко захопили петлюрівські війська. На початку квітня 1919 року частини 2-ї Української радянської дивізії і партизани Зіньківської волості визволили Солобківці. Тут було створено волосний і сільський військово-революційні комітети, а також комітет бідноти. Головою волосного ревкому обрали бідняка Ф. Отецького. Однак на початку червня до містечка знову вдерлися петлюрівці, а в грудні його окупували білопольські інтервенти. Остаточно Солобківці визволено від ворожих військ в листопаді 1920 року.
Першочерговим завданням, яке стояло перед трудящими в перші дні після визволення, було відновлення органів Радянської влади, встановлення революційного порядку, відбудова господарства. В другій половині листопада створено волосний і сільський ревкоми, комітет незаможних селян. В кінці січня 1921 року відбулися перші після громадянської війни вибори до Рад робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів. В жовтні 1921 року створено сільський партійний осередок. Незабаром в селі виник і комсомольський осередок.
Волосний виконком, сільська Рада і комнезам особливу увагу приділяли організації польових робіт. При волвиконкомі утворилася посівна комісія, яка безпосередньо керувала проведенням сівби ярих культур. Вона створила також пункт прокату сільськогосподарських машин і знарядь, фонд посівного матеріалу. Біднякам і сім’ям червоноармійців сільськогосподарський інвентар та насіння ярих зернових видавалось безплатно.
У 1921 році, в умовах розрухи, населення Солобковець одержало порівняно з дореволюційним часом немалий урожай — 35—40 пудів з десятини. Це дало можливість допомогти трудящим Донбасу, Криму і Поволжя, які голодували. За період з січня по липень 1922 року до фонду допомоги голодуючим селяни передали 7,3 тис. пудів хліба, 1,4 тис. пудів картоплі.
Для дальшого господарського і культурного розвитку Солобковець мала чимале значення адміністративно-територіальна реформа, проведена в березні 1923 року. З того часу і до 1957 року вони були районним центром. Створені тут районний комітет КП(б)У, райвиконком, його відділи докладали багато зусиль, щоб перетворити Солобківці на зразкове село.
Районні установи допомагали бідноті в створенні кооперативних товариств. У 1923 році група селян організувала артіль «Спілка наймитів», їй виділили кращі землі, житлові й господарські будівлі одного з колишніх поміщицьких маєтків, а також фінансову допомогу.
Діяльність артілі «Спілка наймитів» відіграла важливу роль у дальшому розгортанні кооперативного руху. В другій половині 1923-го і 1924 році в Солобківцях створюються артілі «Червона зірка» і «Червоний трактор». За кількістю членів серед солобковецьких артілей найбільшою була артіль «Червоний трактор». В 1924 році вона об’єднувала 21 господарство, мала 50 десятин польової землі, 8 коней. Районний земельний відділ діяльно допомагав їй. 1925 року складено перспективний план розвитку господарства, запроваджено п’ятипільну сівозміну. На позику, надану державою, артіль придбала дві сівалки, жатку, віялку, плуги, культиватори, відремонтовано приміщення, де утримувалась худоба. Швидко зростали доходи цієї артілі.
В роки відбудови народного господарства в Солобківцях зароджується споживча кооцерація. В 1923 році сільське споживче товариство відкрило тут крамницю, в якій селяни могли купити різні товари масового споживання. З 999 господарств села в 1925 році членами ССТ було 155. Того року товарооборот крамниці становив 20,1 тис. карбованців.
Налагоджувалась охорона здоров’я жителів. У 1922 році створено медичну амбулаторію, яка обслуговувала населення Солобковецької волості, а в 1923-му — районну лікарню на 15 ліжок. Сільська рада, комнезам дбали про дітей дошкільного віку. В 1923 році відкрито дитячі ясла — перший дитячий заклад у районі.
Розгорталось культурне будівництво. В кінці 1920 року на базі колишнього однокласного училища організовується чотирирічна трудова школа, в 1924-му вона стала семирічною, тут навчалося 220 дітей, працювало 8 учителів. Педагогічний колектив, комсомольці докладали багато зусиль, щоб ліквідувати тяжку спадщину минулого — неписьменність і малописьменність серед населення. Щороку близько 60 жителів села навчалися читати й писати.
