Павлиш, Онуфріївський район, Кіровоградська область
Павлиш — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване в долині річки Омельничка, за 7 км на захід від районного центру. Через Павлиш проходить Одесько-Кишинівська залізниця. Населення — 5,5 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковане село Шевченка.
Населений пункт заснований на початку XVII ст. козацьким отаманом Бутом. Спочатку він називався Бутівкою. Не раз зазнавала вона наскоків, грабежів і руйнувань від татарської орди та польської шляхти. З 70-х років XVIII ст. в офіційних документах зустрічається назва Павлиш. Тут селилися селяни — втікачі з Правобережної України, шукаючи порятунку від гніту польських панів. Підчас визвольного походу 1648 року через Бутівку проходило селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького, до нього приєдналося чимало місцевих жителів.
Після укладення Прутського трактату 1711 року, за яким проведено новий кордон між турецькими і російськими володіннями, Бутівка відійшла під владу турок і татар. Її мешканці, кинувши свої оселі й майно, тікали від поневолення на лівий берег Дніпра. Тільки 1739 року, після підписання Белградського миру, бутівці змогли повернутися в рідні місця. Слободу довелося відбудовувати заново. Наявність великих масивів цілинного степу, багатих луків і зручних водопоїв спричинили широкий розвиток у Бутівці тваринництва. Щоосені сюди приїздили кременчуцькі купці й закуповували чимало рогатої худоби, табуни коней, отари овець. Рільництво було розвинуте в меншій мірі, невеликі земельні ділянки жителі села засівали зерновими культурами лише для власного споживання.
1752 року, з утворенням лінії військових поселень т. зв. Нової Сербії, в Бутівці розмістилася 5-та рота Пандурського піхотного полку. Для захисту від татар збудували укріплення—шанець. Царський уряд надавав значні привілеї сербським колоністам. Частина бутівців змушена була залишити свої хати і переселитися на південь, увійшовши до складу Новослобідського козачого полку. Колоністам виділялися найкращі угіддя, випаси і луки. Рядовий колоніст одержував від 20 до 30 четей (четь дорівнювала 1200 кв. сажням), прапорщик — 50, поручик — 80 і капітан — 100.
Після ліквідації Нової Сербії земельні площі навколо Павлиша були відмежовані в казну. Павлиш став казенним селом, а колоністів перетворено на державних селян. У 1782 році в селі мешкало 338 чоловіків та 292 жінки. Того ж року утворено Павлиський поселенський округ Крюківського повіту Новоросійської губернії, а на початку XIX ст. Павлиш увійшов до Олександрійського повіту. Зросла і кількість його населення. У 1820 році тут налічувалося 487 осіб чоловічої статі, яким належало 2366 десятин і 125 сажнів землі.
З 1821 року населені пункти Павлиського поселенського округу знову почали перетворювати на військові поселення. Державні селяни чинили опір цим заходам. Лише після того, як в 1835 році між павлишцями оселили два взводи відставних солдат, адміністрації округу вдалося перевести на статут військових поселенців селян Павлиша. Усіх їх було поділено на три розряди. До першого належали господарі, що мали дві пари волів, до другого—з однією парою волів і до третьго — ті, що зовсім не мали тягла. Поселенці першого розряду одержували 12 десятин орної землі і сінокосів, другого — 6 десятин, третього — 3 десятини. Троє хазяїв різних розрядів складали «номер», який мусив утримувати солдата-постояльця. Крім того, чоловіки від 16 до 60 років, а жінки — до 50 років повинні були працювати на казну. Все життя поселенців з цього часу підпорядковувалося твердому розпорядку. Для них було введено військове обмундирування і зброю. За сигналом сурми вони збиралися на муштру, сурма ж сповіщала про початок і кінець роботи на ланах. В обов’язки павлишців входили не лише польові роботи, а й спорудження казарм і казенних будинків, перевезення військових вантажів з Крюківського інтендантства в Севастополь та Одесу (особливо під час Кримської війни 1853—1856 рр). Найважче доводилося поселонцям третього розряду. За мізерну плату наймалися вони до заможних хазяїв, чумакували з їхніми волами і водночас відбували повинності, що їх накладало ротне начальство. За несвоєчасний вихід на роботу, несправність реманенту, поганий стан тягла тощо винних жорстоко карали. Не всі витримували суворий режим, частина тікала з поселень. Тричі тікав звідси 20-річний К. Нестеренко, але щоразу його ловили і карали різками. За четвертим разом він більше року працював у поміщика Остроградського в Олександрії, та його знову схопили і віддали до військового суду, який 7 липня 1857 року ухвалив: покарати шпіцрутенами через 100 чоловік шість раз, а потім відправити до київських арештантських рот на 4 роки.
