Революційний рух на Кіровоградщині на початку XX століття
Невдоволення робітничого класу і селянства своїм становищем проявилося у посиленні революційного руху. Протягом 70-х років XIX ст. в Єлисаветграді та інших містах і селах краю виникає ряд народницьких гуртків, організаторами яких були Й. Я. Давиденко, К. П. Янковський, С. Ф. Чубаров. Такі ж гуртки діяли в Новоархангельську, Олександрії, Новомиргороді тощо. Серед їх членів були М. Д. Терентьев, І. В. Дроб’язгін, Л. А. Дическуло, М. Р. Ланганс, Л. О. Майданський, М. Ф. Фроленко та інші відомі народники. Вони вели революційну роботу серед селянства, створювали т. зв. поселення в народі, працюючи ковалями, шевцями, кравцями, теслярами тощо. Активна діяльність народника Я. В. Стефановича виявилась у створенні в селах Чаплищі, Самусівці, Липовому, Подорожньому, Новогеоргіївську т. зв. таємних дружин. Проте, виходячи з помилкової суб’єктивно-ідеалістичної теорії, народники не змогли зв’язати своєї боротьби з класовою боротьбою пролетаріату.
У середині 90-х років, сподіваючись на підтримку уряду та земств, ліберальний народник М. В. Левитський організував ряд землеробських кооперативів-артілей у селах Єлисаветградського й Олександрійського повітів. Та на прохання М. Левитського царський уряд не звертав уваги, а жалюгідні пожертвування земств і місцевих багатіїв-меценатів не рятували становища цих артілей, і вони розпадалися через рік-два після заснування. В. І. Ленін у праці «З приводу однієї газетної замітки» засудив маніловське прожектерство М. В. Левитського, практична діяльність якого не могла зарадити селянству як класу.
У 80—90 рр. XIX ст. в містах і селах сучасної області діяли також гуртки і нелегальні організації, до складу яких входили переважно інтелігенти, молоді робітники та учні навчальних закладів. Влітку 1884 року в одного з гуртківців С. М. Дудіна під час обшуку в с. Мар’ївці Єлисаветградського повіту жандармами були виявлені переписані від руки «Громадянська війна у Франції», «Капітал» К. Маркса, «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса та Ф. Енгельса, друкарський шрифт.
Значну пропагандистську діяльність серед пролетаріату Єлисаветграда, Олександрії й ін. міст краю у першій половині 80-х років розгорнула харківська народовольська група. Організаторами і пропагандистами робітничих гуртків на заводах
Ельворті і Бургардта в Єлисаветграді були харківські робітники В. Панкратов, Є. Хороманський і В. Горбунов, які закликали знищити «царське кодло» та «взяти фабрики і заводи в руки робітників». Вони пропагували «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Ремесла і фабрики на Україні» С. Подолинського й іншу літературу.
На початок XX ст. у фабрично-заводському виробництві було зайнято понад третину населення Єлисаветграда і 0,5 проц. жителів Єлисаветградського повіту. Робочий день на більшості підприємств у 80—90-х рр. тривав 10—12, а на кустарно-ремісницьких — до 14—16 годин. Як правило, робітники працювали і в свята. У фабричних приміщеннях і казармах, де жили робітники та їх сім’ї, було тісно, душно й темно. Відсутність елементарної техніки безпеки призводила до масових каліцтв і нещасних випадків, які нерідко закінчувалися смертю. На заводі Ельворті, наприклад, тільки за перше півріччя 1907 року сталося 173 нещасні випадки.
Тяжке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення трудящих мас було основною причиною зростання їх революційної активності. Велику роботу щодо політичного виховання робітничого класу проводили революційні соціал-демократи. Вже 1892 року О. Г. Iліхтер заснував соціал-демократичний гурток у Златополі. Влітку 1897 року в Єлисаветграді виник гурток «Південноросійський союз робітників», одним із завдань якого була страйкова боротьба за скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати. 12 квітня 1898. року в Єлисаветграді, Новоукраїнці і Знам’янці проведено жандармами обшуки й арешти. У справі «Союзу» 18 чоловік було заарештовано і заслано на три роки у Сибір під гласний нагляд поліції.
