Кіровоград у роки мирного будівництва (до 1941 р.)
Після вигнання інтервентів і білогвардійців з України партійні організації міста і органи Радянської влади спрямували свої зусилля на якнайшвидше подолання економічної розрухи. Становище було вкрай важким. На біржі праці в кінці 1921 року зареєстровано 5447 безробітних. Рятуючись від голоду та епідемій, частина робітників пішла в села. Населення Єлисаветграда протягом 1920—1923 рр. зменшилося з 77,1 до 50,2 тис. чоловік. На початку 1921 року в місті лише частково працювали три машинобудівні підприємства. Вони виготовляли сільськогосподарські машини і знаряддя. Відновила роботу також частина млинів, олійні тощо. Але більшість підприємств ще не працювала зовсім або працювала з перебоями. Точилася гостра класова боротьба з ворогами Радянської влади, що намагалися зірвати налагодження господарства.
Боротьбу трудящих з розрухою очолили більшовики. На початку 1921 року у 32 партійних осередках міста налічувалося понад 400 комуністів. В одному із звернень Єлисаветградського повітового комітету КП(б)У до трудящих говорилося: «Три вороги було у нас: Колчак, Денікін і Юденич. Три вороги залишилось: голод, холод і тиф. Тих переміг червоний багнет, цих переможе червона праця». На заклик «Комуністи, на заводи і транспорт!» на підприємства пішла значна кількість міського партактиву.
Вже на кінець 1921 року в місті діяло 16 підприємств. Серед них — 5 металообробних заводів, швейна, взуттєва, тютюнова фабрики, млини, електростанція, трамвай, водопровід та ін. Особливо значними були трудові досягнення робітників найбільшого в місті підприємства «Червона зірка» (колишній завод Ельворті). Червонозорівці першими серед колективів підприємств сільськогосподарського машинобудування України наприкінці 1924 року досягли, а на кінець відбудовного періоду значно перевершили довоєнний рівень продуктивності праці. Водночас підвищувалась якість і знижувалася собівартість продукції заводу. В середині 1923 року на всеросійській промисловій виставці за найкращі зразки сівалок і молотарок йому вручено атестат ЦВК СРСР1, а в липні 1925 року — Грамоту і Червоний прапор Українського Радянського уряду. До 5-річчя Великого Жовтня за самовіддану працю орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено робітників Є. 3. Нездатного, Д. І. Бурлаку, А. К. Карпова і В. І. Федорова.
У 1922—1927 рр. колектив червонозорівців очолював член ВУЦВКу, комуніст П. А. Заривайко, активний учасник громадянської війни.
На підприємствах Єлисаветграда діяли виробничі наради, створені наприкінці 1923 року за прикладом петроградців. До роботи в них було залучено 20 проц. робітників, які займалися зміцненням трудової дисципліни, розвитком раціоналізаторського руху тощо. У 1925 році промисловість Єлисаветграда перевищила довоєнний рівень за всіма основними показниками. Річна продукція підприємств міста становила 13,4 млн. карбованців.
На той час у місті проживало близько 65,5 тис. чоловік, з них понад 30 проц. працювало у промисловості, 14 проц.— у сільському господарстві, 5 проц.— на транспорті, 9 проц.— у торгівлі, 21 проц. службовців, 17 проц. ремісників.
У ці важкі роки велику допомогу партійним і радянським організаціям міста подали керівні працівники ЦК РКП(б), ЦК КП(б)У, урядів РРФСР та УРСР. Протягом 1921—1925 рр. тричі приїздив до Єлисаветграда голова ВУЦВКу Г.І. Петровський. 28 січня 1921 року, під час четвертого рейсу агітпоїзда ім. В. І. Леніна, він заслухав звіт повітревкому і допоміг керівникам міста розв’язати ряд невідкладних господарських завдань, а також поліпшити забезпечення трудящих продовольством, паливом тощо. За три дні до того виступали з промовами в червоноармійському клубі К. Є. Ворошилов і Є. М. Будьонний. У березні 1922 року разом з Г. І. Петровським у місті вдруге побував М. І. Калінін, який взяв участь у робітничо-червоноармійській конференції.
