Кіровоградська область у епоху феодалізма
Возз’єднання України з Росією, що стало поворотним етапом у житті українського народу, створило сприятливі умови для дальшого заселення території сучасної Кіровоградщини. У 50-х роках XVII ст. до складу «вольностей» запорізьких було включено за згодою російського уряду землі між Інгульцем, Інгулом і Південним Бугом — значну частину території сучасної області. Пліч-о-пліч з російськими військами місцеве населення відбивало напади панської Польщі, султанської Туреччини і Кримського ханства, які не переставали зазіхати на ці землі, намагаючись відірвати їх від Росії. Протягом другої половини XVII ст. польські і турецько-татарські війська чинили безперервні руйнівницькі походи на Україну. Так, на початку літа 1661 року велика кримська орда на чолі з ханом, зосередившись у районі Торговиці, чинила, як повідомляють документи, «нестерпні спустошення», захоплюючи в полон людей і знищуючи населені пункти по Інгулу й Інгульці аж до Чигирина.
1665 року татарам вдалося прорватися на східну Брацлавщину. А в 1671 році вони спустошили землі в районі Тясьмину, 1674 року безчинствували в околицях Торговиці і в районі Сухого та Чорного Ташлика.
Запорізькі козаки не раз громили татарські орди на Південному Бузі, Синюсі, Інгулі, Ташлику. Так, у липні 1661 року шлях татарам перетяли загони кошового отамана І. Сірка, які виступили з Торговиці на Буг. Через два роки в районі Крилова, в урочищі Цибульнику, запорожці знищили 10-тисячну орду кримських татар і ногайців, закликану на Україну зрадником гетьманом П. Тетерею. Козаки визволили тоді близько 4 тис. полонених. 1664 року загони І. Сірка, базуючись у районі Торговиці та на Побужжі, забезпечили оборону цих територій від об’єднаних польсько-татарських військ. Значної поразки завдали вони татарам і в 1668 році на Тясьмині. Завдяки героїчній боротьбі російсько-українських військ та запорізьких козаків закінчилися невдачею турецькі походи на Чигирин у 1677—1678 рр. Однак турецько-татарські війська піддали жахливим спустошенням південну Київщину, Брацлавщину і південно-східну територію сучасної Кіровоградщини. Під час першого походу вони просувалися на Чигирин через Південний Буг і Сухий Ташлик, а наступного року — через Чорний Ташлик (біля нинішнього Піщаного Броду) і Чорний ліс.
В 1686 році укладено т. зв. вічний мир між Росією і Польщею. За Росією лишалося Лівобережжя і Київ, а також землі Запорізької Січі на північ до Тясьмину, за Польщею — Правобережна Україна. Території на південь від Тясьмину і південна Брацлавщина, спустошені безперервними війнами, поки що не заселялися. Нарешті, за розмежуванням між Росією і Туреччиною 1705 року кордон пройшов від Ташлика в районі Бугу прямо через Інгул та Інгулець до Дніпра, до гирла річки Кам’янки. Після невдалого для Росії Прутського походу 1711 року запорізькі степи на правобережжі Дніпра до Південного Бугу було юридично закріплено за Туреччиною.
В той же час, скориставшися з невдач Росії у війні з Туреччиною, польська шляхта захопила в 1710—1720 рр. села, які входили до задніпровських сотень Миргородського і Полтавського полків — Табурище, Андрусівку, Цибулеве, Крилів, Федірки, Скубіївку, Глинське, Ухівку, Ковалівну та ін. Лише в результаті рішучих дій Російського уряду в 1732 році польські війська було вигнано, а ці райони знову повернуто під владу старшинської адміністрації Лівобережної України. З початком російсько-турецької війни 1735—1739 рр. значна частина населення з цих місцевостей переселилася на лівобережжя Дніпра. За Белградським миром територія сучасної Кіровоградської області, на якій розташувалися Бугогардівська, частина Інгульської та Кодацької паланок Нової Січі, остаточно відійшла до Росії (кордон пройшов від Південного Бугу біля Ташлика відкритим степом на південний схід до пониззя Дніпра в гирлі річки Кам’янки). Створились більш сприятливі умови для швидкого заселення північних районів Кіровоградщини. Масами сюди втікали селяни з правобережних воєводств України, що перебували під владою панської Польщі, українські та російські вихідці з Молдавії і з-за турецьких кордонів, жителі Лівобережжя і Слобожанщини. Відновлюються спустілі й засновуються нові слободи. 1745 року в цих районах було вже близько 110 слобід і хуторів, а на початку 50-х років XVIII ст,— понад 1501 2, у яких налічувалося більше 4 тис. дворів.
