Знам’янка, Знам’янський район, Кіровоградська область
Знам’янка — місто обласного підпорядкування, розташоване у північно-східній частині області, на вододілі басейнів річок Інгулу та Інгульця, за 40 км від Кіровограда. Великий залізничний вузол. Через місто проходить автошлях Київ — Донецьк. Населення — 28,5 тис. чоловік. Міській Раді підпорядкована Знам’янська Друга селищна Рада.
Поблизу міста розкопаний скіфський курган, в якому знайдені золоті прикраси.
Знам’янка заснована у 1869 році, коли відкрився рух поїздів на залізниці Одеса—Харків. Того року на галявині Чорного лісу, через яку пролягла дільниця Єлисаветград — Крюків, завершилося спорудження вокзалу та конторських приміщень. Свою назву станція дістала від села Знам’янки, розташованого за 3 км від неї. У серпні 1873 року відкрито рух поїздів на дільниці Знам’янка — Миколаїв, а ще через три роки — до Фастова. З невеликої залізничної станції Знам’янка перетворювалася на залізничний вузол. Одночасно з будівництвом станції на землях, орендованих у поміщиків Осипових переселенцями з сусідніх сіл та з інших повітів, виникло невелике селище залізничників — Осипове. 1886 року тут було 24 приватні будинки, землянка, 6 торговельних підприємств. На той час у селищі мешкало 143 чоловіка. На межі XIX—XX ст. на південь від станції (також на орендованих землях) виникло ще одне селище — Ліницьке (пізніше — Наталіївка, Козьми)1 2. Розширення залізничного вузла в наступні роки зумовило швидке зростання населення пристанційних селищ. У 1913 році в Осиновому і Ліницькому налічувалося близько 6 тис. чоловік.
Тривалий час Знам’янка була станцією третього класу, її депо спочатку налічувало 4 паровози. У грудні 1883 року тут закінчилося будівництво нового приміщення. Відтоді в ньому було 29 паровозів і працювало 92 чоловіка. Вже в 90-х роках вузол щороку відвантажував у середньому 580 тис. пудів хліба. В останній чверті минулого століття Знам’янка стала важливим торговельним пунктом півдня Росії. На торгівлі наживалися місцеві поміщики, куркулі та купці. Водночас станція перетворювалася на один з найбільших на півдні Росії ринків робочої сили.
Неврожаї й голод на початку 90-х років різко збільшили приплив заробітчан. Так, тільки з 17 квітня по 20 травня 1892 року на станції Знам’янка зареєстровано 6015 чоловік, які шукали роботи. Багато з них не мали грошей навіть на їжу. «Звертає на себе увагу велика кількість робітників, що просять по дорозі милостиню»,— зазначається в земській хроніці.
Тяжкими були умови життя та праці й місцевих робітників та службовців. 1894 року заробіток колійного обхідника становив 10,6 крб. на місяць, стрілочника — 15,3 крб., кондуктора-чистильника — 16 крб. Заробітна плата видавалася, як правило, з великими перебоями. Казенні квартири були лише в начальника станції, колійників, обхідників та телеграфістів. Дровоклади, пічники та теслярі мешкали в землянках. Частина робітників жила в сусідніх селах. В осінню негоду, зимову заметіль та весняну сльоту вони виходили з дому о 3—4 годині ранку, щоб встигнути на роботу. 30 квітня 1892 року в Знам’янці почав діяти лікувально-продовольчий пункт. Його працівники реєстрували заробітчан, здійснювали санітарний нагляд над ними, надавали амбулаторну допомогу хворим, відали видачею дешевих обідів. Першим завідуючим Знам’янським лікувально-продовольчим пунктом став лікар залізничної лікарні, брат видатного українського композитора М. В. Лисенка — А. В. Лисенко досвідчений спеціаліст, чуйний і уважний до трудящого люду.
Під впливом загального революційного піднесення в країні в середині 80-х років серед залізничників Знам’янки назрівав протест проти існуючого ладу. Чималу роль у пробудженні їх революційної свідомості відіграв А. В. Лисенко — людина з передовими поглядами. Під час сербсько-турецької війни 1876 року він працював у санітарному відділі Товариства Червоного Хреста.
