Олександрія, Олександрійський район, Кіровоградська область (продовження)
Економічний і культурний розвиток міста перервав напад фашистів на Країну Рад. До військкомату надійшли сотні заяв від трудящих з проханням направити їх на фронт. 17 липня 1941 року Олександрійський райком партії інформував Кіровоградський обком КП(б)У: «На заклик Комітету Оборони трудящі нашого району відповіли приєднанням своїх голосів до голосу двохсотмільйонного радянського народу — голосу ненависті, презирства до фашистських загарбників. На 14 липня 1941 року вступили в ряди народного ополчення 4338 патріотів, з них — 1090 жінок». 60 проц. комуністів та комсомольців міста пішли на фронт. Ті, що залишилися в тилу, працювали з потроєною енергією на підприємствах, на будівництві оборонних споруд. Наприкінці липня приступили до евакуації устаткування заводів. 6 серпня 1941 року гітлерівські війська захопили Олександрію. Почалися розправи над мирним населенням. У місцевому концтаборі взимку роздягнені й босі червоноармійці перебували просто неба, або загнані в сушильню цегельного заводу, душилися від тісноти. В місті було знищено близько 9 тис. жителів і військовополонених. Окупанти по-звірячому закатували 125 радянських активістів, в т. ч. 12 комуністів. Серед них був голова колгоспу М. Н. Колесник, над яким жорстоко глумилися, а потім зацькували собаками. Агронома Олександрійської МТС Т. А. Повстяного підвішували, виламували пальці й потім розстріляли. Фашисти відправили на примусові роботи до Німеччини 750 юнаків та дівчат.
У січні 1942 року для боротьби з ненависним фашизмом у місті виникають підпільні групи. Організаторами їх були П. І. Марков, Л. М. Сидоренко, Я. К. Яковенко, Я. С. Шахунянц. Найбільш численною й впливовою була група, очолювана П. І. Марковим. Активну участь в її діяльності брали комсомольці-старшокласники школи № 3 (тепер № 4) М. Д. Олефіренко, О. Шакало, Ф. Шпак, О. Ошкулов, Т. Комлик, М. Пащенко.
Щоб діставати потрібну інформацію, підпільники влаштовувалися на роботу на підприємствах і в установах окупантів, псували там зерно, перешкоджали відвантажуванню його в Німеччину, в автоколоні та ремонтних майстернях виводили з ладу машини, на залізничних вагонах обрізали гальмові рукави, вносили плутанину в сигналізацію. На 28-му кілометрі, між станціями Королівка і Байдаківка, було пущено під укіс ешелон.
Влітку 1943 року патріоти перерізали телефонний кабель Ростов—Берлін, перервавши на деякий час зв’язок між фронтом і ставкою Гітлера. Всього за період окупації міські підпільні групи провели понад 40 диверсійних актів. Робітники Г. Д. Мірошниченко, І. І. Захарченко та Й. С. Кудря, ризикуючи життям, зберегли пам’ятник В. І. Леніну, встановлений ще в 1935 році на рудоремонтному заводі. Багатьох учасників антифашистського підпілля окупантам вдалося заарештувати. Були закатовані комуністи В. Пащенко, Я. Шахунянц, комсомольці О. Шакало, П. Дегтяр та інші. Імена комсомольців підпільників нині носить школа № 4 та піонерські дружини шкіл міста. Посмертно удостоєно звання почесного громадянина міста І. Д. Діброву, активного учасника громадянської війни, командира прославленого партизанського з’єднання, що діяло на території області під час німецько-фашистської окупації. І. Д. Діброва тривалий час жив в Олександрії. Комуністична партія і Радянський уряд нагородили 28 активних партизанів і учасників підпілля орденами й медалями.