Добре працювали культурно-освітні заклади — сельбуд, хата-читальня, бібліотека. Керівники районних і сільських установ, комуністи, вчителі виступали в сельбуд і з доповідями й лекціями. Працювали різні гуртки художньої самодіяльності, урочисто відзначалися радянські свята. В січні 1926 року вперше у Солобківцях відбулося червоне весілля, про яке окружна газета писала: «Неділя. Сяє сніг під променями сонця. На заквітчених червоними стрічками конях з веселими співами прямує весільний поїзд до сельбуду. Все село дивиться. Чути де-не-де: «Як, без ксьондза? Невже тільки у сільраді?» Але порожньо стоять церква і костьол. Повно у сельбуді, і навіть старі люди прийшли подивитись на новий обряд. Урочисто пройшло в Солобківцях червоне весілля».
Завершивши в основному відбудову народного господарства, трудящі Країни Рад під керівництвом Комуністичної партії приступили до соціалістичної індустріалізації і підготовки суцільної колективізації сільського господарства. Партійний осередок і комітет незаможних селян Солобковець розгорнули агітаційну роботу, спрямовану на залучення до колгоспного руху основної маси селян. Особлива увага приділялась політико-виховній роботі серед жінок. Це давало позитивні наслідки. 8 березня 1929 року відбулися загальні збори жінок, які прийняли постанову про масовий вступ жінок-трудівниць до колективних господарств. Постанова успішно виконувалась. На початку 1930 року на базі існуючих артілей і ТСОЗів у селі організовано три великі сільськогосподарські артілі — ім. 13-річчя Жовтня, ім. Сталіна та ім. Шевченка.
В дні масового вступу селян до колгоспів, в період їх організаційного зміцнення ворожу діяльність розгорнули куркулі, служителі культу. Спочатку вони вели шалену агітацію проти колективізації, а коли зрозуміли, що більшість селян стає на шлях колективного господарювання, перейшли до терористичних дій. В 1931 році вороги підпалили в артілі ім. Сталіна конюшню, млин, плодосушарку, деревообробну майстерню та кузню. Але це не залякало колгоспників. Господарські приміщення були відбудовані, артіль розвивалась і міцніла.
Після завершення в 1933 році колективізації сільського господарства партійна організація і правління артілей зосереджували увагу на питаннях, вирішення яких сприяло дальшому економічному зміцненню громадських господарств, зокрема, впровадженню прогресивних сівозмін, організації агронавчання, правильному використанню машинно-тракторного парку і робочої худоби, розгортанню соціалістичного змагання. Внаслідок здійснення цих заходів поліпшувалась агротехніка рільництва, підвищувалася врожайність зернових і технічних культур. Особливо високих показників досягли трудівники артілі ім. Сталіна в 1937—1939 рр., коли вони збирали
3 кожного га пересічно по 15,7 цнт зерна і по 302 цнт цукрових буряків. Колгосп і 18 його передовиків були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1940 року і занесені до її Почесної книги, а ланкову М. 3. Вербу за одержання у 1938 році 440 цнт цукрових буряків з гектара нагороджено медаллю «За трудову доблесть».
Розвивалось і громадське тваринництво. В кожній артілі будувалися приміщення для утримання робочої і продуктивної худоби, створювались нові ферми. На 1 січня 1941 року уже налічувалось 484 коней, 348 голів великої рогатої худоби, 474 свині, 268 овець, 925 штук птиці. Створювались допоміжні галузі господарства. Так, в артілі ім. Сталіна збудовано майстерню для виготовлення ободів і млин, які щороку приносили 30 тис. крб. прибутку; добрий доход давав зарибнений ставок.
Наприкінці 20-х і на початку 30-х років після кооперування кустарів село мало 4 промислові артілі, які шили й ремонтували взуття та одяг, випікали хлібо-булочні вироби, виготовляли безалкогольні напої. У 1940 році в цих артілях працювало 146 робітників.