Брав участь і в російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. До Знам’янки А. В. Лисенко прибув 1884 року. В його будинку часто збиралася місцева інтелігенція та робітники депо. Жандармські документи свідчать, що лікар А. В. Лисенко підтримував зв’язки з народовольцями. 12 квітня 1898 року жандарми провели у Знам’янці обшуки та арешти у зв’язку з викриттям в Єлисаветграді «Південноросійського союзу робітників», члени якого поширювали свою діяльність і на селище 2. Певний вплив на підвищення революційних настроїв робітників справили виступи солдатів, що відбулися на станції на початку російсько-японської війни. 4 вересня 1904 року понад 200 солдатів з ешелону, що зупинився у Знам’янці, одержавши недостатню кількість хліба, розгромили продуктовий магазин місцевого торговця. Другого дня 550 запасних розібрали продукти в інших двох магазинах і п’яти рундуках.
Справжньою школою боротьби з експлуататорами для робітників станції та жителів селища стали події першої російської буржуазно-демократичної революції. У березні 1905 року залізничники подали до управління Харківсько-Миколаївської залізниці петицію, в якій вимагали поліпшення умов праці. Пообіцявши виконати окремі вимоги, адміністрація водночас заборонила будь-які збори. Однак, вона так і не вжила заходів для поліпшення становища робітників.
10 жовтня, після одержання повідомлення про страйк харківських залізничників, залізничники Знам’янки обрали страйковий комітет на чолі з А. В. Лисенком. З числа добровольців була організована дружина для охорони вантажів на станції та забезпечення порядку в селищі. Коли 13 жовтня на станцію прибув делегатський поїзд з Харкова, організований Центральним страйковим комітетом залізничників, трудящі Знам’янки зустріли цю делегацію з духовим оркестром, який виконував «Марсельєзу». Знам’янські делегати П. М. Гдовський, Д. Н. Федоров та інші цим же поїздом поїхали до Миколаєва.
Для придушення страйку за наказом губернатора в Знам’янку з Єлисаветграда було відправлено підрозділ 136-го Таганрозького полку. Але страйкарі на підступах до станції розібрали колії, в результаті чого поїзд із солдатами зійшов з рейок. Тільки 23 жовтня, коли міністерство шляхів звернулося до всіх службовців залізниці з листом, в якому запевнило, що виконає всі їх вимоги, страйковий комітет ухвалив приступити до роботи. Для захисту інтересів робітників була організована професійна спілка залізничників. 24 жовтня через Знам’янку відновився рух поїздів. Побоюючись нових виступів робітників, адміністрація станції виплатила їм заробітну плату за час страйку.
Та боротьба на цьому не припинилася. Вже 9 грудня під головуванням А. В. Лисенка відбулися збори, які прийняли рішення підтримати заклик робітників Московського вузла залізниць і оголосити новий страйк. Залізничники вимагали свободи слова, друку, зборів, організацій. 10 грудня знову створено страйковий комітет у складі 13 чоловік. Головою його обрали також А. В. Лисенка. Виконуючи рішення комітету, страйкарі зупинили рух поїздів на всіх прилеглих до Знам’янки дільницях, припинили вантажні операції на відділку і роботи в депо, майстернях. Працював тільки телеграф, через який підтримувався постійний зв’язок з сусідніми станціями й Харковом.
Дізнавшись про повстання люботинських залізничників, 14 грудня комітет запросив у Знам’янку представників від усіх станцій третього відділку служби (Крюків—Єлисаветград, Миколаїв—П’ятихатки) на нараду для обговорення маніфесту люботинців, в якому закликалося до загального збройного повстання. Наступного дня багатолюдні збори залізничників та селян навколишніх сіл схвалили в основному Люботинський маніфест і відрядили делегатів до Люботина. Щоб поповнити касу, призначену для придбання зброї, комітет реквізував кошти у місцевих багатіїв. Від військового ешелону страйкарі відчепили платформу з двома кулеметами. Понад тисячу мішків борошна, реквізованих на станції, було роздано страйкарям в рахунок зарплати; за рішенням комітету заборонялося продавати товари по спекулятивних цінах. Члени комітету побували на сусідніх станціях і провели там відповідну агітаційну та організаторську роботу. Розпорядження комітету та прокламації розповсюджувалися в селищі та навколишніх селах.