Після ліквідації військових поселень у Павлиші в 241 дворі проживало 1353 державних селян, у т. ч. 659 чоловіків і 694 жінки. В селі працювали казенний черепичний завод, 15 вітряків, поштова станція. У 1871 році Павлиська громада одержала від держдепартаменту земельних справ документи на володіння землею. Згідно плану за селом закріплювалося 4696 десятин і 970 сажнів землі, у т. ч. орної — 3960 десятин і 257 сажнів. Мешканці Павлиша одержали в середньому по 5,6 десятини на двір і платили щороку викуп. Для церковних служителів відмежовано 50 десятин польової землі і луків.
Швидкими темпами йшов процес класового розшарування селянства. У 1886 році в Павлиші було 470 дворів, з них 85 жили виключно з наймів і поденщини, 70 були без землі, 110 господарств не мали робочої худоби, а 246 — корів. Того ж року із 105 селянських дворів пішло на заробітки 138 чоловік. Хлопці подалися на будівництво залізниць Знам’янка — Миколаїв, Користівка — П’ятихатки, на рудники Криворіжжя; дівчата працювали на поміщиків і німців-колоністів, наймитували в містах. Злиденне становище таких заробітчан описав у багатьох своїх творах великий російський радянський письменник Максим Горький. Героїнею його повісті «Мальва», у якій зображено побут і життя сезонних робітників на рибних промислах півдня, стала жінка з Павлиша.
У 80-х роках XIX ст. в селі починають розвиватися промисловість для переробки сільськогосподарської сировини й торгівля. У 1886 році в Павлиші було 20 млинів, 2 олійні, 2 кузні, 10 крамниць. Через Павлиш пройшла залізниця Балта—Крюків, що будувалася протягом 1865—1869 рр. 3 1892 року в селі двічі на місяць збиралися ярмарки, де торгували переважно кіньми та худобою. Збільшилося і населення Павлиша. В 1896 році тут налічувалося 489 дворів, в яких проживало 3179 чоловік.
Революційні виступи і демонстрації, що відбувалися по містах і робітничих центрах Росії в 1905 році, знайшли відгук і у Павлиші. В селі з’явилися агітатори, які розповсюджували революційні листівки та нелегальну літературу серед населення; відбувалися стихійні мітинги і заворушення. Восени 1905 року місцеві селяни брали участь у розгромі графського маєтку в Онуфріївці та інших економій, зокрема поміщиці Шапошникової з хутора Веселого, що за 4 км від Павлиша. Виступи ці були придушені каральним загоном, який викликали місцеві власті. Під впливом робітничого революційного руху селяни починали висувати політичні вимоги. Так, у соціал-демократичній газеті «Северный голос» від 7 грудня 1905 року вміщено рішення селянської сходки Павлиша, прийняте з ініціативи вихідця з місцевих селян шахтаря криворізьких рудників Д. І. Походія:
- До тих пір, поки в Росії буде панувати свавілля і насильство чиновників, кровопивців та казнокрадів, не платити ніяких податків.
- Вимагати негайного скликання Установчих зборів на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування.
- Скасувати смертну кару.
- Вимагати знищення воєнщини і озброєння всього народу.
- Звільнення всіх політичних борців за свободу.
- Розв’язання земельного питання ми можемо довірити тільки Установчим зборам, обраним всім народом.
- Ми вимагаємо скасування всіх побічних податків і заміни їх подох одним прогресивним податком.
Після поразки революції 1905 року почалося переслідування учасників революційних виступів, заарештовано і засуджено Д. І. Походія.
Рішуче противилися жителі Павлиша запровадженню столипінської аграрної реформи. Лише два куркулі з громади вийшли на відруби. У 1911 році зареєстровано 28 випадків продажу землі бідняками, частина яких після цього вибувала з села.
На межі XIX—XX ст. багато селян Павлиша ще користувалися примітивним сільськогосподарським знаряддям — дерев’яними плугами, простими ралами та боронами. Через це й родючість землі у їх господарствах була низькою.
