Капітанівка, Новомиргородський район, Кіровоградська область
Капітанівка — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване за 12 км на північ від районного центру. Залізнична станція. Населення— 3800 чоловік. Селищній Раді підпорядковані також населені пункти Прищепівка, Рівне, Тишківка.
На території сучасного селища виявлено поселення скіфських часів VI—IV ст. до н. е. і досліджено близько 20 курганів.
Перша згадка про Капітанівку належить до 1774 року. У 1787 році магнат К. Любомирський продав її князю Потьомкіну, 1795 року це село одержав у спадщину його племінник — генерал Висоцький. Капітанівка, в якій проживало тоді 502 чоловіка, входила до Чигиринського повіту Київської губернії. 1838 року село придбали поміщики Бобринські, що збудували тут у 1846 році цукровий завод. На заводі й обширних цукрових плантаціях працювали жителі Капітанівки та сусідніх сіл.
У 50-х роках XIX ст. в селі налічувалося 77 дворів, в яких мешкало 598 чоловік. Життя кріпаків ставало дедалі нестерпнішим. Свавіллю панів не було меж. Навесні 1856 року соцький і сільський староста так побили селянина У. Красоту, що той через кілька днів помер.
Після реформи 1861 року кращі землі лишилися в руках поміщиків. За уставною грамотою наділи селян Капітанівки були найменшими в Чигиринському повіті— 1,25 десятини на ревізьку душу. Грамота обговорювалася на сходці, де з 172 присутніх було 84 заможні хазяї, решта — малоземельні селяни, новопоселенці. Сільська біднота просила зменшити високі викупні платежі. Налякані представники властей поспішили закрити сходку, пообіцявши доповісти про це губернаторові. Однак прохання селян лишилося без уваги.
1889 року в Капітанівці налічувалося 286 дворів, де проживало 1328 чоловік. З 1404 десятин орної землі поміщикові належало 872 десятини, церкві — 38, селянам — 494. В середньому на селянський двір припадало 1,7 десятини. Малоземелля, безземелля примушували бідняків вдаватися до оренди землі, наймитувати у багатіїв. Чимало з них працювало на цукровому заводі. У 1875/76 господарському році на цьому підприємстві було зайнято 670 чоловіків, 137 жінок і 31 підліток. Майже всі роботи виконувалися вручну, працювати доводилося по 16—17 годин за дуже низьку заробітну плату. Відсутність елементарної техніки безпеки призводила до масового травматизму. У 1879 році Н. Акимов зламав ногу і залишився без роботи. На його місце прийшов син, але й тому не пощастило: через кілька днів молодого робітника обпекло цукровим соком, і він помер. Жорстоко експлуатуючи робітників, власники підприємства одержували значні прибутки. 1899 року на заводі працювало 370 чоловік.
Тяжкі умови праці й життя штовхали робітників і селян на боротьбу проти експлуататорів. 30—31 травня 1905 року місцеві й тишківські селяни, що наймитували у поміщиків, великими групами рушили до панських маєтків. До них приєдналися робітники заводу. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня і збільшення заробітку. Налякані власники маєтків і заводу трохи підвищили поденну плату. Але селян це не задовольняло. 1 червня знову відбувся виступ селян і робітників. Делегація, що прийшла в контору, вимагала від імені страйкарів свободи зборів і слова. 17 червня новий страйк охопив Капітанівку й Тишківку. 13 і 20 червня 1905 року до Капітанівки прибуло дві сотні козаків — 16 чоловік арештували, 14 з них ув’язнили в тюрму. Прокурор Київського окружного суду констатував з приводу цих виступів, що «соціалістична пропаганда принесла свої плоди, іноді селяни цитували окремі речення з революційних листівок… Можна зробити висновок, що з підпільних видань селяни… твердо засвоїли разом з недовір’ям до чиновників і ненавистю до панів економічну сторону соціалістичної пропаганди… Селяни переконалися у великій силі спільних виступів». Навіть у період спаду революції робітники цукроварні не припинили організованої боротьби. На початку 1907 року спалахнув загальнозаводський страйк. Був створений страйковий комітет. Страйкарі записали до своїх вимог: підвищення плати жінкам і підліткам, а чоловікам— за роботу в нічні зміни, скорочення робочого дня тощо. Підприємці змушені були дещо підвищити оплату за роботу в нічні зміни.