Понад 10 тис. жителів міста билося на фронтах Великої Вітчизняної війни, 5600 з них відзначено нагородами. Восени 1943 року частини і з’єднання 5-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту розгорнули запеклі бої за Олександрію. Після десятиденного наступу і обхідного маневру частини 13-ї гвардійської і 111 -ї стрілецьких дивізій, 6-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, 5-ї гвардійської армії і 8-го механізованого корпусу 6 грудня 1943 року визволили місто. Під час цієї операції було знищено понад 2 тис. солдатів і офіцерів, 105 танків ворога, а також захоплено багато зброї і військового спорядження. Наказом Верховного Головнокомандуючого одинадцяти частинам і з’єднанням присвоєно почесні найменування — «Олександрійських». Визволяючи Олександрію, проявили героїзм багато радянських воїнів. Бронебійник Пивоваров ліквідував 7 кулеметних точок. Мінометники лейтенанта Горянова відбили контратаку і знищили понад 100 фашистів. Танкісти роти старшого лейтенанта Л. О. Баранникова знищили 3 танки, 58 гармат, 6 складів з боєприпасами, розгромили військовий ешелон з 1200 гітлерівцями. В цьому бою Л. О. Баранников загинув. Взвод лейтенанта Петруніна 34-го полку 13 ї гвардійської стрілецької дивізії першим захопив гітлерівські траншеї на східній околиці міста. Це дало змогу підрозділам полку, подолавши шалений ворожий опір, увірватися до Олександрії. На честь воїнів-визволителів у 1968 році споруджено меморіальний комплекс.
Відразу ж після визволення міста велику організаторську роботу по відбудові господарства розгорнули районний комітет КП(б)У, виконкоми районної і міської Рад депутатів трудящих. Втікаючи під ударами Червоної Армії, німецько-фашистські загарбники зруйнували шахти №№ 2, 3, Байдаківський вуглерозріз, брикетну фабрику, електростанцію, залізничний вокзал, театр, палац піонерів, середню школу № 2, педучилище тощо. Сума збитків, завданих гітлерівськими окупантами установам і організаціям міста, становила 200 млн. крб. Вже через два дні після визволення стала до ладу залізнична станція. Піднімаючи з руїн шахту № 2, кадрові робітники — прохідник Доброштан, електрослюсар Мороз, тесляр Тяглий виконували норми більш як на 150 проц. ЦК профспілки гірників у 1945 році присвоїв їм звання майстра вугілля в дні Великої Вітчизняної війни. У 1944 році почали працювати заводи гірничого устаткування (нині завод підйомно-транспортного устаткування), «Червоний ливарник», гончарний, маслозавод, гудзикова фабрика, промислові артілі.
Особлива увага приділялася нормалізації роботи тилів буровугільної промисловості — будівельних, монтажних підприємств, транспорту, заводу гірничо-шахтного устаткування. На шахти, де тривали відбудовчі роботи, безперервно надходила нова техніка, механізми з братніх республік. З РРФСР на Байдаківський вуглерозріз надійшли машини і устаткування: з Челябінська — бульдозери, з Торецького вагонобудівельного заводу — думпкари, з Свердловська — екскаватори. Вже 1945 року створено службу гідромеханізації, збудовано приміщення для ремонтування насосів, встановлено землесоси, споруджено водопровід протяжністю 2 км. У жовтні 1945 року одержано перше післявоєнне вугілля. Про трудовий ентузіазм робітників заводу гірничого устаткування свідчать такі факти: токар Т. Шелест на виготовленні поршневих кілець виконував завдання на 180 проц., токар О. Бульба, мідник Д. Чернявський та електрозварювальник М. Мороз — на 200 процентів.
Партійні і радянські організації міста провели також велику роботу щодо відродження колгоспного господарства. Відчутну допомогу відновленим місцевим колгоспам надали робітники міста. Підприємства виділяли колгоспним майстерням метал, направляли туди кращих токарів, слюсарів для лагодження техніки. План хлібозаготівель 1944 року колгоспи міста виконали на 103 проц. У 1946 році були повністю освоєні довоєнні площі орних земель, відбудовано тваринницькі ферми.
З великим патріотичним піднесенням олександрійці вносили кошти до фонду діючої армії. 5 березня 1944 року на ім’я голови райвиконкому та секретаря райкому КП(б)У надійшла телеграма від Верховного Головнокомандуючого: «Передайте трудящим Олександрійського району, які зібрали 3 млн. 100 тис. крб. на будівництво танкової колони «Кіровоградський комсомолець», мій братерський привіт і подяку Червоної Армії».