З 1896 року в Павлиші діяла земська лікарня, що обслуговувала 34,4 тис. населення на території 740 кв. верст. Низьким був освітній рівень селян. У 1886 році із 2635 мешканців Павлиша лише 292 знали грамоту. Працювала тільки одна народна школа, яку відвідувало 73 хлопчики і 10 дівчаток. Багато дітей шкільного віку не мали змоги вчитися. 1895 року 28 дітей залишилися поза школою через відсутність місць. У 1900 році відкрилася однокласна, а через 10 років — і двокласна земська школа. Але і в них навчалася незначна кількість дітей. 1912 року в Павлиші відкрито земську бібліотеку-читальню.
Перша світова війна до краю загострила класові суперечності на селі, прискорила дальше зубожіння основної маси селянства. З Павлиша взяли на війну 490 чоловіків. У 1916 році з 751 селянського двора 177 зовсім не мали посівів, 239 обробляли до 3 десятин землі, 376 були без робочої худоби і 389 — без корів. У той же час заможні господарства, що володіли 10 і більше десятинами землі, тримали від двох до п’яти пар робочої худоби.
Протягом 1915—1917 рр. у Павлиші був розквартирований 8-й кавалерійський Лубенський запасний полк. Коли сталася Лютнева буржуазно-демократична революція, у ньому обрано полковий комітет, керівництво яким захопили есери та меншовики. Це впливало на роботу селянського комітету, що утворився тут після повалення царизму у квітні 1917 року і займався, головним чином, продовольчими питаннями.
Коли звістка про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді дійшла до Павлиша, у Лубенському полку почалися масові мітинги. На них виступали більшовики, які прибували з Кременчука та Харкова. Солдати і селяни радо зустріли декрети Радянського уряду про мир і землю. В полку виникла стихійна демобілізація. А з фронту до Павлиша поверталися по-більшовицькому настроєні солдати. В листопаді у селі створено партійний осередок у складі 10 чоловік та ревком, головою якого став солдат-фронтовик П. С. Таран. Хоч у повітовому місті Олександрії влада ще перебувала в руках представників Центральної ради, в Павлиші їх вказівки не виконувалися. Партосередок і ревком очолили боротьбу з контрреволюцією. Було сформовано Червоний взвод із 20 павлишців на чолі з О. Ф. Малолітком.
У грудні 1917 року Павлиш захопили петлюрівці. Вони заарештували радянських активістів О. А. Лимонченка, М. А. Лимонченка і П. О. Головченка. Але група ревкомівців, що залишилася у підпіллі, визволила їх. 29 січня 1918 року загін червоних бійців під командуванням І. Ю. Кулика вигнав націоналістичні банди з Павлиша. У селі встановилася Радянська влада, та ненадовго. 20 березня через станцію Павлиш вже йшли ешелони з кайзерівськими військами. Під захистом німецьких багнетів підняла голову контрреволюція, українські буржуазні націоналісти. Поміщики стали вертатися у свої маєтки. Партійна організація Павлиша знову перейшла в підпілля. Більшовики вели значну роботу серед населення, мобілізуючи його на боротьбу проти австро-німецьких окупантів та їх націоналістичних прислужників. У квітні—травні 1918 року в Павлиській волості розгорнулася партизанська боротьба. Повітовий староста Олександрії направив у Павлиш карателів, але бойова група Павлиської підпільної організації їх роззброїла. В кінці червня австро-німецький каральний загін разом з польовою жандармерією прибув на станцію Павлиш. Всі селяни були зігнані до управи, їх зобов’язали протягом кількох годин здати зброю. Коли ніхто не виконав цього розпорядження, село оточили і обстріляли з гармат, а потім провели повальний обшук по хатах. Це теж не дало ніяких наслідків. Розлючені карателі наклали на село велику контрибуцію і взяли заложників. У листопаді 1918 року австро-німецькі загарбники залишили Павлиш. На зміну їм і гетьманцям прийшли ставленики Директорії. В селі знову почав діяти підпільний ревком на чолі з П. С. Тараном.
