Бережинка, Кіровоградський район, Кіровоградська область
Бережинка — село, центр сільської Ради. Розташована в долині річки Писарівки, притоки Інгулу. Відстань до Кіровограда — 5 км. Через село проходить автошлях Кіровоград — Кривий Ріг. Населення —- 1292 чоловіка. Сільраді підпорядковано також населені пункти Верхівці, Макове і Масляниківка.
В середині XVIII ст. в цій місцевості були розташовані зимівники Інгульської паланки. Вони зазначені на карті, складеній інженер-полковником де Боскетом у 1751 році. Одним з перших поселенців був козацький писар Деряба, тому долина називалася Писарівською, а річка Писарівкою. Згодом виросла й слобода під такою ж назвою.
Після спорудження фортеці св. Єлисавети в навколишніх слободах були розміщені сторожові пости для охорони поселень від набігів татар. Козаки скаржилися на офіцерів, які самовільно захоплювали їхні землі, а жителів покріпачували. 28 квітня 1771 року поручиком Донецького пікінерського полку Анисимовим складено купчу на придбання у поручика Бережинського, який очолював пост у Писарівці, 860 десятин землі і слободи з 37 дворами, двома вітряками, левадою, фруктовим садом і посівами хлібів. Одночасно Анисимов одержав дозвіл на будівництво водяного млина і заснування слободи біля шляху, що вів до фортеці св. Єлисавети.
Між жителями слободи і сторожовими командами часто відбувалися сутички. Інколи козакам вдавалося виганяти сторожові команди. Так, у рапорті капітана Хоткевича від 18 серпня 1774 року начальнику єлисаветградського гарнізону повідомлялося, що запорізька команда, розігнала сторожовий пост поручика Бережинського і поставила свою залогу.
Під час генерального межування 1798—1800 рр. на території сучасного села були розташовані населені пункти Писарівка і Білоглинне, якими володів підполковник Анисимов. Входили вони до складу Покровської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії. На початку XIX ст. тут жило 158 чоловік у 33 дворах. Згодом села злилися в одне — Бережинку. В 1835 році сюди було переведено частину селян-кріпаків з Чернігівської та Орловської губерній.
Кріпаки працювали на поміщика 4—5 днів на тиждень. їх продавали, обмінювали на речі, судили, засилали на каторгу і віддавали в солдати. Середня тривалість життя селян не перевищувала 40 років. Найпоширенішою формою протесту кріпаків проти гноблення на той час були втечі від поміщиків. За 10-ю ревізією 1857 року видно, що з 90 кріпаків поміщика Шпіра у 1849—1855 рр. втекло 297.
Після реформи 1861 року за уставною грамотою лише 50 ревізьких душ одержали по 3 десятини землі, 22 дворові залишилися без наділів. До 1870 року селяни за кожен наділ виконували повинності — відробіткову (панщину) — до 70 людино-днів на рік і грошову (оброк) — 10 крб. сріблом. За 2 роки селяни заплатили поміщику 20 проц. викупу, а решту — 17 640 крб., починаючи з 1 листопада 1872 року, вони повинні були протягом 49 років вносити в державну казну.
З розвитком капіталізму поглиблюється класове розшарування. Так, на 1886 рік з 65 селянських господарств 53 були бідняцькими. Більшість з них мала 2—4 десятини землі, 10 дворів володіли 6—11, два — 139 десятинами разом. Малоземелля, безземелля, низькі врожаї (середній збір зернових в 70—90-х рр. становив 18—19 пудів з десятини), періодичні недороди, висока орендна плата (6 крб. 30 коп. за десятину) і посилення поміщицько-куркульської експлуатації призводили до дальшого погіршення життя трудящих, загострення класових суперечностей. Селяни розорювалися і знову потрапляли в кабалу до поміщиків. На початку 90-х років 1223 десятини землі були власністю двох поміщиків, а селянам належало тільки 322,8 десятини.