Столипінська аграрна реформа прискорила зубожіння основної маси селян. Напередодні першої світової війни 276 селянським господарствам Капітанівки належало 349 десятин землі, тоді як поміщики Бобринські мали 17 589 десятин. У 1912 році 22 господарства зовсім не мали землі, у 64 — не було худоби. Розорені селяни поповнювали ряди робітників цукрового заводу. Щосезону протягом 1906—1912 рр. тут працювало 410—500 чоловік. За 1912—1914 рр. цукроварня значно розширилася. 1913 року було вироблено 276 тис. пудів цукру, тобто вдвічі більше проти 1893 року. Продукція в основному йшла на експорт. У ті ж роки збудовано залізничну станцію Капітанівка на лінії Одеса—Бахмач, що поліпшило умови вивезення цукру.
Жорстока експлуатація, злидні й голод спричиняли масові захворювання. Тільки 1892 року в Капітанівці відкрили лікарню на 24 ліжка, де хворим допомагали лікар і фельдшер. Переважна більшість жителів села не знала грамоти.
1860 року в селянській хаті почала діяти парафіяльна школа, де навчалося 22 дітей, головним чином із заможних родин. Учив їх відставний солдат, якому батьки учнів щорічно платили 25 крб. У 1863 році на громадські кошти для школи звели дерев’яний будинок. Власники цукроварні у 1899 році відкрили однокласну школу.
Перша світова війна принесла трудящим нові злигодні. Збільшувався робочий день, зменшувалася реальна заробітна плата на цукрозаводі. Нестерпним було життя тих, хто обробляв бурякові плантації. 4 травня 1915 року близько 70 жінок з Капітанівки і Тишківки поставили вимогу власникам цукроварні підвищити заробітну плату. Після погроз наглядача вони залишили роботу. До них приєдналися сільськогосподарські робітники з сусідніх економій. Підтримали страйкуючих і робітники цукрового заводу. 10 березня 1917 року на заводі відбувся мітинг з приводу повалення самодержавства. Наприкінці місяця робітники цукроварні та селяни Капітанівки й Тишківки утворили об’єднаний робітничо-селянський комітет, який поставив перед адміністрацією заводу вимогу про усунення ненависного управителя і повернення на роботу звільнених робітників. Підприємці змушені були піти на задоволення цих вимог.
З піднесенням зустріли трудящі Капітанівки звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. 28 жовтня (9 листопада) 1917 року відбувся багатолюдний мітинг, на якому виступив С. А. Погорілий. Він роз’яснив присутнім рішення II Всеросійського з’їзду Рад. Було вирішено послати вітальну телеграму Радянському уряду. Тут же провели добровільний збір коштів до фонду допомоги жертвам терору Тимчасового уряду. Гроші відправили Київській Раді робітничих депутатів. Після закінчення мітингу його учасники вишикувалися у велику колону і з червоними прапорами пройшли вулицями села. Маніфестанти співали революційних пісень, виголошували революційні лозунги.
Радянську владу в Капітанівці встановлено у лютому 1918 року після розгрому загону гайдамаків. Створений тоді ж ревком згуртував навколо себе бідноту, проводив велику роботу щодо втілення в життя декретів Радянської влади, приступив до розподілу поміщицької землі. На підприємстві обрали робітничий комітет, який здійснював контроль над виробництвом, а коли завод припинив роботу, члени комітету Є. К. Різниченко, П. С. Криворучко та інші організували цілодобову охорону націоналізованого підприємства. Капітанівці відправили кілька вагонів цукру трудящим Москви й Петрограда.
