Економічний і політичний стан Кіровоградської області у XІX столітті
Кінець XVIII — перша половина XIX ст. були часом визрівання в надрах феодально-кріпосницької системи капіталістичного способу виробництва. Швидкому розвитку цього процесу на півдні України сприяло широке втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини, посилення торговельних зв’язків між російськими й українськими землями, особливо після ліквідації в 1754 році митних кордонів. Один з найбільших ярмарків на півдні України — Георгіївський (Єлисаветград), що виник у 30-х роках XIXст.,стає складовою частиною загальноросійської ярмаркової торгівлі. На нього припадало напередодні реформи майже половина торгового обігу місцевих ярмарків у Херсонській губернії. У 1853 році тут було продано коней на 66,5 тис. крб. сріблом, волів— на 90 тис. крб., корів—на 38 тис. крб..
Значним торговельним центром на той час став і Новомиргород, в якому щорічно збиралося 4 ярмарки, де торгували кіньми та великою рогатою худобою. Зростання вивозу хліба за кордон і густа сітка місцевих ярмарків створили сприятливі умови для поширення чумацького промислу і візникування, особливо в Олександрійському повіті.
Із становленням капіталістичних відносин поглиблюється процес товаризації сільськогосподарського виробництва. Через чорноморські порти продукти землеробства і тваринництва відправлялись на зовнішні ринки. Особливо збільшували виробництво сільськогосподарської продукції на продаж великі поміщики. Посилюється розвиток промислових підприємств для переробки продуктів хліборобства і тваринництва у Єлисаветграді, Новогеоргіївську, Олександрії, Бобринці, Новомиргороді та великих торгових селах Новоукраїнці, Голованівську, Златополі, Новоархангельську, Рівному, Хащуватому, Цибулевому тощо. У 40—50-х рр. XIX ст. в цих містах і селах налічувалося понад 200 промислових підприємств — салотопних (65), шкіряних, цегельних (39), винокурних (76), пивоварних, миловарних тощо, власниками яких були в основному купці. Млинів, переважно вітряних, працювало понад 3,5 тис. Діяли також фабрики і заводи для виготовлення скла, паперу, вапна, поташу, селітри.
В кінці 40-х на початку 50-х років XIX ст. на території сучасної області засновуються перші цукроварні. У 1846 році графи Бобринські збудували такий завод у Капітанівці, у 1851 році поміщики Терещенки — у Старій Осоті, а наступного року — в Олександрівці. У 1859 році споруджується цукровий завод у с. Могильному. На цих підприємствах поміщики використовували дешеву робочу силу кріпаків і найманих робітників з розорених селянських господарств. Вже в середині XIX ст. своєрідною біржею найманих робітників стають весняні ярмарки сіл Ревуцького (Добровеличківки), Седнівки, Братолюбівки, Устинівки, містечка Златополя тощо.
Перед реформою 1861 року за юридичним становищем, характером і розміром повинностей та платежів, величиною наділу тощо сільське населення краю поділялося на кілька груп, підгруп і розрядів. Основними були поміщицькі й державні селяни, військові поселенці. У 50-х роках поміщицькі селяни складали третину населення краю. У Єлисаветградському повіті їх було 34 537 ревізьких душ, в Олександрійському — 31 335. У Балтському, Гайсинському, Ольвіопольському (до 1795 року — Новомиргородський) та Чигиринському повітах, де переважали польські магнати, кріпаки становили близько 57—59 проц..
На ревізьку душу в середньому припадало 3,5 десятини землі. При достатній кількості родючих земель, близькості ринків, ще слабкому розвитку селянських промислів найвигіднішою формою експлуатації кріпаків тут стала панщина, яка досягла 156 днів на рік з двору. Тільки 1,2 проц. поміщицьких селян були на оброці. Близько 45 проц. поміщиків мали до 20, 40 проц.— до 100, і 12 проц.— володіли 100 і більше кріпаками. У дрібних маєтках часто застосовували одну з найжорстокіших форм кріпосницької експлуатації — місячину, коли поміщики переводили безземельних і розорених селян на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою.
У 50-х роках значно збільшилась кількість дворових людей. Так, у Єлисаветградському й Олександрійському повітах їх налічувалось понад 14,5 тис. Поширеною була, особливо після інвентарної реформи 1848 року на Правобережній Україні, категорія селян, які мали лише садиби (городники), чимало було піших (безтяглових) бобилів, халупників, що зовсім не мали землі. Порівняно невелику групу складали казенні селяни (204 двори з населенням 1070 чоловік), на ревізьку душу яких перед реформою припадало в середньому від 4 до 8 десятин землі.