7 лютого 1919 року 5-й Український радянський полк, наступаючи від станцій Потоки і Крюків, примусив націоналістів тікати з Павлиша. Населення радо зустріло своїх визволителів. Павлишці звернулися з привітанням до робітничо-селянського уряду України. Під керівництвом ревкому, що вийшов з підпілля, весною 1919 року розпочався розподіл землі між селянами. Павлиській громаді було прирізано 400 десятин землі з Онуфріївської економії графа Толстого. Вона пішла в наділ малоземельним господарствам за нормою десятина на їдця. В колишній поміщицькій економії організувалася сільськогосподарська комуна, до якої вступило 17 родин. Її головою обрали А. С. Горайка. Але у травні 1919 року Павлиш захопили григор’євці. Бандити розгромили радянські установи, пограбували населення. 22 травня радянські війська визволили Павлиш від банд Григор’єва.
Та 6 серпня 1919 року в селі з’явилися денікінці. Каральні загони з офіцерів царської армії, колишніх жандармів, поміщицьких і куркульських синків по-звірячому розправлялися з радянськими активістами й біднотою. За допомогою розстрілів і шибениць відновлювалася влада поміщиків і куркулів. У кінці вересня 1919 року в Павлиш нелегально прибув уповноважений ЦК КП(б)У Г. О. Колос. Він провів значну роботу щодо згуртування місцевого активу. В селі створено партизанський загін з 17 чоловік на чолі з моряком Чорноморського флоту Ф. Г. Третяком. З кожним днем до нього приєднувалося все більше місцевих жителів. Партизани висаджували у повітря залізничні колії та мости, порушували телефонний і телеграфний зв’язок, захоплювали склади з боєприпасами, ешелони й обози денікінців, а 18 грудня 1919 року, перебуваючи в тилу білих, зайняли станцію Павлиш. Щоб паралізувати дії загону, білогвардійська контррозвідка провела в селі арешти і розстріли. За зв’язки з партизанами страчені Ф. С. Ляшенко, Д. П. Козловський, М. Н. Семерій, Д. І. Походій. Та загін продовжував діяти, особливо на залізничних комунікаціях. Денікінцям довелося перекинути з фронту два бронепоїзди і під їх охороною просувати свої ешелони. Загін Ф. Г. Третяка швидко реорганізувався і поповнився людьми, при ньому було сформовано взвод кавалерії. В урочищі Блажківці, біля села Шевченка, вони розгромили озброєну колону білогвардійців. Ця операція змусила денікінське командування спішно зняти з фронту загін і кинути його проти повстанців. Наступ повели від станції Павлиш. Просувалися вони під прикриттям вогню з бронепоїздів. Партизани з боєм відійшли на Онуфріївку, а далі — на Кам’яні Потоки, де переправилися на лівий берег Дніпра. 20 грудня 1919 року загін Ф. Г. Третяка брав участь у визволенні від денікінців міста Кременчука. Багато його бійців влилося в частини Червоної Армії. 31 грудня 1919 року радянські війська вигнали з села білогвардійців.
Відновлювалися органи Радянської влади. У січні 1920 року почав діяти волосний революційний комітет. Весною обрано Раду робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів. Велику роботу щодо згуртування трудового селянства провів створений влітку КНС. Він допомагав радянським органам наділяти землею безземельних і малоземельних, реквізавувати у куркулів і спекулянтів лишки хліба і розподіляти його серед бідноти. Комнезамівці брали активну участь у тижні хворого і пораненого червоноармійця, що проводився у другій половині липня, у кампанії «Незаможник, на коня!». Багато павлиських селян пішли добровольцями до лав Червоної Армії. Значну роботу щодо соціалістичного будівництва на селі проводив комсомол. Перший його осередок виник у Павлиші в лютому 1919 року, а восени наступного року він об’єднував 30 юнаків і дівчат. Делегація від павлишців брала участь у роботі першого повітового і губернського з’їздів комсомолу.
Партійна організація і органи Радянської влади приділяли велику увагу соціально-культурному будівництву, весною 1919 року вживали заходів щодо налагодження роботи лікарні, шкіл, споживчої кооперації. Силами громадських організацій села розпочато спорудження народного дому, посаджено парк.
Трудящі Павлиша підтримували тісний зв’язок з робітничими центрами країни та Червоною Армією. Ще в кінці 1917 року представники колективу Миколаївського суднобудівного заводу «Наваль», де працювало багато уродженців села, подарували їм оксамитовий прапор на честь єднання міста з селом. А в 1920 році, під час переходу Першої Кінної армії з Кавказького фронту на польський, будьоннівці подарували павлишцям великий портрет Т. Г. Шевченка.