Із зростанням продуктивності праці трудівників підвищувався їх матеріальний добробут. У другій половині 30-х років колгоспники щороку одержували на трудодень по 5—6 кг хліба і по 2 крб. грішми. Багато сімей одержували по 3 тонни зерна і по 1,5—2 тис. карбованців.
Поліпшувалась охорона здоров’я трудящих. Кількість ліжок у районній лікарні було доведено до 35. На початку 30-х років уже діяли пологовий будинок, дитяча консультація, в середині 30-х років —районна санітарно-епідеміологічна станція, постійні дитячі ясла.
Здійснювалися широкі заходи в галузі народної освіти й культури. Зусиллями інтелігенції і молоді села в середині 30-х років ліквідовано неписьменність. В 1934 році семирічна школа перетворилась на середню, була й початкова школа. Всього навчалося понад 600 дітей колгоспників, робітників і службовців, працювало 25 учителів. Розгортали свою діяльність будинок культури з кінозалом, колбуди, районна і сільська бібліотеки. В довоєнні роки розпочалася радіофікація села. Видавалася районна газета «Соціалістичне село» тиражем 2 тис. примірників.
Натхненно трудились, добре й щасливо жили радянські люди. Та на соціалістичну Батьківщину напав лютий ворог. 9 липня 1941 року німецькі фашисти окупували Солобківці. Багато страждань випало на долю жителів села. 660 мирних громадян гітлерівські кати розстріляли, 129 чоловік вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Великої шкоди завдали вони господарству. Загальна сума збитків становила 60,9 млн. карбованців.
29 березня 1944 року частини 18-ї та 3-ї гвардійської танкової армії визволили Солобківці від окупантів. У запеклих боях за село загинуло 106 бійців і офіцерів Червоної Армії. В 1955 році на братських могилах встановлено пам’ятники тим, хто загинув у Великій Вітчизняній війні — воїнам-визволителям; навколо пам’ятників силами учнів посаджено молодий парк.
Після визволення жителі села під керівництвом партійної організації з ентузіазмом взялися за відбудову господарства. З руїн піднімалося село. Руками трудівників відбудовувались артілі, машинно-тракторна станція. Разом з тим колгоспники взяли участь у відбудові шахт Донбасу. З району на роботу в Донбас виїхало 659 чоловік, зібрано і надіслано 500 пудів продовольства. Збиралися гроші на танкову колону «Радянське Поділля». Трудящі допомагали також підшефному госпіталю. У 1944 році з району йому відправлено понад 4 тонни борошна і круп, 4 тонни овочів і фруктів, 40 кг тютюну та інші продукти.
Великі труднощі долали колгоспники, відбудовуючи громадське господарство. Нічим було обробляти землю. Виснажені грунти давали мізерний урожай. Колгоспи 1945 року зібрали по 5—6 цнт зернових і по 50—80 цнт цукрових буряків з гектара. Ці господарства мали тоді лише по 3—4 десятки голів великої рогатої худоби і свиней.
У 1950 році три артілі об’єдналися в одну — ім. Сталіна. Це дало можливість краще укомплектувати бригади й ферми, зменшити адміністративно-управлінський апарат, продуктивніше використовувати техніку, добиватися ефективнішого виробництва. Вже того року артіль вирощувала зернові на 1910, цукрові буряки — на 230 і картоплю — на 117 гектарах. Зростала врожайність. У господарстві було 386 голів великої рогатої худоби і 325 свиней. Підвищився грошовий доход, збільшились відрахування до неподільного фонду. Зросла оплата праці трудівників.
Райком КП(б)У, райвиконком, сільська Рада постійно піклувалися про поліпшення побутових умов населення, про охорону здоров’я, розвиток культури й освіти. Вже в квітні — травні 1944 року відновили роботу районна лікарня, середня і початкова школи, будинок культури, кінотеатр.
Робота партійних і господарських працівників у відбудовний період була відзначена урядом. У січні 1948 року секретар райкому КП(б)У А. Г. Королюк нагороджений орденом «Знак Пошани». За успіхи у відбудові і розвитку сільського господарства агроном А. М. Варвас нагороджений медаллю «За трудову відзнаку», зоотехнік Є. Р. Вусатюк — медаллю «За трудову доблесть».
