Шепилове, Голованівський район, Кіровоградська область
Шепилове — село, центр сільської Ради, розташоване в долині річки Свинарки (притоки Ятрані), за 3 км від районного центру та за 9 км від найближчої залізничної станції Голованівськ. Населення — 871 чоловік. Сільраді підпорядковані також населені пункти Наливайка та Олександрівка.
Перша письмова згадка про село датується 1764 роком. В цей час воно було власністю польських магнатів Потоцьких. У першій половині XIX ст. Шепилове входило до Голованівської волості Балтського повіту Подільської губернії. 1852 року Потоцькі мали 410 кріпаків, 1903 десятини землі й лісу в Шепиловому і 161 кріпака та 752 десятини — в Олександрівці (з давніх-давен до Шепилового приписане село Олександрівка — раніше Ксьондзівка). У той же час на кріпацьку ревізьку душу припадало по 0,87 десятини орної землі. Панщина становила 5—6 днів на тиждень. До того ж селяни сплачували ще й численні побори. Навіть у церковних документах початку 50-х років констатувалося, що «шепилівські селяни живуть дуже бідно».
Побоюючись заворушень, поміщиця Ф. Полоцька вступила в 1850 році в договірні відносини з селянами, що дозволялося царським указом від 2 квітня 1842 року. 1854 року увійшов у силу договір, за яким селяни визнавалися особисто вільними. 288 ревізьких душ одержали 501 десятину орної землі і 166 десятин сінокосів, але мусили сплачувати поміщиці щорічний оброк у сумі 1690 крб. За поміщицею збереглися права власності на землю, суду над селянами. Трудове населення терпіло від сваволі місцевих властей, що вірно служили поміщикам і царизму. Так, у 1859 році шепилівський війт Белюга вбив селянина Ф. Тримача і залишився безкарним.
Внаслідок реформи 1861 року на основі викупного акту селяни одержали на двір 6,2 десятини надільної землі. Навіть царські чиновники зазначали, що цей «наділ не зовсім достатній для задоволення селянських потреб». Земля, як і раніше, залишалася в руках поміщиків. 1874 року поміщиця Кудашева придбала шепилівський фільварок із 1107 десятинами і олександрівський з 483 десятинами землі та лісу. Через рік вона їх продала департаменту уділів. Малоземельні вчорашні кріпаки змушені були йти в найми або орендувати землю удільного відомства на кабальних умовах, сплачуючи по 5—8 крб. сріблом за десятину щорічно.
У 80—90-х роках XIX ст. половина дворів Шепилового не мала коней і сільськогосподарського реманенту. Селяни збирали мізерні врожаї: озимини 9 четвертей з десятини, ярових — від 8 до 10 четвертей. Селянське безземелля особливо впадало в очі на фоні великого поміщицького та куркульського землеволодіння. Так, двоє поміщиків і двоє орендарів мали 1300 десятин землі. Крім того, 90 десятин належало місцевому священику, який був власником керамічного заводу.
Перед революцією 1905 року з 196 селянських господарств Шепилового та 80 господарств Олександрівки 78 проц. були безземельними і малоземельними. Обтяжені непосильними податками і платежами, селяни-бідняки часто продавали за безцінь свої наділи і йшли з села на заробітки. Якщо в 1897 році в Шепиловому проживало 878 чоловік, то в 1904 — 596. Селяни, які залишалися в селі, здебільшого наймитували у місцевих поміщиків та куркулів або на кабальних умовах орендували удільну землю по 25—30 крб. за десятину. Деякі, шукаючи побічних заробітків, займалися бондарсько-столярським та ковальським ремеслом.
Злидні і безправ’я породжували в селян ненависть до гнобителів, протест проти існуючого ладу. Влітку 1905 року в Шепиловому виникла революційна група з 8 бідняків. Під їх керівництвом відбувалися сходки, на яких проголошувалися революційні промови; робилися спроби відібрати в поміщиків землю і майно. Серед повсталих матросів броненосця «Георгий Победоносец» були й вихідці з села Г. С. Тримач та І. П. Кифоренко, які пізніше взяли активну участь у боротьбі за перемогу Великого Жовтня.