Найчисленнішу групу сільських жителів становили державні селяни з військових поселенців. За X ревізією (1857 рік) у Єлисаветградському й Олександрійському повітах їх налічувалось 221,5 тис.— майже 70 проц. населення краю. Серед них господарів першого розряду було 5311 чоловік, другого — 12 301, негосподарів та інвалідів — 32 тис. На ревізьку душу в середньому припадало 8 десятин землі. Поселенці ділилися на групи, що мали повні, половинні і четвертні наділи. Перші з наділом 12—14 десятин складали 12,8 проц., другі (6—12 десятин) — 29,8 проц. і треті — (3—6 десятин) — 57,4 проц. Якщо господарі двох перших розрядів мали по 2—3 пари волів, то більшість поселенців була безтягловою і експлуатувалась багатою верхівкою. 1857 року царський уряд приступив до ліквідації військових поселень, які не виправдали його сподівань. Замість надійної опори самодержавству в боротьбі з наростаючим революційним рухом, вони перетворились на осередки небезпечних для царизму соціальних сил. Ліквідація поселень проводилась у кілька етапів. Перший, 1857 року, майже не змінив економічного становища поселенців. Як і раніше, вони обробляли громадські лани під суворим наглядом командирів. Скасовувалась лише тяжка військова муштра. Через два роки поселенці дістали т. зв. тимчасові наділи — 4—5 десятин орних земель і сінокосів на ревізьку душу. До 1866 року за ці наділи треба було сплачувати поземельний податок, який замінив численні повинності і включав подушне, оброк, мирські й додаткові побори тощо — 6 крб. 65 коп. з ревізької душі (на 12 проц. більше, ніж у казенних селян).
На початку XIX ст. на території краю було 3 міста та 5 містечок. Переважна більшість населення — 81 проц.— мешкала у сільських населених пунктах. Характерними для цього часу були українські і російські поселення — села, хутори, слободи — з безсистемною вуличною забудовою. Центральне місце в селянській садибі займало житло-хата невеликого розміру з однієї кімнати, часто навіть без сіней. У зв’язку з відсутністю лісів будівництво житла коштувало дуже дорого, що було не під силу бідним переселенцям, і вони часто мешкали в землянках. Заможні господарі ставили хати найчастіше з каменю і цегли.
Під час створення військових поселень за планом Аракчеева ліквідовано понад 600 малих сіл і хуторів — їх жителів примусили переселитися на Подністров’я. Так сталося з Дмитрівкою, Плахтіївкою, Плоским, Ухівкою та ін. селами.
В першій половині XIX ст. на території сучасної області діяли лише два військові лазарети і лікарня в Єлисаветграді з одним лікарем. У волостях військових поселень працювало по фельдшеру, які іноді з дозволу начальства обслуговували й цивільне населення.
Тривалий час єдиним навчальним закладом краю було перше повітове (початкове) училище на 68 дітей, відкрите в Єлисаветграді 1811 року. Лише в середині 30-х років XIX ст. відкрито кілька парафіяльних шкіл у великих торгових селах та містечках, повітових шкіл та училищ. В Єлисаветграді, Олександрії, Новомиргороді, Бобринці у 40—50-х рр. XIX ст. було три повітові училища, трикласна повітова школа, які здебільшого давали лише початкову освіту. У 1764 році Сенат передав із кадетського корпусу Новоросійському губернському правлінню, яке перебувало тоді в Єлисаветграді, друкарський верстат з устаткуванням, шрифт, а також спеціалістів. Через рік тут вийшли перші книги: «Азбука» і комедія Ж. Ж. Руссо «Кофейний дім».
На початку XIX ст. в Єлисаветграді збудовано приміщення стаціонарного театру. Сюди приїздили відомі на той час трупи Л. Д. Штейна, Д. Д. Жураховського та інших. У містечках і селах на ярмарках гастролювали цирки-балагани. На цей період припадає і збір народних пісень прогресивно настроєною інтелігенцією. Так, в районі Олександрії записано патріотичну думу «Повстання проти польських панів», опубліковану в 1849 році. У 40-х роках XVIII ст. на території сучасної Кіровоградщини створено одну з ранніх пісень про народних повстанців-гайдамаків — «Не славная Чута густими дубами». У багатьох піснях та думах, складених трудящими краю, змальовувалася тяжка доля кріпаків, звучали заклики до боротьби проти гнобителів.