Наростання революційного руху в країні не могли припинити репресії властей. 1901 року в Єлисаветграді відбулася вперше багатотисячна робітнича маївка, яка закінчилася великим мітингом. Трудящі відкрито виступали за повалення царизму. Поступово згуртовувалися розрізнені сили соціал-демократів повіту. До «Искры» почали надходити кореспонденції про діяльність груп РСДРП, про революційний рух в містах і селах Єлисаветградщини.
Агітаційно-організаторська робота «Искры» сприяла пожвавленню діяльності соціал-демократичних гуртків і груп. У 1901 році членами Катеринославського комітету РСДРП у с. Зеленому заснований соціал-демократичний гурток «Зіронька», який налічував 48 чоловік. У 1902—1903 рр. виникають соціал-демократичні групи в Глодосах, Івано-Булацелівці, Рівному, Петропіллі. Влітку 1902 року створюється Єлисаветградська соціал-демократична організація. Тільки за півроку вона розповсюдила серед трудящих Єлисаветграда 860 листівок, провела ряд масових зборів і страйків. В одному з них, який тривав з 28 по 31 липня 1903 року, брали участь муляри, вантажники, тесляри, робітники млинів тощо. Як і в інших містах Росії, страйки супроводжувались робітничими сходками і демонстраціями. Пролетаріат краю активно включився у загальнополітичний страйк, що охопив весь південь країни.
Боротьбу робітничого класу проти капіталістів і уряду підтримало селянство. На початку 1900 року в селах Коробчині, Перших Бірках, Хащуватому, Капітанівці, Попельнастому і Байдаковому було захоплено землю, млини та сінокоси, зруйновано садиби поміщиків. «Спокій» тут встановили лише за допомогою загонів поліції. Розгортанню селянського руху на території краю сприяло Полтавсько-Харківське селянське повстання 1902 року. Під його впливом у 1903—1904 рр. великі виступи проти поміщиків і царської адміністрації сталися в селах Перекрестовці, Скалевому, Секлетіївці, Арсенівці, Олександрівці, Нечаївській волості тощо. За неповними даними департаменту поліції, лише в Єлисаветградському повіті 1904 року було зареєстровано 52 підпали поміщицьких маєтків і садиб.
Активну участь у боротьбі проти самодержавства та експлуатації взяли трудящі краю в роки революції 1905—1907 рр. Вже в першій половині 1905 року у відповідь на кривавий злочин царизму у Петербурзі відбулися революційні виступи робітників Єлисаветграда, Бобринця, Олександрії та ін. міст. На ряді підприємств капіталісти змушені були задовольнити вимоги страйкуючих: підвищити заробітну плату, скоротити робочий день.
Під впливом всеросійського жовтневого політичного страйку в жовтні та грудні 1905 року страйкували робітники Знам’янки, Єлисаветграда, Помічної, Користівки, Олександрії.
18 жовтня оголосили страйк робітники залізничної майстерні і машиністи станції Гайворон.
На лініях Знам’янка—Єлисаветград і Знам’янка—Долинська припинився рух поїздів. Члени страйкових комітетів виїздили на сусідні станції, організовували мітинги, в яких брали участь також тисячі селян. В кінці року в Єлисаветграді була створена Рада робітничих депутатів.
Наляканий розмахом революційного руху херсонський губернатор 22 грудня 1905 року оголосив місто Єлисаветград, Єлисаветградський і Олександрійський повіти на воєнному становищі. Проте і в цих умовах робітники Єлисаветграда, Олександрії, залізничники Знам’янки і Долинської продовжували революційну боротьбу.
Активізувалися виступи селян. У червні 1905 року вони охопили Єлисаветградський і Олександрійський повіти. У Краснопіллі, Новостародубі, Федорівці, Миронівці, Олімпіадівці та ін. селах Олександрійського повіту селяни відбирали у поміщиків хліб, сіно, палили їх садиби. 20 липня 1905 року за розпорядженням губернатора в Новоукраїнку, Добровеличківку, Глодоси, Новомиргород, Новостародуб було надіслано підрозділи 136-го Таганрозького, 275-го Хотинського полків.