17 грудня за вказівкою уряду з Єлисаветграда на Знам’янку знову відправили каральний загін з солдатів 136-го Таганрозького полку. Черговий по станції М. Михайлевич за дорученням страйкового комітету зіпсував жезлові апарати, внаслідок чого ешелон з карателями зіткнувся з пущеним назустріч йому паровозом. Поспішно довелося тікати до першого роз’їзду і прибулим з Єлисаветграда чорносотенцям: їх відмовилися везти додому не тільки машиністи, але навіть і візники. Та 20 грудня частини 136-го Таганрозького полку все ж таки блокували станцію. Почалася розправа над страйкарями. За наказом генерал-губернатора голову страйкового комітету А. В. Лисенка без суду заслали до Вятки. Переслідування жандармів і судових властей, втеча з Вятки за кордон і три роки еміграції підірвали його здоров’я. 8 червня 1910 року А. В. Лисенко помер від тяжкої хвороби у Святошинському туберкульозному санаторії.
24 квітня 1906 року тимчасовий військово-окружний суд Єлисаветграда розглянув справу про службовців і телеграфістів станції Знам’янка. За його вироком чергового по станції М. Михайлевича відправлено на два роки до арештантської роти. Телеграфістів П. І. Бєльського та А. А. Семенкова засуджено до 2,5 років тюремного ув’язнення. Обидва вони померли, не витримавши суворих умов казематів.
Груднева поразка не зламала волі знам’янських робітників до боротьби. Під безпосереднім керівництвом Вузлового Бюро РСДРП Південно-Західної залізниці на початку 1906 року в Знам’янці оформився комітет РСДРП, який очолив машиніст депо, учасник грудневого страйку Г. В. Добронравов. Робота комітету проводилася відповідно до рішень конференцій вузлової організації, які відбулися в Києві у квітні, червні та вересні 1906 року. Комітет розповсюджував літературу і листівки РСДРП, збирав кошти на більшовицьку газету «Работник», що видавалася у Києві. Було організовано спеціальну бойову дружину на випадок активних революційних виступів. Роз’яснювальна робота проводилась і серед солдатів військових частин, що зупинялися на станції. У лютому 1908 року виїзна сесія одеської судової палати засудила активних учасників революційних виступів у Знам’янці — П. М. Гдовського, Г. В. Добронравова, Г. Л. Набока, Д. Н. Федорова та інших до різних строків ув’язнення. Ф. Г. Антонова та М.М. Мороза відправили в дисциплінарні батальйони.
Напередодні першої світової війни у зв’язку з загальним економічним пожвавленням у країні значення Знам’янки як вузлової станції зросло. 1913 року через неї було вивезено до південних портів і центральних губерній близько 5 млн. пудів хліба і одержано до 2 млн. пудів різних товарів. Три акціонерні банки відкрили свої контори. 1911 року з дозволу міністра фінансів тут розгорнуло свою діяльність товариство взаємного кредиту, оборот якого тільки за перший рік існування дорівнював 8 млн. крб. Воно мало високі прибутки, що йшли в кишені поміщиків і капіталістів. У селищі виникають десятки магазинів — бакалійних, мануфактурних, галантерейних, а також капітальні складські будівлі та різні споруди залізничного господарства.
В той же час власті не турбувалися про благоустрій селища, поліпшення медичного обслуговування трудящих, їх освіту. 1913 року в Знам’янці проживало до 6 тис. чоловік. На початку XX ст. тут споруджено невелику електростанцію, енергії якої вистачало лише для освітлення кількох конторських приміщень. Навіть центральні вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями. В Знам’янській залізничній лікарні, відкритій 1883 року, працював лікар і два фельдшери, на яких припадало 2720 чоловік. У двох дерев’яних бараках цієї лікарні стояло 40 ліжок. Лише 1910 року збудовано цегельне приміщення лікарні на 35 ліжок. Не поліпшилася справа і з станом народної освіти трудящих. Грамотність населення в Осиновому 1886 року становила 48,5 проц. Двокласне залізничне училище, відкрите в цьому ж селищі у 80-х роках XIX ст., не могло охопити всіх підлітків.