26 березня 1918 року на станції висадилося кілька австро-німецьких батальйонів. Окупанти, що зайняли село, грабували населення, розправлялися з активістами. Після їх відступу владу захопили петлюрівці. За дорученням Златопільського підпільного ревкому в Капітанівці деякий час працював член РСДРП(б) з 1910 року А. А. Тищенко. Під час облави його заарештували петлюрівці й після нелюдських катувань кинули ледве живого у підвал. Місцеві підпільники врятували і вилікували Тищенка (пізніше він був начальником продзагону, загинув 1921 року в боротьбі з бандитами). У грудні 1918 року під натиском частин Червоної Армії петлюрівці залишили Капітанівку.
Одразу ж у селі створено ревком, а на початку 1919 року відбулися вибори до Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Очолив її робітник Ф. М. Слабоус. Рада, насамперед, організувала надійну охорону цукрового заводу, здійснила націоналізацію лісопилки та 4 тис. десятин поміщицького лісу.
В ніч на 11 травня 1919 року Капітанівку захопили григор’євці. Почався масовий грабіж. Бандити забрали цукор, що лишився на складі, обстріляли село. Після цього основна частина банди вирушила до станції Бобринська. 20 травня 1919 року рештки григор’євців були вибиті з Капітанівки. Незабаром село зайняли денікінці. Вони розстрілювали комуністів і активістів, яких видавали куркулі. Групу селян білогвардійці відвели в ліс і стратили.
Після вигнання білогвардійців у селі відновлено Радянську владу. Було обрано Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Влітку 1920 року створено КНС, члени якого подавали велику допомогу органам Радянської влади у розподілі землі між селянами (з розрахунку 2,5 десятини на їдця), в організації боротьби з бандитизмом. Інколи протягом дня доводилося відбивати по 2—3 бандитські напади. Через складне становище протягом кількох місяців 1920 року в Капітанівці містився центр волості, перенесений сюди з Оситняжки. При волвиконкомі у стані постійної бойової готовності чергував червоноармійський загін з групою бійців робітничої самоохорони.
У грудні 1920 року створено сільський комсомольський осередок, першим секретарем його обрали С. І. Абузярова. Комсомольці активно включилися в громадське життя села. Органи Радянської влади докладали багато зусиль для відбудови села після закінчення громадянської війни. З ліквідацією поміщицького землеволодіння і конфіскацією надлишків землі у куркульства відбулися зміни в соціальній структурі села — воно стало в основному середняцьким. Одержуючи від Радянської держави допомогу машинами та сільськогосподарським знаряддям, жителі села поліпшували своє господарство. 1921 року серед населення Капітанівки зібрали хліб і кошти для допомоги голодуючим Поволжя. Тільки в жовтні через губернський комітет допомоги голодуючим було передано 40 млн. крб., виручених від любительських спектаклів. Поступово налагоджувалося медичне обслуговування населення. У 1921 році в одному з націоналізованих будинків багатіїв почався прийом хворих. Через 2 роки відкрилася семирічна школа, працювали клуб і хата-читальня, де відбувалися голосні читки й обговорення статей з газет, слухалися лекції про міжнародне і внутрішнє становище Радянської країни. Населення передплачувало того року 42 примірники газет.
Наприкінці 1925 року в селі жило 2183 чоловіка. З 436 господарств куркульських було лише 7, решту становили середняцькі та бідняцькі. Комуністи і комсомольці Капітанівки розгорнули серед бідняцько-середняцьких мас села широку пропаганду ленінського кооперативного плану. Ще 1924 року на базі колишнього маєтку Бобринських створено радгосп, який мав 2888 га орної землі. Запроваджуючи передові методи обробітку грунту, тут вирощували сортове насіння цукрових буряків. Радгосп підтримував тісний зв’язок з науковцями Білоцерківської селекційної станції. Робітничі колективи Капітанівського цукрозаводу, відбудованого в 1926 році, й радгоспу були надійною опорою комуністів у здійсненні соціалістичних перетворень на селі. На заводі працювало 400 чоловік. Робітничі штурмові бригади часто виїздили в навколишні села, де допомагали ремонтувати сільськогосподарський інвентар. Наприкінці 20-х років зародилося шефство колективу заводу над першою в районі зразковою сільськогосподарською комуною «Надія» (с. Андріївна). Представники колективів щороку перевіряли хід змагання, що розгорнулося між ними, про наслідки перевірки доповідали на загальних зборах працівники заводу або комуни. У 1928 році виник перший ТСОЗ у Капітанівці. Один з ініціаторів його створення був колишній матрос Т. С. Довгаль.