Невдовзі після визволення залізничники звернулися до всіх трудящих із закликом взяти активну участь у відбудові міста. Кожен працівник станції зобов’язався відпрацювати щомісяця 10 годин. Відновили роботу пекарня, 4 їдальні, 8 магазинів. Налагоджувалося медичне обслуговування населення. Почали працювати поліклініка, лікарня, аптека. Уже в січні 1944 року розпочалося навчання в усіх школах міста. Для дітей-сиріт відкрили дитбудинок.
Трудящі Олександрії швидко заліковували рани, завдані війною. Цьому сприяло посилення партійного керівництва господарством і культурним будівництвом міста. В червні 1946 року організаційно оформилася міська партійна організація. З 1 липня до 15 грудня 1946 року кількість первинних партійних організацій в місті зросла з 23 до 55, а число комуністів з 313 до 720. Швидко поповнювалися ряди комсомолу. Вже наприкінці 1944 року комсомольська організація налічувала до 2 тис. юнаків і дівчат.
Комуністи мобілізували трудящих міста на виконання четвертого п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства. У змагання за виконання п’ятирічки за чотири роки включились майже всі гірники тресту «Олександріявугіллярозрізбуд». 1946 року брикетна фабрика видала перший брикет. Пішло на-гора вугілля з відбудованої шахти № 2. Через два роки урядова комісія прийняла шахту № 3.
1946 року почалося спорудження Семенівсько-Головківського вуглерозрізу, в кілька разів потужнішого від Байдаківського. Прискореними темпами було збудовано брикетну фабрику, теплоелектростанцію. В кінці 1947 року стали до ладу перша черга цегельного заводу № 1 і деревообробний комбінат. Комуністи показували приклад у праці. В 1948 році понад 90 проц. членів і кандидатів у члени партії, безпосередньо зайнятих на виробництві, були стахановцями і ударниками. Токар рудоремонтного заводу депутат міської Ради комуніст Володарський вдвічі перевиконував річні норми. Керована комуністом О. Котельниковим розкривна ділянка гідромеханізації тричі протягом четвертої п’ятирічки завойовувала друге і третє місця у всесоюзному соціалістичному змаганні гірників. Машиніст екскаватора П. Павленко ще в листопаді 1946 року завершив своє річне завдання. В 1948 році на вугільних підприємствах було створено 54 комсомольсько-молодіжні бригади, в яких налічувалося 1300 чоловік. Комсомольці рудоремонтного заводу і шахти І. Мороз, О. Кирпита, В. Захарченко та інші до 30-ї річниці Великого Жовтня виконали по дві річні норми.
З братніх республік надходили нові машини. Удосконалювалися технологічні пронеси. На початку 1949 року вперше серед підприємств буровугільної промисловості Правобережної України на шахті № 3 запроваджено електровозну відкатку вугілля. Велику роль у прискоренні розвитку буровугільної промисловості Олександрії відіграла постійна допомога Радянського уряду коштами, будівельними матеріалами. На шахти прибувала нова сучасна техніка. Партійні організації посилювали виховну роботу серед гірників, спрямовували їх творчу ініціативу на збільшення вуглевидобутку. Значному підвищенню продуктивності праці сприяла механізація трудомістких процесів. Обсяг видобутку вугілля в 1950 році зріс порівняно з 1949 на 54,3 проц., брикету — на 47,8 проц. Видобуток палива у 1950 році проти 1945 збільшився у 17 разів.
Протягом 1951—1971 рр. в Олександрії побудовано 20 промислових підприємств, 9 з них — для переробки і видобутку бурого вугілля. До 1955 року завершено створення буровугільного басейну та його виробничої бази. Байдаківський і Семенівсько-Головківський вуглерозрізи та шахта № 2—3 щороку давали близько 6,5 млн. тонн палива. Розвиваються допоміжні підриємства, устаткування для яких отримували з РРФСР, Білорусії, Естонії. У 1958 році в промисловому комплексі міста з’явилося ще одне господарство — авторемонтний завод, на якому поновлюють потужні дизельні мотори. Колектив авторемонтного заводу має виробничі зв’язки з підприємствами Білорусії, Вірменії, Грузії, Азербайджану, РРФСР. 1959 року став до ладу перший в країні завод гірського воску. Продукція підприємства, одержувана шляхом хімічної обробки бурого вугілля, використовується в багатьох галузях промисловості. З 1960 року завод працює на повну потужність. Він забезпечує потреби народного господарства країни в гірському воску та вуглелужних реагентах, які раніше купували за кордоном.