Після закінчення громадянської війни перед органами Радянської влади і партійною організацією постали завдання відбудови народного господарства. У 1921 році Павлиська волосна партійна організація у складі 15 чоловік, керуючись рішеннями X з’їзду РКП(б) про перехід до непу, роз’яснювала селянству політику Радянського уряду, вживала енергійних заходів щодо виконання планів продподатку та подання допомоги робітничому класу. З ініціативи комуністів 15 вересня проведено недільник на користь голодуючих. У колишньому поміщицькому маєтку організовано будинок для дітей-сиріт, згодом перетворений на юнацьку комуну. 8 жовтня 1921 року, розглядаючи питання про ремонт машин і сільськогосподарського реманенту на прокатному пункті, збори волпарткому ухвалили «…в першу чергу задовольнити потреби незаможного селянства».
В 1923 році за новим адміністративним поділом Павлиш увійшов до складу Крюківського району Кременчуцького округу. В селі на той час проживало 4650 чоловік. Керуючись ленінським кооперативним планом, Рада, партійний осередок і комнезам проводили роботу щодо залучення бідняків до сільськогосподарських виробничих об’єднань. Восени 1923 року в Павлиші створена сільськогосподарська артіль «Незаможний», до неї увійшло 14 селянських дворів. Згодом вона придбала трактор і молотарку. 1925 року в селі організувалася ще одна сільськогосподарська артіль—«Вільне життя». На початку 1930 року, незважаючи на запеклий опір куркулів, які проводили агітацію проти колгоспів, а також вдавалися до шкідництва в артілях, в Павлиші створено колгоспи ім. Ворошилова, ім. Чапаева та «Червоний путіловець», що через рік реорганізувалися в артілі «Комінтерн» та «Комсомолець». Велику допомогу сільськогосподарським реманентом і технікою подавала їм держава. З 1931 року обслуговувала павлиські колгоспи Онуфріївська машинно-тракторна станція, у розпорядженні якої було 32 трактори. Значну роль в організаційно-господарському зміцненні павлиських артілей відіграв політвідділ, заснований при ній 1933 року. На курсах при МТС готували кадри механізаторів. З’явилися в селі дівчата-трактористки Г. Ф. Шевченко, П. Д. Лимонченко та інші.
Як і по всій країні, у передвоєнні роки в Павлиші розгорнувся рух послідовниць М. Демченко. По 300—400 цнт цукрових буряків з гектара зібрали ланки Т. М. Рядової, Н. Г. Безкоровайної, Н. П. Кравченко, Є. І. Красношапки, О. П. Пономарьової. Господарства домоглися також високих урожаїв зернових і технічних культур. 1940 року в артілі «Комінтерн» валовий збір зернових становив 13 тис. цнт проти 7 тис. цнт у 1939 році. У досягненнях колгоспу — наполеглива праця його трудівників, керованих партійною організацією, яка у квітні 1941 року налічувала 10 комуністів. їм допомагали 24 комсомольці.
Колгоспники брали активну участь у громадсько-політичному житті країни. 7 березня 1935 року на зборах трудівників артілі «Комсомолець» обговорювався проект Примірного Статуту сільськогосподарської артілі. Ланкова цього ж колгоспу О. П. Пономарьова була делегатом Надзвичайного XIV з’їзду Рад УРСР, який прийняв нову Конституцію Радянської України. Сотні павлишців працювали на будівництві промислових об’єктів першої п’ятирічки, споруджували Дніпрогес, трудилися на шахтах Донбасу та рудниках Криворіжжя, на підприємствах Крюкова і Кременчука тощо.
В 1939 році Павлиш віднесено до категорії селищ міського типу. Тут працювали лікарня, аптека. До 1934 року в селі покінчено з неписьменністю. В 1936 році початкову школу, відкриту ще на початку 20-х років, реорганізовано на семирічну, а семирічну — на середню. Майже всі жителі Павлиша були читачами селищної бібліотеки. З 1939 року діяла стаціонарна кіноустановка.
Мирну працю жителів Павлиша, як і всіх радянських людей, обірвав віроломний напад фашистської Німеччини. В перші дні Великої Вітчизняної війни понад 700 чоловік пішли до лав Червоної Армії, старики, жінки та підлітки працювали на колгоспних ланах, будували оборонні укріплення на підступах до Кременчука. В селищі створено винищувальний загін у складі 72 чоловік для боротьби з фашистськими диверсантами і парашутистами. В середині липня павлиські колгоспи переправили громадське майно, худобу в глибокий тил. Туди ж евакуйовано трактори та комбайни МТС.