Проведенню суцільної колективізації куркулі чинили шалений опір. Разом з членами релігійних сект у березні 1930 року вони вчинили замах на представника райкому партії, що приїхав у Капітанівку. Подолавши опір куркульства, трудяще селянство 1930 року об’єдналося у колгосп ім. Шевченка. До нього увійшло 74 проц. одноосібних господарств. У січні того року організовано Капітанівську MTС. На околиці села виросли корпуси її майстерень і гаражів. На курсах трактористів при МТС вчилося близько 100 колгоспників. Колектив робітників МТС на чолі з працівниками політвідділу виїздив на села для бесід з селянами, брав участь у будівництві колгоспних стаєнь. В МТС влаштовувалися виставки нової сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, сортового насіння.
За роки довоєнних п’ятирічок колгосп ім. Шевченка добився значних успіхів. 1937 року господарство мало 70 коней, 50 корів, пасіку з 90 вуликами тощо. У 1937— 1940 рр. на полях артілі збирали по 17,5 цнт зернових з кожного гектара. З’явилися перші передовики колгоспного виробництва. Тракторист М. О. Андріанов у 1938 році виробив трактором У-5 466 га умовної оранки, в наступному році — 511 га. Доярка К. О. Белименко 1938 року надоїла в середньому від кожної корови майже по 3 тис. літрів молока, М. А. Боровик — 3,1 тис. літрів. За успіхи у хліборобстві колгосп ім. Шевченка здобув у 1939 році право взяти участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві, де був премійований мотоциклом і грошима. До Книги пошани виставки занесено 14 членів артілі. Колгосп брав участь у виставці і в наступному році. 1940 року Головний комітет виставки преміював та заніс до Книги пошани ВСГВ 22 його працівники.
Самовіддано трудився колектив цукрозаводу. В 1930—1931 рр. підприємство реорганізовано на цукрокомбінат. Наприкінці 1931 року тут створено партійний комітет у складі 11 чоловік, секретарем якого обрали двадцятип’ятитисячника комуніста І. Т. Мірошниченка. Парткому підпорядковувалися партійні організації радгоспу і колгоспів сіл Капітанівки й Тишківки. Комуністи комбінату спрямовували роботу колективу підприємства на підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, дострокове виконання п’ятирічних завдань. Вже 1934 року комбінат вийшов переможцем у всесоюзному змаганні підприємств харчової промисловості. Широкого розмаху на комбінаті набув стахановський рух. На 1 грудня 1936 року тут було 92 стахановці і 158 ударників. У 1940 році підприємство виробляло щодоби 1500 цнт цукру.
У Капітанівці в довоєнні роки були споруджені нові кам’яні будинки, загрейдеровано вулиці, відкрилося 4 крамниці. У 1937 році почала працювати дільнична лікарня з поліклінічним і стаціонарним відділеннями, рентгенологічним кабінетом. Хворих обслуговували 5 лікарів і 20 чоловік середнього медичного персоналу. На базі семирічної школи 1935 року створено середню школу. В 1939/40 навчальному році 28 учителів навчали в ній і виховували 430 дітей. Цукрокомбінат допоміг обладнати школу. Восени 1939 року при комбінаті засновано школу фабрично-заводського учнівства, яка щороку випускала 100—110 кваліфікованих робітників. У селі працювали клуб, при якому діяли гуртки: драматичний, музичний, оборонний і атеїстичний. Фонд бібліотеки становив 1250 примірників. З 1936 року в радгоспі почала виходити багатотиражна газета «Трибуна стахановця».