Партійні організації міста приділяли велику увагу прискоренню технічного прогресу, поліпшенню якісних показників роботи підприємств. Міськком партії організовував громадський огляд правильного використання техніки й обладнання, технічні конференції, обмін досвідом роботи кращих гірників, внаслідок чого були виявлені нові резерви зростання виробництва. Машиністи екскаваторів І. Бесєдін і А. Тимошенков стали ініціаторами руху за підвищення продуктивності землерийних машин. Гірники йшли в авангарді соціалістичного змагання трудящих міста. Близько 50 передовиків виробництва в 1955— 1956 рр. нагороджено орденами та медалями СРСР, а 18 новаторам присвоєно звання почесного шахтаря. В 1956 році за підсумками соціалістичного змагання вугільникам Семенівсько-Головківського вуглерозрізу присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР, а Байдаківського — перехідний Червоний прапор ВЦРПС і Міністерства вугільної промисловості СРСР.
На початку 1958 року на промислових підприємствах Олександрії великого поширення набув почин донецьких гірників М. Я. Мамая і О. А. Кольчика, які закликали щоденно перевиконувати виробничі плани. Партійні та профспілкові організації провели на всіх шахтах, вуглерозрізах і в змінах партійні і загальні робітничі збори. З донецькими шахтарями почали змагатися бригади олександрійських екскаваторників Героя Соціалістичної Праці М. Т. Чирви і депутата Верховної Ради СРСР І. Ф. Горовецького. Цим рухом було охоплено 3 тис. гірників. У 1958 ропі видобуток вугілля був у 25 разів більший, ніж у 1940 році. Застрільниками руху за комуністичне ставлення до праці в місті виступили брикетники. Звання колективу комуністичної праці 16 січня 1959 року присвоєно зміні Ф. І. Лященка з Байдаківської брикетної фабрики. На підприємствах розгорталося масове соціалістичне змагання. Завдяки самовідданій праці робітників своєчасно здані в експлуатацію нові вуглерозрізи — Балахівський, Бандурівський і перша черга Михайлівського.
Більшість підприємств міста достроково виконала семирічний план. За 1959— 1965 рр. трудящі Олександрії виробили надпланової продукції на 9 млн. крб. Видобуто 683 тис. тонн палива понад завдання. Продуктивність праці підвищилася на 5,6 проц. У 1967 році бригада екскаватора РС-400, очолювана комуністом Д. О. Бєлолапотковим, виступила ініціатором змагання за право називатися колективом ім. 50-річчя Великого Жовтня. Це починання, схвалене партійними і комсомольськими організаціями, поширилось на всіх вугільних підприємствах. У змагання включилось більше 300 бригад, змін і дільниць вугільних розрізів. Олександрійці з честю виконали взяті ювілейні зобов’язання. До 50 річчя Великого Жовтня серед гірників налічувалось 234 колективи комуністичної праці. Ряд підприємств відзначені пам’ятними Червоними прапорами ЦК КП України, Президії Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Багато підприємств і передовиків занесено на обласну і міську Дошки пошани, сотні робітників і службовців нагороджені Почесними грамотами. Кращих показників добилися бригади І. Коваленка та П. Калини. В серпні 1967 року в Олександрії проведено всесоюзну нараду працівників вугільної промисловості з питань досвіду використання гірничої техніки.
Готуючи гідну зустріч 100-річчю з дня народження В. І. Леніна, робітничі колективи міста виступили з пропозицією — працювати без відстаючих підприємств. П’ятирічний план вони завершили до 19 жовтня 1970 року. Понад план було видобуто 2,2 млн. тонн вугілля. Передова бригада прохідників з шахти № 3-біс при нормі 1050 видала на-гора 2870 тонн вугілля — найвищий показник за всю історію Олександрійського буровугільного басейну. За успішне виконання соціалістичних зобов’язань на честь ювілею В. І. Леніна та завдань п’ятирічки 4230 чоловік відзначені Ленінською ювілейною медаллю. Олександрійське розрізо-монтажне управління та Бандурівський вуглерозріз нагороджені Ювілейними Почесними Грамотами ЦК КП України, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР та Укрпрофради. Комбінат «Олександріявугілля» занесено на Ленінський стенд пошани, 33 передові підприємства — на міську Дошку пошани і до Ленінської книги трудової слави міста. Імена 40 передовиків виробництва вписані до обласної Ленінської книги трудової доблесті.
