Клімат і рельєф Кіровоградської області. Історія заселення Кіровоградщини
Кіровоградська область розташована на Правобережжі України, в південній частині Придніпровської височини, у межиріччі Дніпра та Південного Бугу. На півночі вона межує з Черкаською, на північному сході — з Полтавською, на сході й південному сході — з Дніпропетровською, на півдні — з Миколаївською, на південному заході — з Одеською, на заході — з Вінницькою областями Української РСР.
Територія області — 24,6 тис. кв. км (4,1 проц. всієї території республіки). Населення —- 1265,5 тис. чоловік (2,7 проц. жителів УРСР). Густота населення — 51,4 чоловіка на квадратний кілометр. Переважають українці — 88,8 проц., решта — росіяни, білоруси, болгари, молдавани та представники інших національностей. У містах проживає 45 проц., у селах — 55 проц. населення.
В області — 21 район, 1268 населених пунктів, у т. ч. 11 міст, із них 4 — обласного підпорядкування, 24 селища міського типу і 1233 сільських населених пунктів, підпорядкованих 24 селищним і 315 сільським Радам.
На північному сході територію Кіровоградщини омивають води дніпровських водосховищ, утворених греблями Дніпродзержинської та Кременчуцької ГЕС. Найзначнішими притоками Дніпра, які течуть тут, є річки Інгулець, Тясьмин і Цибульник. Західну частину області перерізає Південний Буг. Найбільшими його притоками є Інгул та Синюха з Великою Виссю, Чорним і Сухим Ташликами, а також Ятранню.
Ліси займають 5,4 проц. території області. Зустрічаються великі лісові масиви (Чорний, Вільхуватський, Галочанський, Нерубайський тощо). Є кілька лісових розсадників, парків і дендропарків. Серед них — дендропарки в Долинському районі «Веселі Боковеньки» та в смт Онуфріївці.
Область займає перше місце на Україні за запасами і видобутком бурого вугілля. Є також значні поклади горючих сланців, торфу, залізної руди, нікелю, графіту, високоякісних гранітів, гнейсів, амфіболітів, будівельного каменю, вогнетривкої та червоно-бурої глини тощо.
Заселення території області почалося в добу палеоліту. Тут виявлено близько 10 пам’яток того часу, серед яких три стоянки первісних мисливців (поблизу с. Володимирівки Новоархангельського району), що існували приблизно 20—15 тис. років тому.
В добу неоліту (VI—III тисячоліття дон. е.), коли від збиральництва і мисливства людина починає переходити до землеробства й скотарства, територію теперішньої Кіровоградщини заселяли дві групи племен. У її північно-східній частині в V—IV тисячоліттях до н. е. проживали мисливці та рибалки, які переходили до скотарства. їх поселення виявлено біля Великої Андрусівки Світловодського, Успенки та Деріївки Онуфріївського районів. Відомою археологічною пам’яткою
цього часу є могильник, досліджений у с. Доріївці. Південно-західну частину області уже в VI—V тисячоліттях до. н. е. освоїли найдавніші в Європі землероби. Залишки їхніх поселень досліджували поблизу Сабатинівки Ульяновського, Жакчика та Березівки Гайворонського районів. На цій же території в добу міді (IV—III тисячоліття до н. е.) жили й нащадки найдавніших землеробів — племена трипільської культури. Поблизу Сабатинівки та Гайворона виявлено трипільські поселення, що датуються IV тисячоліттям до. н. е. В с. Володимирівці Новоархангельського району досліджено велике поселення цього часу, на якому виявлено понад 200 наземних жител та знайдено глиняну модель житла. На підставі цих матеріалів радянські археологи вперше здійснили реконструкцію житла трипільських племен.
Територія області, зокрема її північна та східна частини, входила до складу земель, на яких ще за доби бронзи (кінець III — початок І тисячоліття до н. е.) почало формуватися основне ядро протослов’янських племен. У Новоархангельському, Новомиргородському, Світловодському, Онуфріївському та ін. районах виявлено і досліджено близько 100 курганних могильників і поселень. Мешканцями цих поселень, як вважають багато вчених, були прапредки східних слов’ян. У південно-східній частині області в цей час кочували скотарі, прийшлі зі степу та Лівобережної України.