Успіхи у відбудові народного господарства позначалися на життєвому рівні трудящих. Згідно з законом Радянського уряду від 29 жовтня (11 листопада) 1917 року було запроваджено 8-годинний робочий день. Заборонялася надурочна праця, праця дітей до 14 років. Уже навесні 1921 року на промислових підприємствах міста введено відрядну оплату, що стало важливим стимулом піднесення продуктивності праці. При значному скороченні робочого дня рівень зарплати робітників на 1926 рік досяг довоєнного.
Кращих працівників преміювали дефіцитними промисловими товарами. Для сімей, що дуже потерпіли під час війни і переживали гострі нестатки, було організоване безплатне харчування. Зростала купівельна спроможність трудящих. На кінець 1925 року річний товарообіг закладів торгівлі досяг 12,4 млн. карбованців.
Починаючи з 1923 року робітники і службовці користувалися щорічними, не менш як двотижневими відпустками із збереженням заробітної плати.
Великі зміни сталися в галузі охорони здоров’я. Уже восени 1920 року у 16 лікувальних закладах міста працювали 48 лікарів, 52 фельдшери, а на кінець відбудовного періоду в 17 лікарнях і амбулаторіях 144 лікарі та фельдшери подавали трудящим безплатну медичну допомогу.
Здійснювалися перші кроки культурної революції. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення при активній допомозі партійної та комсомольської організацій в 1921—1922 рр. у місті створено 20 пунктів лікнепу. І вже в 1924 році серед працюючих найбільших підприємств міста не було неписьменних.
Особливо піклувалася Радянська держава про дітей. Протягом 1920—1923 рр. за рішенням міськради було відкрито 14 семирічних трудових шкіл, які 1925 року відвідувало 3698 дітей. Дошкільнят ще восени 1920 року гостинно прийняли 4 дитсадки на 225 місць.
Серйозна увага приділялась боротьбі з дитячою безпритульністю. У 1920— 1922 рр. в Єлисаветграді організовано 17 дитячих будинків, де жило і виховувалось близько 1250 дітей. На 1925 рік у дитбудинках перебувало понад 800 дітей.
На кінець відбудовного періоду при підприємствах працювали шість профшкіл на 500 учнів. Розширення мережі навчальних закладів потребувало педагогічних кадрів. Тому вже у 1920 році створено 3-річні педагогічні курси, які в наступному році були реорганізовані на педтехнікум. У 1922 році розпочав роботу вечірній індустріальний технікум, що прирівнювався до вищого технічного учбового закладу. 1925 року в технікумах навчалося 359 студентів.
З вересня 1921 року керівні кадри для підприємств і установ готувала радиартшкола. Для підготовки робітничої і селянської молоді до вступу в вузи 1923 року почав діяти робітфак. З травня 1921 року функціонувала 3-класна музична школа.
Радянська влада пробудила до культурного життя широкі маси трудящих. Для задоволення їх духовних потреб до 1926 року у місті відкрили 19 бібліотек, 2 кінотеатри, 10 робітничих клубів, при яких працювали 12 драматичних та хорових гуртків. Найбільшою популярністю у глядачів користувався самодіяльний хоровий колектив заводу «Червона зірка». Серед його учасників у 1921—1923 рр. були робітники М. С. Гришко (пізніше народний артист СРСР, соліст Київського оперного театру), П. І. Селіванов (згодом народний артист РРФСР, соліст Великого театру).
У 1920—1922 рр. згідно з рішенням повітвиконкому у місті створено історико-археологічний і природничо-історичний музеї, згодом об’єднані у краєзнавчий. У лютому 1924 року приймав перших відвідувачів музей революції імені В. 1. Леніна. Тоді ж засновано музей гігієни і санітарії з відділами: анатомічним, соціальних та інфекційних хвороб.
Великою подією в житті міста стало відкриття в день восьмих роковин Великого Жовтня пам’ятника В. І. Леніну за проектом скульптора М. Г. Манізера. Де був один з перших на Україні бронзовий пам’ятник Іллічу.
Всі здобутки у господарському і культурному будівництві трудящі Єлисаветграда пов’язували з діяльністю Комуністичної партії та її вождя. Тому кращі виробничники прагнули вступити до лав ленінської партії. Тільки за ленінським призовом до партії було прийнято 222 чоловіка — переважно робітників від верстата. Зросла кількість партійних осередків і членів партії у робітничих колективах. Так, на заводі «Червона зірка» на кінець відбудовного періоду комуністи становили 15 проц. робітників.