Під впливом соціал-демократичної агітації зростала політична свідомість і організованість селян. Яскравим прикладом цього є життя і революційна діяльність В. Н. Боженка. Народився він у Бережинці 1871 року. Хлопцеві було всього 12 років, як померли його батьки. Разом з старшим братом Семеном Василь змушений був утримувати сім’ю. В 1903 році він наймається теслярем в економії княгині Урусової у сусідньому селі Високих Байраках. Під його впливом батраки покинули роботу. Для розправи над «бунтівниками» княгиня викликала жандармів. У 1904 році, рятуючись від переслідувань, В. Боженко переїхав до Одеси. За дорученням Південного бюро комітетів більшості встановив зв’язок з підпільними друкарнями Одеси, розповсюджував серед населення революційні видання. 28 квітня 1904 року він одержав від місцевого комітету РСДРП кілька тисяч надрукованих червоною фарбою відозв про святкування 1 Травня, а через два дні був заарештований. Після двомісячного ув’язнення В. Н. Боженка звільнено за браком доказів про його революційну діяльність, але встановлено над ним особливий нагляд поліції. Того ж року В. Н. Боженко призваний в армію, де продовжував революційну діяльність. Повернувшись у 1906 році в рідне село, він не припиняв революційної роботи, закликаючи односельців до боротьби з царським самодержавством.
Після столинінської реформи багатії за безцінь скуповували землі збіднілих селян. У 1907 році з 153-х селянських дворів Бережинки і прилеглих до неї хуторів майже третина була безземельною. Розорені селяни шукали заробітку на заводах і фабриках Єлисаветграда, виїжджали в Сибір. 1907 року община вирядила своїх уповноважених В. Н. Боженка та І. В. Савченка в Тобольську губернію, щоб довідатись про далекі землі й умови переселення. Після тривалих мандрів посланці переконали земляків не залишати домівок.
Тяжка праця, злидні, відсутність медичного обслуговування були причиною високої смертності на селі, яка в окремі роки перевищувала приріст населення. Так, 1898 року в Бережинці та навколишніх селах народилося 198 чоловік, а померло 205. Багато дітей гинуло від кору, коклюшу, віспи, дифтериту, сибірки та інших інфекційних захворювань. У 1909 році тут відкрили однокласну школу, навчання в якій тривало всього 55 днів. У 1912/13 навчальному році з 32 учнів 19 кинули школу через матеріальні нестатки. Свідоцтво про її закінчення щороку одержували лише 4—5 дітей.
З початком імперіалістичної війни 54 жителі села були призвані в армію. їх сім’ї обсіли неймовірні злидні. До того ж 31 серпня 1914 року під час великої пожежі згоріли 52 двори. Близько 200 чоловік не мали притулку. В приговорі сільської сходки записано: «…Селяни залишилися без жител. Худоба під відкритим небом. Сім’ї — без куска хліба. Худоба без корму і терпить від дощу. Надходить зима, крайнє лихо. Допомоги чекати нема від кого».
Невдовзі почали надходити звістки про загиблих і покалічених. 20 бережинців не повернулися з фронту. За роки війни різко скоротилися посівні площі. У 1916 році на 81 господарство припадало 432,5 десятини посівів. 57 родин були бідняцькими, з них 10 — безземельними. 33 двори не мали робочої худоби. Землю обробляли в основному жінки й діти. Через нестачу тягла, знарядь праці, низьку агротехніку бідняки одержували низькі врожаї. Наростало невдоволення селян існуючим ладом.
Дізнавшись про повалення самодержавства, селяни чекали припинення ненависної війни, вимагали миру і землі. У квітні тут виник сільський комітет. До Бережинки часто приїздили члени Єлисаветградського комітету РСДРП(б), які пропагували ленінські ідеї соціалістичної революції. Під впливом більшовицької агітації селяни почали активніше виступати проти політики Тимчасового уряду. В кінці серпня 1917 року вони відмовилися виконувати розпорядження повітових властей про поставки худоби для потреб фронту. 12 жовтня сільська сходка прийняла рішення про конфіскацію у поміщиці Костецької випасів для худоби.