6 серпня 1941 року фашисти вдерлися в Павлиш. 2 роки і 103 дні окупанти насаджували ненависний «новий порядок», чинили терор, насильство. Вони розстріляли місцевих активістів Т. Г. Павленка, І. І. Полового, 3. І. Міщенка, а також Я. І. Щор, Н. В. Рядову та їх дітей. На подвір’ї МТС створили концтабір, де 1941—1942 рр. було знищено понад 3,4 тис. військовополонених. Влітку 1942 року загарбники влаштували тут для полонених ще один табір особливо жорстокого режиму, де закатували близько 100 чоловік. Чорним днем для Павлиша стало також 31 березня 1943 року, коли гітлерівці відправили на фашистську каторгу 425 юнаків і дівчат.
У травні 1943 року в селищі почала діяти організована керівництвом партизанського з’єднання ім. Ворошилова підпільна група. Патріоти розповсюджували листівки із зведеннями Радінформбюро, чинили диверсії, мобілізовували населення на боротьбу з окупантами, готували людей для поповнення партизанських загонів. Гестапівці схопили запідозрених у зв’язках з партизанами патріотів Ю. Д. Швачку, Д. М. Шаповала, О. І. Мандригелю та О. І. Ілла і відправили їх у Бухенвальд.
25 листопада 1943 року павлишці радісно зустріли воїнів 252-ї стрілецької дивізії 53-ї армії і 110—ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії, які визволили селище від фашистських окупантів. Дорогою ціною дісталася ця перемога: 137 радянських бійців і офіцерів віддали за неї своє життя, серед них капітан М. В. Іванов, сержант М. О. Гореславець та інші. В боях за станцію Павлиш вісімнадцятирічний комсомолець з Кременчука К. В. Омельяненко повторив подвиг О. Матросова, закривши своїм тілом амбразуру дзоту і давши тим самим можливість товаришам продовжити наступ. Героїчно билися на фронтах Великої Вітчизняної війни і жителі селища. На мармурових плитах обеліска, спорудженого на честь тих, хто загинув у боротьбі з фашистами, викарбувані прізвища 257 відважних синів Павлиша.
Гітлерівці завдали великих збитків селищу: висадили в повітря залізничний вокзал, станційну водонапірну башту, залізничний міст через Омельничок, знищили всі мости на шосейних і гужових дорогах, спалили склади «Заготзерна», колгоспні ферми, лікарню, багато хат колгоспників. Перед відступом польова жандармерія розстріляла 14 чоловік та погнала на захід понад 100 мешканців селища.
Одразу після визволення Павлиша відновила діяльність селищна Рада. Під її керівництвом почалися відбудовні роботи. Залізничники протягом кількох днів полагодили міст через Омельничок, два паровози та кілька вагонів, що дало змогу відновити рух поїздів на перегоні Крюків — Користівка. Піднімалися з руїн громадські будівлі колгоспів. На засіданнях виконкому селищної Ради 8 та 10 лютого 1944 року розглядалися питання про відбудову селища, роботу шкіл, лікарні, було заслухано звіт колгоспу «Комсомолець» про хід підготовки до весняної сівби, намічені конкретні заходи щодо успішного її проведення. Оскільки колгоспи не мали посівного матеріалу, трудівники артілей «Комінтерн» та «Комсомолець» знесли на громадський двір своє зерно. Орали кіньми і коровами. В результаті, напруженої праці в обох господарствах було засіяно понад 795 га ярими культурами.
Багато зусиль до цього доклала територіальна партійна організація, що відновила роботу у лютому 1944 року.
З переможним закінченням Великої Вітчизняної війни в Павлиш поверталися демобілізовані воїни, зростали ряди комуністів. Це дало можливість 1946 року створити первинні партійні організації при колгоспах. Комуністи і комсомольці очолили найважливіші ділянки виробництва. Держава допомогла трудівникам селища технікою і кредитами, а області РРФСР — робочою худобою і посівним матеріалом.
