Боротьба селянства на Кіровоградщині проти кріпосницького гніту
В останній чверті XVIII ст. царський уряд продовжує політику заохочення поселенців на територію краю. У 1773 році кілька тисяч болгарських сімей з Добруджі, Сіл Істрії і Рущука перебралися в район середньої течії Синюхи, заснувавши Вільшанку, Добру, Станкувату, Малу Мазницю. До «Плану про роздачу казенних земель» були внесені статті з додатковими пільгами для поселенців. Розмір наділу для кожного з них збільшувався до 60 десятин, продовжувалися строки для сплати поземельного податку. Законами 1781 і 1783 років заборонялося закріпачувати на півдні вільних поселенців.
Населення краю швидко зростало. Так, на 1793 рік у Єлисаветградському (сюди входив і Олександрійський) та Ольвіопольському повітах налічувалося вже 163347 чоловік. Дальшого розвитку набувало землеробство, скотарство. Провідними зерновими культурами до кінця XVIII ст. стали озимі пшениця і жито, просо, овес. Значні лани відводилися під посіви льону та конопель. Частина населення займалася садівництвом і городництвом. З кінця XVIII ст. поширюється вирощування картоплі.
З розвитком хліборобства великого значення набула промислова галузь господарства — млинарство. На 1793 рік в Єлисаветградському й Олександрійському повітах було 673 млини, в основному вітряні, з борошняними поставами. Через 5 років їх налічувалося вже 765.
Значну роль в економіці краю відігравала відгодівля великої рогатої худоби, коней, овець. Єлисаветградський, Олександрійський і Ольвіопольський повіти за кількістю тваринницьких заводів займали третє місце на півдні Росії. На 1793 рік тут було 120 (з 390 в намісництві) тваринницьких заводів, з яких — 51 рогатої худоби, 44 кінські і 25 вівчарських. Особливого поширення ще за часів Запорізької Січі набуло скотарство в Олександрійському повіті (77 тваринницьких заводів). Більшість млинів і тваринницьких заводів в останній чверті XVIII ст. належала купцям, невисокого рангу військово-службовцям і чиновникам. Частина млинів знаходилася також у володінні державних селян або сільських громад.
Розвивалися й інші галузі промисловості, які переробляли сільськогосподарську сировину. Переважали винокурні, шкіряні й цегельні підприємства, власниками яких були поміщики, купці. У 1793 році в Єлисаветградському, Олександрійському і Новомиргородському повітах працювало 47 таких підприємств. Через 5 років їх було вже 79 — 53 винокурні, 15 шкіряних, 9 цегельних, солодовня і миловарня.
Заселення краю і його порівняно швидке економічне освоєння сприяло перетворенню міст з військово-адміністративних центрів на торговельно-промислові. Так сталося передусім з Єлисаветградом, Новомиргородом, Новоархангельськом, згодом Олександрією. За кількістю міського населення в 1784 році Єлисаветградський повіт займав друге місце в Катеринославському намісництві.
Тут налічувалося 2018 купців, міщан і ремісників. Жвавими були торговельні зв’язки міст і сіл краю з центральними районами України й Росії, Важливим центром ярмаркової торгівлі став Єлисаветград, розташований на межі Центральної і степової України. Значні ярмарки збиралися також у Новомиргороді, Олександрії. В Єлисаветграді відбувалося чотири ярмарки на рік, тричі на тиждень — торги, у Новомиргороді, де був гостинний двір,— також чотири ярмарки, в Олександрії — три. З Росії сюди привозили ювелірні, залізні й текстильні вироби, хутра, ліс; з Лівобережної і Правобережної України — худобу, коней, горілчані напої, частково хліб. Місцеві торговці збували продукти землеробства, скотарства. Великий попит мала продукція ремісників — сріблярів, золотарів, ковалів, столярів, теслярів, кравців, шевців тощо.
Вживаючи заходів для зміцнення феодально-кріпосницьких відносин, царський уряд стимулював розвиток поміщицького господарства. На початку 80-х років XVIII ст. норма поміщицького землеволодіння була збільшена до 12 тис. десятин, але й вона не була межею — бо поміщик міг мати кілька маєтків. Дозволялося продавати землю тільки заселену, а купувати її мали право лише дворяни. Поряд з царськими сановниками, генералами, які володіли десятками тисяч десятин землі, значний прошарок великих землевласників на території краю становили офіцери, чиновники, представники колишньої козацької старшини та новосербської військової адміністрації: Волевичі, Авраменки, Бутовичі, Чечелі, Камбурлеї, Адабаші, Звєрєви, Серезлії, Цвітановичі, Ерделі тощо.