Слідом за народною в задніпровські й прибузькі райони просувається урядово-старшинська колонізація. Будуються військові укріплення — фортеці, форпости, шанці. Зокрема у фортецях Архангельській (нині Новоархангельськ), Давидовці (Петроострів), Миргороді (Новомиргород), шанцях Глинському, Крилові, Цибулевому та ін. розташовуються гарнізони російських військ і лівобережних козаків.
Козацька старшина поступово захоплює землі вільних поселенців у верхів’ях Інгулу й Інгульця, вздовж Тясьмину і Синюхи. Так, у 40-х роках XVIII ст. у Крилівській, Цибулівській, Власівській, Омельницькій, Потоцькій сотнях за неповними даними вже понад 30 населених пунктів належали миргородському полковнику Капністу, полковому обозному Москову, полковому писарю Козачковському, сотникам Майбороді, Гаврилову, значковим товаришам Корчаку, Бойдаченку та іншим. Вони будь-що намагалися підкорити собі поселенців, що селилися тут на правах займанщини і були ще особисто вільними. Так, полковник Капніст почав оподатковувати поселенців, вимагати чинш з млинів, запровадив ярмарковий збір тощо. Архангельські козаки в 1747 році скаржилися, що він «обтяжив їх гонінням і своїми власними податками та нестерпними грабунками».
Місцеве населення чинило рішучий опір феодальним утискам. Активну участь взяло воно в гайдамаччині — народно-визвольному русі проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту. Вже на початку XVIII ст. гайдамаки, які зосереджувалися в лісостепових районах сучасної Кіровоградщини, нападали на панські маєтки Брацлавщини, Поділля, Київщини. Один з перших виступів гайдамаків у північно-західних районах Кіровоградщини, в околицях Торговиці, польські джерела зафіксували 1726 року. З середини 30-х років XVIII ст. Чорний і Чутянський ліси (верхів’я Інгулу, Інгульця та поблизу Тясьмину і Висі) стають центрами зосередження і формування гайдамацьких загонів. Часом гайдамаки захоплювали цілі поселення. Так, у 1736 році загін Медведя оволодів Криловом. На початку 1737 року об’єднані загони гайдамаків, що налічували до тисячі чоловік, як повідомляла польська адміністрація, «снували по селах і лісах понад річкою Тясьмином».
Наприкінці 30-х та на початку 40-х років XVIII ст. дії гайдамацьких загонів, на чолі яких став видатний народний ватажок Г. Голий, значно активізуються. Заснований ним гайдамацький Кіш у Чорному лісі був однією з основних опорних баз повстанців. У 1748—1749 рр. загони гайдамаків тільки в околицях Архангельська об’єднували до 800 чоловік.
Особливо посилюється гайдамацький рух під час повстання 1750 року на Правобережній Україні. Вже в червні того року відбулися збройні сутички гайдамаків з каральними військами в Цибулівській сотні, під с. Ухівкою. В липні запеклий бій стався між польськими військами і гайдамаками біля Чутянського лісу. За далеко неповними даними рапортів київського генерал-губернатора, протягом липня 1750 — серпня 1752 рр. царські каральні загони мали до десяти збройних сутичок з гайдамаками, в ході яких нерідко зазнавали невдач, відступаючи до своїх форпостів. У цих боях відзначилися гайдамацькі ватажки В. Мелешко, М. Мамай, Василь і Прокіп Савранські та інші. Розмах гайдамацького руху дуже стурбував польський і царський уряди, які вживали заходів до його придушення. Проти гайдамацьких загонів були виставлені численні військові команди.
З середини XVIII ст. для заселення і укріплення кордонів на півдні, а також посилення боротьби з антифеодальним рухом царський уряд розпочинає будівництво фортець, в т. ч. і фортеці св. Єлисавети (на території нинішнього Кіровограда). На цей час припадає заснування і лінії військових поселень, відомих під назвою Нова Сербія. У 1751 році офіцеру російської армії сербу І. Хорвату доручено перевести на Україну кілька тисяч сербів, чорногорців, болгар і створити з них кінні гусарські о а пандурські (піші) полки. їм відводили землі від річки Кагарлика, лівої притоки Синюхи, і далі по Висі, Тясьмину до Дніпра, протяжністю 200, а завширшки 30 верст. Поселенці, крім землі, яка передавалася їм в довічне користування,— «кожному чину по пропорції»,— одержували від казни допомогу грішми й хлібом і мали право брати дерево з казенних дач у Чорному лісі. З 1752 року вони були розміщені в Новомиргороді (тоді Тресяги), Печці (Коробчине), Канежі, Федварі, Глинському, Панчевому, Мартоноші, Петроострові, Надлаку, Кальниболоті, Сьомлику (Скалевому), Архангельську, Дмитрівці, Цибулевому та ін. Спочатку Новосербський корпус складався з двох полків — гусарського та пандурського, які поділялися на роти, селища або шанці. Кожна рота мала свого командира і військову управу. Головним начальником Нової Сербії було призначено І. Хорвата, штаб якого містився у Новомиргороді. Крім поселенських полків, для захисту цієї території створюються різні форпости із залогами, де постійно перебувають російські солдати та українські козаки.