З історією Знам’янки кінця XIX — початку XX ст. пов’язане життя і діяльність відомих діячів української культури. Влітку 1892 року тут перебували сім’ї композитора М. В. Лисенка та драматурга М.П. Старицького. В Орловій Балці М. В. Лисенко зустрічався з Каролем Шимановським — майбутнім видатним польським композитором, працював над оркестровкою опери «Тарас Бульба». Теплу згадку про Знам’янку й Орлову Балку залишив польський письменник Ярослав Івашкевич. М. П. Старицький написав тут драму з народного побуту «Без світу». За порадою і творчою допомогою М. П. Старицького, А. В. Лисенко 1898 року організував з робітників станції і депо аматорський музично-драматичний гурток. Одним з перших його спектаклів була п’єса М. П. Старицького «Не судилось». Тут провів своє дитинство і артист Ю. А. Лисенко, який згодом працював у театрі разом з М. К. Заньковецькою, П. К. Саксаганським та іншими видатними акторами.
Під час імперіалістичної війни збільшився робочий день залізничників, підвищилися ціни на продукти. В жовтні 1916 року антивоєнну агітацію серед залізничників вели представники повсталих військових частин з Кременчука, які направлялися до Єлисаветграда.
З березня 1917 року близько 80 військовослужбовців з ешелону, що зупинився на станції, роззброїли жандармів, і за словами офіційного рапорту, викликали «співчуття» жителів і пасажирів. Через кілька днів, підтримані революційними солдатами, робітники залізничного вузла ліквідували органи царської влади. На загальних зборах було обрано Раду робітничих і солдатських депутатів; згодом у сусідньому селі Знам’янці виникла Рада селянських депутатів. Півескадрон 8-го запасного кавалерійського полку, направлений в Знам’янку командуванням Одеського військового округу, не зміг стримати революційного натиску трудящих. Місцеві більшовики проводили широку роз’яснювальну роботу серед жителів селища, робітників і солдатів,—закликаючи’-їх не підтримувати Тимчасовий уряд. Певну роль у згуртуванні місцевих революційних сил відіграли агітаційні летючі загони, організовані Радами робітничих і солдатських депутатів великих промислових центрів.
Перша Знам’янська Рада робітничих і солдатських депутатів складалася в основному з представників інтелігенції, серед яких переважали меншовики. Тому вона всіляко підтримувала антинародну політику Тимчасового уряду. У серпні, в розпал боротьби проти корніловщини, у Знам’янку прибув з Петрограда більшовик В. Алексеев, за допомогою якого на вузлі організовано більшовицький осередок. До нього ввійшли Д. П. Беличенко, Т. В. Назаренко, В. В. Руднєв, В. Алексеев, Г. Іваненко.
В середині вересня на станції почалися заворушення солдатів — відпускників та демобілізованих, що направлялися додому. В телеграмі військовому міністерству губернський комісар писав: «Обстановка настільки серйозна, що може припинитися робота вузла». Комісар просив вислати на станцію посилену охорону. Підтримуючи революційних солдатів і страйкуючих єлисаветградців, знам’янські залізничники, керовані більшовицьким осередком, вимагали припинення війни, активізації діяльності Ради, підвищення заробітної плати та поліпшення умов праці.
З величезною радістю зустріли трудящі Знам’янки звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. На вимогу партійного осередку меншовицьку Раду було розпущено. Відбулися вибори нового складу Ради робітничих і селянських депутатів, більшість представників якої стояли на ленінських позиціях. Обговорення перших декретів Радянської влади вилились у загальну маніфестацію протесту проти сваволі «вільних козаків», які, виконуючи настанови Центральної ради, не визнавали обраної трудящими Ради. В той час Знам’янка контролювалася гайдамацькими загонами. Командир 3-го кавалерійського полку наказав начальнику військової охорони ст. Знам’янка заборонити вивезення продовольства, зібраного робітниками для голодуючих Москви і Петрограда. Знам’янські залізничники палко підтримали рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад і під керівництвом більшовиків Єлисаветграда готувалися до збройної боротьби проти гайдамаків. У цьому їм допомогли катеринославські червоногвардійці. Оволодівши 10 січня 1918 року залізничним вузлом П’ятихатки, вони наблизилися до Знам’янки.