Дуже вбогим був зовнішній вигляд Шепилового. Хатки — дерев’яні з однією кімнатою та сіньми, дахами, вкритими соломою. Трудове селянство зовсім не одержувало медичної допомоги. В селі не було навіть фельдшера. Основна маса населення залишалася неписьменною: в 1887 році з 679 жителів тільки 10 знали грамоту. Початкову школу тут відкрито лише 1889 року, містилася вона у селянській хаті. Десяток дітей вчив селянин, який сам опанував грамоту, коли був солдатом. Через 23 роки в селі побудували церковнопарафіяльну школу з однією класною кімнатою. В ній було 20 учнів, всі три класи вів один учитель. Жителі села не одержували жодної газети.
В роки першої світової війни до армії мобілізовано майже все працездатне чоловіче населення. В селі залишилися жінки, старики і діти. 1914 року олександрівські селяни вимагали від поміщика передачі землі їм безпосередньо, а не через орендаря, бо платити по 30 крб. орендної плати за десятину вони не мали можливості. Коли ж їм відмовили в цьому, жінки з кілками в руках вийшли на поміщицьке поле і не дозволили працювати робітникам економії.
Радо зустріли селяни звістку про повалення самодержавства. Але невдовзі вони переконалися, що політика Тимчасового уряду не має нічого спільного з інтересами трудящих. Замість того, щоб поліпшити їм умови життя, від них вимагали нових податків. Серед учасників Жовтневого збройного повстання в Петрограді був шепилівський селянин, член солдатського комітету Ізмайловського полку Г. О. Колодійчук, який брав участь у штурмі Зимового палацу, а 27—28 жовтня 1917 року — у розгромі контрреволюційних заколотників в районі Царського Села і Пулкова. 26 січня 1918 року разом з іншими революційними солдатами колишнього Ізмайловського полку Г. О. Колодійчук визволяв Київ від військ Центральної ради.
Місцеві бідняки, дізнавшись про II Всеросійський з’їзд Рад і прийнятий на ньому ленінський Декрет про землю, почали втілювати його в життя всупереч забороні Центральної ради, представники якої захопили владу в селі на початку листопада. 21 листопада 1917 року мешканці Олександрівки відібрали у поміщика частину землі і конфіскували маєток. У зв’язку з цим чиновник Центральної ради вимагав вжити рішучих заходів щодо цих селян. Центральна рада надіслала в грудні 1917 року третій сердюцький курінь до Голованівська і Шепилового для придушення революційних виступів селян і охорони поміщицьких маєтків.
У січні 1918 року Шепилове було визволене червоногвардійськими загонами від гайдамацьких банд. До ревкому, який почав здійснювати розподіл поміщицької землі, худоби та реманенту серед селян, увійшли Г. С. Тримач, І. П. Кифоренко, В. Г. Нужденно. Але в березні австро-німецькі загарбники вдерлися в село. 9 місяців хазяйнували вони тут, відновлюючи старі порядки. В грудні червоноармійські частини визволили Шепилове від окупантів. Однак на початку 1919 року владу захопили банди Директорії. У березні того ж року їх було вигнано. Відновив свою діяльність ревком, який продовжив розподіл землі між селянами, організовував їх на боротьбу з петлюрівцями і махновцями, зміцнював Радянську владу.
У вересні село захопили денікінці. Вони відновили буржуазно-поміщицький лад, грабували жителів. В січні 1920 року частини Червоної Армії визволили Шепилове від білогвардійців. Проте ще не раз на село робили наскоки різні буржуазно-націоналістичні банди і тероризували мирне населення. Шепилівці активно боролися з контрреволюцією та інтервентами. 1920 року добровольцями пішли на фронт Є. І. Запорожець та М. П. Пухнатий, який згодом в одній із сутичок з бандитами загинув.