Велика Жовтнева соціалістична революція докорінно змінила долю бережинців. Наприкінці січня 1918 року сільська біднота, спираючись на підтримку єлисаветградських робітників, встановила в Бережинці Радянську владу. Створена Рада селянських депутатів взяла на облік поміщицькі землі й майно, почала розподіляти їх серед безземельних і малоземельних селян. Але в березні Бережинку захопили австро-німецькі окупанти, які відновили буржуазно-поміщицькі порядки. Вони призначили старосту з числа заможних селян. Поміщики вимагали відшкодування «збитків» за націоналізовані і передані селянам землі, худобу, реманент тощо. Проте значна частина населення саботувала розпорядження окупаційних властей і їх буржуазно-націоналістичних прихвоснів.
Полум’яним борцем за Радянську владу, видатним полководцем-самородком в роки громадянської війни став колишній батрак В. Н. Боженко. У 1915—1917 рр. він — один з керівників профспілкового руху в Києві, член Київської Ради робітничих депутатів. Тоді ж Боженко вступає до лав більшовицької партії. В дні Київського жовтневого збройного повстання він командував червоногвардійським загоном. Під час Київського січневого збройного повстання 1918 року на чолі червоно-гвардійського загону брав участь у боях проти Центральної ради, а навесні того ж року — проти австро-німецьких окупантів. У вересні 1918 року більшовики України на базі партизанських загонів, що вийшли в нейтральну зону, почали формувати дві партизанські дивізії для боротьби проти австро-німецьких окупантів. В. Н. Боженка призначають командиром Таращанського полку 1-ї Української радянської дивізії. Згодом полк було реорганізовано в Таращанську бригаду 44-ї піхотної дивізії на чолі з М. О. Щорсом. У боях проти кайзерівських військ, гетьманців, петлюрівців і білогвардійців таращанці під командуванням В. Н. Боженка здобули ряд визначних перемог. За визволення Києва (5 лютого 1919 року) ВУЦВК нагородив Таращанський полк почесним Червоним прапором, а його командира — особистою золотою зброєю. В цьому ж полку служив житель Бережинки І. В. Савченко, який разом з Боженком пройшов славний революційний шлях.
Після відходу австро-німецьких окупантів у село вступили петлюрівці. На початку січня 1919 року їх було вигнано. 7 січня на загальних зборах жителів села обрано Раду на чолі з 3. П. Кривенком. Одним з перших заходів Ради, як повідомляла 26 квітня херсонська газета «Известия», було вилучення лишків хліба у багатіїв і передача їх бідноті. Переконавшись, що тільки влада Рад захищає інтереси трудящих, селяни активно відстоювали її в боротьбі з класовими ворогами. У травні 1919 року багато з них билися з григор’євськими бандами. Серед тих, хто захищав Радянську владу на фронтах громадянської війни, було багато селян-бідняків з Бережинки.
У серпні 1919 року село захопили денікінці. Вони зігнали бережинців на сходку, щоб призначити старосту. Ніхто не захотів взяти на себе ці обов’язки. Селяни допомагали партизанам, що діяли в цьому районі. У січні 1920 року, напередодні відступу білогвардійців з Єлисаветграда, в село ввірвався денікінський кавалерійський загін з 200 чоловік і почав відбирати у селян коней, фураж, підводи. За вчинений опір багатьох бережинців побили різками, а селянина М. О. Гуйвана зарубали.
На початку лютого 1920 року війська Червоної Армії вигнали денікінців з Бережинки. 6 лютого на загальних зборах селян було утворено ревком, головою якого призначено бідняка М. Г. Фундового. За розпорядженням ревкому весь інвентар поміщицьких економій розподілявся між бідняками і наймитами. 21 березня обрано сільську Раду. Влітку 1920 року виник комітет незаможних селян. Головою КНС став К. Ф. Савченко. Президія комітету взяла на облік безпритульних дітей, організувала для них харчування, створила молочарню.