В ході підготовки до XXIV з’їзду КПРС трудящі промислових підприємств зобов’язалися додатково до п’ятирічної програми видати 2,4 млн. тонн вугілля, понад 650 тис. тонн брикету та ін. продукції на суму понад 40 млн. крб. Під керівництвом комуністів у місті розгорнувся рух під девізом «Працювати без відстаючих цехів, змін, дільниць», «Сьогодні рубіж новатора — завтра рубіж кожного працівника». З ініціативи партійних та профспілкових організацій на підприємствах були створені школи передового досвіду, в яких вивчаються методи роботи кращих гірників. В русі за комуністичну працю беруть участь 20 тис. чоловік. Почесне звання колективу комуністичної праці виборюють 72 цехи, 93 дільниці, 59 змін і 358 бригад. Близько 8 тис. передовиків здобули звання ударника комуністичної праці.
План першого року дев’ятої п’ятирічки підприємства міста завершили 21 грудня. Обсяг реалізації продукції за рік збільшився на 11 925 тис. крб. В умовах політичного і трудового піднесення, викликаного підготовкою до 50-річчя ювілею СРСР, трудящі Олександрії докладають усіх зусиль щодо виконання завдань 1972 року. За ініціативою комуністів Головківського вуглерозрізу на підприємствах міста широко розгорнулося змагання за право бути нагородженими Ювілейним почесним знаком на честь 50-річчя утворення СРСР. За підсумками змагання в першому кварталі комбінат «Олександріявугілля» удостоєно перехідного Червоного прапора Міністерства вугільної промисловості СРСР та ЦК профспілки працівників цієї галузі. Бригада прохідників шахти «Світлопольська», яку очолює почесний шахтар І. М. Хворостина, протягом червня 1972 року пройшла 624 погонні метри бортового штреку. Кожен робітник виконував норми на 206 проц. Досягнуті темпи проходки — рекорд для буровугільних шахт країни. Ця бригада та інші передові колективи Олександрії перші занесені рішенням облпрофради і редколегією газети «Кіровоградська правда» до Книги трудових звершень трудящих Кіровоградської області на честь 50-річчя утворення СРСР.
Вироби місцевих підприємств надсилаються в різні кінці країни, а також на експорт. Міцні зв’язки і творча співдружність встановилися між гірниками Олександрії і вугільниками російського міста Карпінська, башкирського Кумертау та грузинського Ткібулі. Дружба з грузинськими шахтарями зародилася одразу ж після війни. Змагались бригада з бригадою, робітник з робітником. Наваловідбійник шахти № 2—З І. Щербаченко кілька років змагався з кращим вибійником шахти тресту «Ткібулівугілля» Р. Мушкудіані. 1957 року делегація Олександрійців відвідала вугільні підприємства Башкири. Потім в Олександрію прибули посланці гірників Кумертау. Братні взаємовідносини встановилися між колективами заводів авторемонтного і Мінського автомобільного, підйомно-транспортного устаткування і Магнітогорського кранового, електромеханічного і Прокоп’євського електротехнічного.
Олександрійці підтримують тісні зв’язки з трудящими братніх соціалістичних країн, зокрема з болгарським народом. У березні 1967 року створено міське відділення товариства радянсько-болгарської дружби, а на підприємствах, в організаціях, навчальних закладах — групи сприяння. На комбінаті «Олександрія-вугілля» з 1962 по 1967 рр. пройшли теоретичне навчання та виробничу практику 150 болгарських гірників. Тільки на Семенівсько-Головківському вуглерозрізі підготовлено 38 машиністів екскаваторів та диспетчерів. Майже рік на вугільних розрізах «Трояново-1» і «Трояново-2» працювала група інженерів і техніків комбінату «Олександріявугілля». Радянські новатори допомагали болгарським друзям освоїти проектну потужність підприємства. Обмінюватися виробничим досвідом у Болгарію їздив Герой Соціалістичної Праці М. Т. Чирва. Часто відвідують місто гірників представники Толбухінського округу.