За роки імперіалістичної та громадянської воєн селянські господарства були розорені. 1920 року 35 проц. дворів не мали тягла, 31,5 проц.— корів. Посівні площі різко скоротилися. Важливу роль у зміцненні Радянської влади на селі відігравав ревком та створений влітку 1920 року комнезам, за ініціативою якого відкрито початкову трудову школу, сельбуд, хату-читальню, бібліотеку, створено гуртки для ліквідації неписьменності, де навчалося понад 100 чоловік.
Наприкінці 1920 року в Шепиловому обрано сільську Раду, яку очолив Г. С. Тримач. Разом з комнезамом вона передала селянам близько 1700 десятин землі, конфіскованої у багатіїв. На кожного члена сім’ї припадало по 1,5 десятини. Після закінчення громадянської війни в 1922 році освоєно всі посівні площі. Сільська Рада і комнезам залучали селян-бідняків та середняків до сільськогосподарських об’єднань. Так, у 1924 році створено товариство буряківників, що забезпечувало селян сільськогосподарським реманентом і насінням, подавало допомогу в запровадженні агротехніки і зоотехніки. В тому ж році організовано і споживче товариство.
Активними учасниками радянського будівництва на селі стали перші комсомольці М. П. Нужденко, С. К. Олійник, С. М. Чернієнко, які в 1925 році входили до складу комсомольського осередку сусіднього села Межирічки. Через два роки організовано комсомольський осередок в Шепиловому, в ньому налічувалося 6 юнаків і дівчат. Навколо них згуртувалася бідняцько-середняцька молодь. За ініціативою комсомольців при клубі створені сільськогосподарський, військовий і драматичний гуртки, влаштовувалися суботники для благоустрою, озеленення села.
1925 року в Шепиловому налічувалось 1193 жителі, а в Олександрівці — 570. На початку 1929 року в селі було два ТСОЗи. Вони об’єднували 56 бідняцьких господарств, що обробляли 308 га землі. Щоб зірвати колективізацію, куркулі знищували худобу, переховували зерно, агітували селян не усуспільнювати майно, тероризували сільських активістів, а одного з них — Н. Д. Сторожука — тяжко поранили. Вмілими організаторами мас показали себе сільські комуністи, які в 1929 році оформилися в партосередок. Вони добре вели масово-політичну роботу, знешкоджували підступні дії ворогів колгоспного ладу. За рішенням загальних зборів селян 6 куркулів та їхні родини були вислані з села.
На початку 1930 року в Шепиловому організувалося два колгоспи: ім. Блюхера та «Незаможник», за якими закріплено відповідно 284 га і 383 га землі; в Олександрівці — артіль «Вперед до науки». Через два роки колгосп ім. Блюхера та «Незаможник» об’єдналися в одну сільськогосподарську артіль «Паризька комуна», до якої входило 142 двори, в її розпорядженні було 910 га землі. На той час колективізацію в селі в основному завершено. У 1934 році з допомогою Голованівської МТС колгосп «Паризька комуна» обробив 920 га зернових, 190 — цукрових буряків, а колгосп «Вперед до науки» — 382 га зернових і 85 — цукрових буряків.
Визначною подією в житті колгоспників став день 22 вересня 1935 року, коли артілі вручено державний акт на вічне користування землею в кількості 1851,5 га. Вже того року колгоспники зібрали пересічно по 14—16 цнт зернових з га. Рекордного врожаю пшениці — по 26,4 цнт з площі 106 га, аз окремої ділянки по 39 цнт — добилася бригада Є. І. Запорожця з артілі «Вперед до науки». За ці досягнення бригадира першим в області нагороджено орденом Леніна. В січні 1936 року він був учасником Всесоюзної наради передовиків сільського господарства, а в 1937 році — делегатом Надзвичайного XIV з’їзду Рад республіки, на якому затверджено Конституцію УРСР. Бригадир артілі «Паризька комуна» М. П. Нужденко був делегатом Другого Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників.