Бережинці активно відгукнулися на заклик В. І. Леніна в листі «До незаможних селян України» від 2.Х 1920 року — посилити боротьбу проти Врангеля. В резолюції об’єднаного засідання партійної організації, ревкому і комнезаму Покровської волості, куди входила й Бережинка, від 21 жовтня йшлося про необхідність поповнення рядів червоних кавалеристів. Добровольцями в Червону Армію пішли десятки бережинців. Сільська Рада разом з КНС забезпечила добровольців кіньми, теплим одягом.
Після закінчення громадянської війни комуністи разом з Радою організували трудівників села на відбудову зруйнованого господарства. Рада і комнезам допомагали малоземельним і безземельним селянам посівним матеріалом, тяглом, залучали бідняків і середняків до роботи в громадських організаціях. Швидко зростав авторитет комітету. В листопаді 1921 року в Бережинці налічувалося 137 членів КНС. До президії сільського комнезаму входили С. Н. Боженко, К. Н. Боженко, О. Д. Солонченко. Вирішальною умовою успішної відбудови сільського господарства було запровадження нової економічної політики. Вже в 1923 році повністю відновлено довоєнні посівні площі. Велику допомогу в цій справі надавало селянам Бережинки кредитно-кооперативне товариство «Культура і праця», яке налагодило в селі торгівлю. Через нього трудящі одержували товари в кредит і посівний матеріал від держави.
У жовтні 1923 року під керівництвом Покровського волосного партійного комітету відбулися перевибори Бережинської сільської Ради. Для зміцнення керівних кадрів волпартком на посаду її голови направив комуніста О. П. Писарєва, який пізніше очолив колгосп ім. Леніна і керував ним до 1950 року. В лютому 1923 року з ініціативи волпарткому, при активній участі Ради та комнезаму в Бережинці утворюється одна з перших на Єлисаветградщині сільськогосподарська артіль «Гурток братів», що об’єднувала 11 дворів і мала 53 десятини землі, четверо коней, жниварку, сівалку, два плуги, п’ять борін, два вози. Наступного року артіль одержала від держави дві пари волів і пару коней. Тоді ж 22 бідняцько-середняцькі господарства села заснували комуну «Єднання», організатором якої був О. П. Писарєв. Її хлібороби одними з перших в окрузі перейшли до тракторного обробітку землі. У 1924 роді обидва колективи були учасниками сільськогосподарської виставки Єлисаветградського округу.
Сільська Рада приділяла також багато уваги розвитку освіти і культури. Ще у 1920 році було відбудовано приміщення трудової школи, надано квартири вчителям. Виникла сільська бібліотека. Почав працювати гурток художньої самодіяльності «Червона зірка». Місцеві драмгуртківці завоювали широку популярність у односельців і глядачів сусідніх сіл. 1921 року вони поставили на сцені імпровізованого театру понад 30 п’єс, серед них — «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського, «Сто тисяч» І. К. Карпенка-Карого тощо. 22 лютого 1924 року окружна газета «Червоний шлях» повідомляла, що в Бережинці, яка тоді входила до складу Єлисаветградського району Єлисаветградського округу, працює клуб, де щовечора збираються селяни і слухають лекції, доповіді. Переважна більшість селян навчалася у школі лікнепу. 1927 року жителі села брали активну участь у збиранні коштів для будівництва повітряного флоту.
В кінці 20-х років, перетворюючи в життя ленінський кооперативний план, рішення XV з’їзду ВКП(б), комуністи і комсомольці, сільська біднота і комнезам розгорнули підготовку до суцільної колективізації. 13 листопада 1927 року на засіданні Бережинського КНС ухвалено створити машинно-тракторне товариство з членів КНС і неорганізованої бідноти. Товариство відіграло значну роль у підготовці кадрів механізаторів. При сільській школі діяли курси трактористів, згодом почали працювати курси рільників. Вже в 1931 році на обох курсах навчалося 34 колгоспники Бережинської Ради. 5 січня 1930 року загальні збори Бережинського комнезаму закликали всіх селян об’єднуватися в колгоспи. 10 лютого на базі артілі «Гурток братів» засновано колгосп. На території Бережинської Ради, якій були підпорядковані також Мар’ївка, Масляниківка, Шевченкове, виникло 5 колгоспів, що об’єднували 240 дворів (73 проц. селянських господарств).