Переборюючи труднощі, колгоспники добивалися дальшого підвищення врожайності зернових і технічних культур. Зростали лави передовиків виробництва. Рільнича бригада Л. Саблука з 15 га у 1952 році зібрала по 29 цнт ячменю, а бригада П. Т. Радзинського на 80 гектарах виростила по 27 цнт пшениці.
Наступного року трудівники відзначили 30-річчя артілі, господарство якої стало одним з кращих у районі. Разом з піднесенням економіки виросли люди. Понад 100 колгоспників здобули кваліфікацію механізатора.
На колгоспних ланах працювало 13 тракторів, 5 комбайнів та інші сільськогосподарські машини. Значними успіхами увінчувалася праця хліборобів. У 1955 році за високі показники у вирощуванні зернових і цукрових буряків артіль стала учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. З червня 1957 року Солобковецький район ліквідовано, Солобківці ввійшли до складу Ярмолинецького району.
Значний крок уперед на шляху економічного піднесення зробила артіль у наступні роки. Серед колгоспників широко розгорнулося змагання за гідну зустріч 40-річчя Радянської влади. Кожен прагнув відзначити славну дату високими виробничими показниками, виконати взяті підвищені зобов’язання. Врожайність зернових у 1957 році становила 17,4 цнт з гектара, цукрових буряків — 247, картоплі — 126 цнт. Майже подвоїлось порівняно з 1950 роком поголів’я великої рогатої худоби, у 2,5 раза збільшилось поголів’я свиней. Підвищилась продуктивність молочного стада. Доярка Н. К. Швець перевиконала взяте зобов’язання і одержала по 2224 кг молока від корови. Добре працювала і садова бригада. Від садівництва одержано 118 тис. крб. доходу.
У 1958 році колгосп закупив у Лошковецької МТС 15 тракторів, 6 зернових комбайнів та чимало інших машин. Краще і ширше використовувалася техніка, а це позначилося на темпах і якості робіт. Зростали лави передовиків. За підсумками того року відзначені доярка Н. К. Швець, яка надоїла по 3300 кг молока від корови, ланкова комсомольсько-молодіжної ланки Г. О. Сваток, яка зібрала по 330 цнт цукрових буряків з гектара. Переможцями у змаганні визнано і свинарів І. Балагура, О. Починок, М. Гевала, А. Гороховську, які виробили і здали державі по 140— 170 цнт свинини. За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва голову артілі А. 3. Вейцмана нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, бригадира П. Т. Радзинського — орденом «Знак Пошани».
У 1961 році артіль названо іменем Ілліча. Здобутки її господарства рік у рік примножувались. Трудові перемоги приніс і 1963 рік. На озброєнні господарства вже було 23 трактори, 20 зернових й інших комбайнів, 19 автомобілів. Тоді ж закінчено будівництво тваринницького містечка на 2000 голів худоби, споруджено пункт зооветслужби.
Широко розгорнулося тут соціалістичне змагання на честь 50-річчя Великого Жовтня, яке ознаменувалось новими виробничими успіхами. У 1967 році зібрано по 31 цнт пшениці з га, по 48,4 цнт кукурудзи. На 100 га угідь одержано по 450 цнт молока, перевиконано план виробництва м’яса. Зміцніли кадри організаторів виробництва. На ланах і фермах колгоспу трудяться 3 агрономи, 2 зоотехніки, З ветфельдшери, 4 інженери-механіки і техніки, численний загін механізаторів. За успіхи, досягнуті в розвитку сільського господарства, доярку Г. М. Сокоть нагороджено орденом Леніна.
Колгосп ім. Ілліча успішно виконав план восьмої п’ятирічки. Середньорічна урожайність зернових за цей час становить 27,2 цнт з гектара, цукрових буряків — 328 цнт, картоплі— 100 цнт. Господарство достроково завершило п’ятирічку по виробництву і продажу державі основних видів продукції рослинництва і тваринництва.