В 1936 році шепилівські колгоспники виступили ініціаторами змагання за високу культуру землеробства і продуктивність тваринництва, за благоустрій сіл, польових таборів тощо. Через газету «Більшовицький шлях» вони звернулися до всіх колгоспників району із закликом наслідувати їх приклад. Коли в країні розгорнувся рух п’ятисотенниць, до нього включилися буряківники місцевих артілей. Вже в 1936 році вони одержали по 200 цнт цукрових буряків з га. Крім того, колгосп «Паризька комуна» зібрав понад 20 цнт зернових, а в бригадах М. Ф. Вівсяного та М. Й. Залозецького вирощено по 38 цнт пшениці на площі 43,6 гектара.
Розвивалося тваринництво, зміцнювалася економіка артілей. У 1940 році тваринницька ферма колгоспу «Паризька комуна» мала 40 тис. крб. прибутку. Передові доярки надоїли від кожної корови по 3—4 тис. літрів молока за рік. Було одержано по 19 поросят від свиноматки. Артіль достроково виконала план здачі державі молока та м’яса. У колгоспі ім. Леніна (колишній «Вперед до науки») вирощено по 305 цнт цукрових буряків з га на площі 85 га. В перших лавах борців за дальше зміцнення громадського господарства йшли комуністи. Вони самовіддано працювали на всіх його ділянках. Активними учасниками колгоспного будівництва були комсомольці. Заступником голови артілі перед війною працювала комсорг Я. С. Коробко. Вона ж була обрана членом Голованівського райвиконкому.
Господарські успіхи створили добрі передумови для поліпшення добробуту трудящих. Лише восени 1936 року вони купили товарів на суму 15 тис. крб. Того ж року в селі відкрито медпункт. Всі діти колгоспників навчалися у місцевій семирічній школі, створеній 1932 року на базі початкової. Зростав культурний рівень сільських трудівників. Перед війною в Шепиловому працювали клуб, бібліотека.
22 червня 1941 року мирну працю радянських людей порушив розбійницький напад фашистських орд. Вже в перші дні війни багато шепилівців висловили бажання піти добровольцями до Червоної Армії та народного ополчення. 31 липня 1941 року село захопили гітлерівці. Оточені в районі Умані військові з’єднання 6-ї і 12-ї радянських армій з боями проривалися до Первомайська. Частина з них вийшла до Шепилового, де 11 серпня зав’язався нерівний бій. 44 червоноармійці полягли смертю героїв. Багатьох воїнів (згодом вони перейшли лінію фронту і повернулися до лав Червоної Армії чи влилися в партизанські загони) шепилівці переховували в селі, пораненим подавали медичну допомогу.
Окупанти встановили режим жорстокого терору. Вони розстріляли П. Г. Нужденна, батька першого секретаря комсомольської організації, вивезли 75 чоловік на каторжні роботи до Німеччини. Місцеві жителі саботували виконання сільськогосподарських робіт, уникали відправки до Німеччини, допомагали партизанам продуктами, медикаментами, зброєю. Так, М. Гончаренко й І. Бойко після боїв зібрали зброю і боєприпаси та передали їх партизанському загону «Південний». Значну допомогу подали мешканці села і партизанському загону, який діяв на території Голованівського і колишнього Підвисоцького районів (командир М. М. Стройков). При допомозі населення народні месники пускали під укіс ворожі ешелони, руйнували залізничні колії і мости, захоплювали чи знищували фашистські обози тощо.
Майже 200 жителів села воювали на фронтах війни. Всі вони нагороджені орденами і медалями Союзу РСР. 95 чоловік загинули смертю хоробрих у боях за Батьківщину. Увічнюючи пам’ять полеглих, жителі спорудили два пам’ятники і два обеліски Слави воїнам-односельцям. 15 березня 1944 року 94-а гвардійська стрілецька дивізія 53-ї армії визволила Шепилове.
Одразу відновила роботу сільська Рада, в центрі уваги якої було відродження економіки і культури села. Держава допомогла колгоспу насінням, фуражем, тягловою силою, технікою, надала кредити. У 1944 році артіль «Паризька комуна» засіяла 951 га зернових і 94 га цукрових буряків. Колгосп першим у районі закінчив обмолот хліба, виконав державний план хлібозаготівель, здавши понад план до фонду Червоної Армії 11,4 тис. пудів хліба, своєчасно зібрав і вивіз на завод 9,8 тис. цнт цукрових буряків. У 1945 році колгосп «Паризька комуна» освоїв довоєнні посівні площі. З особливим ентузіазмом працювали сільські комсомольці. Під час весняної сівби 1947 року вони взяли зобов’язання виконати норму посіву на 150 проц. і з честю дотримали слова.