Було поширене купецьке землеволодіння. Так, серед поміщиків Олександрійського повіту у 1784 році значилися купці Цибульський, що мав 182 десятини землі, Турчанінов (1356 десятин). У Єлисаветградському повіті купцю Масленикову та його родичам належали села — Маслениківка (660 десятин) і Масляникова (312 десятин).
Щоб забезпечити свої маєтки робочою силою, поміщики часто переселяли з центральних районів Росії цілі села. Так виросли Камбурліївка, Аудиторівка, Карбівка, Миронівка, Макарівка, Сніжкове, Скалеве, Пантазіївка, Федірки та ін. населені пункти сучасної Кіровоградщини. В кінці XVIII ст. на поміщицьких землях жили ще в основному вільні поселенці. Ця категорія складалася з колишніх запорізьких козаків, лівобережного козацтва, посполитих, що уникли закріпачення, селян-втікачів з Правобережної України. їх налічувалося 1784 року 33 637 чоловік. Як правило, вони укладали з поміщиками контракти, за якими одержували у користування землю. За неї доводилося виконувати різні повинності, сплачувати чинш, віддавати десяту частину врожаю. Проте з розширенням сільськогосподарського виробництва поміщики за допомогою уряду повели посилений наступ на права вільних поселенців, домагаючись прикріплення їх до землі. 12 грудня 1796 року царський уряд видав указ, за яким заборонялися будь-які переходи селян в південних районах. Цей указ був важливим заходом на шляху закріпачення селянства, в першу чергу, поселенців на поміщицьких землях. Якщо в кінці XVIII ст. панщина лише частково переважала оброк, то з початку наступного століття на території сучасної Кіровоградщини вона стає головною формою феодального визиску селян. За найменшу провину поміщики жорстоко карали кріпаків — заковували у кайдани, морили їх голодом, били різками. Часто селян продавали, обмінювали на собак.
Значну частину сільського населення краю становили державні селяни (у 80 роках XVIII ст. т. зв. військові поселяни). На 1784 рік в Єлисаветградському, Олександрійському і Ольвіопольському повітах їх налічувалося 31 458 чоловік. Вони мали сплачувати поземельний податок і поставляти необхідну кількість солдатів у військові частини, переважно у Катеринославську кінноту, пізніше — у Катеринославське козацьке військо. В 1787 році було переселено у красносільські маєтки (нинішній Олександрівський район) кілька тисяч бузьких козаків, яких через 10 років перевели на становище державних селян. Вони заснували тут 12 станиць: Красносілля, Михайлівну, Гутницьку, Водяну та ін.
У 1788 році до складу військових поселенців були зараховані 4860 розкольників, які жили в Єлисаветградському та Олександрійському повітах і до цього часу не відбували військової повинності. Після ліквідації в 1796 році Катеринославського козацького війська всі військові поселяни також були віднесені до державних селян. Навколишні поміщики часто відбирали у них кращі наділи, а казенні села іноді ставали приватновласницькими. Так, села Троянове Єлисаветградського і Аврамівка Олександрійського повітів, що у 1787 році значилися казенними, через 40 років стали поміщицькими. Всі групи селянства зазнавали жорстокої експлуатації з боку поміщиків та феодально-кріпосницької держави. Навіть Херсонська палата кримінального суду 1827 року змушена була винести вирок про заслання до Сибіру поміщика Єлисаветградського повіту Варун-Секрета за неймовірні знущання над кріпаками.
Погіршення становища трудящих наприкінці XVIII ст., зв’язане з посиленням закріпачення і зростанням феодальних повинностей, активізувало антикріпосницький рух. У 1795—1796 рр. частина селян Олександрійського повіту, об’єднавшись у збройні загони, намагалася пробитися на Дон і Кубань. Згодом цей рух охопив також селян Ольвіопольського повіту, які великими групами тікали за Дністер.