Багатогранну роботу проводив партійний осередок, створений 1930 року у складі 6 комуністів. Вони систематично роз’яснювали населенню політику партії і уряду, дбали про піднесення сільськогосподарського виробництва, залучали до своїх рядів кращих колгоспників-ударників. Партійний осередок керував роботою сільського споживчого товариства, заснованого у 1930 році. При колгоспах було організовано наймитсько-бідняцькі групи, які контролювали роботу кооперації.
Значну допомогу партійній організації і Раді в проведенні колективізації і здійсненні політичних заходів подавав комсомольський осередок, створений 20 грудня 1930 року. У 1930 році комсомольці обслуговували тракторно-кінну базу артілі, що налічувала 2 трактори і 150 коней. Вони виступили також ініціаторами будівництва птахоферми і допоміжних тваринницьких приміщень.
Велику роль в організаційно-господарському зміцненні та розвитку колгоспів відіграла Аджамська (з 1935 року — Кіровська МТС). Вже в 1932 році середня врожайність зернових в артілях села зросла до 10,2 цнт з га порівняно з 6,5 цнт попереднього року. Серед колгоспників широко розгорнулося соціалістичне змагання за підвищення врожайності полів і високу продуктивність тваринництва. Ударники сільськогосподарського виробництва П. Лауда, М. Дударенко і Ю. Бондар у 1933 році обиралися делегатами обласного з’їзду передових колгоспників, а П. Лауда ще й делегатом Першого Всесоюзного з’їзду колгоспників-ударників.
На кінець першої п’ятирічки вся оброблювана площа — 1575 га була закріплена за колгоспами. У 1935 році оранку та сівбу зернових і технічних культур повністю механізовано. У трьох колгоспах Бережинської сільради — «3-й вирішальний», ім. Сталіна, «Червона зірка» — вперше в районі електрифіковано молотьбу хліба.
У січні 1939 року до бережинських колгоспів приєдналися ще і «Червона зірка», «ХХ-річчя Червоної Армії», «Комінтерн». Замість колишніх дрібних одноосібних господарств напередодні Великої Вітчизняної війни в Бережинці та в селах, підпорядкованих сільраді, налічувалося 7 багатогалузевих колективних господарств, які обробляли 3760 га землі, в т. ч. орної — 3251 га. В 1941 році колгоспи мали 42 господарські будівлі, 637 одиниць сільськогосподарських машин та інвентаря.
Зростав матеріальний добробут і культурний рівень колгоспників. У 1935 році початкову школу перетворено на семирічну. Виконуючи рішення XVI з’їзду ВКП(б) по запровадженню загальної обов’язкової початкової освіти і ліквідації неписьменності, партосередок, сільрада охопили навчанням всіх неписьменних і малописьменних в гуртках лікнепу і вечірній школі колгоспної молоді. В сільському клубі читалися лекції, проводилися вечори, силами самодіяльних митців влаштовувалися концерти, ставилися п’єси, демонструвалися кінофільми. Працювала бібліотека. Комсомольці створили гурток оборони, де юнаки набували військових спеціальностей.
З початком Великої Вітчизняної війни багато жителів Бережинки пішли на фронт. Комуніст Г. П. Ткаченко на мітингу трудящих заявив: «Я готовий битися за свою Батьківщину і, якщо треба буде, віддам за неї своє життя». (Патріот загинув геройською смертю в 1941 році). Коли нависла загроза окупації села, партійна організація та сільська Рада організували евакуацію в тил сільськогосподарської техніки, колгоспної худоби і майна. Для боротьби з ворожими диверсантами були створені групи сприяння винищувальним батальйонам. 5 серпня 1941 року німецько-фашистські війська захопили Бережинку. В перші ж дні гітлерівці розстріляли комуніста І. Є. Чайку, колгоспного активіста М. І. Римаренка. Понад 50 юнаків і дівчат було насильно відправлено на каторгу до Німеччини. Окупанти грабували населення, знищували громадські будівлі, майно, реманент. Жителі Бережинки саботували фашистський «новий порядок». Багато з них допомагало партизанам загону ім. Ворошилова здійснювати диверсії проти ворога.