На підприємствах Олександрії кількість робітників проти 1940 року зросла у 12 разів. Великі зміни відбулися і в якісному складі виробничих колективів. Так, на розрізах, заводах і фабриках трудяться 5 кандидатів технічних наук, 986 інженерів і 2291 технік. У місті— 7095 спеціалістів з вищою та середньою освітою. Чимало робітників плідно працюють у галузі раціоналізації і винахідництва. Кращим з них — слюсарю М. К. Кошовому і старшому майстру заводу підйомно-транспортного устаткування М. Л. Киму, помічнику механіка Семенівсько-Головківського вуглерозрізу В. В. Потапенку присвоєно звання заслуженого раціоналізатора УРСР. Понад 5200 гірників нагороджено орденами й медалями. Звання почесного шахтаря удостоєні понад 60 чоловік, А. І. Журавльов та С. К. Буза — заслуженого шахтаря УРСР. Машиністів екскаваторів М. І. Гориславця, П. 3. Калину, гірників І. Ф. Попова, В. Т. Фесуна, будівельника Н. П. Олійника, фрезерувальницю П. Ф. Жежерю та багатьох інших нагороджено орденом Леніна, першого секретаря міськкому КП України П. Ю. Гриценка — орденом Трудового Червоного Прапора; 140 гірників — знаком «Шахтарська слава», 220 — знаком «Відмінник соціалістичного змагання УРСР» і «Відмінник соціалістичного змагання вугільної промисловості СРСР».
На комбінаті «Олександріявугілля» трудяться цілі робітничі династії. Так, численною і працьовитою є шахтарська династія Петрових. Сорок два роки тому прийшов П. Д. Петров на Сніжнянську шахту Донецького вугільного басейну, де працював його батько. Спочатку юнак возив санки з вугіллям. Вже через кілька років він очолював зміну, а згодом став заступником начальника дільниці шахти. В роки Великої Вітчизняної війни П. Д. Петров із зброєю в руках одстоював незалежність Батьківщини. З 1946 року він працює гірничим майстром на шахті № 2, будує шахту № 3, а потім очолює дренажну шахту на Байдаківському вугільному розрізі. Його робота відзначена почесним знаком «Шахтарська слава» 3-го ступеня. П. Д. Петров виховав собі надійну зміну. Син Сергій працював разом з ним у шахті стволовим, відкатником, вагонником, вибійником, згодом здобув середню освіту. Багато часу віддає громадській роботі: був комсоргом шахти, а в 1965 році вступив до лав КПРС. Уже протягом семи років С. П. Петров обирається членом парткому шахти «Верболозівська», бере активну участь в роботі шахтарського комітету профспілки, обирався депутатом міськради. За успіхи у виконанні завдань восьмої п’ятирічки він нагороджений орденом «Знак Пошани». Другий син П. Д. Петрова — Анатолій — після повернення зі служби в Радянській Армії працював робітником маркшейдерського відділка на шахті, потім прохідником, тепер машиніст вугільного комбайну. Третій — Микола — закінчив Олександрійський індустріальний технікум і працює електрослюсарем п’ятого розряду теплоелектроцентралі. Поповнюється число Петрових на шахті «Верболозівська»: вже й онук П. Д. Петрова — Петро — працює тут електрослюсарем.
Робітники Олександрії подають шефську допомогу 27 колгоспам Олександрійського і чотирьом Петрівського районів у проведенні масово-політичної роботи серед хліборобів, у ремонті сільгосптехніки, інвентаря, механізації тваринницьких ферм, будівництві зрошувальних систем, у підготовці сільських механізаторів.
Трудову і громадську активність трудящих Олександрії спрямовує міська партійна організація, ряди якої у післявоєнний період зросли у 8,5 раза. Тепер у ній налічується 6100 комуністів, об’єднаних у 137 первинних організаціях і 204 групах. 3236 членів партії працюють в сфері матеріального виробництва. В авангарді трудового походу поруч з комуністами йдуть комсомольці. У 95 первинних організаціях — 11 500 юнаків і дівчат. Близько 1700 членів ВЛКСМ — ударники комуністичної праці.