Відбудову народного господарства в селах Шепиловому й Олександрівці в основному завершено до 1950 року. Влітку того ж року шепилівський і олександрівський колгоспи об’єдналися в один — «Паризька комуна» (з 1959 року він мав назву ім. Кірова, а з 1965 року — ім. Ватутіна). В 1950 році його трудівники зібрали по 27 цнт пшениці та по 270 цнт цукрових буряків з га. Артіль першою виконала план продажу державі хліба і продуктів тваринництва, забезпечивши вищу, ніж у попередні роки, оплату трудодня — по 4,04 крб. та 4,9 кг зерна. В 1951 році в порівнянні з 1944 роком кількість великої рогатої худоби зросла з 98 до 445 голів, свиней — з 54 до 476 голів. Значних успіхів добилися трудівники обох сіл у 50-і роки. По врожайності шепилівський колгосп зайняв у 1957 році перше місце в районі. Господарство одержало 2,5 млн. крб. прибутку. Піднесення економіки дало можливість артілі широко розгорнути будівництво. Так, протягом 1954— 1957 рр. споруджено два свинарники, два корівники, кормоцех, водонапірну башту, зерносховище, силосні споруди, ремонтну майстерню, будинок механізаторів тощо. 1969 року шепилівці зібрали по 38 цнт зернових на площі 1076 га, у т. ч. пшениці — по 38,3 цнт, кукурудзи — по 44,4 цнт, цукрових буряків — по 333 цнт та соняшнику — по 25,8 цнт з гектара. За роки восьмої п’ятирічки підвищився урожай зернових з кожного гектара на 2 цнт, озимої пшениці — на 5,2 цнт, кукурудзи — на 2,1 цнт, соняшнику — на 4,1 центнера.
У 1971 році колгосп ім. Ватутіна об’єднував 495 дворів, 1196 трудівників сільського господарства, за ним було закріплено 2679 га землі, у т. ч. 2291 га орної. Він мав 19 тракторів, 10 автомашин, 11 комбайнів. Механізація трудомістких процесів на обробітку зернових досягла 100 проц., просапних — 75 проц., у тваринництві — 70 проц. Закінчуючи перший рік дев’ятої п’ятирічки, колгоспники зібрали по 339 цнт цукрових буряків з га, по 42,1 цнт озимої пшениці з га, а пшениці сорту Кавказ — по 60,5 цнт. У 1972 році, готуючи гідну зустріч 50-річчю утворення СРСР, ватутінці виступили з закликом до всіх хліборобів району змагатися за одержання 50-центнерного врожаю озимої пшениці на кожному гектарі.
За успіхи в розвитку народного господарства на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна колгосп ім. Ватутіна занесено до обласної Ленінської книги трудової доблесті. 75 трудівників нагороджено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». Більше 130 шепилівців відзначені орденами і медалями. Серед них Герой Соціалістичної Праці, кавалер трьох орденів Леніна, бригадир тракторної бригади О. О. Колодійчук (1906—1963 рр.), якого односельці не раз обирали депутатом обласної, районної і сільської Рад. Орденом Леніна нагороджені також голова артілі О. Р. Олійник, бригадири О. Д. Вівсяний, Д. І. Задорожний; орденом Трудового Червоного Прапора — ланкова колгоспу Г. Г. Залозецька, трактористи І. Т. Белюга, Я. 3. Любчинський, агроном В. С. Депринда та інші.