Реформа 1861 року, здійснена руками кріпосників, не виправдала сподівання трудящого селянства поліпшити своє становище. Колишні поміщицькі селяни одержали наділи набагато менші від тих, якими вони користувалися раніше. Для Єлисаветградського й Олександрійського повітів т. зв. указний наділ становив 3,5—4,5 десятини на ревізьку душу, а фактично в середньому припадало трохи більше З десятин. Половинні наділи мали 21,1 проц. ревізьких душ. В обох повітах було обезземелено 37 тис. (20 проц.) ревізьких душ. «Відрізки» досягали 34,6 проц. В Олександрійському повіті за 80,8 тис. десятин викупні платежі становили 3,3 млн. крб. і перевищували ринкову ціну в 2,7 раза, а в Єлисаветградському повіті — вдвічі. Через високі викупні платежі, податки й повинності частина селян відмовлялася від наділів. В Олександрійському повіті таких було 7,1 проц. Особливо високим був цей показник серед дворових: в Єлисаветградському повіті — 23,9, в Олександрійському — 25,9 процента.
Селяни не погоджувалися підписувати уставні грамоти, виконувати повинності й підкорятися місцевим органам влади. В Єлисаветградському повіті з 477 маєтків уставні грамоти було укладено в 260, 3521 чоловік погодився на т. зв. дарчі наділи, не маючи змоги викупити землю у поміщика. Вже в квітні 1861 року почалися антиурядові виступи. Селян Камбурліївки Олександрійського повіту лише з допомогою ескадрону гусарів вдалося примусити підписати уставну грамоту. Тоді ж сталися виступи ще у 18 селах краю. Встановлення царським урядом обов’язкового викупу наділу в грудні 1863 року викликало нові заворушення. Антиурядові виступи відбулися в Любомирці, Помічній, Глиняному, Гнатівці та ін. селах Єлисаветградського повіту.
Нерідко до колишніх кріпаків приєднувалися й державні селяни, які також зазнавали тяжкого феодального гніту. За законом від 24 листопада 1866 року і указами 1866—1867 рр. державні селяни та військові поселенці мали викупити т. зв. тимчасові наділи — від 5,7 до 7 десятин на ревізьку душу. Але визначена законом щорічна плата — т. зв. державна оброчна подать — 1 крб. 87 коп. до 1872 року була підвищена до 3 крб. 44 коп. на душу. Численні платежі (подушні податки, мирські й державні побори) розкладалися тепер на кількість ревізьких душ, а оброчний податок, земські побори тощо — на десятину землі.
Кріпосницька суть реформи 1861 року яскраво проявилась і в правовому становищі селян. Вони повністю підкорялися волосним і сільським старшинам, сходам, судам, які часто залежали від місцевих поміщиків. Фактично у цілковитій залежності від царської бюрократії перебували й земські установи.
Вже у 1865 році колишні військові поселяни Новгородки, Аджамки, Покровського, Варварівки і Малинівки відмовилися виконувати повинності, вимагаючи заміни сільських старшин, які використовували збір податків для особистого збагачення. Для придушення заворушення було надіслано полк драгунів. У 70-х роках колишні поміщицькі селяни виступали проти межування земель за їх кошти.
Жителі с. Миронівки Олександрійського повіту, припинивши сплату оброку місцевому поміщику, вимагали повернути їм угіддя, відрізані під час реформи 1861 року. Поміщик змушений був піти на деякі поступки: розширив прогони, дозволив користуватись водопоєм тощо.
У 70-х роках широко розгорнувся рух колишніх державних селян проти введення т. зв. люстраційних актів, в результаті яких кращі землі часто прирізалися заможним господарствам. Протягом лютого—березня 1875 року цей рух поширився на села Чигиринського повіту: Подорожнє, Тарасівну, Воронівку, Липове, Крилів, Калабарак, Андрусівку, Колонтаїв.
Незважаючи на пережитки кріпосництва, які важким тягарем лягали на плечі трудящих, після реформи 1861 року в краї швидко розвивалися капіталістичні відносини. Значного розвитку набула промисловість, особливо цукрова і сільськогосподарське машинобудування. Цукрова промисловість була представлена Грушківським, Маловисківським, Староосотянським, Сальківським, Капітанівським, Могильнянським, Перегонівським, Олександрівським і Саблино-Знам’янським заводами. На початку XX ст. вони виробляли 1,5 млн. пудів цукру.
Розвивалася борошномельна промисловість. Лише в Єлисаветградському повіті 1902 року налічувалось 173 парові і 163 водяні млини, 1577 вітряків. В Олександрійському та Єлисаветградському повітах діяло 18 винокурних заводів, у Гайсинському і Балтському повітах —5 таких підприємств. У 90-х роках XIX ст. на території краю було близько 200 підприємств з річним оборотом 18 млн. карбованців.
Великі кошти в розвиток сільськогосподарського машинобудування вкладали бельгійські, англійські, французькі, німецькі, швейцарські капіталісти, яким царський уряд забезпечував високі прибутки. У 1874 році англійці Роберт і Томас Ельворті засновують в Єлисаветграді підприємство для виготовлення сільськогосподарського інвентаря, яке незабаром перетворилося на завод сільськогосподарського машинобудування.