Поблизу сіл Добрянки Вільшанського, Журавлинки Голованівського і Орлового Новоархангельського районів знайдено скарби бронзових знарядь праці та зливків бронзи, які засвідчують місцевий характер ливарства і появу перших ознак майнової нерівності. Процес майнового розшарування посилився в зв’язку з появою у VIII та на початку VII ст. до н. е. в східній Наддніпрянщині заліза, з якого місцеве населення почало виготовляти знаряддя праці і зброю. На території Кіровоградщини, зокрема в північно-східній її частині, відомо близько 20 поселень т. зв. чорноліської культури (X — початок VII ст. до н. е.), що в матеріальних пам’ятках зафіксувала перехід від доби бронзи до заліза. Саме тоді з’являються перші укріплення — городища. З них найкраще досліджені — на горі Московці біля Світловодська, на місці колишнього розташування села Калантаєвого Світловодського району та Чорноліське поблизу Богданівки Знам’янського району, виявлене 1949 року. Це городище й дало назву археологічній культурі.
У VII ст. до н. е. в причорноморські степи зі сходу прийшли кочові племена скіфів, що принесли з собою своєрідну культуру. Скіфи очолили перше державне утворення в Придніпров’ї. На цей час, тобто в добу раннього заліза (VII—III ст. до. н. е.), територія сучасної області в основному була заселена землеробськими племенами, відомими у давньогрецького історика Геродота під назвою скіфів-орачів.
Ще в 1763 році біля с. Кучерівки Знам’янського району розкопано перший на території краю ранньоскіфський курган VII — початку VI ст. до н. е, т. зв. Литу (Мельгуновську) Могилу, в якому був похований представник панівної скіфської верхівки. При ньому знайдено меч із золотим окуттям, золоту діадему, 17 масивних золотих прикрас тощо. Важливі матеріали для характеристики тогочасного суспільства здобуто при розкопках курганів поблизу сіл Капітанівки, Оситняжки, Турії, Защити Новомиргородського та Омельника Онуфріївського районів. В обласному державному музеї зберігається найбільша на Україні колекція унікальних скіфських статуй VI—V ст. до н. е., знайдених на території Кіровоградщини.
Відчутних ударів скіфській державі в II ст. до н. е. завдали сармати. їх окремі поховання виявлені у Світловодському, Компаніївському та ін. районах. У І тисячолітті н. е. територія сучасної Кіровоградщини була заселена землеробськими племенами східних слов’ян. В області відомо понад 50 ранньослов’янських пам’яток черняхівської культури. В Ульяновському районі на могильнику в Даниловій Балці розкопано кілька поховань, поблизу Сабатинівки — млинарну споруду, а на поселенні в с. Турії Новомиргородського району досліджено дворище, що складалося з житла, комори і клуні. На околицях Успенки, Куцеволівки та Деріївки Онуфріївського району, Кам’янечого Новоархангельського району виявлено також ранньослов’янські поселення VI—-VIII ст. н. е., а поблизу Солгутового Гайворонського району досліджено ранньослов’янський металургійний центр VI—VII ст. н. е. з 25 залізоплавильними горнами. Високий рівень землеробства у східних слов’ян (вже в перші століття н. е. воно було плужним, із застосуванням сівозміни), залізоробного, ювелірного та ін. ремесел, виділення гончарства в самостійну галузь виробництва — все це сприяло розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. На всій території Кіровоградщини відомі численні знахідки срібних монет, що їх одержували місцеві племена в обмін на продукти землеробства з провінцій Римської імперії. В с. Троянах Добровеличківського, Кримках Олександрівського, Турії Новомиргородського районів знайдено цілі скарби римських монет. Близько 2 тис. монет мав скарб, виявлений на території Світловодська. Прискорювався процес майнового розшарування та класоутворення. Багате поховання воєначальника, досліджене біля с. Глодос Новоукраїнського району, засвідчує початок складання у VIII ст. н. е. феодальної верхівки.
У IX ст., з утворенням Давньоруської держави, північна частина Кіровоградщини входить до її складу. Сліди поселень періоду Київської Русі (IX—XII ст.) виявлені на території Світловодська, Новоархангельська, а також Деріївки Онуфріївського району. Тут же проходила найпівденніша смуга давньоруських укріплень проти кочовиків — печенігів, які прийшли у південну частину Кіровоградщини в X ст., а потім половців, що через століття витіснили їх. Величезні земляні вали простягалися від впадіння Гнилого Тікичу в річку Синюху і далі йшли поблизу сіл Свердликового, Нерубайки, Підвисокого (Новоархангельський район) аж до берегів Південного Бугу. Між Тясьмином, Виссю і верхів’ям Інгульця у ці часи виникають укріплення Купіль, Чюрнаїв як опорні пункти Русі для боротьби з кочовиками.