Використовуючи своє становище, офіцери військових команд та новосербських полків захоплювали найкращі землі, сіножаті, примушували працювати на себе рядових поселенців, привласнювали відпущені для них гроші. Сучасники відзначали, що Хорват «поводився з сербами, як із своїми рабами». Внаслідок безперервних скарг поселенців на Хорвата та інших офіцерів, а також втеч, викликаних їх зловживаннями, уряд змушений був у 1763 році усунути його від управління Новою Сербією.
Великих утисків від військового начальства зазнавало населення Новослобідського козацького полку, основу якого становили українці, переселені під час створення Нової Сербії. Формувати цей полк, центром якого стає щойно збудована фортеця св. Єлисавети, царський уряд почав у 1754 році. Полку належало зайняти двадцятиверстну смугу на південь від Нової Сербії. Насправді він охопив значно більшу територію: райони від Бугу на схід по верхів’ях Інгулу, Верблюжці, Самоткані. До його складу ввійшли великі площі Бугогардівської, Інгульської і частково Кодацької паланок Нової Січі. Для створення полкового резерву з числа вільного населення поселенців на 6 років звільняли від сплати податків. З 1755 року на землях, відведених полку, було дозволено селитися російським старообрядцям. Останні в кінці 50-х — на початку 60-х років XVIII ст. заснували слободи Клинці, Калинівку, Покровку, Плоске, Піщаний Брід, Злинку та ін. У 1760 році особовий склад полку налічував 5956 чоловік, у 20 його слободах проживало 23 тис. жителів. Козаки несли службу на численних форпостах, охороняючи кордони з Польщею і Туреччиною. Вони мали також затримувати селян-втікачів, боротися з гайдамаками. На території полку постійно перебували лівобережні й донські козаки, регулярні частини російської армії.
На початку 60-х років XVIII ст. із 5688 рядових козаків т. зв. виборними, які відбували службу на власному спорядженні, були 752. Основну ж масу — 4081 чоловік — становили козаки-підпомічники. Заможні козаки експлуатували у своїх господарствах 855 підсусідків, що зовсім не мали землі.
Ще з початку створення Новослобідського полку старшина, значна частина якої походила з Лівобережжя, визискувала і пригноблювала рядове козацтво, нерідко посягала на його землі, угіддя, худобу. У 1759 році полкові обозний Михалча і суддя Бутович привласнили грунти й сіножаті козаків слободи Грузької. Бородаївський сотник Даниленко захопив козацькі млини. Домотканський сотник Сіренко примушував козаків відбувати різного роду повинності.
Часто рядове козацтво й особливо підсусідки, у яких не було лісів та сіножатей, змушені були орендувати їх у новосербського начальства та військової старшини свого полку. Ще 1759 року сотники Устимович і Робота скаржились уряду Катерини II на утиски новосербських офіцерів, які примушували працювати на себе новослобідських поселян.
Основним господарським заняттям козаків Новослобідського полку, як і новосербських поселенців, було землеробство і скотарство, допоміжним — рибальство. Дуже важкими були їх перші кроки по налагодженню господарського життя. «Всі ми, поселенці,— писав пізніше один із них,— в той перший рік нашого життя в степу натерпілись багато горя та негод… Користувалися ми диким часником, цибулею та різними травами, поки не завели своїх городів, жили на сухарях та воді».
Переселенці, передусім українці й росіяни, одержували вкрай обмежену допомогу від уряду, частину якої до того ж під різними приводами привласнювали чиновники військового відомства, що займалися переселенням. Особливо бідували ті, хто прибував на нові місця без будь-яких засобів до існування. Роками вони мешкали у вологих землянках, терпіли від неврожаїв і хвороб.
Найкраще пристосованими до місцевих умов були українські поселенці, що в кінці XVIII та на початку XIX ст. становили більшість населення краю. Головним знаряддям обробітку землі у них був плуг із залізним лемешем, у який впрягали дві-три пари волів. Для цього об’єднувалися 2—3 господарі. За їх прикладом волову тягу та плуг почали використовувати всі поселенці.