У 1950 році всі артілі об’єдналися в одну — «Комінтерн», за якою закріплено 3480 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2463 га орної землі. Це багатогалузеве господарство, що спеціалізується на вирощуванні індиків. Тут збудовано механізований комплекс на 30 тис. штук птиці. Успішно розвивається тваринництво. У 1971 році на фермах утримувалося 1150 голів великої рогатої худоби. Середній надій молока на корову за рік становив 2490 кг. У хліборобстві переважає вирощування озимої пшениці. Значні площі відводяться під цукрові буряки та соняшник. Протягом 1965 — 1970 рр. урожайність зернових культур становила 21—27 цнт з гектара, соняшнику — 14—20, цукрових буряків — 300—400 цнт. Значного розвитку набули садівництво, городництво, бджільництво і рибальство. По шовківництву колгосп займає провідне місце в Онуфріївському районі, протягом 1965—1967 рр. був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР. Щороку павлиські шовківники продають державі від 2 до 5 тонн коконів.
Високих показників домігся колгосп у ювілейному 1970 році, що забезпечило надплановий продаж державі хліба, соняшнику та кукурудзи. Добре цього року працювали і тваринники, виконавши виробничі завдання по заготівлі м’яса на 110 проц., по надоях молока— на 115 проц. Серед 90 кращих трудівників селища, нагороджених Ленінською ювілейною медаллю, 46 колгоспників.
Натхнені рішеннями XXIV з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, павлишці зобов’язалися дев’яту п’ятирічку виконати за 4,5 року, а 1972 року, готуючи зустріч 50-річчю утворення СРСР, зібрати по 23,3 цнт зернових з гектара, виробити на 100 га сільськогосподарських угідь по 75 цнт м’яса, 419 цнт молока. Рік у рік зростають неподільні фонди колгоспу. У 1971 році вони перевершили 1552 тис. крб., що дало можливість успішно здійснювати капітальне будівництво, виділяти значні кошти на придбання нової техніки. 1972 року господарство мало 17 тракторів, 20 автомашин, 10 комбайнів тощо. У колгоспі працює великий загін кваліфікованих спеціалістів з різних галузей сільськогосподарського виробництва, у т. ч. близько 60 механізаторів.
У Павлиші е маслозавод, хлібозавод, асфальтовий завод, коконосушарка, автопідприємство, інкубаторна станція, майстерні «Сільгосптехніки», хлібоприймальний пункт, райспоживспілка, заготконтора з овочевими перевалками, бурякопункт.
Багатьох трудівників селища за самовіддану працю нагороджено орденами й медалями, зокрема, орденом Леніна — ланкову О. О. Малолітко, орденами Жовтневої Революції і Трудового Червоного Прапора — голову колгоспу А. А. Різника, орденом Трудового Червоного Прапора — бригадира тракторної бригади О. М. Щербину, тракториста Д. Ф. Доброконного, доярку Г. А. Кривохатько, бригадира шовківників Г. О. Шевченко.
За роки Радянської влади значно підвищився добробут павлишців. Оплата людино-дня в колгоспі «Комінтерн» 1972 року становила 3 крб. 37 коп. На цей же час державною пенсією забезпечено 518 колгоспників. Широко ведеться громадське та індивідуальне будівництво. Тільки протягом 1960—1970 рр. житловий фонд подвоївся. Із введенням у дію Кременчуцької ГЕС селище повністю електрифіковане. З кожним роком збільшується тут кількість крамниць споживчої кооперації та підприємств громадського харчування, поліпшується їх робота. Товарооборот 29 торговельних точок селища становить близько 3 млн. крб. Працює комбінат побутового обслуговування.
В селищі є лікарня, де трудяться 20 медичних працівників. Середню і восьмирічну школи відвідують 818 дітей. У середній вечірній школі сільської молоді — близько 100 учнів. їх навчають 50 вчителів. За післявоєнні роки середню школу, директором якої майже чверть століття працював член-кореспондент Академії педагогічних наук СРСР В. О. Сухомлинський, закінчило 927 чоловік, з них 413 здобули вищу освіту. 63 його вихованці працюють педагогами, 35 — лікарями, 85 — інженерами, 31 — агрономами та зоотехніками, 41 — офіцери Радянської Армії. Під керівництвом В. О. Сухомлинського школа стала науковою лабораторією передового педагогічного досвіду. Вчений багато зробив для вдосконалення розумового, морального і громадського виховання учнів. Його педагогічні настанови виходять з глибокої віри в людину, пройняті ідеями гуманізму, колективізму й інтернаціоналізму. Свої думки він виклав у численних книгах і статтях. Велику популярність здобули твори В. О. Сухомлинського «Павлиська середня школа», «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Методика виховання колективу» та ін. У видавництвах Москви і Києва вийшло понад тридцять його наукових праць. їх видано також у Берліні, Бухаресті, Гавані, Делі, Каїрі, Монтевідео, Празі, Токіо. В. О. Сухомлинський виступав з доповідями в університетах Гавани і Берліна. Науково-педагогічну і громадсько-політичну діяльність видатного педагога, ім’я якого стоїть поряд з іменами К. Д. Ушинського і А. С. Макаренка, високо оцінили Радянський Уряд і Комуністична партія. В. О. Сухомлинського удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджено двома орденами Леніна і багатьма іншими орденами й медалями. Його ім’я носить школа, якою він керував, і вулиця селища. На могилі встановлено пам’ятник, відкрито меморіально-педагогічний музей в квартирі, де він жив. Український радянський письменник І. І. Цюпа написав про В. О. Сухомлинського повість «Добротворець».