19 січня 1918 року у Знам’янці на багатолюдному мітингу, що відбувся на привокзальній площі, проголошено Радянську владу. Того ж дня Знам’янська Рада робітничих і селянських депутатів створила військово-революційний комітет у складі 5 чоловік на чолі з більшовиком Т. В. Назаренком. Ревком контролював становище як у селищі, так і на транспорті, разом з Радою здійснив ряд важливих заходів — було створено воєнізований загін для боротьби з бандитизмом і підтримання порядку у селищі, через станцію забезпечувався своєчасний пропуск ешелонів з революційними військами, що направлялися на боротьбу з австро-німецькими окупантами. Зелену вулицю давали знам’янські залізничники і поїздам з продовольством для Петрограда. В середині березня 1918 року на підступах до Знам’янки зав’язалися жорстокі бої з австро-німецькими окупантами. В той час станція стала штаб-квартирою 1-ої армії, якою командував П. В. Єгоров. Підрозділи цієї армії одержали наказ — побудувати укріплення поблизу станцій Знам’янка, Хирівка та Користівка. Звідси 13 березня вони атакували ворога, що утримував Єлисаветград. На захід від Знам’янки зосередилися значні сили 1-ї армії: Дністровський полк з місцевим Красносільським загоном, загони Попаснянський, Р. Ф. Сіверса, А. В. Полупанова, бронепоїзди та артилерія. 18 березня в районі станції Цибулеве зав’язалися жорстокі бої, в яких відзначився екіпаж бронепоїзда «Свобода або смерть» під командою А. В. Полупанова. В ніч на 19 березня в пастку окупантів на станції Цибулеве потрапили ешелони з підрозділами 1-ї армії, які вели знам’янські залізничники. Тих, кому не пощастило вирватися з оточення, розстріляли без суду і слідства. Серед загиблих — І. Г. Воробченко, П. І. Голубенко, Н. Є. Колісниченко, Г. Курінний та інші. На братській могилі героям встановлено обеліск.
20 березня Знам’янський ревком організував під прикриттям загону П. Є. Княгницького (згодом — командир 58-ї дивізії) евакуацію цінних вантажів. Під вогнем інтервентів ешелон, навантажений зброєю, військовою амуніцією та продовольством, прорвався з селища і прибув до м. Аткарська Саратовської губернії, де врятовані цінності були передані місцевим органам Радянської влади.
Захопивши Знам’янку, окупанти почали масове пограбування місцевого населення. Вони спішно відправляли награбоване до Німеччини. Уже з весни 1918 року Знам’янка стала центром дій партизанських загонів та груп, які формувалися у Чорному лісі, навколишніх селах та на сусідніх станціях. 10 квітня на станції відбувся багатолюдний мітинг. Його учасники вимагали негайного виведення австро-німецьких військ з України. 20 липня розпочався страйк на Катерининській залізниці, у якому взяли участь і залізничники Знам’янки. Вони створили страйковий комітет. На пропозицію властей розпочати переговори про припинення страйку, члени комітету від імені залізничників відповіли відмовою. 2 червня на захід від вузла, біля станції Трепівка, партизани пустили під укіс 39 вагонів і паровоз, через 2 дні під Знам’янкою вони вчинили нову диверсію, в результаті якої було знищено 25 вагонів.
У серпні 1918 року з Аткарська до Знам’янки повернулися для підпільної роботи колишні члени ревкому Т. В. Назаренко, В. В. Руднєв та інші. Налагодивши зв’язок з більшовиками Кременчука, Полтави, Харкова та Києва, вони організували саботаж усіх заходів окупантів, зривали відправку поїздів з продовольством до Німеччини. На початку вересня на станції Знам’янка відмовився виконувати накази німецького командування ешелон австрійців. До них приєдналися і солдати 9-го піхотного полку ландштурму, що перебували тут. В ніч на 4 листопада на Саблино-Знам’янському цукрозаводі спалахнуло повстання робітників проти окупантів і гетьманців. Очолив його робітник П. С. Ткаченко. За кілька днів було сформовано загін, який повів наступ на Знам’янку. Пізніше він об’єднався з іншими і став іменуватися Першим Радяйським Знам’янським полком.