Соціал-демократичні організації широко використовували досвід революційної роботи в масах більшовиків пролетарських центрів. Єлисаветградському комітетові РСДРП на початку вересня 1905 року вдалося встановити тісний зв’язок з Харківською більшовицькою групою «Вперед», діяльність якої спрямовував В. І. Ленін. Після III з’їзду РСДРП значну революційну роботу на селі провадили аграрні групи, засновані Херсонським губернським комітетом сільських організацій РСДРП. Так, у Єлисаветградському повіті ними проведено дві конференції, створено агітаційно-пропагандистські гуртки.
Більшовики не припиняли боротьби за посилення впливу на маси. Велику допомогу їм подавали Ф. А. Сергеев (Артем), Р. С. Землячка і С. І. Гусєв, які приїздили сюди за завданням В. І. Леніна. У 1906 році в Єлисаветграді відбулося 11 страйків економічного характеру, в яких брали участь близько 2 тис. чоловік. Влітку страйкували понад тисячу сільськогосподарських робітників Великої Виски, Петрівки, Мар’янівки, вимагаючи підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. В селах Хмельовому, Добровеличківці, Новоукраїнці мали місце підпали поміщицьких економій.
Царський уряд жорстоко розправлявся з активними учасниками революції. Влітку і восени 1907 року були розгромлені соціал-демократичні організації повітових центрів і великих населених пунктів. У 1906—1909 рр. засуджено до тюремного ув’язнення, заслано на каторгу і до арештантських рот 21 організатора страйків і збройних виступів у Єлисаветграді, Знам’янці, Долинській, Олександрії, Користівці тощо. Більшість з них загинуло у царських катівнях. Сотні робітників, які брали участь у виступах, були піддані репресіям. Особливо жорстокі вироки виносили військово-польові суди. Протягом 1908—1910 рр. за цими вироками страчено 85 чоловік. Весною 1906 року криваву розправу вчинено над учасниками виступів Деріївки, Варварівки, Кам’янки, Мартоноші, Попівки та багатьох ін. сіл.
Власники підприємств посилили наступ і на ті куці права, які були здобуті робітничим класом під час революції. Знову запроваджено 12—14-годинний робочий день, на 35—40 ироц. зменшено заробітну плату. Тяжко позначилися на становищі робітників роки промислового застою. Зростала армія безробітних.
Столипінська аграрна реформа посилила процес зубожіння селян. У 1912— 1915 рр. в Єлисаветградському й Олександрійському повітах більша частина землі належала казні, церкві, поміщикам, купцям, іноземцям, близько 10 проц.— куркулям і лише 7,5 проц. припадало на долю бідного селянства. З 352 господарств с. Листопадового Златопільської волості 127 мали в середньому по півдесятини землі. В Олександрійському повіті 1915 року куркулі придбали через банк 220 селянських і міщанських господарств, а наступного року — 5205.
Обезземелені селяни виїжджали у східні губернії Росії шукати «вільних» земель. Протягом 1906—1912 рр. тільки з Єлисаветградського повіту туди переселилося понад 27 тис. чоловік. Багато сімей повертались назад зовсім розореними.
Трудове селянство чинило рішучий опір столипінській реформі. Жителі Рівного, Захарівки, Іванівки, Семенастового та ін. сіл виганяли землемірів, що ставили межові знаки, й урядників. Один із чиновників херсонського жандармського управління доповідав своєму начальнику, що в Єлисаветградському повіті атмосфера насичена революційним духом, що «селяни готуються бунтом добути наділи». У 1909 році масові селянські заворушення, які супроводжувалися сутичками з поліцією і з землемірами, відбулися в Арнаутівці, Богданівці, Свердликовому, Обознівці та ін. селах. Загострювалася боротьба між біднотою і куркульством. В Арнаутівці у травні 1910 року, коли почалося розмежування скуплених сільськими глитаями земель, селяни побили і куркулів, і землемірів. Сюди приїхав губернатор з військовим загоном. 20 селян було кинуто у в’язницю. Внаслідок здійснення столипінського законодавства багато сільської бідноти остаточно порвало зв’язки з селом, поповнивши ряди пролетаріату.