У господарському і культурному будівництві важлива роль належить міській Раді депутатів трудящих. У її складі — 250 обранців народу, в т. ч. 139 комуністів, 37 комсомольців; 109 жінок. Серед депутатів — 180 робітників і 70 інженерно-технічних працівників. Понад 500 кращих представників розрізів, заводів, фабрик і установ — депутати міської і селищних Рад депутатів трудящих. Викладач педагогічного училища Р. Я. Костенко представляє місто у Верховній Раді УРСР. Активно працюють 14 комісій міськради, її численний актив. Багато зроблено для поліпшення побуту, умов праці і відпочинку трудящих. З міського бюджету на охорону здоров’я у 1971 році витрачено 3 млн. 401 тис. крб., на благоустрій — 520 тис. карбованців.
Протягом 1951 — 1972 рр. здано в експлуатацію близько 381 тис. кв. метрів житлової площі. На південно-західній околиці міста, серед степу виросли красиві, впорядковані мікрорайони — Октябрське і Перемога. Тепер житловий фонд міста становить понад 600 тис. кв. метрів, або в 7 разів більше проти довоєнного. Лише за 1966—1970 рр. новосілля справили 1147 сімей олександрійців. Змінився і зовнішній вигляд міста. Виросли архітектурні ансамблі сучасного типу. Озеленюються території підприємств. Депутатами та громадськістю здійснюється контроль за додержанням санітарно-гігієнічних умов праці, за роботою профілакторіїв. До 1940 року в Олександрії не було жодного метра асфальту, а тепер вулиці з твердим покриттям займають десятки тис. кв. метрів. Містом курсують 202 автобуси та кілька десятків таксомоторів. В особистому користуванні трудящих — близько 900 автомобілів, більше 2000 мотоциклів.
У місті працюють 6 лікарень, 3 диспансери, стоматологічна поліклініка, станція швидкої допомоги, санепідстанція, 7 аптек. Є будинок санітарної освіти. У стаціонарних лікарнях і диспансерах налічується 1200 ліжок. Медичну допомогу трудівникам міста надають понад 250 лікарів. Серед них заслужений лікар Української РСР Ю. В. Осмоловський, відмінник охорони здоров’я кандидат медичних наук Н. Ф. Бузанова та інші висококваліфіковані спеціалісти. На промислових підприємствах відкрито 33 лікарські та фельдшерські пункти. Медичні пункти поповнились новою лікувальною апаратурою. На швейній фабриці, наприклад, установлені апарати для УВЧ-терапії і гальванізації, ртутно-кварцовий і ультрафіолетовий опромінювані, лампа інфрачервоних променів тощо. Щороку тисячі гірників зміцнюють своє здоров’я в санаторіях і будинках відпочинку. Майже всі великі підприємства Олександрії побудували туристські бази на берегах Дніпра, Псла, Чорного моря. В 1972 році у 75 колективах фізкультури налічується 21 146 спортсменів, в т. ч. 9 майстрів спорту СРСР. Працює дві спортивні школи.
Близько 13 тис. дітей робітників і службовців навчаються в 25 загальноосвітніх школах, серед яких 13 середніх; понад 1600 чоловік — у 6 вечірніх і заочній школах. Наймолодші громадяни Олександрії виховуються у 26 дитячих садках. До 400 працівників гірничої справи, учителів виробничого навчання та вихователів дитячих садків, ветеринарів, медсестер, бібліотекарів випускають щороку індустріальний і зооветеринарний технікуми, медичне, педагогічне та культосвітнє училища. До 1500 юнаків і дівчат здобувають освіту і спеціальність в 4 профтехучилищах. Поважають олександрійці заслужених учителів УРСР О. X. Бадюк, В. С. Покладовича, А. А. Москаленка, І. А. Шевченка, Г. К. Настасьєва, А. А. Малоока.
1966 року в місті відкрилось відділення Дніпропетровського гірничого інституту ім. Артема, де без відриву від виробництва здобувають вищу освіту 570 молодих робітників. Понад 1700 гірників — студенти заочних інститутів і учні середніх спеціальних закладів. Кожен третій олександрієць навчається. Міська Рада на потреби освіти виділяє щороку понад 3 млн. крб., тобто більше третини місцевого бюджету.