Знайомитись з роботою вченого-педагога приїжджали спеціалісти з усіх союзних республік та зарубіжні колеги. Не випадково шкільний сад у Павлиші названо «Садом дружби», В ньому посадили дерева білоруські, литовські, естонські, вірменські педагоги, представники багатьох областей РРФСР. Тут ростуть також яблуні, посаджені вчителями з Німецької Демократичної республіки, Болгарії, Чехословаччини, дружні зв’язки з якими тривають і досі.
Розширилася мережа культосвітніх закладів. У будинку культури систематично читаються лекції на актуальні теми, проводяться тематичні вечори. У гуртках — хоровому, танцювальному, художнього читання — беруть участь понад 120 аматорів. Є широкоекранний кінотеатр, при залізничній станції відкрито клуб із стаціонарною кіноустановкою. До послуг павлишців — селищна і колгоспна бібліотеки з книжковим фондом близько 40 тис. томів. Трудящі передплачують до 7 тис. примірників газет і журналів. Крім того, щомісяця 8 тис. примірників періодичних видань розповсюджується через кіоск «Союздруку». До 50-річчя Радянської влади при будинку культури відкрито кімнату-музей, де зібрано матеріали з історії селища, оформлено експозиції про участь його мешканців у громадянській та Великій Вітчизняній війнах, про досягнення у господарському і культурному будівництві. Свято шанують жителі Павлиша пам’ять загиблих земляків — захисників завоювань Великого Жовтня. Тут встановлено пам’ятники павлиським партизанам, розстріляним денікінцями в 1919 році, радянським воїнам, закатованим у фашистському таборі смерті в 1941—1942 рр., і визволителям селища від окупантів, обеліск героям-павлишцям, що полягли на фронтах Вітчизняної війни, стела на честь визволення селища від ; гітлерівців частинами Червоної Армії. В степу, на місці загибелі комсомольця-героя К. В. Омельяненка, споруджено постамент, на якому напис: «Схиліть голови, люди! Тут 25.XI—1943 року закрив амбразуру в бою комсомолець Кременчука Омельяненко Костянтин Вікторович. Подвигу твоєму вдячні нащадки. 9 травня 1968 року». В присутності матері героя комсомольці (їх у селищних первинних організаціях 320), поклялися бути гідними пам’яті героїв і слова свого дотримують. Вони — бойові помічники 10 партійних організацій, що об’єднували 1972 року 174 комуністи.
З кожним роком активізується діяльність селищної Ради, у складі якої 56 депутатів, серед них — передовики колгоспного виробництва, вчителі, лікарі, спеціалісти сільського господарства, керівники підприємств. До роботи комісій — бюджетно-фінансової, сільськогосподарської, охорони здоров’я і соціального забезпечення, шляхового будівництва Д благоустрою, культосвітньої, з питань торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування, охорони природи — залучено 74 активісти.
У Павлиші народився і живе український радянський поет і журналіст I. І. Шевченко. Влітку 1957 року голова Верховної Ради УРСР поет-академік П. Т. Тичина приїздив у селище і на згадку про своє перебування тут написав вірш «В гостях у пісняра Івана». Будинок його часто відвідує літературна молодь Кіровограда, Полтави, Кременчука.
Уродженцями селища є майстри Кременчуцького вагонобудівного заводу Герої Соціалістичної Праці Н. С. Шаповал та М. П. Чередій.
Натхненною працею павлишці вносять свій вклад у зміцнення могутності Радянської країни.
Л. А. ВОГУЛЬСЬКИЙ, І. І. ШЕВЧЕНКО