На кінець 1914 року в Єлисаветградському повіті було 7838 торговельно-промислових підприємств, в Олександрійському — 3648. Тут діяло також 18 кредитно-фінансових установ з річним оборотом 108,5 млн. крб.. У 1910 році промисловість почала виходити з економічного застою. Цьому сприяли порівняно високі врожаї, зростання експорту хліба, в якому брала участь і сільська буржуазія — куркульство, значні урядові замовлення підприємствам у зв’язку з підготовкою до війни. На селі підвищився попит на товари металообробної промисловості (плуги, коси, жатки і т. п.). Так, якщо на кінець 1909 року в Єлисаветградському повіті річний обсяг продукції промислових підприємств становив 8,9 млн. крб., то через два роки він досяг 28 млн. крб., в Олександрійському — 8,9 млн. крб. На підприємствах Єлисаветградського та Олександрійського повітів у 1912 році працювало 21 тис. робітників.
Однак концентрація промислового виробництва була помітною лише в Єлисавет-граді, де на підприємство в середньому припадало 35—37 робітників. На найбільшому з них — заводі Ельворті — налічувалося понад 2 тис. чоловік. Провідними галузями промисловості в краї були харчова і переробка сільськогосподарської сировини, де на підприємство припадало 3—5 робітників. У харчовій промисловості, особливо на цукрових заводах, працювали переважно сезонні робітники. Це утруднювало їх організацію в революційній боротьбі з підприємцями.
У роки нового революційного піднесення на підприємствах краю сталося 10 виступів. Найбільш масовими на півдні України були травневі страйки робітників заводу Ельворті в 1912 ропі. Високу оцінку їм дала «Правда», підкресливши згуртованість пролетаріату, його тверду рішучість не поступатись перед капіталістами. Робітники повіту взяли також участь у травневих політичних страйках 1913 — 1914 рр., вимагаючи 8-годинного робочого дня, ліквідації існуючого режиму. Вони були і в числі 8 тис. страйкуючих робітників Херсонської губернії у 1914 році. На селі продовжувалася боротьба проти поміщицького землеволодіння та куркульства.
На початку XX ст. на території краю проживало більше 1 млн. чоловік. Міське населення складало понад 11 проц. загальної кількості. Найбільшими містами були Єлисаветград — 61 488 чоловік, Бобринець — 14 281, Олександрія — 14 007, Новогеоргіївськ — 11 594, Новомиргород — 9364 чоловіка.
Понад 85 проц. населення становили українці. Були також росіяни, молдавани, болгари, поляки, євреї, німці. Зрушення в соціально-економічному житті мало позначилися на рівні медичного обслуговування трудящих, розвитку освіти й культури. Так, у 1912—1915 рр. в Єлисаветградському й Олександрійському повітах працювало тільки 56 медичних закладів, з них 46 лікарень і 10 лікарняних пунктів. їх обслуговували 76 лікарів, 50 фельдшерів, 40 акушерок. Тяжкі житлові умови, голодування викликали епідемії пошесних хвороб: віспи, холери, висипного і черевного тифу. Захворюваність серед дорослого населення становила 36,3 проц., серед дітей — 50,8 процента. Тільки під час епідемії тифу та холери в 1892 році у Знам’янці та Єлисаветграді почали діяти перші лікувально-продовольчі пункти, що здійснювали санітарний нагляд за сільськогосподарськими робітниками.
Переважна більшість населення не вміла ні читати, пі писати. 1897 року в Єлисаветградському повіті налічувалося 18 прод. письменних, в Олександрійському — 14 проц., в Єлисаветграді — 41 проц., у Бобринці — 27,5 проц., в Олександрії — 33 проц., Новогеоргіївську — 24 проц., у Новомиргороді — 22,8 проц. У 1912— 1914 рр. у 805 початкових земських і церковнопарафіяльних школах на території нинішньої області навчалося 83,2 тис. дітей, працювало 2004 вчителі. Багато дітей трудящих через нестатки не могли здобути і початкову освіту. Так, навіть у Єлисаветграді школу відвідувало 55 проц. дітей шкільного віку, в Бобринці — 39 проц., в Новомиргороді — 51 проц. В Єлисаветградському повіті 1916 року відмовлено в прийомі до школи 8499 дітям, або 42,5 проц. бажаючих вчитися. У Єлисаветграді, Олександрії, Новомиргороді та ін. містах діяло 25 гімназій, прогімназій, реальних і початкових технічних училищ, вчительських семінарій (казенних, приватних і земських) па 5,5 тис. учнів.