В січневі дні 1924 року трудящі міста разом з усіма народами СРСР, переживаючи тяжку втрату — смерть В. І. Леніна, на траурних мітингах, зборах, засіданнях клялися віддати всі сили успішному виконанню заповітів Ілліча.
Велика увага приділялася інтернаціональному вихованню трудящих. Так, у червні 1921 року на заклик Єлисаветградського парткому, з ініціативи членів профспілки шкіряників профспілкові організації міста провели день допомоги гірникам Англії. Робітники і службовці відраховували одноденний заробіток на користь страйкуючих, які терпіли гостру матеріальну скруту. На початку червня 1923 року, за почином робітників заводу «Червона зірка», пролетарі міста енергійно протестували проти ноти Керзона. Того ж року в зв’язку з вересневим антифашистським повстанням у Болгарії відбулися мітинги солідарності на заводах міста. Переважна більшість членів профспілок входила до добровільних товариств МОДР, «Культзмичка», «Аерохім», «Друг дітей» тощо.
У трудових зусиллях, спрямованих на ліквідацію розрухи і створення основ соціалістичної економіки, зміцнювалася братерська дружба радянських народів.
Палке схвалення всіх трудящих міста дістала промова командуючого збройними силами УРСР М. В. Фрунзе на зборах єлисаветградських комуністів, Профспілкового активу та червоноармійців 24 вересня 1922 року, у якій він обгрунтував необхідність утворення СРСР.
Підкреслюючи велике історичне значення рішень Першого Всесоюзного з’їзду Рад, учасники безпартійної робітничо-червоноармійської конференції, що відбулася у січні 1923 року, обіцяли докласти всіх зусиль для зміцнення дружби радянських народів.
Докорінні перетворення відбулися в Єлисаветграді в ході здійснення соціалістичної індустріалізації країни. Вже на кінець 20-х років тут споруджені нові підприємства — мотороремонтний завод, «Червоний Профінтерн», цегельний, олійний, два хлібозаводи, швейна і гудзикова фабрики.
Справжнім святом для трудящих Єлисаветграда було відкриття 1 травня 1930 року районної електростанції потужністю 12 тис. квт. У вересні наступного року достроково стала до ладу перша буровугільна шахта «Піонер». Було реконструйовано і значно розширено завод «Червона зірка». У 1930 році випуск машин тут досяг за сталими цінами річної продукції всіх 117 дореволюційних заводів сільськогосподарського машинобудування України, а в 1936 році перевищив рівень виробництва усіх підприємств цієї галузі царської Росії 1913 року. Завод відіграв важливу роль у соціалістичній перебудові сільського господарства. У 1929 році, завдяки творчій діяльності інженерно-технічних працівників та робітників, місто стало батьківщиною першої радянської тракторної сівалки, а в 1932 році — найпотужнішої в світі зерноочисної та багатьох ін. складних сільськогосподарських машин. Наприкінці 30-х років підприємство випускало понад 10 проц. їх загальносоюзного виробництва. На цьому велетні сільськогосподарського машинобудування працювало понад 12 тис. робітників. Продукція заводу експортувалася до 8 зарубіжних країн. Зросло виробництво на заводах «Червоний Профінтерн» і «Більшовик», які спеціалізувалися на випуску обладнання для інкубаторів, запасних частин до тракторів, комбайнів тощо. У 1940 році валовий випуск продукції промислових підприємств міста становив 377 млн. карбованців.
У промисловості, па будівництві і транспорті було зайнято 23 тис. чоловік. Партійні організації приділяли велику увагу піднесенню їх трудової активності. Ще в березні 1929 року комуністи і комсомольці заводу «Червона зірка» прийняли трудовий виклик машинобудівників харківського заводу «Серп і Молот». Між цехами, відділами, бригадами і окремими робітниками розгорталося змагання за дострокове виконання завдань першої п’ятирічки. Ливарники К. Столяренко, брати Тимофій і Устим Луценки, інструментальник Г. Левашников, слюсар П. Гаркуша та багато інших стали першими ударниками в місті. Вони систематично перевиконували виробничі завдання у 1,2—1,5 раза. Розгортання соціалістичного змагання забезпечувало успішне виконання виробничих планів. Так, наприклад, заводи «Червона зірка» і «Червоний Профінтерн» завершили перший п’ятирічний план за 3 роки, обсяг їх виробництва збільшився майже вдвічі.