Під час відступу австро-німецьких військ у листопаді—грудні Знам’янку захопили загони Директорії. 5 лютого 1919 року сюди підійшли з півдня червоні партизани під командуванням П. С. Ткаченка. 12 військових ешелонів ворога поспішна відступили на Єлисаветград, а наступного дня Знам’янці урочисто зустрічали полки 2-ї Української Радянської дивізії і червоних козаків В. М. Примакова. В телеграмі на ім’я К. Є. Ворошилова П. Ю. Дибенко повідомляв, що в Знам’янці захоплені значні трофеї: кулемети, гвинтівки, пульман зі зброєю, броньовик, декілька вагонів з продовольством тощо.
Щоб якнайшвидше мобілізувати трудящих залізничного вузла на відновлення нормального життя у селищі, комуністи Знам’янки вже 12 лютого на своїх зборах обрали районний комітет партії, який поширював свою діяльність на залізничний вузол, селище при ньому та прилеглі волості. Головою комітету став досвідчений партійний працівник Т. В. Назаренко. Під керівництвом райкому відбулися вибори до Ради робітничих і селянських депутатів. Розгорталося господарське й культурне будівництво.
Та весною 1919 року Знам’янка опинилася в центрі контрреволюційних дій банд Григор’ева. 3-го травня григор’евські головорізи вчинили на території станції і в найближчих населених пунктах жахливий погром. Сюди були направлені значні сили Червоної Армії. З Єлисаветграда на Знам’янку проти Григор’єва наступали війська під командуванням М. А. Худякова. 23 травня частини Червоної Армії,, підтримані робітничими загонами і населенням, очистили Знам’янку від григор’євських банд. У боях відзначилася команда бронепоїзда на чолі з О. Н. Цуповим і комісаром І. Волобуєвим, укомплектована кронштадтськими матросами, а також бронепоїзд ім. М. А. Худякова, яким командував легендарний герой громадянської війни А. Г. Железняков. 24 травня В. І. Ленін надіслав телеграму, в якій вітав визволення Знам’янки.
Влітку 1919 року комуністи селища організували трудящих на відбудову залізничного транспорту для забезпечення безперебійного просування з’єднань Червоної Армії на денікінський фронт. Велику допомогу в цьому подав Знам’янський залізничний ревком, створений з ініціативи райпарткому у червні 1919 року. 13 серпня 1919 року після впертих боїв з денікінцями частини Червоної Армії залишили станцію. Деякий час у Знам’янці знаходилися штаби генералів Слащова та Шкуро. Звідси вони посилали в міста і села Олександрійського та Єлисаветградського повітів каральні загони для розправи з населенням. До рук білогвардійської контррозвідки потрапив колишній слюсар депо, матрос Чорноморського флоту, чекіст І. Я. Лебідь. 12 листопада денікінці розстріляли безстрашного комуніста (пізніше його ім’ям названі приміська сільськогосподарська артіль і вулиця Знам’янки, на одному з будинків якої у квітні 1965 року встановлено пам’ятну дошку). Незважаючи на терор, знам’янські залізничники відмовлялися ремонтувати для денікінців паровози, порушували зв’язок. Уповноважена Зафронтбюро М. Крута, яка у першій половині вересня нелегально побувала у Знам’янці, повідомляла, що від Знам’янки до Бобринської точаться безперервні бої повстанців з білогвардійцями. 22 грудня частини 14-ї армії, якою командував І. П. Уборевич, та повстанські загони вибили білогвардійців із Знам’янки.