Збільшення громадського прибутку дало можливість запровадити в колгоспі щомісячну грошову оплату. В 1971 році оплата людино-дня в середньому становила більше 4 крб., зокрема доярок і будівельників—понад 5 крб., механізаторів — 8 крб. 70 коп. 227 шепилівців і 145 олександрівців похилого віку та інвалідів у 1972 році отримували пенсію. Заможно живуть трудівники села. В їх побут увійшли телевізори, пральні машини, газові плити тощо. Про зростання добробуту населення свідчить той факт, що річний товарообіг трьох сільських магазинів становить 220—240 тис. крб. Лише в 1972 році тут купили 10 легкових автомашин і 6 мотоциклів. За післявоєнні роки збудовано 300 добротних будинків під залізом, шифером і черепицею, є водопровід, забруковуються й асфальтуються вулиці.
Медичне обслуговування населення здійснюють 2 фельдшерсько-акушерські пункти. У восьмирічній школі в 1970/71 навчальному році здобували знання 130 учнів, працювали 15 учителів, серед них Н. І. Нагірна, яка в 1968 році була делегатом Третього з’їзду вчителів України. При школі є теплиця, а також кабінети праці і технічних засобів, фізико-математичний, хіміко-біологічний. За час свого існування з 1935 року восьмирічна школа випустила 712 учнів. З 1961 року при школі працює консультпункт Голованівської середньої заочної школи, у 8—11 класах якого систематично здобувають знання 60—65 чоловік, що успішно поєднують навчання з виробництвом.
У 1967 році в Шепиловому відкрито історико-краєзнавчий музей на громадських засадах, в якому більше 600 експонатів, що відображують життя села в далекому минулому, в роки Великого Жовтня і становлення Радянської влади, в період колективізації, Великої Вітчизняної війни, розвинутого соціалістичного суспільства.
В 1968—1970 рр. колгоспом на будівництво культурно-побутових закладів витрачено понад 320 тис. крб. У с. Олександрівці зведено бригадний клуб на 250 місць. В Шепиловому є будинок культури із залом для глядачів на 500 місць, читальним залом, стаціонарною кіноустановкою, кімнатою бойової і трудової слави. В гуртках художньої самодіяльності тут активну участь беруть понад сто чоловік. У будинку культури проводяться вечори бойової і трудової слави, молодіжні вогники, на які запрошуються учасники громадянської та Великої Вітчизняної воєн, кавалери ордена Леніна, ветерани праці, новатори виробництва, працівники культури й освіти. Під час Тижня української радянської літератури на Кіровоградщині, який був присвячений XXIV з’їзду КПРС, село відвідала делегація письменників.
Велику роботу веде сільська бібліотека, в якій налічується близько 11 тис. книг. Її послугами користується 970 читачів з Шепилового та Олександрівки. На 1972 рік жителі села передплатили понад 1400 примірників газет і журналів.
Авангардна роль у виконанні всіх завдань, які стоять перед трудівниками села, належить партійній (35 комуністів) і комсомольській (28 юнаків і дівчат) організаціям, що ведуть значну агітаційно-масову і партійно-політичну роботу серед колгоспників. Велику роль у житті села відіграють 35 депутатів сільради, з яких 16 — комуністи. При сільраді діє 5 постійних комісій, 5 депутатських постів, 10 вуличних та одна комісія по впровадженню нових обрядів, до складу яких входять 26 депутатів і 102 активісти. У народній дружині беруть участь 24 чоловіка, у товариському суді —- 12. 1972 року бюджет сільради становив 32 505 крб., з них відпущено на освіту 8690 крб., на охорону здоров’я — 5706 крб., на культурні потреби — 2700 крб. На сесіях і засіданнях виконкому сільради розглядаються питання розвитку і зміцнення економіки колгоспів, поліпшення культурно-побутового обслуговування населення тощо. Як переможця соціалістичного змагання на честь 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції Шепилівську сільську Раду нагороджено пам’ятним прапором Голованівського РК КП України та райради депутатів трудящих. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні серед сільських Рад області у 1971 році вона одержала грамоту Кіровоградського облвиконкому та обкому профспілки працівників державних установ.
На честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна в селі встановлено пам’ятник вождю.
Разом з усім радянським народом трудівники Шепилового своєю самовідданою працею примножують славу Радянської Батьківщини.
А. А. ВОГУЛЬСЬКИЙ, В. Є. БОСИЙ