У 1935 році першими послідовниками донецького гірника О. Г. Стаханова стали червонозорівці — формувальник К. К. Столяренко, пресувальник В. О. Кирилов, столяр І. С. Давиденко, токар С. О. Лук’янченко, гірник із шахти «Піонер» І. Іщенко. Кожен з них виконував виробничі завдання на 300—400 проц., а комуніст К. Столяренко напередодні 19-річчя Великого Жовтня досяг рекордної продуктивності праці — змінну норму виробив на 935 проц. Уже на початку другої п’ятирічки К. Столяренко мав на своєму рахунку більше 150 раціоналізаторських пропозицій, які давали заводові понад 50 тис. крб. річної економії. Його бригада, що носила ім’я Наркома важкої промисловості С. Орджонікідзе, завжди вела перед у соціалістичному змаганні.
Питання про розгортання стахановського руху на окремих підприємствах і в цехах з 1935 року не сходило з порядку денного засідань бюро міськкому КП(б)У, пленумів, партактиву міської партійної організації. Воно стало головним і в роботі профспілок, в яких об’єднувалися всі робітники і службовці міста. У другій половині 30-х років тисячі робітників Кіровограда активно включилися в рух за оволодіння новою технікою і технічне переозброєння народного господарства. Всі промислові підприємства успішно справлялися з п’ятирічними планами і річними виробничими програмами. В 1939 році на честь XVIII з’їзду ВКП(б) 16 підприємств виконали завдання на 135 проц., а завод «Червона зірка» — на 154 проц. Протягом двох передвоєнних років (1939—1940 рр.) у всесоюзному змаганні машинобудівників червонозорівці завойовували перехідний Червоний прапор Наркомату середнього машинобудування. У 1940 році підприємство було учасником ВСГВ. Імена 78 працівників заводу занесені до Почесної книги Виставки. Завдяки великій організаторській і політмасовій роботі комуністів у 1939—1940 рр. по-стахановському працювали 94 проц. робітників заводу «Більшовик».
Технічна реконструкція промисловості вимагала піднесення культурно-технічного рівня робітників. Ця проблема розв’язувалася двома шляхами: через школи ФЗУ і організацію технічного навчання працюючих. Протягом 1922—1940 рр. кваліфікованих фабрично-заводських робітників готувала школа ФЗУ заводу «Червона зірка». У 1930—1935 рр. школи такого типу працювали при міжрайонній спілці промислових артілей та при міських автотранспортних організаціях, які готували шоферів і механіків. За період існування червонозорівської школи ФЗУ звідси вийшло понад 4 тис. кваліфікованих робітників. Протягом 1935—1941 рр. основна маса фабрично-заводських працівників навчалася безпосередньо на виробництві на численних курсах техмінімуму і підвищення кваліфікації.
Важливе значення для планомірного забезпечення промислових підприємств кваліфікованою робочою силою мав Указ Президії Верховної Ради CPGP від 2 жовтня 1940 року «Про державні трудові резерви СРСР». У листопаді 1940 року на базі червонозорівської школи ФЗУ створено школу ФЗН, яка за півроку підготувала з числа міської і сільської молоді понад 700 робітників масових професій — слюсарів, ковалів, формувальників, ливарників, теслярів, електрозварювальників і електромонтерів.
Розмах соціалістичного змагання, оновлення техніки і зростання культурно-технічного рівня робітників сприяли невпинному підвищенню продуктивності праці. На заводі «Червоний Профінтерн» за 1934—1938 рр. вона зросла майже в три рази. Перевиконання норм виробітку у 2—4 рази стало тут масовим явищем. Влітку 1939 року з ініціативи комсомольців цеху № 2 заводу «Червона зірка» на підприємствах міста почав ширитися рух багатоверстатників, що зародився за почином комуністів — робітників Харківського верстатобудівного заводу. Уже в першому кварталі наступного року цей почин підхопили 500 кращих робітників Кіровограда. Вони, як правило, перевиконували норми виробітку більше як удвічі, а окремі з них щоденно давали по 3—4 норми.
Партійні організації промислових підприємств приділяли велику увагу розвиткові творчої думки робітників, новаторському рухові. Вагомий внесок у раціоналізаторську справу вніс технік М. Б. Попов — автор вітчизняних зчищалок, дисків і валиків до тракторних сівалок. Запропонований ним спосіб цементування металу знайшов застосування на багатьох машинобудівних заводах нашої країни.