Відновив роботу райпартком. Напружену роботу розгорнув ревком, при якому були створені комітет праці, відділи народної освіти, земельний і соціального забезпечення. Хоч залізничний вузол і пропускав своєчасно військові ешелони, проте половина колій і стрілок станції були пошкодженими. Не вистачало вагонів. Внаслідок цього затримувалася відправка вантажів. Для організації успішної відбудови залізничного транспорту наприкінці березня 1920 року створено політ-відділ залізничного району. Очолив його Т. В. Назаренко. Залізничники не шкодували сил, щоб відбудувати вузол. Самовіддано працювали бригади складачів поїздів. Не відставали від них і ремонтники.
Найголовнішим завданням партійних та радянських органів селища було відновлення регулярного руху поїздів на дільниці Знам’янка—Новоукраїнка. Значну допомогу в цьому їм надала 13-а дивізія Української трудової армії, що прибула до Знам’янки. Напружену роботу щодо мобілізації населення на відбудову залізничного транспорту проводив вузловий комітет праці, створений у липні 1920 року.
Великих зусиль доклали партком і ревком, щоб забезпечити армію і трудящих продовольством. Було встановлено тверді ціни на продукти, організовано боротьбу із спекуляцією, відкрито першу їдальню для непрацездатного і найбіднішого населення, де харчувалися безкоштовно. Діяв лікарсько-харчувальний пункт. Відділи праці та соціального забезпечення допомагали багатодітним сім’ям трудящих одягом та взуттям з фонду речей, реквізованих у спекулянтів, організували закупівлю молока по твердих цінах для лазарету, лікарні та дитячого притулку.
Дуже гострою була проблема палива. Через його нестачу не працювала навіть місцева електростанція. Весною 1920 року створюється Знам’янський паливно-заготівельний район. Комуністи, комсомольці, члени ревкому, робітники й службовці депо, станції, складів, служби колії дружно виходили на заготівлю дров у Чорний ліс. Першими помічниками парткому стали комсомольці, які 1920 року створили в селищі свій осередок. З травня 1920 року в Знам’янці почав працювати відділ охорони здоров’я. В цей час організовується спеціальний загін санітарів для боротьби з епідеміями. Завдяки сумлінній роботі медичного персоналу залізничного вузла, епідемічного бараку, лікувально-харчового пункту, двох ізоляційно-пропускних пунктів, 877-го польового госпіталю 6-ї армії, етапних лазаретів кількох дивізій епідемії тифу та холери до кінця 1921 року були ліквідовані.
З перших же днів визволення станції від білогвардійців розпочалася активна робота в галузі народної освіти. У травні 1920 року в селищі діяв комітет ліквідації неписьменності. Більше десяти вчителів було відряджено на курси підготовки інструкторів шкільного, дошкільного і позашкільного навчання та виховання. Восени почали працювати три трудові, соціально-економічні школи і вечірні курси для дорослих. Влітку 1920 року організовано гурток «Наука і праця».
Будувати нове життя доводилося в умовах гострої боротьби з бандитизмом. Створений у селищі загін самооборони, якому бронепоїзд № 88 «Борець за свободу» допоміг зброєю і боєприпасами, відбивав напади банд. В ніч з 13 на 14 квітня загони 460-го полку разом з воєнізованими групами робітників та міліції розбили біля Знам’янки банду Коцура. Восени 1920 року створюється надзвичайна оперативна п’ятірка для оборони району і залізничного вузла від бандитських зграй.
Всебічну допомогу партійним і радянським органам Знам’янки у зміцненні радянського і партійного апарату на місцях, в мобілізації мас на подолання господарської розрухи надавали керівники партії та уряду. 14 жовтня 1920 року в Знам’янку прибув агітпоїзд «Жовтнева революція», очолюваний М. І. Калініним. Всеросійського старосту урочисто зустрічали прославлені полководці Червоної Армії С. М. Будьонний, К. Є. Ворошилов, О. Я. Пархоменко, бійці Першої Кінної армії, які після жорстоких боїв на польському фронті перебували тут на короткочасному перепочинку. На мітингу, що відбувся в залізничному клубі, М. І. Калінін виступив з доповіддю про міжнародне та внутрішнє становище країни і вручив бойові Червоні прапори частинам Першої Кінної. М. І. Калінін, нарком юстиції Д. І. Курський, нарком охорони здоров’я М. О. Семашко та нарком освіти А. В. Луначарський зустрічалися з місцевими партійними й радянськими керівниками, давали поради щодо вирішення питань відбудови паровозного депо і паливних складів. У приміщенні 2-ї трудової школи відбулася об’єднана нарада представників ЦК партії з командуванням Першої Кінної, на якій члени Реввійськради звітували про бойові дії армії.