Близько 150 бережинців зі зброєю в руках захищали Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни. 70 з них полягли смертю хоробрих за свободу і незалежність Батьківщини. До ста учасників війни нагороджено орденами й медалями. Орденів Червоного Прапора, Червоної Зірки та ін. удостоєно М. М. Малюту, А. Я. Маслова, В. Н. Пащенка. Влітку 1941 року під час оборони Кіровограда виняткову хоробрість і відвагу виявила уродженка села медсестра Т. П. Цуканова-Аксьонкіна, вона відзначена орденом Червоного Прапора. В боях на Ізюмсько-Барвінківському напрямку відважна комсомолка загинула. Одна з вулиць Кіровограда названа її ім’ям.
7 січня 1944 року частини 297-ї стрілецької дивізії у взаємодії із 50-ю і 303-ю стрілецькими дивізіями 2-го Українського фронту визволили Бережинку від німецько-фашистських загарбників. У надзвичайно складних умовах жителі села почали ліквідовувати наслідки гітлерівської окупації. Фашисти зруйнували приміщення школи, медпункту, клубу, бібліотеки. З 49 колгоспних будівель 35 були повністю знищені. Не вистачало робочих рук, тяглової сили, насіння. Основний тягар відродження господарства ліг на плечі жінок, підлітків і людей похилого віку.
Долаючи великі труднощі, колгоспники під керівництвом сільської Ради, відновленої в січні 1944 року, розгорнули боротьбу за відродження довоєнних посівних площ, громадського поголів’я худоби тощо. Всі сім колгоспів приступили до сільськогосподарських робіт ранньої весни 1944 року. Велику допомогу у ліквідації наслідків фашистської окупації подавала держава. З братніх республік надходили трактори, комбайни, коні, насіння. Комсомольська організація (вже влітку 1944 року вона налічувала 26 членів), організувала збір насіння, водночас допомагала фронтові. Комсомольці надсилали металолом на танкову колону «Кіровоградський комсомолець» і кошти на спорудження ескадрильї «Допризовник Кіровоградщини».
20 березня 1944 року розпочала роботу 7-річна школа, де навчалося близько 100 дітей. Силами комсомольців і молоді було відбудовано клуб, приміщення медпункту. Педагогічний колектив разом з учнями розгорнув масово-політичну роботу серед населення. Вчителі читали лекції, доповіді, організовували концерти, виїжджали в поле з агіткультбригадами. Часто після виступів вони разом з колгоспниками працювали на полі.
Вже 1947 року колгоспи повністю освоїли довоєнні (2700 га) посівні площі і досягли врожайності 1940 року.
Створювалися умови для відновлення громадського поголів’я худоби та підвищення його продуктивності. У 1949 році було виконано план розвитку тваринництва. На кінець першої післявоєнної п’ятирічки в селі відбудували житла колгоспників, службовців. Працювали бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт. Всі діти шкільного віку навчалися в школі.
Залікувавши глибокі рани, заподіяні війною, трудящі розгорнули роботу за дальший розвиток господарства і культури.
У 1951 році колективні господарства артілі Бережинської сільради — «3-й вирішальний», ім. Леніна, ім. Сталіна, «Червоний хлібороб» і «Червона зірка» об’єдналися в одне — ім. Ворошилова, а ім. Тимошенка і «Комінтерн» — у колгосп ім. Тимошенка. 1958 року ці два господарства злилися в одне — ім С. Юлаєва (з 1961 року — «Заповіт Леніна»).