Не раз на території нинішньої області відбувалися битви руських дружин з половецькими ордами. Частина кочових племен, т. зв. чорні клобуки, визнавши владу київських князів, осіла в XII ст. на Тясьмині, Синюсі та у Верхньому Побужжі.
В середині XIII ст. як вогняний смерч пронеслися цією територією монголо-татарські полчища. Влітку 1362 року литовські війська князя Ольгерда після перемоги на річці Синюсі примусили татар відступити в Крим і до берегів Чорного й Азовського морів. Водночас литовські феодали посилюють свою експансію на руські землі. На Тясьмині, Побужжі, середньому Подніпров’ї вони захоплюють великі території.
Після Люблінської унії землі в середньому Подніпров’ї загарбала панська Польща. Величезні площі на півдні Київського і сході Брацлавського воєводств (більшу частину нинішньої території Новоархангельського, Гайворонського, Голованівського і Ульяновського районів) було роздано магнатам і шляхтичам.
Польські пани, ставши володарями цього краю, довели до жахливих розмірів експлуатацію українських трудящих мас, насаджували тут католицизм. Десятки поселень південніше Тясьмину у XVI ст. належали князям Любомирським, а слобода Крилів — чигиринському старості Янові Даниловичу. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким катуванням: їх заковували в кайдани, вішали, саджали па палю.
Могутньою опорою для всього українського народу в боротьбі проти феодально-кріпосницького й національного гніту, а також проти польсько-шляхетської і турецько-татарської агресії стала Запорізька Січ, що склалася наприкінці XVI ст. На берегах Тясьмину, Інгулу, Інгульця та їхніх приток у західних, північних і східних районах Кіровоградщини були мисливські, рибальські, бортні промисли запорожців. На заході кордони козацьких земель досягали Синюхи і Південного Бугу.
Ставши з 1475 року васалом султанської Туреччини, Кримське ханство чинило розбійницькі напади на Україну. Через територію сучасної області проходили шляхи татарських походів на українські землі. Один з них — Чорний шлях, що починався з Перекопу, перетинав південно-східні райони Кіровоградщини і, повертаючи на захід, верхів’я Інгульця й Інгулу. В Чорному лісі татарські орди зосереджувалися для нападу на Київщину, Брацлавщину і Поділля.
Польсько-литовський уряд неспроможний був захистити ні свої землі, ні захоплену ним територію України від татарських нападів і сам платив ханам величезну данину. Від кривавої турецько-татарської агресії найбільше страждали народні маси. Десятки тисяч невільників татари виганяли в Крим. Шляхи, якими проходила орда, були усіяні трупами людей, всі населені пункти знищені. Запорізьке козацтво, спираючись на Січ, вело активну боротьбу проти загарбників. Наприкінці XVI та на початку XVII ст. турецько-татарські поневолювачі не раз зазнавали нищівних ударів від запорожців у верхів’ях Інгулу та Тясьмину, де в той час були козацькі укріплення.
В кінці XVI — першій половині XVII ст. райони Інгулу й Інгульця стають ареною збройної боротьби між повсталими козаками і польсько-шляхетськими військами. У жовтні 1625 року стався запеклий бій між запорожцями на чолі з гетьманом М. Жмайлом і польською армією С. Конєцпольського біля с. Табурища (сучасне м. Світловодськ). Завдавши ворогові великих втрат, повстанці відійшли до Курукового озера. Вперті бої селянсько-козацьких повстанських загонів з польською шляхтою відбувалися в цих районах у 1637—1638 рр. У серпні 1637 року в Крилові та його околицях діяли загони на чолі з П. М. Бутом (Павлюком), а на початку 1638 року — запорізькі козаки, очолювані К. Скиданом.
Політика насильства і грабежів, жорстокої експлуатації і поневолення, національного й релігійного гноблення спричиняла посилення боротьби українського народу за возз’єднання з братнім російським народом. Вже на початку визвольної війни 1648—1654 рр. у північно-східних районах Кіровоградщини сталися перші битви козацько-селянських загонів проти польської шляхти. Весною 1648 року на околиці Табурища і Крилова почали гуртуватися загони озброєних повстанців, що приєдналися до запорожців. 5 травня 1648 року в урочищі Жовтих Водах (за 45 км від сучасної Олександрії) загони Б. Хмельницького розгромили авангард польських військ, направлений для придушення повстання. Наступного дня біля Княжих Байраків (поблизу сіл Попельнастого і Григорівки Олександрійського району) у полон до козаків потрапили рештки польських військ. Після цієї перемоги з Крилова та навколишніх міст і сіл до загонів Б. Хмельницького приєдналися близько 2 тис. повсталих селян і міщан.