У перші дні Великої Вітчизняної війни багато трудівників села пішли на фронт захищати рідну Батьківщину. Ті, що залишилися, працювали в колгоспі та на будівництві оборонних споруд. 1 серпня 1941 року село було окуповане гітлерівськими загарбниками, які встановили режим терору. Вже наприкінці 1941 року в Капітанівці й Тишківці виникли підпільні групи. Капітанівськими підпільниками керував помічник лісника Г. Д. Скопець. У складі цієї групи було 10 комуністів і 22 комсомольці. Вони мали радіоприймач, дві друкарські машинки, на яких виготовляли листівки. В лютому 1942 року ці групи влились до Златопільської підпільно-диверсійної групи, яку очолював комуніст В. В. Федоренко.
Капітанівські підпільники проводили широку агітаційно-масову роботу серед населення, організовували саботаж господарських заходів окупаційних властей, зривали відправку молоді до Німеччини. У червні та серпні 1942 року підпільники під керівництвом Л. В. Смирнова вчинили кілька диверсій — обстріляли поблизу села фашистські автомашини, захопили зброю та боєприпаси; в серпні 1943 року на перегоні Капітанівка—Сердюківка через диверсію припинився залізничний рух, у вересні народні месники пустили під укіс військовий ешелон ворога на перегоні Капітанівка—Новомиргород. Протягом двох років вороги полювали за відважними патріотами і тільки восени 1943 року їм вдалося вистежити групу. Фашисти закатували Г. Д. Скопця, Л. М. Снісаренка і Л. В. Смирнова. Незважаючи на тяжкі втрати, підпільники не припиняли боротьби.
26 січня 1944 року частини 69-ї гвардійської стрілецької дивізії 4-ї гвардійської армії і частини 26-го стрілецького корпусу 53-ї армії (командуючий армією генерал-лейтенант І. М. Манагаров) 2-го Українського фронту визволили Капітанівку від німецько-фашистських загарбників. У боях за село брали участь бійці багатьох національностей: казах гвардії старшина Махмудов, таджик старший сержант Ісахаджаєв, росіянин старший лейтенант Панікоровський та інші. Капітанівці свято шанують пам’ять полеглих воїнів. На братських могилах, де поховано 736 героїв, встановлено пам’ятники. 240 учасників війни нагороджені бойовими орденами й медалями Радянського Союзу. 510 уродженців Капітанівки брали участь у боях з фашистами, з них 291 поліг смертю героя. Крім того, близько 120 капітанівців загинуло від рук фашистів в роки тимчасової окупації, близько 60 вивезено на каторгу до Німеччини, 8 мешканців села закатовано у фашистських таборах смерті.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, гітлерівці спалили близько 80 житлових будинків, зруйнували завод, виробничі будівлі колгоспу і радгоспу, залізничну станцію. Сільська Рада, що відновила свою роботу одразу ж після визволення, мобілізувала жителів Капітанівки на відбудову зруйнованого ворогом народного господарства. Радянська держава допомогла колгоспникам посівним матеріалом, технікою. Завдяки самовідданій праці трудівників села 1944 року став до ладу Капітанівський цукровий завод. Трудящі Капітанівки активно включилися в патріотичний рух за надпланову здачу продукції до фонду оборони. Восени 1944 року вони зібрали понад 1 тис. цнт хліба, а також багато м’яса, картоплі тощо. Вже 1949 року були відновлені довоєнні посівні площі. 1948 року в колгоспі ім. Шевченка зібрали по 17 цнт зернових і 196 цнт цукрових буряків з кожного гектара. Ланка Я. X. Дігтяр на площі 10,5 га зібрала по 31,4 цнт пшениці, за що ланковій присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Такого ж високого звання удостоєні бригадир рільничої бригади Капітанівського радгоспу О. І. Аникієнко та керуючий відділком Г. І. Прищепа. Після смерті Г. І. Прищепи (1954 рік) його ім’ям названо колишній виселок Капітанівського радгоспу. За успіхи в сільськогосподарському виробництві у 1956 році орденом Леніна нагороджено комбайнерів Г. Д. Дубину, І. Г. Кучеренка, Я. Я. Кармазина, агронома О. С. Києнка; орденом Трудового Червоного Прапора — 5 колгоспників.