На розораних землях сіяли переважно просо, ячмінь, горох, жито і пшеницю. Косили хліб косами. Молотили у відкритому полі ціпами або кіньми за допомогою котка. В господарстві російських поселенців багато уваги приділяли городництву, розведенню садків. Значне місце в господарському житті краю займало скотарство. В молдавських поселеннях розводили коней і овець. Поступово міцніли дружні стосунки між представниками українського, російського та інших народів, що населяли ці землі, відбувалося взаємозбагачення господарським досвідом, формувалася класова єдність у боротьбі проти експлуататорів.
У міру заселення і освоєння території помітного розвитку набула торгівля — як транзитна, так і внутрішня. В середині 60-х років XVIII ст. в Новій Сербії щорічно відбувалося 13 ярмарків і 12 — у Новослобідському полку. З Криму сюди везли сіль і продукти тваринництва, із Запоріжжя — сіль, рибу й вовну, коней, з Лівобережної України приганяли худобу, привозили шкіру й скляні вироби. Через територію Нової Сербії і Новослобідського полку з Росії та Лівобережної України до Польщі і почасти до Туреччини експортували залізні й текстильні вироби, хутра.
1764 року з новосербських поселень та поселень Новослобідського козацького полку було створено Єлисаветинську провінцію у складі Новоросійської губернії. Провінція охоплювала територію від Дніпра до Синюхи. До неї було включено значну частину північних земель Запоріжжя. З новосербських військових поселень і Ново-слобідського козацького полку сформували Чорний і Жовтий гусарські та Єлисаветградський кінний пікінерський полки. З метою прискорення освоєння краю 22 березня 1764 року уряд затвердив «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для заселення». Всю територію розподіляли на округи, а ті в свою чергу — на ділянки від 26 до 30 десятин. Землю мали право одержувати «люди всякого звання», за винятком кріпаків. Поселенцям надавали також різні пільги, зокрема право безмитного довозу товарів з-за кордону, вільного продажу горілки й солі, на значний строк їх звільняли від сплати податків.
Для одержання землі новопоселенці з’являлися у фортецю св. Єлисавети і слободи Орел, Архангельськ, Новомиргород і Крюків. Розширюючи на півдні країни військово-землеробські поселення, царський уряд прагнув зміцнити феодальне землеволодіння. Значна частина колишньої старшини Новослобідського полку перетворюється на офіцерів-поміщиків. Якщо на час утворення Єлисаветинської провінції тут налічувалося понад 60 тис. чол. дорослого населення, то через 10 років — вже 107 400 чоловік, серед яких — 65 259 українців, 38 966 росіян і 2470 переселенців із загарбаних Туреччиною Молдавії та Волощини, з них був сформований Молдавський гусарський полк. Водночас продовжувалося переселення на ці території іноземних колоністів, особливо німців, угорців, шведів, яким надавали значні пільги.
Масова роздача земель поміщикам і офіцерам призвела до виникнення значної групи феодально залежних селян. Ще особисто вільні, вони проживали на приватновласницьких землях і відбували на користь поміщиків і військової старшини повинності. На 1772 рік у Єлисаветинській провінції таких селян на поміщицьких землях проживало близько 13 тис. чоловік.
З розвитком феодального землеволодіння і погіршенням становища козаків та селян у 50—70 рр. XVIII ст. активізуються їх втечі від гнобителів. Особливо приваблювали втікачів землі Нової Січі. Втечі почастішали після перетворення козаків на поселених солдатів-пікінерів. За даними полковника Лупула-Звєрєва, протягом 1767—1774 рр. з Єлисаветинської провінції на запорізькі землі втекло 1227 чоловік: 66 — з Чорного і Молдавського гусарських полків, 403 — з Єлисаветградського пікінерського полку, 96 державних селян і 662 кріпаки. Пікінери йшли на Запоріжжя цілими слободами, з дітьми й дружинами. У 1774 році колишній полковий суддя поміщик Бутович скаржився, що його піддані з Лозуватої Балки втекли на Січ під збройною охороною запорожців.
У 50—60 рр. XVIII ст. через російські форпости Нової Сербії і Новослобідського полку продовжували прориватися гайдамацькі загони, які громили польську шляхту на Правобережній Україні. З грудня 1750 по листопад 1757 року гайдамаки завдали шляхті лише Брацлавського воєводства збитків на 4 млн. 12 тис. злотих, знищили 359 поміщиків. Вони побували у 40 містах і містечках, 199 селах. За даними Брацлавської прикордонної комісії, у 1755—1757 рр. гайдамацькі загони зруйнували маєтки магната Ф. Потоцького в районі Торговиці, Грушок, Нерубайки, Кам’янечого, Голованівська. У 1759 році гайдамаки кілька разів нападали на володіння магнатів Любомирських в районі Синюхи і Новомиргорода.