Після закінчення громадянської війни відбудова вузла і селища розгорнулася на повну силу. В перші роки непу тут працювали державний млин, 2 олійниці, 2 крупорушки, 6 хлібопекарень, 3 ковбасні цехи, завод фруктових вод, кілька кустарних майстерень. Згодом стали до ладу цегельня, маслозавод, гончарний цех, корзиночна майстерня та інші — всього 14 підприємств.
Районний комітет партії багато уваги приділяв соціалістичним перетворенням на селі. У березні 1922 року в Знам’янці відбулася районна партійна конференція, на якій присутні заслухали доповіді про сучасний момент, стан роботи партосередків селища, допомогу голодуючим, продподаток тощо. 12 делегатів конференції 15 березня відрядили у сусідні села для проведення місячника зміцнення партосередків, двотижневика продподатку і підготовки посівної кампанії. На безпартійних конференціях, що відбулися у п’яти волостях району вузла, делегати одноголосно підтримали політику партії щодо якнайшвидшого відновлення виробництва та виконання планів заготівлі сільськогосподарської продукції. Велику роль у цьому відіграли KHС, що об’єднували 1923 року в районі близько 1400 чоловік.
З 7 березня 1923 року Знам’янка стала районним центром, якому підпорядковувалося 9 сільських Рад. До 1925 року район входив до Олександрійського, а потім до Єлисаветградського округу. З утворенням району село Хвощевате (Патрина) злилося з селищем. Збільшилася кількість робітників і службовців. У 1923—1924 рр. тут створено будівельний кооператив «Червона зірка», який на кошти пайовиків та за допомогою державного кредиту приступив до спорудження житлових будинків. На південний захід від станції виникло робітниче селище Свобода. У 1924 році в лісовому урочищі Круглику, що на схід від Знам’янки, теж почав забудовуватися новий житловий масив. 1924 року населення Знам’янки становило 7,5 тис. чоловік. У селищі діяло 2 державні, 3 кооперативні та 118 приватних крамниць тощо. Тричі на тиждень збиралися базари і двічі на рік — ярмарки.
Вже в 1922/23 навчальному році в трьох трудових школах селища навчалися 873 учні, а через рік їх кількість зросла до 1093 чоловік. 1924 року в Знам’янці відкрито школу фабрично-заводського навчання. Райпартком, відповідаючи на заклик партії, ще на початку 1922 року організував у селищі комітет захисту дітей. У фонд комітету трудармійці 3-го батальйону 5-го залізничного полку передали частину своїх пайків і заробітної плати. Того ж року відбулося свято відкриття дитячого будинку ім. Г. І. Петровського.
Культурно-освітня робота в селищі зосередилася в основному в залізничному клубі, при якому постійно працювали хоровий колектив, драматичний гурток. Тут же відкрилася бібліотека. Організовувалися концерти-мітинги, масові театралізовані видовища на вулицях тощо.
Дедалі активнішою ставала участь трудящих Знам’янки у громадсько-політичному житті країни. Під час ленінського призову в ради РКП(б) знам’янські залізничники рекомендували в партію 82 молодих робітників. 12 квітня 1925 року в селищі відбулася перша районна конференція МОДРу, учасники якої ухвалили рішення взяти шефство над політичними в’язнями краківської в’язниці. Від імені Знам’янської організації польським революціонерам направили листа. До 8-ї річниці Жовтня на привокзальній площі в урочистій обстановці було відкрито пам’ятник В. І. Леніну. Трудівники міста взяли активну участь у збиранні коштів до фонду оборони країни. Так, 1928 року вони здали гроші на будівництво літака «Делегатка України», а 1931 року — на літак «Чекіст Знам’янки». 20 жовтня 1927 року відбулися загальні збори селищної парторганізації, на яких присутні одноголосно підтримали заклик партії включитися в кампанію допомоги індустріалізації.