З великим трудовим піднесенням працював уроки четвертої п’ятирічки колектив Капітанівського цукрокомбінату. В 1950 році підприємство поповнилося новою технікою, що дало можливість збільшити виробництво цукру. На підприємстві розгортався стахановський рух. На кінець 1950 року тут трудилося 276 стахановців та 156 ударників. У наступному році цукрозавод занесено на обласну Дошку пошани.
Багато зусиль доклали депутати сільради й комуністи для відбудови зруйнованих закладів культури та охорони здоров’я. У 1949 році були перебудовані приміщення аптеки і дільничної лікарні, яку обладнали новим устаткуванням. З вересня 1947 року розпочалися заняття в середній і семирічній школах у відремонтованих приміщеннях. До цього вони проводилися у пристосованих під школу будинках.
Партійна і профспілкова організації цукрового комбінату подали допомогу школам в обладнанні навчальних кабінетів, спорудженні спортивних майданчиків. 1948 року стали до ладу заводський і сільський будинки культури, в яких працювали гуртки художньої самодіяльності. Значно поповнилися книжкові фонди заводської і сільської бібліотек. При будинках культури діяли стаціонарні кіноустановки.
Самовідданою працею уславили себе жителі села в наступні роки. Колгосп ім. Шевченка у 1958 році об’єднався з тишківською артіллю «Росія» в один — «Жовтень», який став високомеханізованим господарством. У 1967 році на колгоспних полях з площі 800 га зібрано в середньому но 27,7 цнт озимої пшениці з кожного гектара посіву. Це дало можливість удвічі перевиконати план продажу хліба державі. Значно збільшилося виробництво тваринницької продукції. На кожні 100 га сільськогосподарських угідь того року вироблено по 110 цнт м’яса, отже, у 4,2 раза перевищено показники 1959 року. Пташниця Т. О. Майстер за 10 років роботи на птахофермі здала державі понад 36 млн. штук яєць.
Набрав поширення рух за комуністичну працю, який впливав на всі сторони життя й діяльності сільських трудівників. 1962 року цукрокомбінату присвоєно звання підприємства комуністичної праці. За дострокове виконання річного завдання в 1966 році комбінату вручено перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР і Центрального комітету профспілки робітників харчової промисловості. За сумлінну працю і високі показники в роботі багато робітників відзначено урядовими нагородами, серед них старший турбініст Л. Д. Піскарьов і зоотехнік І. Л. Пархоменко удостоєні ордена Леніна.
Завдання 8-го п’ятирічного плану по виробництву цукру виконано тут достроково. За п’ятирічку країна одержала понад план 1200 тис. цнт цукру. Продукцію Капітанівського заводу знають в багатьох країнах світу. У рік Ленінського ювілею комбінату присуджено перехідний Червоний прапор і грошову премію Міністерства харчової промисловості УРСР. В авангарді руху за комуністичне ставлення до праці йдуть комуністи та комсомольці. Трудові зусилля колективу спрямовує партійна організація комбінату. У восьми первинних партійних організаціях підприємства — 180 комуністів. 230 юнаків і дівчат комбінату входять до складу шести комсомольських організацій. Всі робітники, інженерно-технічні працівники і службовці навчаються в школах економічних знань, підвищують свою ділову кваліфікацію. Досвід передовиків впроваджується в усіх змінах, бригадах, дільницях.
Вагомий вклад у виконання п’ятирічного плану внесли робітники радгоспу, що входить до складу Капітанівського цукрокомбінату. За цим господарством закріплено майже 4 тис. га землі. У 1970 році тут вирощено по 35,7 цнт зернових, у т. ч. озимої пшениці по 40,1 цнт з кожного гектара. Переможцем у соціалістичному змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна в радгоспі став ударник комуністичної праці М. П. Карський. З його ініціативи тут зародився рух за економію та бережливість. Передового виробничника удостоєно ювілейної Ленінської медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». Цієї ж нагороди удостоєно ще 110 робітників радгоспу.