З 70-х років XIX ст., незважаючи на утиски з боку царських властей, поступово створювалися культурно-освітні товариства, робітничі клуби, народні театри. З’явилися десятки народних шкіл. У 1910—1915 рр. на території сучасної області налічувалось 565 невеликих бібліотек, в т. ч. — 95 народних бібліотек-читалень з книжковим фондом 159,6 тис. примірників, 206 бібліотек Олександрійського повіту мали пересічно по 246, а бібліотеки Єлисаветградського повіту — по 480 книг. З 1874 року в Єлисаветграді виходив «Елисаветградский городской листок», а з 1876 — «Елисаветградский вестник».
Значного поширення в краї набуває в цей час аматорський рух. У Бобринецькому і Єлисаветградському аматорських театрах у 50—60-х рр. почали свій творчий шлях корифеї українського реалістичного професійного театру М. Л. Кропивницький, родина Тобілевичів — брати Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, їх сестра Марія Садовська-Барілотті. Аматорський гурток І. Карпенка-Карого першим на Україні поставив у Єлисаветграді «Назара Стодолю» Т. Шевченка, оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Тут йшли також п’єси О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Островського, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Глібова. А на початку 80-х рр. у Єлисаветграді під керівництвом М. Л. Кроиивницького почав працювати перший український професійний театральний колектив. Він дав поштовх зародженню народних театральних гуртків у Ново-українці та Новій Празі.
Розвитку театрального мистецтва й музичної культури сприяли поїздки в міста і села краю відомих російських і українських композиторів, які брали участь у виставах та концертах.
Під впливом ідей російських революційних демократів, поезії Т. Г. Шевченка розвивалась творчість видатних українських драматургів М. Л. Кропивницького та І. К. Карпенка-Карого, які з великою художньою силою зобразили процес розорення українського селянства і його пролетаризацію, викривали хижацьку суть української буржуазії, показували розгортання класової боротьби на селі.
Тяжке життя трудящих, боротьба проти соціального й національного гноблення яскраво відображені в усній народній творчості. Серед фольклорних творів виділяються героїко-патріотична пісня «Розлилися круті бережечки», «У неділю рано-вранці», чимало заробітчанських, рекрутських, ліричних і побутових пісень. Над збиранням і вивченням їх працювали визначні фольклористи краю. А. М. Конощенка записав близько тисячі пісень, які складають збірку «Українські пісні з нотами». В. М. Ястребов опублікував на сторінках журналу «Киевская старина» сотні гайдамацьких, обрядових і ліричних пісень. Учитель з Нової Праги І. В. Бессараба, збирач народних пісень, приказок, гуморесок, 1916 року в Петербурзі видав книгу «Материалы для этнографии Херсонской губернии». Велика заслуга в популяризації етнографічно-фольклорного матеріалу належить активному учаснику народницьких гуртків П. 3. Рябкову. 1904 року вийшла з друку його книга «Материалы с этнографии Новороссийского края». Тоді ж П. 3. Рябков взяв участь в організованій професором Ф. К. Вовком етнографічній експедиції по Галичині й Буковині, до подружився з І. Я. Франком. У звіті про цю поїздку він відзначає багато спільного в культурі і побуті галичан і буковинців з «нашим південноруським українським людом. Це-два рідні брати, насильно колись роз’єднані, які рано чи пізно з’єднаються знову». У збагаченні народної творчості революційними традиціями велику роль відіграла робітнича поезія, зокрема, революційні пісні поета-більшовика О. М. Гмирьова.
Незважаючи на переслідування властей, до найглухіших закутків доходила газета «Правда». На її сторінках вміщувалися кореспонденції, замітки, повідомлення з міст і сіл краю про тяжке становище робітників і селян, їх революційну боротьбу. «Правда» мала робітничих кореспондентів у Єлисаветграді, які підтримували її матеріально. Традиції робітничої газети «Правда» наслідували більшовицькі листівки, прокламації, звернення, що видавалися у Єлисаветграді та Олександрії.