Визначаючи завдання на дев’яту п’ятирічку, комуністи, комсомольці, всі колгоспники виходили з того, щоб шляхом підвищення продуктивності праці добитися значного збільшення і здешевлення виробництва сільськогосподарської продукції.
Зміцнення економіки колгоспу сприяє зростанню добробуту трудящих. Особливе значення мало впровадження гарантованої грошової оплати праці, яка рік у рік підвищується. Якщо в 1964 році на виплату заробітної плати колгоспникам витрачено 346,7 тис. крб., то в 1968— 527,7 тис. карбованців.
У селі працює філія Ярмолинецького комбінату побутового обслуговування. В ній є майстерні: швейна, шевська і для ремонту годинників, фотографія. До послуг жителів магазини — 3 продовольчі, сільмаг, культмаг, книжковий і господарчих товарів, їдальня, кафе.
Помітні зміни відбулися в медичному обслуговуванні населення. В сільській лікарні працює 9 лікарів, 50 медпрацівників середньої кваліфікації. Є пологовий будинок, протитуберкульозний диспансер, аптека. Дошкільнята утримуються в дитячому садку і яслах. Тут створено всі необхідні умови для їхнього виховання.
У центрі села розташована середня школа. У 1969/70 навчальному році в ній працювало 43 вчителі, навчалось 655 учнів. 1956 року школа брала участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Учнівська виробнича бригада обробила 39 га землі, з якої зібрала по 60 цнт кукурудзи і по 28 цнт гороху з гектара. Біля школи силами учнів закладено сад на площі 1,5 га, тут же вирощуються різні сорти квітів. З учнів створено агіткультбригаду, яка виступає на районних олімпіадах художньої самодіяльності.
Ще в 1959 році в Солобківцях відкрито восьмирічну школу-інтернат, в якій навчається 280 учнів, працює 15 вчителів і 13 вихователів. Є також школа сільської молоді і заочна школа для дорослих.
Центром культосвітньої роботи в селі став будинок культури із залом на 300 місць. Працюють гуртки художньої самодіяльності: хоровий, драматичний, художнього читання, музичний. Діє агіткультбригада. У сільській бібліотеці налічується близько 27 тис., а в бібліотеці для дітей — 15 тис. книжок. Крім того, є дві шкільні бібліотеки. Трудящих обслуговує кінотеатр на 250 місць.
Протягом останніх років село докорінно змінило свій вигляд. Виросли просторі, світлі житла. Впорядковано садиби колгоспників, прокладено нові вулиці. Здійснюється реконструкція центральної частини Солобковець.
Виділяється двоповерховий будинок комбінату побутового обслуговування. Він привертає увагу своєю оригінальністю: його стіни облицьовані керамічною плиткою з подільським народно-декоративним орнаментом.
Село прикрашають два парки, посаджені за останні роки. Біля входу до одного з них височить пам’ятник В. І. Леніну, поблизу— обеліск воїнам-односельцям, що загинули в період Великої Вітчизняної війни. Щоранку, до початку трудового дня, тут звучить траурна мелодія, проголошуються імена воїнів, які в суворий грізний час стали на захист Вітчизни, віддали своє життя за щастя майбутніх поколінь.
У 1967 роді на громадських засадах у селі відкрито музей, яким завідує вчитель-пенсіонер Н. М. Тобух, ентузіаст краєзнавчої роботи. Музей зібрав цінний археологічний, історичний та етнографічний матеріал з історії минулого і сучасного села.
Велику виховну й організаторську роботу серед трудівників села провадять комуністи, об’єднані в семи партійних організаціях. Вони спрямовують зусилля всіх трудящих на дальші успіхи в розвитку економіки, культури й освіти. Широкий актив сільської Ради депутатів трудящих, комсомольська й профспілкова організації — надійна опора і вірні помічники комуністів села.
Жителі Солобковець з добрими здобутками в господарському і культурному житті завершили плани восьмої п’ятирічки і нині, як і всі радянські люди, успішно трудяться над здійсненням завдань дев’ятої п’ятирічки — важливого етапу в дальшому просуванні радянського суспільства по шляху до комунізму.
П. І. ДЕРЕШ, Я. К. КОЗЛОВА