1966 року в Канітанівці створено відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки». Великий обсяг робіт виконують його працівники. Так, у тому ж році відремонтовано 484 трактори, 55 комбайнів і 306 вантажних автомашин. Добре працює колектив залізничної станції Капітанівка. 1962 року закінчено її реконструкцію, внаслідок чого значно розширилося колійне господарство. Це допомогло 1970 року збільшити вантажообіг майже на 70 проц. проти 1958 року. З 1959 року колектив станції носить звання підприємства комуністичної праці. 1972 року в селищі почав працювати хлібозавод, оснащений найновішою технікою.
Нові успіхи у зміцненні громадського господарства здобули колгоспники села. Основний напрям господарства артілі — відгодівля молодняка великої рогатої худоби. На колгоспних тваринницьких фермах відгодовується понад 3 тис. голів худоби. 1970 року трудівники ланів зібрали з кожного гектара по 29,5 цнт зернових, 268 цнт цукрових буряків, 20,7 цнт соняшнику. Того року прибутки колгоспу становили 1876,5 тис. крб., тобто вдвічі більше, ніж 1965 року. Колгосп мав міцну матеріально-технічну базу. Тут є 35 тракторів, 15 комбайнів, 30 вантажних автомашин тощо.
Перед у виробництві ведуть комуністи, яких у колгоспі 89. У першому році дев’ятої п’ятирічки на колгоспних ланах зібрано з гектара по 51,1 цнт зернових, у т. ч. озимої пшениці — 57,5 цнт, жита — 25,9 цнт, гороху — 19,9 цнт, ячменю — 42,3 цнт тощо. Таких показників добилися завдяки впровадженню нових, більш урожайних сортів, якісному обробітку грунту та вмілому застосуванню мінеральних і органічних добрив.
За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва й виконання планів семирічки та восьмої п’ятирічки, надплановий продаж державі продуктів землеробства і тваринництва нагороджена велика група трудівників колгоспу «Жовтень». Орденом Леніна і Трудового Червоного Прапора відзначений голова колгоспу В. 3. Табунець, орденом Леніна — пташниця К. Ю. Гречишкіна, орденом Жовтневої Революції — бригадир П. Ф. Ткаченко, орденом Трудового Червоного Прапора — агроном садово-городньої бригади Г. А. Нешта, старша пташниця Г. Л. Коваленко, головний агроном кавалер ордена «Знак Пошани» Д. С. Попенко, орденом «Знак Пошани» — комбайнери В. П. Сегань, ланкова П. П. Паливода, колгоспниця Г. Й. Плахотня. тракторист В. М. Царенко. Багато трудівників удостоєно інших урядових нагород.
В Капітанівці — 5 первинних парторганізацій, роботу яких очолює партком. 160 комуністів селища працюють на відповідальних ділянках виробництва, показують приклад у праці, організовують трудящих на виконання завдань, накреслених XXIV з’їздом КПРС. Комуністи селища розгорнули й очолили змагання за гідну зустріч 50-річчя створення СРСР. 8 комсомольських організацій Капітанівки об’єднують в своїх рядах 720 членів ВЛКСМ. Найчисленнішими є комсомольські організації при професійно-технічному училищі (370 юнаків і дівчат) та цукрокомбінатї (110 чоловік).
Велику роботу проводить селищна Рада депутатів трудящих (з 1962 року Капітанівка — селище міського типу). До її складу обрано 48 депутатів, у т. ч. 30 робітників і колгоспників. Працюють 7 постійних комісій, до яких залучено понад 200 активістів. 1969 року при селищній Раді відкрито кімнату депутата, де народні обранці поглиблюють свої правові знання, знайомляться з рішеннями виконкому і ходом їх виконання. Тут влаштовуються дні депутатів, на яких вони обмінюються досвідом роботи. Тричі обиралася депутатом Верховної Ради УРСР трактористка кавалер ордена Трудового Червоного Прапора О. І. Сугак.