Кілька разів колгоспи брали участь у ВСГВ: у 1955 році — за вирощення по 427,7 цнт цукрових буряків з гектара на площі 246 га (а ланка Н. Ф. Гончаренко виростила по 567 цнт з га); в 1956 — за високий урожай пшениці — по 29 цнт з га на площі 960 га; в 1957 — за вирощення по 28 цнт коріандру з га на площі 60 га; 1958 року — за високий надій молока — по 3 тис. кг на фуражну корову. Виставком нагородив колгосп чотирма бронзовими медалями і преміював чотирма вантажними автомашинами.
В 1966 році за високі показники у тваринництві артіль занесено на обласну Дошку пошани. В 1958 та в 1966 роках 16 кращих трудівників нагороджено орденами й медалями, серед них — голову колгоспу М. П. Чеголю — двома орденами Трудового Червоного Прапора, агронома Г. І. Булата — орденом «Знак Пошани», а згодом орденом Жовтневої Революції.
Завдяки широкому використанню органічних і мінеральних добрив підвищувалася родючість ланів. У 1967 році колгоспники зібрали по 30,9 цнт озимої пшениці з га. Дояр І. Т. Мерко, який понад 15 років працює на фермі, одержав по 3334 кг молока від кожної корови. Колгосп спеціалізується і на виробництві городини. Для вирощування ранніх овочів збудовано вкриті синтетичною плівкою теплиці площею 10 тис. кв. метрів. Споруджено ставок з площею водного дзеркала 35 га. В 1970 році стала до ладу свердловина для постачання водою підприємств і населення. Планується спорудити стаціонарні теплиці, фруктопереробний цех, млин. Городники широко застосовують прогресивні методи Київської овочевої фабрики щодо вирощування ранніх овочів. В 1966 році 7 колгоспників були учасниками ВДНГ СРСР і Виставки передового досвіду в народному господарстві Української РСР. Для запозичення досвіду знатної доярки Сумщини двічі Героя Соціалістичної Праці М. X. Савченко виїжджало 8 чоловік.
На кінець 1970 року колгосп «Заповіт Леніна» домігся врожаю зернових — по 35,6 цнт з гектара. Кращий механізатор А. Ф. Компанієць на закріпленій за ним площі виростив по 75 цнт кукурудзи з га. Телятниця М. С. Босенко домоглася добового привіску телят 950—960 грамів. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 392 цнт молока. Тут створено високопродуктивне племінне стадо. На фермі понад 700 племінних корів. Всі молочнотоварні ферми в 1970 році об’єднано в одну. Реконструйовано корівники з молочними цехами, введено в експлуатацію механізований тваринницький комплекс. У кожному корівнику — електродоїльна установка, механізм для приготування і роздачі кормів та прибирання приміщення.
Колгосп «Заповіт Леніна» — велике високомеханізоване господарство. Тут 29 тракторів, 16 комбайнів, 20 вантажних і 2 автомашини тощо. На полях, в майстернях і на фермах працюють понад 70 механізаторів. Більше 20 років очолює тракторну бригаду ветеран Великої Вітчизняної війни комуніст В. Н. Пащенко. Його руками зроблено унікальні пристрої для дощувальної установки, гноєрозкидувачів, розсадосаджалки тощо. Це дало велику економію коштів і часу. З кожним роком зростають грошові прибутки колгоспу. У 1970 році вони становили понад мільйон крб. Близько 60 трудівників Бережинки нагороджені медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна».
Новими трудовими успіхами ознаменували колгоспники перший рік дев’ятої п’ятирічки. Вони зібрали по 42,5 цнт озимої пшениці з га, виробили по 447 цнт молока на 100 га сільськогосподарських угідь, зайнявши по надоях друге місце в районі. За високі показники у хліборобстві 1971 року колгоспу присвоєно звання господарства високої культури землеробства. Змагаючись за гідну зустріч 50-річчя утворення Радянського Союзу колгоспники Бережинки взяли на себе підвищені зобов’язання.