В умовах соціалістичного ладу в місті виросли справжні організатори виробництва. Серед них був деревообробник заводу «Червона зірка», комуніст М. І. Бондаренко, згодом партійний і державний діяч, член Політбюро ЦК КП(б)У. У 1931 році Всеукраїнський з’їзд Рад обрав токаря — орденоносця заводу «Червона зірка» І. К. Іщенка членом ВУЦВКу. Школу робітничого гарту пройшли тодішній секретар Кіровоградського міськкому партії О. С. Гупалов, голова міськради М. Т. Степанов, технік заводу «Червона зірка» В. С. Грищенко, яку в 1938 році трудящі міста обрали депутатом Верховної Ради УРСР, а партійна організація області делегувала на XVIII з’їзд ВКП(б). На широкий актив у своїй діяльності спиралася міська Рада депутатів трудящих. У її 12 секціях працювало до 300 чол. Серед депутатів міської Ради більше половини становили робітники. Тільки в 1940 році партійні і профспілкові організації міста висунули на відповідальні посади 1229 кращих людей праці, третину яких становили жінки.
В авангарді економічного і культурного будівництва йшли комуністи і комсомольці. На початку 1941 року в місті діяли 148 первинних партійних організацій, в яких налічувалося близько 3300 комуністів. Комсомольська організація об’єднувала до 10 тис. юнаків і дівчат. Комуністи і комсомольці спрямовували діяльність численних громадських організацій і товариств.
Виконуючи ленінську настанову про необхідність зміцнення союзу з селянством робітничі колективи міста подавали велику допомогу селу. В період масової колективізації, тільки протягом 1929 року в 115 підшефних селах округу побували 366 робітничих бригад, в яких взяли участь 1856 чоловік. Після рішення листовадового (1929 р.) Пленуму ЦК ВКП(б) послати на село 25 тис. робітників до Єлисаветградської окрпрофради надійшло 327 заяв. Більше двох третин двадцятип’ятитисячників становили комуністи і комсомольці. Очоливши колгоспи, посланці робітничих колективів міста І. В. Нижник, І. М. Дем’яненко, Б. А. Будзинський, М. І. Компанієць, І. Кривошея та багато інших стали справжніми організаторами трудового селянства в боротьбі за суцільну колективізацію. Робітники міста подавали сільським комуністам велику допомогу і в організаційно-господарському зміцненні колгоспів.
Дружні зв’язки підтримували трудящі міста з пролетарями багатьох зарубіжних країн. Колектив заводу «Червона зірка» одним з перших у країні виступив ініціатором міжнародного революційного змагання, надіславши свої пропозиції пролетарям заводу сільгоспмашин в Мангеймі (Німеччина). Червонозорівці взяли зобов’язання виконати п’ятирічку за три роки, ліквідувати неписьменність і піднести рівень культурно-технічних знань працівників підприємства, допомогти двом підшефним селам у здійсненні колективізації. Робітникам мангеймського заводу вони пропонували: проводити систематичну антивоєнну агітацію, саботувати виготовлення військового спорядження, не допускати звільнення з роботи робітників-революціонерів. У вересні 1931 року на заводах і фабриках міста відбулися мітинги протесту проти судової розправи над неграми США. На знак солідарності з героїчною боротьбою іспанського народу проти фашистських заколотників трудящі міста за прикладом робітниць Московської трьохгорної мануфактури ім. Дзержинського на початку серпня 1936 року відрахували у фонд допомоги народному фронтові Іспанії від 0,5 до 1 проц. місячного заробітку.
На початку 40-х років у місті проживало 102 тис. чоловік — майже в 2 рази більше, ніж у 1923 році. За роки Радянської влади воно стало одним із значних міст УРСР. 27 грудня 1934 року за клопотанням трудящих місто перейменовано в Кірово на честь видатного діяча Комуністичної партії С. М. Кірова. А 10 січня 1939 року Указом Президії Верховної Ради СPСP його перетворено на обласний центр, який дістав назву Кіровограда.
З кожним роком зростав матеріальний добробут трудящих. Тільки протягом другої п’ятирічки фонд заробітної плати робітників і службовців збільшився у 6 разів.