Незадоволення існуючим державним ладом зумовило появу революційного руху декабристів. Активними його учасниками стали член Товариства об’єднаних слов’ян І. І. Сухинов (уродженець с. Червоної Кам’янки Олександрійського району), який разом з С. І. Муравйовим-Апостолом очолив повстання Чернігівського полку; Є. П. Оболенський (уродженець м. Новомиргорода), член «Союзу порятунку», «Союзу благоденства» і Північного товариства декабристів, що брав безпосередню участь у підготовці повстання 14 грудня 1825 року на Сенатській площі. У селах Розумівці, Трилісах, Іванівці тощо в цей час бували брати-декабристи О. М. та М. М. Раєвські, О. В. і Й. О. Поджіо, керівники Кам’янської управи Південного товариства декабристів С. Г. Волконський і В. Л. Давидов.
У першій чверті XIX ст. на долю трудящих краю випало нове соціальне лихо — тут почали створювати військові поселення, що були найважчою формою державного кріпосництва. Одними з перших на становище військових поселенців переведено козаків Красносільських станиць Бузького козацького війська, з яких 1817 року створено поселення Бузької уланської дивізії. У 1821—1822 рр. такі поселення засновані в Єлисаветградському і Олександрійському повітах. 1828 року Єлисаветград, а також частина Єлисаветградського і Олександрійського повітів були передані управлінню військових поселень, решта території Єлисаветградського повіту відійшла до Олександрійського та новоствореного Бобринецького повітів. В Єлисавет-граді, що став центром Південних (Херсонських) військових поселень, і в повіті, крім Бузької уланської дивізії, розмістилися 3-я Українська і 3-я кірасирська дивізії. У 1854 році південні поселення (80 сіл) займали 681 тис. десятин землі, в т. ч. 52 проц.— орної. На становище солдатів-землеробів в Єлисаветградському повіті було переведено 53 947 чоловік, в Олександрійському — 57 5243. Дітей військових поселенців з семи років муштрували в школах кантоністів. Запроваджуючи особливу форму організації армії, де військова служба поєднувалася з заняттями сільським господарством, царизм прагнув без додаткових витрат сформувати ізольовану від народу військову касту для придушення революційних виступів в країні і здійснення реакційної політики в Європі.
З 1827 року у військових поселеннях запроваджуються т. зв. громадські лани. В примусовому порядку їх мали обробляти поселенці, звільнені від військової муштри. Відтоді військові поселенці поділяються на господарів і їх помічників (кріпаків військового відомства) та постояльців — солдатів діючих і резервних ескадронів. Сувора регламентація давала привід військовому начальству втручатися навіть в родинне життя поселянина, позбавляла його будь-яких прав. За найменші провини поселян жорстоко карали. У штрафному журналі VII округу Новоросійського військового поселення, що містився в Новомиргороді, значаться такі кари: за недогляд сільськогосподарського реманенту — 400 різок, за самовільне зрубування дерев в лісі — прогнати крізь стрій у 200 чоловік.
Жорстокий визиск, палична дисципліна, безглузда муштра викликали з боку населення бурхливі протести. Понад 2 тис. державних селян у середині 20-х років XIX ст. втекли з сіл, призначених для поселення. Царський уряд не раз вдавався до військової сили, щоб «втихомирити» поселян. Значним центром заворушення у верхів’ях Інгулу та Інгульця стала станиця Михайлівна (пізніше Єлизаветградка), куди двічі у 1817 році викликалися каральні війська. Наприкінці 1821 року повстало населення старообрядських сіл (Зибкового, Клинців, Злинки, Плоского та ін.) Єлисаветградського й Олександрійського повітів 3-ї кірасирської дивізії. Центр заворушення с. Зибкове було оточено 6 батальйонами піхоти, які вчинили дику розправу над повсталими. У 1833 році власті жорстоко придушили заворушення в с. Рівному, де поселенці відмовилися працювати на громадських ланах.
Вітчизняна війна 1812 року, у якій жителі краю пліч-о-пліч з російським народом виявили зразки мужності й звитяги, викликала загальне народне піднесення, посилила прагнення селян-кріпаків до волі. Протягом майже 15 років (1811—1826 рр.) тривало селянське заворушення проти поміщика в с. Підвисокому. Жителі Олександрівни та сусідніх з нею сіл взяли активну участь у Київській козаччині, масовому антикріпосницькому русі селян Київської губернії, що почався під час Кримської війни. Записуючись у козаки, вони відмовлялися виконувати панщину, розпорядження урядовців. Значним антикріпосницьким виступом був також «похід у Таврію за волею» після закінчення Кримської війни. Сподіваючись звільнитись від кріпосницької залежності, селяни забирали своє, а часто й поміщицьке майно й цілими групами втікали на південь. Найбільше вирушило в Таврію мешканців Бобринецького й Олександрійського повітів.