Ще у 1950 році в селі створено радгосп «Бережинський», який спеціалізується на вирощуванні саджанців фруктових і декоративних дерев для багатьох районів області. У теплицях вирощуються рідкісні сорти троянд з допомогою першої на Україні автоматичної туманоутворюючої установки. 1972 року радгосп реалізував 200 тис. таких саджанців. План грошових надходжень у першому році дев’ятої п’ятирічки тут виконано на 240 проц. У господарстві зайнято понад 50 робітників. У 1956—1957 рр. господарство було учасником ВСГВ і нагороджене грамотами та медалями виставкому.
Зміцнення колгоспного і радгоспного виробництва — джерело поліпшення добробуту трудівників села. Якщо середньомісячна заробітна плата доярки в 1966 році становила 110 крб., то в 1970 році — 120—125 карбованців.
За післявоєнні роки в Бережинці споруджено 150 житлових будинків загальною площею понад 10 тис. кв. метрів, приміщення будинку культури на 400 місць, фельдшерсько-акушерського медичного пункту, їдальні. Обабіч центральної вулиці рівними рядами висаджено стрункі тополі. Між обласним центром і Бережинкою курсують автобуси. При медпункті, в якому працюють фельдшер і акушер, є аптека.
У 8-річній школі навчаються 200 дітей, працюють 14 вчителів, діє також консультаційний пункт Кіровоградської районної середньої заочної школи. У Бережинці — близько ста фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою — вчителі, агрономи, зоотехніки, інженери, механіки. Вони відіграють велику роль в громадсько-політичному житті села.
У драматичному, танцювальному і хоровому гуртках студії при будинку культури беруть участь понад 120 жителів села, в т. ч. вчителі, учні. На клубній сцені часто виступають актори Кіровоградського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького та інші мистецькі професіональні колективи. Члени первинної організації товариства «Знання», до якої входять 23 чоловіка, читають лекції, проводять тематичні вечори, теоретичні семінари тощо. При будинку культури є бібліотека з читальним залом, що обслуговує понад 900 читачів. Книжковий фонд бібліотеки — понад 6 тис. томів.
В життя і побут селян міцно ввійшли нові традиції, обряди.
Так, у лютому 1971 року відбувся вечір вшанування ветеранів колгоспного виробництва — першої жінки-трактористки, комсомолки 30-х років, передової телятниці М. С. Босенко, птахівника І. М. Дударенка і кращого тракториста А. Ф. Компанійця. Юні ленінці вручили славним землякам квіти, пов’язали їм піонерські галстуки і поклялися вчитися, жити і працювати на трудових прикладах старших.
У 1966 році в селі відкрито на громадських засадах музей, експозиція якого знайомить відвідувачів з минулим і сьогоденням села, героїчним життям і діяльністю мужнього революціонера і талановитого полководця В. Н. Боженка.
У парку височать пам’ятники В. Н. Боженку, радянським воїнам-визволителям Бережинки від гітлерівської окупації і обеліски Слави землякам, які загинули в боротьбі з фашизмом.
Влітку піонери доглядають за квітами біля підніжжя пам’ятників. Тут відбуваються святкові мітинги, урочисті збори, піонерські лінійки.
Велику організаторську й ідейно-виховну роботу серед населення проводять колгоспна і радгоспна партійні організації, які налічують близько 50 комуністів. Більшість з них працює безпосередньо на виробництві. Гідними помічниками комуністів виступають комсомольці колгоспної і шкільної організацій. З 35 депутатів Бережинської сільської Ради —17 комуністів, 5 комсомольців. Рада постійно дбає про підвищення добробуту і культури села. Її бюджет на 1972 рік становив 33,5 тис. крб., з них на освіту — 2,3 тис. крб., охорону здоров’я — 3,3 тис. крб. і на культуру — 4,3 тис. карбованців.
Заможно живуть, самовіддано трудяться жителі Бережинки в ім’я світлого майбутнього — комунізму.
Л. С. ЦУКАНОВ