Місто прикрасилося парками, скверами, спортивними спорудами. Зводилися житлові будинки, школи, клуби. Виросли робітничі райони Нова Балашівка і Червонозорівка. На розі вулиць Леніна і Карла Маркса було створено площу, на якій у 1936 році встановлено пам’ятник С. М. Кірову (автор — М. Г. Манізер).
Тільки протягом 1934—1939 рр. витрати на охорону здоров’я трудящих зросли у 8,6 раза і досягли 8 млн. крб. Кіровоградців обслуговували 145 лікарів і 305 чоловік середнього медперсоналу. Якщо до революції лише на одному підприємстві міста був фельдшерський пункт, то в 1939 році при всіх заводах і фабриках діяли лікарські або фельдшерські пункти, а при «Червоній зірці» з 1934 року — поліклініка і з 1936 року — водолікарня. 1940 року у місті працювало 36 лікарень, амбулаторій і медичних пунктів, 12 аптек. В лікарнях налічувалося понад 830 ліжок. Тисячі кіровоградців мали змогу лікуватися і відпочивати у санаторіях і будинках відпочинку. Школярів оздоровляли в піонерських таборах. Дошкільнята виховувались у 19 дитячих садках і 14 яслах.
Докорінні зміни сталися в галузі народної освіти. У першій п’ятирічці в місті було здійснено обов’язкове початкове навчання, а на початку другої — завершено перехід до загального семирічного. Розширювалася мережа середніх шкіл. Якщо в 1913 році асигнування на народну освіту ледве сягали 96 тис. крб., то в 1940 році вони становили 21 млн. 250 тис. крб. 1940—41 навчального року у 32 загальноосвітніх школах 600 учителів навчали до 15 тис. дітей. Завдяки зусиллям партійних організацій, комсомолу, профспілок, органів народної освіти була повністю ліквідована неписьменність. Близько 10 тис. юнаків і дівчат напередодні війни здобували середню спеціальну і вищу освіту в 9 технікумах і педагогічному інституті, відкритому 1930 року. В них працювало понад 300 викладачів.
Велику освітню роботу серед широких мас трудящих проводили музеї. 1940 року у музеї революції організовано відділ життя і революційної діяльності С. М. Кірова, ім’я якого носить місто.
Якщо в 1937 році цей музей відвідали 7 тис. чоловік, то в 1940 році — у 5 разів більше.
Значне місце серед мистецьких колективів посів театр російської драми ім. С. М. Кірова, відкритий у 1939 році за рішенням уряду Радянської України. У його трупі грали кваліфіковані майстри сцени, які раніше працювали у Москві.
Першою виставою кіровців була драма В. Вишневського «Оптимістична трагедія». Два пересувні театри — Український драматичний і ляльковий — обслуговували трудящих області. Кіровоградський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, створений у 1926 році на базі самодіяльного драматичного гуртка при заводі «Червона зірка», уже в перший рік свого існування дав 196 вистав у 45 населених пунктах. У місті працювали обласна філармонія, заснована у 1939 році, два кінотеатри, 6 клубів, 58 червоних кутків, які розгорнули велику роботу серед робітничих колективів.
Великою популярністю у кіровоградців користувався балетний колектив художньої самодіяльності, організований у 1935 році при клубі ім. Жовтня. Протягом 1939—1940 рр. він виїжджав з творчими звітами до Москви, Херсона та ін. міст країни.
До послуг трудящих міста уже в 1937 році було понад 50 бібліотек. Найбільша з них — ім. Н. К. Крупської з книжковим фондом близько 80 тис. примірників, при якій функціонувало 73 книжкові пересувки. Цей заклад став базою для створення в 1939 році обласної бібліотеки.
Місто відвідували відомі мистецькі колективи, видатні письменники і актори. Так, наприклад, у квітні 1929 року тут побувала група українських радянських письменників у складі В. Сосюри, JI. Первомайського, С. Голованівського, І. Микитенка. Вони виступали у театрі заводу «Червона зірка», перед працівниками освіти, комсомольським активом, студентами педтехнікуму та учнями трудшколи № 4, зустрічалися з робітниками «Червоного Профінтерну».
Громадські організації і добровільні товариства проводили серед молоді значну оборонну і фізкультурну роботу. 1939 року в місті було проведено 177 воєнізованих походів, у яких взяли участь 23 724 чоловіка. За обсягом і результативністю масових заходів Кіровоградський міський комітет у справах фізкультури і спорту того року зайняв перше місце в країні.