В місті є будинок культури на 760 місць, два селищні будинки культури, чотири кінотеатри на 2300 місць, п’ять літніх кіномайданчиків, два клуби. Загальним визнанням жителів користується народний театр, керований заслуженим артистом Української РСР М. О. Донцем. Лише за 1971 рік його колектив підготував і показав трудящим міста та навколишніх районів більше 60 вистав. Уже стали традиційними зустрічі нового трудового року, свята врожаю, проводи зими. У будинках культури й клубах електромеханічного заводу, селища Димитрового, мікрорайонів Перемоги і Октябрського відбуваються посвячення у робітники, вечори трудової слави, вшанування ветеранів, урочиста реєстрація новонароджених, вручення паспортів, комсомольські весілля, проводи в Радянську Армію тощо.
В 71 бібліотеці різних систем і відомств налічується понад 970 тис. книг і 63 650 читачів. Працюють 12 тис. радіоточок, 15 тис. радіоприймачів, понад 17 тис. телевізорів. Діє міський ретранслятор. На 1972 рік трудящі міста і селищ передплатили понад 119 тис. газет і журналів, що становить більше як 1200 примірників на тисячу населення.
Видаються газети «Ленінський прапор», багатотиражні —«Трибуна шахтаря» і «Вугільник Олександрії».
Значну роботу в комуністичному вихованні трудящих проводить міська організація товариства «Знання», 1400 членів якої в 1971 році прочитали 7 тис. лекцій. У складі міської організації товариства охорони пам’ятників історії і культури — 13 900 чоловік. Більше 20 пам’ятників встановлено в місті до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та 100-річчя з дня народження В. І. Леніна. Про перебування в місті М. І. Калініна, А. В. Луначарського, С. М. Бульонного. К. Є. Ворошилова, В. М. Примакова, О. Я. Пархоменка свідчать меморіальні дошки. Надмогильні плити встановлено першому військовому комісару О. С. Степанову, командиру партизанського загону Д. С. Канатенку. В селищі Димитровому височить пам’ятник видатному діячеві міжнародного революційного робітничого руху Г. Димитрову. 1967 року відкрився краєзнавчий музей на громадських засадах. Йому присвоєно звання народного. Тут зібрано більше 3 тис. експонатів. За п’ять років існування музей відвідали понад 114 тис. чоловік. У ньому побували делегації НРБ, НДР та гості багатьох радянських республік. Тут часто проходять піонерські лінійки, ленінські уроки, зустрічі з Героями Радянського Союзу і Героями Соціалістичної Праці, старі більшовики вручають юнакам і дівчатам комсомольські квитки.
Жителі міста пишаються тим, що в ньому працювали народний артист СРСР Г. П. Юра, художник Б. Йогансон. Звідси вийшли письменники —В. Н. Білль-Білоцерковський, Л. Чернов та інші. Олександрієць П. К. Кошовий — Маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського Союзу. У 1949 році на одній із площ міста встановлено бюст героя. П. К. Кошовий — почесний громадянин міста. Живуть і трудяться в Олександрії Герої Радянського Союзу І. Д. Очеретько, А. Ф. Худякова, І. Ф. Нестеров, Л. Н. Туйгунов, Герої Соціалістичної Праці Д. О. Бєлолапотков, М. Т. Чирва, І. Ф. Горовецький.
Перспективи дальшого розвитку економіки, культури і добробуту трудящих міста відкрили рішення XXIV з’їзду КПРС. До 1975 року щорічний видобуток палива на комбінаті «Олександріявугілля» збільшиться з 8,5 до 11 млн. тонн, виробництво брикету — у 1,5 раза. За п’ятирічку планується ввести в дію ряд промислових підприємств. Передбачено також спорудження будинку технічного навчання, навчально-курсового комбінату, будинку культури. Трудящі одержать 200 тис. кв. метрів житла, будинок побуту, банно-пральний комбінат, кілька дитсадків і ясел. В місто прийдуть дніпровська вода і природний газ. Забудова кварталів і мікрорайонів проводитиметься за генеральним планом.
Натхнені історичними рішеннями XXIV з’їзду КПРС, трудящі Олександрії невтомно працюють над здійсненням величних планів комуністичного будівництва.
Ф. К. БЄЛЯВІН, А. С. ПОМ’ЯТУНОВ