Змінився зовнішній вигляд Капітанівки. За післявоєнні роки тут прокладено нові вулиці, центр прикрасився будинками селищної Ради, восьмирічної школи, великого магазину. Введено в дію близько 1200 житлових будинків. Крім того, на території цукрового комбінату здано в експлуатацію кілька двоповерхових багатоквартирних будинків. В районі залізничної станції за роки восьмої п’ятирічки виросло робітниче містечко. Вуличні комітети та жіноча рада залізничної станції дбають про поліпшення умов відпочинку трудящих. Озеленено частину селища і територію станції, впорядковано дитячі майданчики. Капітанівка електрифікована й радіофікована. Є поштове відділення, радіовузол, споруджено телефонну станцію. У 1971 році на центральній вулиці встановлено пам’ятник В. І. Леніну.
Поліпшився добробут трудящих.
У 1971 році середня оплата людино-дня в колгоспі «Жовтень» становила 3 крб. 82 коп., середньомісячний заробіток працівника тваринницьких ферм — 100 крб., механізатора — 120 крб. Збільшилися вклади жителів в ощадкасу, 1970 року кількість вкладників становила 1842 чоловіка.
Багато уваги приділяється побутовому обслуговуванню населення. Протягом 1968—1970 рр. відкрито кравецьку майстерню, фотоательє, ательє для ремонту телевізорів, годинників і радіоприймачів, перукарню. До послуг населення — 6 продуктових і промтоварних магазинів, їдальня, готель. Якщо у 1967 році населенню Капітанівки продано продовольчих і промислових товарів на 538,3 тис. крб., то у 1971 році — на 730,5 тис. карбованців.
У 1965 році в селищі розширено дільничну лікарню, де трудяться 32 медпрацівники з вищою і середньою спеціальною освітою. В лікарні працюють рентгенологічний, зубопротезний, хірургічний, терапевтичний, педіатричний та ін. кабінети. Є пологовий будинок, медпункт на заводі, аптека. Понад 260 дітей дошкільного віку виховуються у 6 дитячих садках і яслах, на утримання яких держава й колгосп щороку витрачають 85 тис. крб. При цукрокомбінаті створено фізкультурний колектив, що об’єднує 180 членів, з яких 33 мають спортивні розряди. Щороку розігрується приз районної газети «Червона зірка» з масових видів спорту.
Капітанівську середню та восьмирічну школи у 1971/72 навчальному році відвідувало 756 учнів, їх навчало 55 учителів. Понад 45 років віддав педагогічній справі Ф. П. Німченко. Він нагороджений орденом Леніна. Більше 30 років вчителювала О. А. Воїнова, яка удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора. 1965 року школу фабрично-заводського навчання реорганізовано на профтехучилище, яке дає середню освіту і готує робітників для цукрових підприємств республіки. Училище має обладнані майстерні, ливарний цех, спортивний зал, клуб, бібліотеку, їдальню. З селища вийшло багато спеціалістів, серед них — 78 учителів, 46 лікарів, 37 агрономів, 59 інженерів. Випускниками шкіл є письменник Н. Л. Бугаєнко (1917—1970 рр.), доктор медичних наук Т. М. Дроздовська, доктор технічних наук О. П. Борисенко, кандидат географічних наук О. В. Шевченко, директор Ярославського шинного заводу М. М. Бондаренко.
При селищному будинку культури та двох клубах діють гуртки художньої самодіяльності. Майже щороку влаштовуються виставки-конкурси робіт майстрів художнього вишивання, на яких виділяються роботи Р. І. Паливоди, В. О. Шариги, К. П. Довгенко. У будинку культури працюють народні університети педагогічних та економічних знань. В клубі цукрозаводу діє широкоекранна кіноустановка. За сумлінну роботу кіномеханік П. М. Борисенко нагороджений орденом «Знак Пошани». П’ять бібліотек селища мають 75 тис. книг, журналів. Трудящі передплачують щорічно 8,7 тне. — 9 тис. примірників газет і журналів.
З кожним роком краще і заможніше живуть капітанівці. Втілюючи в життя рішення XXIV з’їзду КПРС, робітники, колгоспники, інтелігенція селища вносять свою частку в будівництво комуністичного суспільства.
І. К. БОЙКО, П. П. ДВОРНИЧЕНКО, Б. Л. ДРАТВЕР