Сприятливі умови для експорту сільськогосподарських і промислових товарів через порти Чорного моря створювалися із введенням в дію залізниць: Балта — Єлисаветград (1868), Єлисаветград — Кременчук (1869), Знам’янка—Миколаїв (1873), Знам’янка—Фастів (1876).
У пореформений період виникають нові і розширюються діючі кустарні промисли та ремесла. Якщо в Єлисаветградському повіті ними займалися 6,4 проц. селянських господарств, то в Олександрійському — 17,5 проц. Значного розвитку набув деревообробний та інші лісові промисли в Аджамці, Знам’янці, Новогеоргіївську, Новому Стародубі, Новій Празі, Олександрівці, Цибулевому тощо. Ці населені пункти славилися колісниками, стельмахами, різниками посуду, меблярами, столярами. Центрами гончарного виробництва стали села Мошорине (80 майстрів), Ревівка (60 майстрів), Скубіївка, Новогеоргіївськ, Табурище, Талова Балка. Власники великих майстерень користувалися найманою працею. За межі домашньої промисловості вийшли чимбарство, виготовлення одягу і взуття, добування дьогтю й смоли. Вироби ремісників потрапляли не тільки на місцеві ярмарки, а й у Каховку, Херсон, Керч та ін. міста.
Щорічно у 85 населених пунктах Єлисаветградського й Олександрійського повітів відбувалися ярмарки і базари. Наприкінці XIX ст. на території краю налічувалося 2140 торговельних закладів з оборотом 19,6 млн. крб. Міста Єлисаветград, Новомиргород ще з середини XIX ст. стають центрами кінських ярмарків на півдні України.
Порівняно швидко розвивався капіталізм і в сільському господарстві, хоч на території області зберігалося велике поміщицьке землеволодіння. В 90-х роках 62,6 проц. землі Єлисаветградського повіту належало великим землевласникам. 167 з них мали по 1—5 тис. десятин. В Олександрійському повіті 482 поміщики володіли 359 378 десятинами (54,8 проц.), або вдвічі більше, ніж 48,5 тис. селянських господарств цього ж повіту. У 1899 році тут було 29 маєтків з 17,5 тис. десятин землі. Казенні землі в цих повітах становили 219 442 десятини. Поміщицьке господарство починає працювати, головним чином, на ринок.
Чимало поміщиків на кабальних умовах здавали землю в оренду. Селяни Олександрійського повіту орендували в середньому по 3,7 десятини на двір і платили 14 крб. 80 коп. щорічно, Єлисаветградського — по 4,9 десятини (24 крб. 26 коп.). Розповсюджений був один із різновидів відробіткової оренди — половинщина. Наприклад, в економії графа М. Толстого в Онуфріївській волості селяни-орендарі віддавали поміщику кожен другий сніп.
З розвитком капіталізму відбувається швидкий процес класового розшарування селянства. У 90-х роках лише в Єлисаветградському повіті куркульські господарства зосередили по 40 і більше десятин землі, в той час як на бідняцький двір припадало 3,3 десятини. Безземельних селянських дворів у Єлисаветградському повіті налічувалось 25,5 проц., в Олександрійському — 19 проц. загальної кількості. У цих же повітах 20 проц. селянських дворів не мали тягла, а 44 проц. самостійно, без супряги, не могли засівати поля. Бідняки обробляли землю убогою прадідівською технікою. Обезземелені селяни перетворювалися на сільських пролетарів. Крім того, Херсонська губернія належала до головного району, куди збиралися сільськогосподарські робітники з різних кінців країни. Великими центрами найму робітників в Єлисаветградському повіті стали Єлисаветград, Бобринець, Братолюбівка, Новоукраїнка, Седнівка, Новомиргород, Добровеличківка. Основна маса заробітчан йшла сюди з Київської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Курської, Харківської губерній. Наприклад, з 10 травня по 30 липня 1889 року щодня до Знам’янки прибувало в середньому 68, Єлисаветграда — 53, Бобринця — 50 робітників. В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» підкреслював «…На півдні і південному сході утворилось багато робітничих ринків, де збираються тисячі робітників і куди з’їжджаються наймачі». З населених пунктів сучасної області В. І. Ленін називав Новоукраїнку, Знам’янку, Долинську, Єлисаветград, Бобринець. «У 1893 р.,— відмічав він,— в 100 більш-менш великих господарствах Єлисаветградського повіту було 11197 робітників (в середньому по 112 на 1 господарство), в т. ч. 17,4% річних, 39,5% строкових і 43,1% поденних робітників».
Тисячі сільськогосподарських робітників мешкали в брудних куренях чи землянках-казармах, а влітку й часто восени спали на токах, на соломі, харчувалися переважно кулішем та супом з картоплі.