Об’єктами нападів гайдамаків, до яких нерідко приєднувалися й наймити старшин і заможних козаків, часто стають хутори, слободи, маєтки новосербських офіцерів, старшини Новослобідського полку, поміщиків Єлисаветинської провінції.
Широкий відгомін на території нинішньої Кіровоградщини мало велике селянське повстання 1768 року на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту — Коліївщина. Вже весною того року в північно-східній частині краю, в районі Цибулевого і Цвітного, почали гуртуватися повстанці. У загонах гайдамацького ватажка С. Неживого були жителі фортеці св. Єлисавети. Чимало учасників загонів М. Залізняка, Г. Саражина, В. Щербини, К. Крутя та інших походили з різних районів Єлисаветинської провінції. Разом з українцями і росіянами у повстанському русі брали участь солдати новосербських поселень. Так, за участь у Коліївщині до в’язниці потрапили серби Побушкаревич і Требинський. Значно вплинула на розвиток визвольного руху в Єлисаветинській провінції селянська війна під проводом О. Пугачова. Знову активізувалися гайдамацькі виступи. Протягом 1773— 1775 рр. збройні сутички між гайдамаками і військовими поселенцями охопили всю провінцію.
З початком російсько-турецької війни 1768—1774 рр. у межі Єлисаветинської провінції вдерлася велика татарська орда на чолі з ханом Керим-Гіреем. Уникаючи боїв з регулярними частинами російських військ, татарські загони грабували населення, спалювали населені пункти. За наказом хана татари мали, «поділившись, покрити всю територію Нової Сербії, спалити всі села і весь врожай, захопити в полон жителів і погнати з собою худобу». Загарбники завдали великої шкоди місцевому населенню. Лише в Єлисаветинській провінції вигнано в полон близько тисячі чоловік, знищено десятки сіл, понад тисячу будинків. Проте прорватися далі фортеці св. Єлисавети татари не змогли — їх відбили російські війська на чолі з генерал-майором Ісаковим. Це був останній напад кримських татар на південні землі Російської держави.
Влітку 1769 року у фортеці св. Єлисавети дислоковано штаб 2-ї російської армії, якою командував П. О. Рум’янцев. До її складу, крім регулярних військ, увійшли гусарські та пікінерські поселені частини з Єлисаветинської провінції, які відзначилися в боях проти турків у Молдавії й Волощині.
Після укладення Кючук-Кайнарджійського миру до Росії відійшла територія в пониззях Дніпра і Південного Бугу, а з ліквідацією царським урядом Запорізької Січі до складу Новоросійської губернії були передані й колишні запорізькі землі. Єлисаветинська провінція втрачає прикордонне військово-стратегічне значення. В 1783 році царський уряд включив усі землі Південної України до Катеринославського намісництва. Кордони його проходили вздовж Бугу до гирла Синюхи (прикордоння з Туреччиною), далі Синюхою, Виссю і Тясьмином (прикордоння з Польщею) і вище Крюкова та Кременчука — до Дніпра. У складі Катеринославського намісництва були й Новомиргородський (згодом — Ольвіопольський), Єлисавет-градський і Олександрійський повіти, до яких входила основна територія сучасної Кіровоградської області. 1795 року Новомиргородський та Єлисаветградський повіти передано до новоствореного Вознесенського намісництва. Олександрійський повіт залишався в Катеринославському намісництві. Проте вже 1797 року обидва намісництва були об’єднані в Новоросійську губернію, яка проіснувала до 1802 року. В 1799 році територія Олександрійського повіту ввійшла до Єлисаветградського повіту. Оскільки Новомиргород був також переданий до цього повіту, повітовий центр перенесено до Ольвіополя. Після створення в 1802 році Миколаївської (з 1803 року Херсонської) губернії ці повіти влилися до її складу. З возз’єднанням в 1793 році Правобережної України з Росією територія сучасної північно-західної Кіровоградщини (між Синюхою і Бугом) увійшла до Гайсинського та Балтського повітів Подільської губернії, а північно-східні (на південь від Тясьмину до Інгульця)—до Чигиринського повіту Київської губернії. На 1784 рік в Олександрійському, Єлисаветградському й Ольвіопольському повітах було 2 188 538 десятин придатної землі, на якій проживало 148 248 чоловік. У трьох повітах налічувалося 608 населених пунктів.